Помилка вижившего

- Дякуємо Богу милостивому, що посилає нам день і рятує від жахіть ночі. Але ми пам’ятаємо про час вечірній коли зі Сходу прийде Тінь і Полишені. І ми молимось про Світанок, що звільняє нас від страху і дарує надію. Пробач Господи нам гріхи наші і дай побачити схід сонця...

- Молитви тут не допомагають, синку, — втомлено промовив капітан зайшовши до казарми, та різко гаркнув - зброю до огляду!

- Зіборе, - промовив кремезний чолов’яга з рудою боцманською бородою, - дай хлопцям оговтатись. Їх світ тільки почав руйнуватись.

- Довіряти треба свої зброї, - промовив Зібор знімаючи пошарпану шинель, - а не своїм ілюзіям.

-  Ясно. - кивнув рудий та відклав газету.

Здоровань м’яко зістрибнув з верхньої полиці ліжка і потягнувся за старими, але ще міцними чоботами.

- Пірат, і що нам пишуть газетаи? - запитав капітан прискіпливо оглядаючи зброю чергового бійця.

- Та як завше. - відмахнувся рудобородий велет натягуючи светр. - Політики погані. Хтось краде. Якась куртизанка в театрі вибігла на вулицю без сукні.

- Поправ цей крепіж і обмотай ниткою аби не брязкав, - промовив Зібор солдату, та додав — і що ж тебе так роздратувало?

Пірат крутонув барабан револьвера перевіряючи чи добре змашено підшипник і загнавши першу кулю промовив:

- Та знову ці дебіли з руху “Право жити”. Вони знайшли якесь наукове диво, молоде та перспективне. Так оце чепушило вірить, що досягне успіху у лікуванні зомбарів. Уявляєш, бовдури вірять що можна лікувати безмозких!

- Люди, - прохрипів від дверей казарми боєць з хворобливо блідою шкірою.  - вони завжди вірять у казки які собі вигадують.

- І тобі привіт Пророк — відповів Пірат, - отже сьогодні будуть танці.

- Ну хіба міг я підвести шановне панство? - не весело запитав Пророк.

- Що ти там бубониш? - запитав Сашко дивлячись у затягнуте решіткою вікно пароката.

Машина хиталась та підстрибувала на лісовій дорозі, і добре що на дворі було літо і парокат не застрягав у багнюці.

- Дякую Світанку за те що прийшов. - відповів П’єр, помічник Олександра Грабаренко, талановитого біохіміка, якого вже назвали надією людства. Хоча чесно кажучи самого Сашка дратував такий надлишок уваги, до його більш ніж скромної персони.

- Фффф... - пирснув голова експедиції. - Ми з тобою люди науки, і нам не пристало спиратися на дешеві забобони. Ми маємо бути взірцем для оточуючих, носіями наукового світла, а не темних забобонів.

- Воно то може і забобони, - відповів П’єр, - але ми наближаємось до межі Гнилих земель...

- Не називай так Зону карантину — різко перебив помічника Сашко, П’єр тільки нещодавно приєднався до команди науковців, що шукали ліки від Пошесті. - там все ще є люди. І ми їх вилікуємо. Ми їх врятуємо.

Парокар почав скидати швидкість, а з-за вікна долетіли звуки характерні до людської діяльності. Грабаренко поглянув на годинник.

- Чітко за графіком. - Молодий науковець посміхнувся, бо він все ближче підходив до розгадки таємниць вірусу, - Що ж час знайомитись з людьми які допоможуть нам.

Залишивши решті експедиції розвантажувати обладнання доктор Грабаренко, пішов узгоджувати розклад з комендантом. Та сказати, що офіцер був не в захваті від наказів — було б надмірним пом'якшенням реакції. Що правда комендант залишався мовчазним. А от в його помічника, викапаного пірата з давніх пригодницьких романів, слова прямо зривалися з язика.

- Вам там зовсім клепки лоєм позаливало? - просичав пірат

Грабаренко був готовий до подібної реакції, може не такої агресивної, та все ж.

- Послухайте, - почав парубок. - ви не розумієте....

- Це ти не розумієш! - Перебив Пірат, - В нас тут іде війна. Справжня, курва, війна. І що дня в нас гинуть хлопці. Кожного, клятого, дня!

- Я маю проводити свої досліди. - гучно та чітко відповів Сашко, він і більш зубатих журналістів на місце ставив, - якщо.. коли, ми знайдемо антидот то зможемо врятувати тисячі людей. Зможемо не просто перемогти у війні, а відновити популяцію. Врятувати людство!

- А може краще ви б протиотруту розробили! - зірвався Пірат, - більшість наших втрат це хлопці яких покусали. От їх варто рятувати! Ними треба перейматися, а не шукати чарівних еліксирів. Та натомість що ми можемо зробити? В кращому випадку пацани стають каліками! А в гіршому....

- МакКрейг, - суворо промовив капітан, - Готуй групу для виходу. Два відділення.

- Але.

- Виконуй.

- Так пане. - буркнув Пірат.

Коли двері за МакКрейгом зачинились Сашко промовив:

- Дякую вам пан капітан. Я знав, що можу розраховувати на підтримку освіченого шлях...

- Помовчте. - тихо промовив Зібор, і поклавши листа на стіл продовжив — якби не мої накази я б гнав тебе копняками до самого Збаражу. Може і далі. Ти сюди приперся з ідіотськими ідеями, прагнеш наразити моїх бійців на смертельну небезпеку. Хоча ви, люди науки, мали б думати як поліпшити нам життя, а не ускладнити його. Тому я абсолютно не радий бачити, а ні тебе, а ні твою дурну експедицію.

- Пан капітан, - зітхнув Грабаренко, - як ви сказали, я людина науки. Ви тут на передовій не бачите картини в цілому. Я ж спираюся на об'єктивні досліди та наукові данні. І вони кажуть, що ми можемо створити диво.

- Проте ви не бачите тих кого ми намагаємось втримати на лінії розмежування.

- Я маю піддослідну яка вже третій місяць поспіль показує позитивну динаміку. - Грабаренко зітхнув зустрівши скептичний погляд офіцера, - Послухайте пане,  я вже дещо звик дивувати світ. Я став наймолодший професором біології та хімії в історії людства. Розкрив механізм зараження та виділив збудник. Я можу здивувати і вас. Чесно. Ця експедиція дасть нам змогу рішуче просунутись в дослідах.

- Так це реально — промовив сірий та невиразний голос від дверей.

Грабаренко озирнувся і побачив худорляву людину зі сірою як в мерця шкірою.

- гадаєш? - підняв на новоприбулого погляд Зібор.

- угу,  - кивнув сірий, та підійшовши до мапи на стіні, ткнув пальцем. - Тут. Це село максимально підійде нашим гостям.

Зібор підійшов до мапи та щось поміряв потім поглянув на сірого:

- Думаєш вийде?

- Шанс є. - знизав плечима той. - і на мою думку це оптимальне місце.

- Гаразд — відповів Зібор, - пане доктор, накажіть вашим людям перепочити. Завтра о п’ятій нуль нуль виступаємо.

- Але, - нарешті Грабаренко зрозумів про що іде мова. - мене не влаштує аби яке село. Для замірів та збирання зразків воно має відповідати низці критеріїв....

- Шановний, - знов перебив науковця капітан — по штатному розкладу мені підпорядковані сто чоловік піхоти і двадцять кінноти. Плюс три парових автомати і три гармати та десяток кулеметів. А маю усього сорок два бійця і артбатарею. Не все так стається як гадається. От і я не з міг би виконати усі ваші забаганки, навіть якщо захотів. Можете писати на мене скарги. Або можете зглянутись та прийняти ту допомогу що ми вам можемо надати.

- Гаразд. - стомлено зітхнув Грабаренко. Врешті решт йому не звикати до скептиків. І хай що думають ці суворі вояки, він змінить світ. Ще раз.

Збори групи зайняли більше часу ніж хотів Зібор. Також науковці виявилися абсолютно не готовими йти швидким солдатським маршем. Люди нервувалися та сварилися і аби не вибиватись з графіку довелося іти до пізнього вечора. А розбивати табір вже після заходу сонця.

- Пан капітан. - борючись зі втомою промовив Грабаренко, підійшовши до вогнища.

- Сідайте докторе. - Капітан посунувся — Чаю?

- не відмовлюся.

- Як вам перший день в парку? - промовив капітан подаючи гостю кружку, над якою курилась пара.

- Сказати чесно важкувато. Але нащо так гнати?

- Тому що тут небезпечна територія. - пробурмотів Пірат, - а з нами баласт.

- Спи. - наказав Зібор. - тобі стояти ранкову варту.

- так, так... - пробурмотів Пірат загортаючись у ковдру з головою.

- Вас щось непокоїть, докторе?

- Реакція солдат.

- Когось образили?

- Та ні... Але люди якісь напружені. Дивляться на нас з під лоба наче ми якісь вороги.

- А чого ви очікували докторе? - сумно посміхнувся Зібор - Ми люди різних світів. Ви живете ситим чистим життям в далекому місті, а ми тут на передовій копирсаємось в пилу та бруді.

- Але ж наша справа потрібна і їм. Наша робота вона заради усього людства.

Зібор посміхнувся, подобався йому цей наївний мрійник. Врешті решт саме такі люди і штовхають прогрес.

- Ні докторе — моїм солдатам потрібні чисті портки та гаряча вечеря. Ну ще б бабу та кварту горілки. Але то вже ідилія. А от чого їм не потрібно так це блукати небезпечними лісами в супроводі навіжених вчених.

- Небезпечними? - це слово зачепило Сашка сильніше решти. - Але ж я думав з відси далеко до Зони Карантину.

- Це фронт і тут все відносно. І дуже легко перестріти блукача. Особливо якщо розслабитись.

- Але ж ми далеко від Лінії розділення?

- Це ти в газеті прочитав чи в пабі почув? - відповів питанням на питання Зібор.

- Ну так я читаю новини. - не вловив сарказму Сашко.

- Це добре — зітхнув капітан. - шкода тільки, що газети описують не реальний стан речей, а намагаються вас заспокоїти. Тут все набагато гірше ніж ви думаєте докторе. Лінія розділення — це не чітка смуга на землі, за яку зомбакам зась. Блукачі тут явище звичне. Нам просто не вистачає людей. Та і з тих часів як люди полишили цю місцину інфраструктура не стала краще.

- А те село на яке вказав ваш помічник? - Грабаренко тримав руки на чашці чаю зігріваючи пальці. - До речі де він?

- Пророк пішов вперед, він мій кращий скаут. - Зібор відпив з чашки. - і так це достатньо безпечне місце. Ми приведемо вас туди, а самі розійдемося патрулями по секторах.

Грабаренко відчув як холодне мерзенне почуття страху поповзло по спині.

- Як? - видихнув Сашко, - ви не залишитесь з нами?

- А який сенс? - дивлячись у вогонь запинав капітан. - якщо ми будемо сидіти поруч з вами то або прогавимо блукача, або дочекаємось зграї, яка відчує наше тепло. Та не хвилюйтесь докторе. Ви спеціаліст у свої справі, а я у свої. Я знаю як максимально ефективно забезпечити вам прикриття. Та краще ідіть спати. Зі сходом сонця висуваємось.

Як і пообіцяв Зібор науковців підняли з першими променями сонця. На дворі стояв крижаний туман, але солдати вже активно збиралися та пакували речі. Та не зважаючи на ранішній вихід до села дісталися лише близько п'ятої.

- Ну от ми і на місці. - сказав капітан, - я наказав солдатам влаштувати склад припасів у тому амбарі. І ми готуємось виступати. А ви розташовуйтесь де вам зручніше і працюйте. Ми будемо навідуватись З ранку та у вечорі

- Але ж скоро ніч почнеться.

- Саме так, кивнув капітан, - тому треба розвідати околиці села та упевнитись що тут безпечно.  — посміхнувся Зібор, - І ще докторе, я був би страшенно щасливим якби ви впоралися з дослідами до завтрашнього вечора, бо чим довше ми тут стирчемо тим вища ймовірність що щось піде не так.

- Ну хоча б рушниць ви нам залишите? - з надією у голосі запитав Грабаренко.

- А ви сюди припхалися без зброї? - не стримав здивування капітан, потім зітхнув. - а ну так .. в нас же Процес Відновлення Миру...трясця. Ладно буду залишати з вами пару бійців.

На тому і розійшлися. Зібор покликав сержантів і почав ставити бойову задачу. А Грабаренко покликав своїх людей:

- Так пані та панове. План такий — зараз ставимо табір он у тому амбарі і приймаємось до роботи. - перечекавши гомін невдоволення Сашко продовжив. — Я знаю, що всі втомлені. Але ви знали на що зголосились. Нагадую нам треба зібрати максимум зразків. Особисті речі, зразки тканин, описи стану речей та домашніх тварин. Маркус та Філіп з вас максимально повний фотозвіт поселення. Важливо отримати, максимальну, кількість даних. Якщо ця наша експедиція буде вдалою то нам виділять більше фінансування. Тож працюємо швидко та якісно.

- А солдати? - запитав П’єр.

- Солдати розійдуться патрулями і залишать нам невеличкий загін аби забезпечити так максимальну безпеку.

- А це точно? - озвучив загальні страхи П’єр, - може краще вони залишаться тут?

- Давай вони будуть робити свою роботу, а ми свою — повторив відповідь Зібора Грабаренко. Хай як він сам поділяв думку П'єра, але мав заспокоїти людей. - Солдати краще знають як захистити нас. А ми маємо зробити свою робу як найшвидше.

І робота закипіла. Невеличка наукова експедиція почала перевіряти покинуті та поламані будинки, хліви та господарські будівлі. Пів сторіччя пройшло з того часу як Пошесть прийшла сюди. Проте рештки людей та худоби яскраво свідчили про те що тут відбувалось. Ліс потроху поглинав сліди бойні, але дикі тварини не чіпали тіла відзначені Прокляттям. І це вже було неймовірним відкриттям саме по собі. Те що залишилися тіла людей свідчило що не всі інфіковані перетворювались на зомбі.

Вже самий цей факт робив експедицію вдалою. Але треба працювати далі. Чим більше буде знайдено різних артефактів тим краще. І якщо ще зранку Грабаренко боявся, що одного села буде мало. То вже над вечір був повністю певен що від бажаючих надати гранд на наступну експедицію не буде відбою. І цього разу він візьме з собою власну охорону.

Раптом з підвалу долетів сповнений первинного жаху крик. А слідом за ним щось завило так, що серце заклякло в грудях. Шукаючи порятунку Сашко поглянув на солдатів, але ті двоє самі перелякано озиралися по сторонах. Істота, а біолог Грабаренко розумів, що це істота, завила знову, а з порогу того будинку вибіг П’єр. Сашко навіть не одразу пізнав друга. Той не просто посивів, його волосся стало абсолютно білим. З підвалу ж долетів жіночий виск який за мить потонув в огидному тріску кісток. Сашко застиг на місці, а П’єр зупиняючись біг геть з села.

- Всі хутко в укриття! - нарешті оговтався хтось з солдатів.

І науковці побігли до перекритого возом входу в амбар. Не те щоб там реально було якесь укриття. Але яка не яка барикада, що давала ілюзію захисту. Ілюзію яка розтала тої миті, коли з дверей будинку не вистрибнуло Щось. Огидний монстр метри два заввишки з синюшною шкірою. Воно блищало жовтими очима, а з іклів та пазурів стікали кров та слиз. Забувши про П’єра почвара кинулась до найближчої жертви. Кілька митей Грабаренко дивився на тварюку яка бігла прямо на нього. Та коли до мозку дійшло кого монстр обрав наступним, науковець прожогом кинувся до амбару. Сашко біг і все чіткіше розумів, що не встигне. А попереду перелякані солдати похапцем намагалися укріпити барикаду.

Раптом пролунав сухий тріск гвинтівочного залпу. Почвара завила. Сашко інстинктивно впав на землю і накрив голову руками, та швиденько схаменувся і підхопився на ноги. Але ірраціональна цікавість взяла гору. Грабаренко озирнувся. В ніс йому вдарив огидний сморід густої рідини що текла з ран почвари. Але монстр не хитаючись підвівся і заніс лапу для удару. Сашко повторював собі, що треба тікати, але тіло не слухалося. І все що лишалось це чекати коли трьох сантиметрові пазурі переламають біологу ребра.

Та чиясь могутня рука схопила Грабаренка і відкинула в бік. Пролетівши метри три Сашко вдарився з такою силою, що все повітря вибило з легенів. Але разом з тим удар прочистив мізки та повернув контроль над тілом. Та перш ніж науковець встиг підвестись важка гвинтівка притисла Грабаренка до землі, а міцна рука потягла науковця назад.

- Лежи спокійно. - прохрипів на вухо Пірат. - і не смикайся.

- ага... - прошепотів наляканий Сашко.

Доктор підняв погляд і побачив що удар замість нього дістав Пророк. Солдат відлетів аж до паркана. Але вже підводився на ноги.

- Януш, бля! - гаркнув Пірат.

Грабаренко теж побачив капітана, що підскочивши на відлиг рубанув потвору по руках шаблею. Втративши кінцівки почвара дико завила. Цього разу звук був дуже високий, настільки що заболіли вуха. Та вже наступної миті Зібор відсік почварі голову.

- Вшиваємось звідси! - крикнув Пророк.

- Що? - здивувався капітан. - в ніч?

- Негайно! - гаркнув Пророк. - сука, голову одразу рубати треба було!

- Ну вибач! Та і що це за хрін така взагалі?!

- Втрачаємо час! Потім цих розумак спитаєш!

Грабаренко слухав ошаліло намагаючись осягнути сенс слів. Навіть коли Пірат ривком постави його на ноги та наказав:

- Рушай.

- Забираємось з села! Бігом! - гаркнув Зібор.

Нарешті науковець зумів себе опанувати та усвідомити що відбувається.

- зразки, ми маємо забрати зразки. - прошепотів Грабаренко, і додав гучніше — Постривайте Зіборе, нам треба забрати зразки та інструменти!

Капітан поглянув на Пророка який все ще стояв під стіною та тримався за пошкоджений бік, але поранений похитав головою.

- Немає часу. - промовив Зібор. - руки в ноги і вперед.

- Але наші препарати!

- Будуть вам препарати. - ствердно кивнув Зібор, - але пізніше.

Вже за п’ять хвилин уся експедиція рушила назад. Якщо дорогою сюди темп був дуже високим то назад люди просто бігли, наче за ними гналася сама смерть. Солдати боялись і намагались триматись посередині старого тракту, подалі від дерев. Навіть не оминаючи калюжі. Головне аби по середині. А тим часом над полишеним селом піднялася заграва пожежі. 

- Вони що спалили тіло?! - не стримав здивування Грабаренко. - Це ж безцінний науковий препарат . Я навіть доказів не матиму! Що вони роблять?!

- Рятують ваші життя,  - рикнув Пірат нервово закусивши люльку. - як завжди. А тепер крокуй.

Колонна не зупинилася і глибокої ночі коли їх наздогнали Зібор та Пророк.

- Зіборе. - Грабаренко вхопив капітана за руку коли той проходив повз.

- Слухаю вас докторе.

- Я бачив як Пророка поранили,  - прошепотів Сашко, - його...

- Все в порядку, - втомлено відмахнувся капітан.

- Якщо так буде спокійніше хай огляне — не втративши дихання промовив Пророк.

Зібор поглянув на товариша та той лише відповів:

- Я ж казав — наукова жага страшна річ. Все добре.

Група йшла усю ніч без зупинки. А на ранок науковці почали благати про відпочинок і їжу. Але Пророк був непохитним. Та Зібор все ж зжалівся, і дозволив зупинитись на пів години та попити кави. Люди полегшено впали на траву. Не тільки науковці, солдати також. Але секунда в секунду капітан підняв людей і вся група рушила далі. Сонце вже сідало коли зморена юрба допленталась до бази.

- Загону супроводу води і щось перекусити. - замість привітання чітко та гучно почав віддавати накази вартовим Зібор — Та дати пів години відпочинку. Решту гарнізону, підняти по тривозі. Гармати до бою. Людей на позиції. Активувати міні заряди. Міномети на позицій за планом Схід і готуватись відкрити вогонь.

- Попередити решту периметру? - спокійно та невимушено запитав обшарпаний життям лейтенант.

Зібор на хвильку замислився дивлячись в пітьму, що насувалась зі Сходу.

- Так. - нарешті кивнув капітан.

- Що? Що відбувається — прохрипів пересохлим від спраги ротом П'єр, який нарешті прийшов до тями.

- Хвиля. - коротко відсік Пірат крокуючи у ворота.

- Як хвиля? - очі П'єра перелякано розширилися. - але ж Хвиль не було вже більше двадцяти років! На фронті тихо! Периметр діє!

- Значить все добре — не весело знизав плечима Зібор, - і нам немає чого хвилюватися. Запустимо парочку феєрверків. Засмажимо кабанчика. І подивимось виступ кабаре з фільмотеки.

- Знущаєтесь? - запитав Грабаренко підштовхуючи друга до воріт.

Та капітан відповісти не встиг. Зі сходу долетів протяжний стогін від якого кров холола в жилах.

- повзуть... — сплюнув Зібор, - ану бігом всередину! Зачиняйте ворота! Наряд з дробовиками на ворота. - та підійшовши до Грабаренка тихо проте жорстко промовив — До початку замесу в нас пів години, максимум година. Тож хай твої люди будуть готові допомагати солдатам. Ви вже не встигнете розкочегарити парокари.

- Так, добре, - передчасно кивнув Грабаренко, не сильно розуміючи на що погоджується. Та відмовити Зібору в нього не було духу.

Аж раптом науковець звернув увагу на людину, що входила у ворота останньою.

- Я ж маю оглянути Пророка.

Солдат питально подивився на командира.

- Ідіть.  - відповів Зібор.

- Добре, - без ентузіазму промовив Пророк, - пішли до лазарету.

Та перш ніж вони пішли Зібор озирнувся на старого побратима та запитав:

- Втримаємось?

Пророк застиг наче дослухаючись до чогось в середині себе, а потім повернувся в наш світ та промовив:

- Бувало і гірше.

В лазареті Грабаренко трошки ожив. Первинний страх, що змушував трястись жижки, відступив під напором  професійної цікавості.

- Я розумію що ви довіряєте свої броні, - одягаючи халат промовив Грабаренко, - та все ж ми маємо пересвідчитися, що не було занесено інфекції. Я бачив... - Коли Грабаренко повернувся то зустрів стомлений погляд оголеного до поясу солдата. Але більше його вразив стан рани. Окрім парочки незначних синців та подряпини нічого видно не було. - ... підозрілий слиз на кігтях потвори. - закінчив фразу Грабаренко. - але треба пересвідчитись.

Доктор підвів операційну лампу до боку і оглянув поранення. Безперечно почвара дістала Пророка. Але для такого удару синці були надто малими, а рани від удару виявилися не глибокими. Ну це не важливо все ж броня прийняла більшу частину удару. Але усі подряпини чисті. Слідів некрозу характерних для жертв вірусу немає. Ні ніякого відкладеного розвитку не буває! За дві години мав початись некроз тканин та загнивання рани. А тут чистенькі тромби наче людина просто десь подряпалась.

- Знайшли щось? - запитав Пророк.

Грабаренко здригнувся.

- Але ж я бачив як тебе вдарила та почвара, - промовив науковець — я не розумію.

- Зі мною все гаразд. - сухо відповів Пророк і потягнувся за сорочкою. - тому я і хотів з тобою поговорити.

- Я не розумію. - Грабаренко зробив різкий рух та вхопив Пророка за руку. Та знову здригнувся. - У вас рука крижана, - та солдат лише стомлено похитав головою. - і друга теж. І пульс .. я ледь можу прослухати пульс. З вами  щось не так.

- Зі мною все не так — холодно відповів Пророк. - Мене звати Гаврило Шершень. Та це імення навряд тобі щось скаже. В мене бій ось ось почнеться, тож дайте одягтись. Відпусти кажу. От, добре. А тепер я розповім тобі одну сумну історію. Та перш ніж почати пообіцяй що все почуте залишиться у цій кімнаті.

- Добре, - видихнув Сашко.

- Гаразд. Ти пообіцяв. - Пророк майже ткнув Сашка у ніс. - Януш сказав що ти намагаєшся знайти ліки аби повернути мертвих до життя.

- Ми називаємо їх інфікованими, - наполіг Грабаренко, - і вони такі ж люди як і решта. Просто хворі.

- Ні. - різко перебив Пророк, - вони мертві. Мертва плоть. Мертвий мозок. Бездушні манекени яких треба якнайшвидше упокоїти.

- Ви не можете так говорити.

- Можу. - твердо відповів Пророк, затягуючи ремінці старого дегелю. -  Цей вірус не лікується. Я вижив бо сам того зхотів. Бо понад усе бажав повернутися. Відчайдушно. Усім своїм єством. І тому сталося диво і я переборов хворобу. Але в зомбі мозок вже уражено і вони не захочуть повернутись. Їм нема чим хотіти.

- Повернулись! - очі науковця спалахнули ентузіазмом. - значить процес можливий! Ви кажете що процес можливий!

- Ні. Я кажу що процес, не, можливий — заперечив Пророк, - Зомбі немає чим хотіти.

- Не правда. - спокійно заперечив науковець. - мозок у хворих не гниє, як думали раніше. Він всихає і зв'язки зберігаються. Можливо один з тисячі та захоче повернутись? Він не вартий зусиль?

- Може і вартий — Прислухався до ночі Пророк, - але нагадайно мені звідки у тебе та мер... піддослідна?

- Марія, не піддослідна, а хвора.

- Це не міняє суті питання.

- Ну на наше замовлення її спіймали.

- Якою ціною?

- Тобто? - не зрозумів Грабаренко. - ми подали клопотання і нам привезли Марію.

- А скільки гарних хлопців наклали головами через це дурне клопотання?

- Не знаю... - опустив очі Сашко, та переконання зуміли знову узяти гору.  - але уявіть скільки людей ми зможемо врятувати якщо все вдасться. Я дослідив динаміку пошкодження мозку, і знаю як обернути процес!

- Ти мене не слухаєш - зло огризнувся Пророк. - Немає там що рятувати. Вони вже мертві. Пристрелити їх от і все лікування. За твою гризуху троє хлопців сконало. Троє. Може краще нарешті виробити сироватку яка буде захищати нас тут на передовій? Аби ми не втрачали гарних хлопців та дівчат кожного дня. Ти коли небудь дивився у очі людині яку жере вірус? Бачив той відчай?

Грабаренко мовчав

- Звісно, - буркнув Пророк. - У вас там в тилу війни немає. Ви живете так ніби все вже закінчилося. Усього в півсотні кілометрів з відси люди вже забули що іде війна і кожного дня в нас вбиті та поранені. Кожного дня. Це ви там нічого не бачите. Зомбі теж люди? Це певно вигадав йолоп який ніколи не бачив Хвилі. Немає там чого рятувати. Вони мертві. І залишилося їм тільки принести милість Господню.

- Але все ж....

- Троє життів за вашу забаганку докторе.

- Але ми можемо... ми і справді близькі до прориву... - розгублено промовив Грабаренко.

- Хочете знати чому мене назвали Пророком?

- так...

- Колись давно я теж був лікарем, а потім мене вкусили. - Пророк похитав головою. - ще раз: звідти вороття немає. Якщо вірус дістався мозку зміни вже не зворотні. Розріжте лобові долі докторе! Те що ви сприймаєте за діяльність мозку залишкова моторика. Ви кажете зв'язки, а перевірте які саме. Я теж бачив що мозок всихає, але там залишаються тільки ті частини, що відповідають за моторику м'язів. Я був не першим покусаним і я бачив у що перетворююсь. І зумів знайти шлях назад. Але вже тоді я побачив знамення біди, що наближається. Розумієте, нас готували до цього. День у день, рік у рік. Усі ці культи поваги до померлих. Носіння біло-золотої стрічки на знак “пам'яті”. А потім усі ті марші в річницю Перемоги над Наполеоном з портретами мертвих солдат. Ви б бачили це. Вулицями міст крокували цілі ріки мертвих людей. Ціле море мертвих... - Пророк гірко посміхнувся - нас готували до цього. Уся та Імперія якої більше немає на мапі, поміщалася на культі мертвих. Книги про подорожі у загробне царство чи минуле де можна було битись пліч опліч з дідами... Я бачив це. Я попереджав. Писав статті в газети, виступав перед науковими зібраннями, писав листи монархам. Але чи слухали мене? Ні. - Пророк важко зітхнув згадавши своє невдалі спроби попередити людей. - Та ваша ... хвора, більше не людина. Вірус залишив тілу базові інстинкти. Вона стає хитрішою і просто навчилась чекати аби отримати винагороду. А як тільки приспить вашу пильність - нападе. Бо хижак. Пристрельте її доки не сталося лиха.

Грабаренко важко присів згадуючи те, що читав у підручниках історії. Він ніколи не любив той дурний предмет. Купа нелогічних дат та велетенські стіни тексту. Ще вчитель постійно гундів про сліпість та глухість людської спільноти до попереджень.  А Пророк тим часом продовжував.

- Ви чули про “помилку вижившего”?

- Так, - кивнув Сашко, - це коли ми беремо виключення за правило і робимо хибні висновки про систему.

- Саме так. - кивнув Пророк, - Ви бачите мене, що вижив. І думаєте що цей досвід можна перенести на інших. Але. Ви не бачите сотні, тисяч тих що не вижили. Мій приклад не створює нове правило, він виключення, що підтверджує основне. Усвідомте це, бо надія часто не провідна зірка, а підступна сирена, що заводить нас на рифи. Зараз сюди насувається лава тих кого ви хочете врятувати, не розуміючи що там нема чого рятувати. Вони були мертві ще до того як стали інфікованими. Ви коли небуть бачили хвилю?

- Звісно ні, - відповів Грабаренко.

- І не читали мемуарів?

- Ну там змальовувались зомбі безликим сірим морем... ніби вони вже не люди...

- А стіна гнилої плоті, - продовжив Пророк, - що суне на тебе з одним бажанням — жерти. “Втікши з пекла”, Самуіла Коршунського. Дуже точний опис. І найстрашніше що здається ніби немає кінця цій смердючій стіні. Та нічого скоро самі пересвідчитесь.

В повітря вдарили перші гарматні залпи.

- Ідемо, - Пророк підняв шинель та потім відкинув її у бік. - ніч буде спекотна.

В той день Грабаренко прийшов на роботу рано. Він вже пів року не міг нормально спати. Бій був запеклим. Потім вони з Пророком до ранку працювали в лазареті. А з ранку заливали побачене горілкою. Заливав Сашко. А Пророк розповідав. Та все марно спонсори та соратники навіть чути не хотіли про антидот. Бо нащо він потрібен? Хвиль вже більше двадцяти років не було, а в сірій зоні “Відносний Мир”. А гірше від того, журналісти що вчора називали Сашка героєм-рятівником тепер охрестили його садистом-зрадником.

Хоч керівництво стало на захист, списавши все на непідготовленість експедиції та важкі умови роботи. Гранти збільшили в тричі і вже планували нову експедицію з охороною. Навіть вислали замовлення на парових автоматів — потужних роботів що мали допомогти з захистом науковців та побутом. А Сашко все питав себе коли такі саме автомати отримає підрозділ Януша? Та найгіршим було те що політики вимагали продовжити шукати ліки. Вони казали, що краще знайти ліки від хвороби. Бо якщо вилікуємо заражений ніяка протиотрута буде не потрібна. Це ж не логічно, спочатку виготовляти протиотруту і витрачати на неї ресурси, а потім шукати вакцину. Краще вже усіх урятувати один махом. Та Грабаренко не міг працювати як раніше. Бо постійно замість формул перед очима поставало сіре безлике море тіл що сунули і сунули, і вогонь гармат та рушниць що рвав їх на шматки. І потім він знову чув слова Пророка про те що без власного бажання вилікуватись не можливо. А Марія не бажала лікуватись вона бажала жерти. Клята потвора.

Раптом з лабораторії долетіли крити і звук розбитого скла.

- Трясця! - Вигукнув Сашко і дістав з шафи пістолета який сивий професор наполіг аби зберігали тут. Місяць стрілецьких курсів не пройшли дарма і легко спорядивши револьвер Грабаренко прожогом кинувся в лабораторію.

Істота дочекалася свого. Один з лаборантів випусти її з клітки і не прив’язав як зазвичай для ін’єкцій. Тепер він лежав на підлозі з розірваною спиною. Інший лаборант трусився намагаючись стримати фонтан крові з розірваного горла. А Анна впершись ногами у стілець намагалася відштовхнути істоту.

Марія почула що в лабораторію хтось увірвався і повернула голову до Сашка. Хижий погляд змінився на лагідну усмішку. Огидна почвара навчилася її копіювати бо коли в неї виходило гарно то їй давали винагороду. Тепер з перемазаним кров’ю ротом це миле личко видавалося особливо огидним. В останню мить вона ще встигла здивуватись. Та куля сорок четвертого калібру принесла її Боже Милосердя.

- Ова! - видихнув Пірат.

- І що там пишуть? - без цікавості запитав Пророк

- Чепушило то наш за голову узявся. - відповів Пірат — пишуть що закрив свій проект і тепер усі сили лабораторії спрямує на пошук протиотрути аби допомогти солдатам на передовій.

- Ну нарешті — прокоментував Зелений, старший солдат, що ще недавно був новобранцем, а тепер вже мав слідкувати за тим щоб у новачків не дзвеніли кріплення ременів.

- Скільки загинуло? - запитав Пророк.

- В сенсі? — перепитав Зелений.

- Звикнеш, - відповів Пірат, - Пророк не на порожньому місці своє псевдо отримав.

- Так скільки?

- Двоє.

- Пощастило.