Поки триває мить

Навколо простягалася темрява. М’яка, непроникна, як чорна вата. Софії здалося, ніби вона просто лежить під ковдрою і тільки-но прокинулась. Але спогад повільним проблиском повернув дівчину в реальність. Мить тому вона була вдома, сідала на диван, збиралася скуштувати десерт, дивлячись телевізор. Потім щось привернуло увагу за вікном, декілька спалахів у небі, яскравих помаранчевих цяток.

Відчуття поверталися і Софія усвідомила, що сидить у глибокому кріслі, приставленому до низького масивного столика. Щось ще заважало, на голові був шолом чи маска, дівчина обмацала цей прохолодний головний убір – він не знімався.

Десь вгорі спалахнули жовті риски, вони яскравішали і Софія побачила крізь скельця своєї маски, що сидить за великим круглим столом. Навколо в своїх яйцеподібних кріслах сиділи якісь люди в золотистих масках звірів і чудовиськ. Вочевидь вони були спантеличені, хтось пручався, хтось обмацував свою голову. Попереду засвітився високий прямокутник, ніби прочинені двері чи плита зі світла. Він звузився до постаті жінки в безликому, увінчаному вінком сфер шоломі.

– Вітаю, – звернулася до присутніх незнайомка. – Прошу вибачити це вторгнення, ви звісно спантеличені. Як дехто встиг дізнатись, на нашу планету напали. Тіфон, – жінка зробила паузу, – так, він не спинився, як запевняв наш уряд. Але принаймні ми знаємо, що сталося з іншими планетами. Якимось імпульсом флагман Тіфона, «Йормунганд», підірвав реактори наших зорельотів. Оборонний флот знищений, наземні сили під атакою.

Біля незнайомки виник у повітрі екран, де змінювалися репортажі. В небі спалахували далекі вибухи та падали метеорами уламки, короткі черги червоних зірочок падали за обрій, де потім розросталися вогненними куполами.

Софія спробувала щось сказати, бодай привернути увагу, але її ніхто не чув. Незнайомка продовжувала роз'яснення.

– Звіть мене Астарта. Під моєю опікою ви поки в безпеці. Ви в Меру, – жінка урочисто підняла руки, – місті, що існує в пришвидшеному часі. Найвидатніші вчені проводять тут місяці, щоб назовні видати рішення вже за лічені хвилини. Але зараз з метою секретності потрібні саме ви.

Софія тим часом попручалась, але крісло вже наче втягнуло її та, здавалося, зараз зімкнеться, проковтнувши, як хижа рослина.

– Тіфон знає про пришвидшений час і бажає, щоб ми здалися без бою.

Перед кожним кріслом в повітрі виникла площина, де з'явився лисий чоловік в золотистих обладунках. Вони дещо нагадували вбрання фараона, та й сам Тіфон сидів упевнено, як володар, що вже ввійшов у скорене місто.

«Звертаюся до персоналу Меру, – чітко повідомив Тіфон, – у вас пів моїх години на роздуми. Я очікую безумовної передачі міста під мій контроль, а в обмін гарантую вашу безпеку. Ви, сподіваюся, не забули, що місяць тому одні ваші колеги не послухалися, – Тіфон примружився, – спробуймо цього разу без жертв».

– За наявних ресурсів, – прокоментувала Астарта, – місто розтягне ці пів години на тиждень. Ваше найперше завдання – нейтралізувати зброю Тіфона, щоб підкріплення не спідкала доля тутешніх захисників. Якщо Тіфон заволодіє містом, ніщо не завадить йому створювати тут армії та нові тактики за лічені хвилини. Вам дозволено будь-які засоби – це друге правило. Третє – тримати свою особу в таємниці. Ніколи й ні за яких умов не знімати маску поза апартаментами. Не називати справжнього імені. Не згадувати будь-чого, що дозволить вас ідентифікувати. Наші псевдоніми – це ім'я випадкового міфічного персонажа й не більше. Останнє правило – щодня відбуваються збори. Кожен з вас представляє своє рішення, інші голосують за нього. Тепер слово вам.

Хтось голосно кашлянув, на кілька секунд настала тиша. Один чоловік поворушився в кріслі та нахилився трохи вперед.

– Вибачте, – хрипло почав він, – як ми тут опинились?

– Так, нас викрали? – пролунав жіночий голос поруч.

– Що це таке, могли просто попросити! В мене було відрядження.

– Заспокойтеся, все законно, – запевнила Астарта, – в конституції записано, що Меру може прикликати будь-кого з громадян на внутрішній термін до тижня...

– Ні, ну це… – обурилася якась жінка, – це ні в які ворота не лізе. Я проводила експеримент в Осомській лабораторії, а мене взяли висмик…

Крісло раптом зімкнулося навколо неї та плавно опустилося під підлогу. Маска Астарти не виражала емоцій, але Софія здогадалася, що та зараз грізно зиркнула на всіх присутніх.

– Жодних деталей про себе, – нагадала богиня. – Порушники опиняться в секції тимчасового утримання і участі в порятунку міста не братимуть. Будьте обачні.

– Чорт, я так і знав, треба було стати бізнесменом, – пролунало з дальшого кінці столу.

– То ви кажете, ми врятуємо місто?

– Шанси щойно зменшились. Вже завтра я очікую від вас конструктивних ідей.

– Можна питання? – озвалася Софія, обережно піднявши руку.

– Так, – відповіла жінка чи то питально, чи то здивовано.

– Чому взяли мене? Я просто студентка, ніяка не вчена.

– У вас особлива функція, – Астарта при цьому повчально підняла вгору вказівний палець. – Ваше завдання – критикувати ідеї як нейтральна сторона. Що менше кроків, припущень і спеціальних знань потребує рішення, то вищі шанси на успіх. У когось якісь ще питання? Тоді до завтра.

Крісла зімкнулись і всі вчені й Софія опустилися в цих коконах по звивистих тунелях. Крісло розкрилося в невеликій кімнаті, апартаментах зі світлими стінами, ліжком і жорстко прикріпленим до стола комп'ютером. По суті це в’язниця – подумала Софія. Так, отже, поменше питань і не панікувати, не накручуватись.

Маска автоматично розкрилась, Софія зняла її та оглянула. Нагадувала якусь китайську потвору: ніби людське лице з широкою зубатою усмішкою та короткими рогами. «Байцзе» було написано біля шиї.

Телефон тут не ловив сигнал. Чи є тут бодай вікно? Дівчина знайшла щось схоже на жалюзі та натиснула кнопку поруч. Вони повернулися і за ними справді виявилося вікно, краєвид з високими золотистими будинками, що купчилися на одному з уступів піраміди, оточеної товстим каркасом. Небо було тут дивне, тьмяне, проте не сутнікове. Скільки світла надходить від сонця за пів години, стільки пришвидшене місто отримає за тиждень – зрозуміла Софія.

В житлі було по мінімуму всього, лише найнеобхідніше. Софія присіла на ліжко – так, не її домашній диван, жорсткувате. Поруч стояв своєрідний автомат для видачі харчів. Софія дослідила повішене збоку меню й обрала на екранчику батончик білого шоколаду. Відкусивши шматок – він виявився доволі солодким – дівчина обережно ввімкнула комп'ютер. Знову ж все дуже стримано, інтернету нема, лише якась внутрішня мережа.

Софія відшукала онлайн-енциклопедію, де почитала про місто. Воно являло собою біло-золотисту піраміду багато сотень метрів заввишки, на уступах якої купчилися цілі фабрики й хмарочоси, а ще більше містилося всередині. Заразом дівчина відшукала що таке Байцзе – китайська міфічна істота, бик з людським обличчям, що знає всі таємниці. Ну так, коровою обізвали – подумала Софія, кисло скривившись.

Софія роззулася та рівно лягла на ліжко. Спати? Як тут спати, та й світло ще. Вона згадала, що ніч тут взагалі не настане. Адже назовні минуть лише пів години. Доторк до прямокутної кнопки – і жалюзі зачинились, клац – світло згасло. Навіть ніч тут виявилась штучна.

***

Пробудження також сталося не за графіком, цей вічний недодень геть збив ритм. Приймати душ Софія не наважилась, лише обтерлася вологим рушником. Хто зна які тут пристрої стеження? Поснідавши пюре швидкого приготування, Софія повернулась на ліжко й розкинула руки, дивлячись у стелю. Пропади вона на стільки назовні, телефон уже розривався б від дзвінків батьків, хоча жила Софія окремо. А поки її зникнення ніхто й не помітив, як і інших людей, яких маски раптом богами та чудовиськами, від яких тепер дійсно залежала доля світу. На щастя, роль Софії була невелика. Невже її забрали випадково, просто одну з тисяч?

Крісло заблимало жовтими смугами. Збори! Софія всілася в крісло, але воно нікуди не рухалось. Маска, її не вистачало. Лише коли дівчина одягнула обличчя китайського страховища, крісло полетіло таємними тунелями кудись вгору.

За тим же столом, тільки за кращого освітлення, зібралися всі новопризначені боги та чудовиська. Хтось досі не звикся з маскою, незграбно крутячи головою, втім кілька осіб сиділи дуже впевнено. Знов засвітилися «двері» та ввійшла Астарта.

– Вітаю. Сподіваюся, всі мають що сказати. Нагадую, що кожна внутрішня секунда обходиться місту в 30000. Тому почнімо. Аполлоне?

– Можна я? – озвався Гефест. – Можна, – сказав він, не чекаючи відповіді. – Я почитав цю вашу енциклопедію, і в мене все одно питання. Ось ми в прискореному часі. Чому нас не викине геть з планети? Ми мали б її випередити і опинитися десь в космосі, я так розумію.

– Ми в єдиній системі відліку. Це працює не так, як на картинках з інтернету. Аполлоне…

Аполлон, попри досконале золоте обличчя з кучерями, впустив смартфон, незграбно перебираючи аркуші блокнота. Потім вирівнявся, кілька разів клацнув по екранчику і перед присутніми виникли дисплеї з презентацією.

– Що ж, почнемо без прелюдій. Треба бити Тіфона його ж зброєю.

– Ми навіть не знаємо що в нього за зброя, – зауважив Сфінкс.

– Помиляєтесь, я… А, вибачте, особисті деталі. Отож, Тіфон підірвав реактори зорельотів. Але є різні види реакторів, отже вразливість у чомусь спільному. Це паливо. Імпульс не подіяв на флот самого Тіфона. Очевидно, ну, для мене очевидно, там використовується менш стабільний ізотоп. З мінусів – це робить реактори менш надійними.

– Як це допоможе? – перервала його Афродіта, що мала вигадливу металеву зачіску.

– Ми могли б так само підірвати зорельоти, підібравши відповідний імпульс. Я вже отримав дані з датчиків по цілій планеті. Ми знаємо що, знаємо як, потрібно тільки зібрати генератор і підібрати довжину хвилі для імпульсу у відповідь.

– Голосуємо, – нагадала Астарта.

Решта ідей стосувалися різних шляхів звичнішої боротьби: радари, зенітки, ракети й подібне. Звичайно ж, все це були грання м'язами, з яких Тіфону лишалося посміятись. Якби він хотів знищити місто, то зробив би це єдиним ударом. Головне, щоб він сам був зацікавлений у його збереженні.

Після нетривалого голосування богиня на трохи покинула залу. Софії права голосу не давали.

– Голосування вирішило, що план Аполлона звучить переконливо. Ваші коментарі? – звернулася потім до Софії Астарта.

– Я? – дівчині захотілося сховатися в крісло, як молюску в мушлю, коли на неї спрямували погляди всі присутні. – Це… так, переконливо. Так.

Кілька богів іронічно усміхнулись, це було зрозуміло і попри маски. Ну а що вона ще мала сказати? Софія глибоко вдихнула, мить ганьби закінчилась. А попереду ще шість днів.

З планом не зволікали, до послуг виявився величезний штат робітників та інженерів, які населяли місто. Вони проводили розрахунки, везли на вантажівках якісь деталі. Інші гості міста згодилися допомогти. Не всім, однак, знайшлося заняття. Богам-гуманітаріям і Софії лишалося спостерігати за підготовкою з закритого оглядового майданчика. Вона довго прокручувала подумки що може сказати завтра, але нічого не приходило в голову.

Дивно було бачити як слова кількох людей змусили раптом ціле місто оживитися, як мурашник. Поспішали кудись працівники в помаранчевих костюмах, на екранах ззовні будинків світилися червоним оголошення про відімкнення то тут, то там електрики, прохання звільнити дорогу. Тим часом місто ззовні стояло застигле. Літаки зависли в польоті, хмари стали білими мармуровими скелями. Як іграшкові, стояли на естакадах автомобілі. Навіть птахи над ним висіли непорушно, мовби весь світ потонув у прозорому склі.

До кінця дня на верхівці піраміди розмістилося щось громіздке, обставлене риштуваннями. Воно звішувало на нижні яруси товсті кабелі. Робота кипіла і вночі, яка звісно була при тому ж приглушеному світлі дня. Чекаючи чим це закінчиться, Софія незчулася як заснула.

***

Наступні збори почалися жвавіше, боги й чудовиська сиділи впевненіше, хтось прихопив теки. Ввійшла Астарта.

– Вітаю! Командування міста дякує вам за висловлені ідеї, зокрема вам, Аполлоне. Проте ваш проєкт виявився заскладним для реалізації впродовж дня, тож сьогодні голосуємо за його продовження.

– Проти! – вигукнула Афродіта. – Це якийсь спектакль, щоб замилити очі. Я пропонувала, але мене не послухали, – якщо місто пришвидшує час, чому не пришвидшити його прямо на ворогах? Нехай постаріють і розсипляться за мить…

– Стоп, стоп! – прикрикнув крізь кутасту бородату маску Перун. – Чому кухонна плита не гріє воду в бачку? Чому холодильником не можна варити суп? Ну? Меру – це не якась країна чудес, де вам захотілося і так сталось.

– Якби ви не голосували за це, – Афродіта показала на Аполлона, – ми могли б уже щось краще придумати…

– Вибачте, – пролунало від Софії. Схоже, ніхто не очікував її почути й навіть не озирнулись. – Перепрошую! – Дівчина помітила червону кнопку і натиснула її, в залі пролунало голосне піііп! – Га, мене чути? Добре. Я звичайно не вчена, але давайте спокійніше. На вас надіються всі наші світи. Ось. Ммм… дякую.

– О, чули? – показав у бік Софії рогатий Мінотавр. – А у вас, Перуне, що?

– Перепрошую, – втрутилася Астарта, – повідомлення від Тіфона.

На екранах з’явився ворожий командувач. Для нього минуло зовсім небагато часу, але в погляді відчувалося щось інше, ніж першого разу. Гнів, як у суворого батька чи грізного божества за непослух лився з його очей.

– Гарна ідея, Стівене Петерсон, – похвалив Тіфон. – Цікаво, що про неї думає ваша дружина, з якою ви насправді не проживаєте, поки вона в Нижньому Просомирі. Можливо, двоє ваших дочок у Кроквові пишалися б вами.

Аполлон згорбився, відчувши на собі погляди всіх присутніх. Його долоні, дрижачи, стиснулися в кулаки.

– Боюся, – продовжив Тіфон, – вони зараз під загрозою, яку ви, Стівене, можете відвернути. Достатньо припинити ваш проєкт. Я не вимагаю багато, це простий компроміс. Такими компромісами я заново зібрав по шматках усі колись об’єднані світи. І цей не останній.

В залі залунали перешіптування, зашурхотіли папери. Аполлон нервово потер лоба своєї маски.

– Ви спитаєте як я визначив особу, – продовжив Тіфон. – Дуже просто, справа в тому, що тільки пан Стівен Петерсон вже керував розробкою такої технології. І встиг продати її, ще недороблену, нам. Вам не соромно, Стівене Петерсон? Знайти все решту коштувало кількох хвилин у соцмережах.

– Ццце… Ні, я не зрадник, я тільки…

Слова Аполлона обірвались, коли крісло зімкнулося навколо нього та зникло під підлогою.

Астарта мовчки дивилася на залу, де боги та чудовиська раптом стали малими людцями. Дехто сидів непорушно, хтось швидко перекреслював щось у своїх записниках. Софія лише зиркала з боку в бік. Все це наче й не стосувалося її, але план найвидатніших розумів, аж їх самих, обвалювався на очах.

– На жаль, ми втратили вченого, – промовила Астарта. – Будь-хто може стати наступним. Його викрили, а отже ворог має над ним владу, ви самі стали свідками. Ми повинні голосувати що робити далі.

– Продовжити! Ми майже закінчили.

– Яке «продовжити»? Ви чули? Він зрадник, якби не він, атаки й не було б!

В залі зчинився гамір, якого тут мабуть не було споконвіку. Астарта вижидала, поки хтось не натиснув у себе кнопку, що схаменула решту пронизливим звуком.

– Знаєте що це означає? – спираючись на стіл долонями звернувся до присутніх Перун. – Що Тіфон злякався. Ми знайшли його слабке місце.

– Ми знайшли зрадника, – просичала Гунінь, – вся його машинерія мабуть бомба.

– Вибачте, ви мусите видати рішення, – нагадала Астарта.

– Розділимось на групи, – порадила Гера. – Я… досліджувала менеджмент. Це не конфіденційно?

– З цього треба було почати, – втомлено промовив Ваал.

Засідання розтягнулося на довше, ніж хто міг подумати. Люди радились, часом переходили з групи в групу, вставали з крісел розім’ятись. Софія присіла на стільчику в кутку, гортаючи місцеві новини на телефоні. Просто відпроситися їй здалося надто нахабним. Години тягнулися одна за одною, але ось Астарта знову з’явилася в залі.

Голосування тривало недовго. Виснажені засіданням вчені зачитували свої ідеї, решта тиснули «так», «ні».

– Байцзе, – покликала Астарта, – нам потрібна ваша думка.

– Я? – озвалась Софія.

Десяток чи більше поглядів спрямувались на неї. Софія невпевнено повернулася в крісло та поглянула на текст, що висів на екрані. Посилити щит? Невелика схема зображала як переспрямувати енергію від систем прискорення часу на силове поле навколо міста.

– Найцінніше – це люди, – пояснила Афродіта. – Хай ми опинимось у звичайному часі, але станемо невразливі до моменту прибуття підмоги.

– Але ж підмога загине, – зауважила Софія.

– Вони щось придумають. Ті, хто летить нас рятувати. Тіфон не уб’є всіх.

– Але вб’є багато, – вказала Софія. – Це план просто перекласти порятунок на когось.

– Тіфон не зможе атакувати всіх, – став на захист Сфінкс. – Є різні флоти, різне паливо. Хтось вціліє і сформує опір. А ми ще станемо в пригоді. Для… мирного життя.

– Нагадую, вам дозволені радикальні рішення, – вказала Астарта, – ви в силі допускати жертви.

– У місті є найцінніше – знання, – піднявши палець вгору промовив Перун. – Це наш Ковчег. Насправді план був у цьому, правда?

– Ні в кого немає заперечень? – запитала Астарта, поклавши палець на якусь кнопку.

Ні, ні, я за, – залунало звідусіль. Астарта натиснула кнопку і крісла враз закрились. Одночасно всі вони опустилися під підлогу. Широко розкривши очі, Софія висунулася з крісла. Зала спорожніла, лишилися вона та Астарта.

– Вони порушили головне правило – нейтралізувати зброю Тіфона.

– Тепер… що тепер? – підвівшись у повний зріст запитала Софія та стиснула мокрими холодними пальцями край футболки.

– Ходімо за мною.

Софія послідувала за Астартою в світлий прохід, за яким виявився ліфт. Він спускався довго, а зупинився на рівні з назвою «Секція тимчасового утримання». Астарта повела далі, де в камерах за прозорими стінами стояли – вже без масок, – боги. Та Астарту чомусь цікавив Аполлон, трохи зморшкуватий лисий чоловік з короткою сивою бородою.

– Він не голосував за останню ідею, тому формально до нього можна звернутись.

– А перша, та жінка? – спитала Софія.

– Підставна особа. Лише аби спонукати вас правильно поводитись. Тепер ви двоє та я – рада з порятунку. Стівене?

– Вибачте, але він ніби за них? – Софія показала вгору, де десь значно вище за всі яруси висіли зорельоти Тіфона.

– Клянуся, я не зрадник!

Астарта якось прихованою командою підняла прозору стіну та жестом наказала Аполлону йти за нею. За спинами виникли двоє охоронців, які супроводили Аполлона в ліфт.

Досягнувши якоїсь зали, богиня запросила присісти на крісла, поставлені колом, хоча присутніх передбачалося значно більше.

– Можливо, Аполлон, зватимемо вас так, має що сказати про свій винахід.

– Я не зрадник, присягаюсь, не продавав я нічого Тіфону. Це брехня.

– Стривайте, – Софія стулила пучки пальців обох долонь, – Тіфон збрехав, щоб ми не довіряли одні одним. Щоб вигадували марні ідеї, забувши про ту, що його злякала.

– Розумно, – погодився Аполлон.

На руці Астарти заблимав червоним вогником браслет. Богиня розгорнула в повітрі екран, де виник Тіфон.

– Оскільки у вас затишшя, – сказав той, кинувши зневажливий погляд, – вам треба нагадати, що час спливає. Не марнуйте його на якісь технічні вигадки. Змиріться, що залежите від мене і від мого терпіння.

– Пів години ще не минуло, – заявила Астарта, – угода є угода.

Відповідь ішла пів хвилини, хоча Тіфон дав її миттєво зі свого боку.

– Ти кажеш, ніби ми рівні.

Знову пауза.

– Хіба ні? В нас ще повно таємниць, а Меру навіть більше за «Йормунганда».

– Е ні, – засміявся Тіфон. – Ми були рівні. Але я дізнався страх всього однієї людини і трохи наблизив його здійснення. А далі все пішло саме собою. Бо ви, коли одягали маски богів, забули, що під ними людські обличчя. Тільки той, проти кого люди безсилі, може зватися богом. Я звичайно почекаю, та навіть думати не смійте, що ми рівні.

Тіфон вимкнув передачу, Астарта кивнула в бік Аполлона.

– Чого бракує вашому проєкту?

Той викликав з підлоги блакитні клавіатуру з дисплеєм, що зависли в повітрі. Аполлон щось швидко набирав, запустив кілька застосунків.

– Часу, – зітхнув він. – Якби Тіфон не звів на мене наклеп, ми б встигли. А зараз… ніяк. Установку вже почали розбирати, а це швидше, ніж будувати…

– Стривайте, – перевала його Софія, – у нас мало часу.

– Нема, – підтвердив Аполлон.

– А якщо його не стане і в Тіфона?

Астарта зацікавлено підвела голову, Аполлон не розумів її жесту, але Софія чимось дуже порадувала богиню.

– Згадайте, та вчена, як її… вона казала про сповільнення часу. А їй відповіли, що холодильником не можна варити суп. Але насправді радіатор ззаду холодильника нагрівається.

– Що ж, грубо, але ви описали технологію сповільнення часу, яку планувалося запустити, – визнала Астарта. – Але графік був дуже щільний і на це просто… не знайшлося часу. Погляньте.

Богиня показала на екрані схему піраміди, з чотирьох ребер якої ніби виходило гаряче повітря та поширювалось розмитим куполом над цілим материком. Відходи, побічний ефект пришвидшення часу. Якщо десь він пришвидшувався, то десь повинен був сповільнитись.

– Стоп, – здивувався Аполлон, – ми досі сповільнювали час над цілою країною?

– Зона сповільнення в багато разів більша та слабша за зону пришвидшення. Якщо в об'ємі піраміди час прискорюється в багато разів, то в об'ємі навколо сповільнюється на якісь непомітні частки відсотка.

– А якщо зменшити цей об'єм? – спитала Софія.

– Не бачу способу, – скривившись сказав Аполлон.

– А хіба ось ці часові радіатори, – після паузи продовжила Софія, – пробачте що так кажу, не можна повернути, щоб вони «гріли» одну точку?

– Точно! Над пірамідою виникне щільна зона сповільнення. Щоправда, її треба якось посунути до Тіфона. Так що ідея гарна, але…

– Тіфон прилетить сам, – сказала, як вирок, Астарта.

– Чому це? – здивувались Аполлон і Софія.

– Бо ми здаємось.

У місті знов закипіла робота. До ребер піраміди їхали автобусами робітники, сунули важку машинерію. Незліченні горизонтальні смуги, що вкривали ребра, повільно розверталися. Ззовні це виглядало, ніби піраміда враз настовбурчилась, готова захищатися.

– Не випробовуйте моє терпіння, – послав Тіфон коротке повідомлення і щез з екрана.

Вогняні цятки снарядів розігнали ударною хвилею хмари та врізались у ґрунт біля піраміди. Будинки навколо підкинуло підземним вибухом і розпилило на друзки, що з голосними шурхотом обсипалися на розтрісканий асфальт. Околиці піраміди огорнули сіро-коричневі хмари пилу, розповзаючись, як у воді чорнильна пляма. Наступна черга атак струснула піраміду. Зі столів попадав посуд, захитались на вулицях дроти, без вітру зашуміли дерева. Тіфон хотів, щоб у місті відчули його силу, а не тільки бачили далекі новини.

Ще удар і з верхніх поверхів хмарочосів посипалося бите скло, дощем падаючи на вулиці. На дорогах утворились затори, декілька машин ще не доїхали до останнього ребра піраміди.

– Треба ще часу, – сухо повідомила Астарта. – Я поговорю з ним.

Та місто знову струснуло, щось затріщало у стелі. Піраміда стояла, проте двигтіла, Астарта, Аполлон і Софія побігли до сходів, але новий поштовх збив їх з ніг. Браслет Астарти покотився по підлозі, а слідом звалилася та розбилася балка, прогнулася розтріскана стеля, лишивши біля кутка тільки малу трикутну діру.

Софія як найменша з усіх трьох лягла на бік та полізла під балкою. Щось заважало, маска заважала бачити, чіплялась за метал. Але тут не було перед ким ховатися, Софія зняла маску та відкинула її геть. Крізь пилюку, дроти, але Софія просувалась, до браслета.

«Ти, Тіфоне, зриваєш маски? – думала вона, зціпивши зуби. – Так, всі, хто не коряться тобі, виявляються людьми. І вони бояться! Боги й герої стають простими смертними. Але й ти боїшся. Що одного разу під маскою буде не перелякане обличчя чергової жертви, а впевнена усмішка того, хто тебе покарає. Зараз я кину цей браслет Астарті…».

Софія схопила браслет. Удар! Ще одна балка повалилася та відрізала шлях назад. Дівчина здригнулась, кинулася розбирати завал, але марно. Тоді побачила двері – може обхід? Вона вбігла до кімнати, звідки крізь розбиті вікна виднілося місто, над яким вили сирени. На браслеті все було готово, тільки натиснути екранчик з портретом Тіфона. Софія рвучко зробила це.

– Ало, чуєте? Зупиніться, ми здаємось!

Поки йшов сигнал, Софія помітила кнопку, що вивела в повітря картинку Тіфона. Вираз його обличчя змінився зі зверхнього на зацікавлений.

– Ти не та жінка.

Софія поклала руку на спинку стільчика, що був на впасти. Вона стояла перед самим Тіфоном і коліна дрижали, як не була на жодному екзамені. Проте це був, мабуть, найсерйозніший екзамен. Поки Тіфон чекав, землетрус припинився, червоні зірки не падали з неба.

– Я маю вас попередити.

– Мене? Ха! Це ж про що?

– Ви знаєте не все.

– Я знаю потрібне.

– То як ви поясните збої в роботі реактора?

– Перевір, – наказав Тіфон комусь праворуч.

– Стабільність порушена, – доповіли на містку.

– Хто тобою командує, мала паскуда? Тобі хтось це сказав.

Софія відчула, що має невелику, коротку, але владу над Тіфоном. Вона вирівняла спину та поправила волосся.

– Слідкуй за язиком, зміюко. Зараз мною ніхто не командує. Я могла нічого не казати, а ваш корабель прямо зараз вибухає.

– З ним усе добре.

– Ні. Піраміда і прискорює час і трохи сповільнює навколо. Половина вашого корабля старішає трохи повільніше. Ви цього ніяк не помітите, вам жити і жити. А для палива реакторів це дуже серйозно, як воно згорить на трошки, – Софія показала пальцями на скільки, – трошки пізніше. Ви ж його замінили, так? Тільки наша піраміда стримує вибух.

– Це все дур-ня. У вас мало енергії на сповільнення вибуху з такої відстані.

– Її досить, щоб сповільнити вибух, поки він малий. Це в ваших інтересах, щоб тої енергії вистачило. Вам варто би підлетіти поближче, бо стримувати вибух з такої відстані все важче.

– Пане, – доповіли Тіфону, – в головному реакторі є декілька високотемпературних осередків. Це звісно передбачено…

То звісно брехня, – думав Тіфон, – дівка зуби заговорює, але… Тіфон на мить вимкнув відео та з ревом вдарив кулаком по бильцю.

– Ляський онський гук! Перевірте негайно! Вони правда сповільнюють час?

– Зараз ніби ні, але п’ять хвилин тому…

– В них якийсь план, весь час був план… Отже так: ми наближаємось, хай думають, що ми погодились.

Тіфон повернувся на відео. Для Софії ці кілька секунд тривали довше і вона вже знудилась чекати.

– Чого ви хочете? – хижо спитав Тіфон.

– Щоб ви склали всю зброю, а ми дамо вам доступ до наших заводів. Ремонт, збудувати танки, нові зорельоти, – все, що вам треба.

Тіфон зі злобою повільно кивнув. Флагман наближався і повис у небі над пірамідою плямою, що зблизька виглядала зміїною головою з короткими крилами. «Йормунганд» опустився, вже майже торкнувся верхівки піраміди.

– Угода є угода, – нагадав Тіфон.

– Звичайно, – погодилась Софія. – Ви можете брати що захочете. Але не можете.

Радість Тіфона за мить змінилася подивом, а подив сховала під собою гримаса страху. Очі Тіфона вирячились, а спиною вперше за багато років пробігли холодні мурашки. Зореліт висів цілий, але хмари внизу пливли надто швидко, прилади вивели купу якихось хибних даних. Сонце, сонце падало за обрій! З кількох місць планети здійнялися вцілілі ескадрильї літаків, вони роїлись, що прилади не встигали за ними, і в «Йормунганда» врізалося кілька ракет. Всього лиш кілька, подряпина. Але за мить літаки повернулись – ще атака, і ще, і ще, і ще! Безліч цих маленьких жал долали велетня, місток залило червоним світлом ламп. Пробоїна! Зореліт з усією силою-силенною свого війська застиг на екранах у місті, ледве-ледве розтягнуто рухався. Місто лишилось без оборони, але навіть негайна атака досягнула б його через години. В коконі сповільнення часу Тіфон враз став беззахисний.

Іскри влучань роз’їдали корпус зорельота, немовби він тлів, як папір. Тіфон щось крикнув, рвучко натиснув кілька кнопок. Він вагався, а кожна мить вагання оберталася новими сигналами тривоги. Тіфон міг наказати всьому флоту атакувати планету, спалити останніх захисників і їхні міста, проте сам до того часу вже неодмінно загинув би. І він і його зброя – Тіфон уже не знав що цінніше. Він все боявся, що хтось захопить її, викраде, тож навіть ніколи не покидав «Йормунганда». Але що враз його диво стане марним…

За командою Тіфона найближчі судна стрімко спустилися, оточили свого володаря вихором і всі двигуни «Йормунганда» запрацювали на повну силу. Повільна втеча тривала години, в які Тіфон підвівся з крісла та поплентався до своєї каюти, грубо відштовхуючи всіх на шляху. Та світ назовні побачив лише як вихор, на очах танучи, раптом злетів у височінь, вирвавшись-таки з пастки. Ворожі зорельоти відступали, поки по цілій планеті ніхто не розумів що за чудо розбило ворожу силу. Знали лише в піраміді, та й то не всі усвідомили що сталося.

Софія хиталася на стільчику. Всі двері були зачинені, а з вікна бозна-якого поверху відкривався краєвид з висотками. Одні з дверей заскрипіли та різко прочинились. Астарта з Аполлоном нарешті пробралися в залу, Аполлон відкинув убік ломик, який знайшов у пожежному щитку. Вони дивились на Софію, а Софія на них. Всього мить. Астарта підійшла, мовчки взяла з рук Софії браслет і в повітрі з’явилися портрети всіх богів і чудовиськ.

– Гарна робота, – на показ стримуючи радість похвалила богиня. – Всі ваші ідеї стали в пригоді. Навіть помилки. Перш за все помилки. Але правил це не скасовує, ваші особи повинні лишитися нікому невідомі. Адже ворог не повинен здогадатися як ми насправді перемогли. Тож… ні слави, ні раптового багатства не очікується.

– Ну от, – зітхнув хтось, – завжди так.

– Принаймні, – зауважила богиня, – не одразу. Щодо деяких, – вони кинула погляд на Софію, а потім Аполлона, – ми ще побачимось при вирішенні… інших проблем.

Астарта натиснула ще якусь непомітну кнопку. Софія відчула як та тепла пухка темрява знову огортає її. Дівчина падала в цю чорну вату без упину, поки раптом не отямилась удома на дивані.

Поруч лежала велика коробка підталого морозива, яку вона ще й не встигла відкрити. Софія засміялася та поставила її в холодильник. Потім підійшла до вікна. Там вечоріло, золотаве небо в фіолетових хмарах, як фантастичне місто, нависало над будинками. Тут знову стало мирно, хоча якось по-іншому. В небі знову світили яскраві цятки – тепер просто зорі. А під ними своїми зорями загоралися вікна, ліхтарі та безліч автомобільних фар.