Подорож невіруючого бібліотекаря Атея з міста Фержібала до божого пантеону

Шість місяців на місто не впало жодної краплі води. Жодної хмари над містом протягом шести місяців. Поселення плавилося, оточене з усіх боків горами, немов у казані. Вигорали посіви, всихали дерева, вимирала худоба. Колись повноводна річка, що пронизувала місто із півночі на південь зміліла, замулилась. У місті тхнуло смертю.

– Ми мало молилися і прогнівили богів, – мовили на площі священики в рясах.

– Несіть дари, не шкодуйте нічого, тоді боги нам пробачать, зглянуться над нашим багатостраждальним містом та пошлють життєдайні дощі, – проголошував верховний настоятель.

– Який дурень. Вони всі дурні. Останні залишки їжі несуть на вівтар, думають, що боги допоможуть, а вони лише зжирають принесені харчі.

– Тихше, Атею, – прошепотіла жінка, стискаючи долоню чоловіка.

– Чому? Люди сліпо вірять цій брехні про дари, священики туманять розуми казками про милостивих богів, а я повинен мовчати?

Натовпом прокотився невдоволений шепіт. Сам верховний настоятель перервав промову, поглядом вихопив серед люду худорляву постать чоловіка в круглих окулярах та сорочці піщаного кольору.

– Боги милостиві, – проголосив настоятель, – але вони не терпітимуть зради. Не терпітимуть невірних безбожників. Атею, ми довго заплющували очі на твої просвітительські лекції, на зміст книг твоєї богохульної бібліотеки, але ти переходиш всі межі. В скрутний для нас час, коли місто повинно згуртуватися навколо вівтаря, ти вносиш смуту в серця людей, ти гнівиш богів.

– Я лише закликаю людей, щоб вони згуртувалися не навколо богів, а навколо спільної проблеми. – Чоловік протиснувся до помосту, з якого говорили священики, повернувся до натовпу.

– Люди! Залиште собі свою їжу, візьміть тенета, візьміть знаряддя, та вичистіть від мулу річку. Рушайте вгору по течії, перейдіть гори, розкопайте річище, прочистіть джерела, зробіть річку повноводною. Це допоможе нашому спраглому місту значно більше за порожні молитви.

– Не слухайте його! За межами гір тільки пустка. Там лише смерть. Цей неправедний хоче накликати кару на ваші голови. Таким як він не місце серед нас. Атею, ти будеш вигнаним з міста, вхід до нього тобі заборонений під загрозою смерті. Викиньте його за браму!

До Атея підскочили монахи, скрутили бібліотекаря. Тендітна жінка продовжувала міцно тримати чоловіка за руку, але дужі монахи все ж вирвали його, вдаривши жінку по ребрах палицею. Жінка впала на бруківку, а розлючений натовп зімкнувся над нею, втоптуючи в бруківку.

– Викиньте його за браму, а книги з бібліотеки спаліть.

Натовп загомонів, люди трясли кулаками, висловлюючи обурення, намагаючись ударити богохульника.

– За браму! – гудів натовп. – В пустку, за браму його!

Сидячи на обтесаному пустельним вітром камені, Атей не знав куди йому йти, що робити далі. Всі книжки, з котрих він черпав силу – знання – залишилися в бібліотеці. “Якщо ще залишилися”, з прикрістю подумав Атей.

Він не тримав зла на людей, які його освистали, з якими прожив плече до плеча все життя. Він навіть не злився на монахів, священиків та настоятеля, хоч вони були пастирями отари. Зуби Атея кришилися від згадки про богів. Лише вони винні в людській сліпоті, їм відповідати за свої вчинки.

За спиною залишився дім. Попереду незвідана пустка. Чоловік дивився як сонце падало за виднокіл, як обрій заливало багрянцем. Останні промені освітили небо на заході. Там, вдалині Атей угледів темні дощові хмари. На них лягали ще темніші тіні у вигляді колон. Атей пригадав запис в одній книзі. В ній наводилися досліди зі світлом і тінню. Згідно з ними за обрієм мали бути неосяжних розмірів колони, щоб кидати тінь на небо. Такі колони можна порівняти лише з розміром пихатості богів. Тільки вони могли звести пантеон таких розмірів.

Атей понад усе на світі зажадав туди дістатися.

Він вирішив рухатися в темряві, щоб в русі не померти від нічного холоду, а вдень відпочивати, ховаючись від палючого сонця.

На ранок Атей валився з ніг від спраги. Він ледь доплентав до напів засохлого дерева, впав під нього. М’язи налилися металом, а обличчя палало. Повітря загусло, застигло. Навколо жодного руху, жодної ознаки життя. Навіть звуки завмерли. Атей насмикав під деревом трави, що ледь проклюнулась, поклав до рота. Він пожував її та проковтнув. Краплини трав’яного соку змочили пересохле горло. Їх зовсім не вистачило, щоб втамувати спрагу.

Спека посилювалася.

Лише одну ніч його вела мета, і тепер під палючим сонцем, на вигорілій землі його бажання досягнути пантеону випаровувалося разом з водою з тіла.

У маренні, крізь майже заплющені очі він помітив над собою тремтіння гілок дерева. Вони втягувалися в стовбур немов ріжки слимаків, до яких торкнулися пальцем. Кора під головою пом’якшала, а сам стовбур потоншав і роздвоївся, утворивши дві ноги. Тінь від дерева зникла, а замість неї з’явилася людська. Атей помахав рукою перед обличчям.

– Ні, Атею, я не примара, – мовила тінь. – Я бог.

– Прийшов зловтішатися над людиною, що помирає? Тож дивись як … – його горло злиплося, чоловік зайшовся кашлем. Людська тінь над ним зникла і перед бібліотекарем на коліна опустилося створіння в людській подобі з глибокими зморшками по всій сірій шкірі. Воно походило на дерево без листя, руки такі ж покручені як старі засохлі гілки. Створіння підвело голову Атея, напоїло його з фляги. Дихання бібліотекаря зробилося глибшим, рівнішим.

Атей роздивився істоту з сумними очима, він дещо інакшими уявляв собі богів.

– Ти справді бог?

– Так. Я Нахі – бог знань, покровитель науковців і дослідників. Я бог у вигнанні.

– Невже буває такий бог? – здивувався Атей.

– Я тому приклад, але людям не потрібен, для людей я не маю ваги так само як і для своїх братів та сестер в пантеоні, – бог притих, дивлячись на захід. Атей впіймав напрямок його погляду.

– То там дійсно пантеон?

– Так, Атею, всі вони там сидять у височенних залах, де столи гнуться від людських дарів, де хлюпочуть озера вина, де гамір та регіт, де вечорами боги влаштовують вакханалії з дівчатами-незайманками, а богині бавляться з юнаками, знущаючись та змушуючи виконувати всі їхні збочені забаганки. На ранок юнаків і дівчат скидають з найвищих кімнат пантеону, тіла бідолашних залишаються гнити та сохнути на пустельній землі під стінами пантеону.

Атей з жахом слухав розповідь про життя богів від бога, гнів все більше розривав його зсередини.

– Я їх всіх знищу, я зруйную пантеон! – вигукнув бібліотекар.

– Що ти зробиш, смертний, проти богів? Як ти їх здолаєш?

– Я щось придумаю, вигадаю.

– Ти сміливий, Атею, у тебе крамольний дух, ти дивишся не тільки очима. Завдяки цим чеснотам зможеш протриматися проти богів, але перемогти – ні.

Плечі Атея опустилися.

– Я мушу спробувати.

– І ти спробуєш, але… – Нахі підійшов до одного каменя, відкинув його вбік, розгріб пісок, дістав кілька запилених, жовтих сувоїв. – Твої чесноти стануть щитом, а це стане твоїм разючим мечем.

Божество простягнуло сувої бібліотекарю.

– Ще візьми флягу з водою. Я її довго витягував з глибин пустельного ґрунту, щоб проростити насіння, але тобі вона зараз потрібніша. Це особлива вода, одного ковтка вистачає, щоб вгамувати спрагу. Використовуй її ощадливо, тебе чекає довгий шлях.

Атей завагався, не бажаючи приймати дари від бога.

– А чому ти не в пантеоні?

– Вони хотіли вигнати мене, але я пішов сам. Рідні брати і сестри не приймали моїх поглядів, тверджень. Я наполягав, щоб бути взаємоввічливими і взаємокорисними з людьми. Люди несуть нам дари, наш обов’язок – берегти їх від сил, з котрими вони не можуть впоратися. Але в пантеоні висміяли мене, обрали шлях залякування, щоб люди забули про свою силу, забули, що боги залежать від них як риба від води. Атею, запам’ятай, боги всемогутні настільки, наскільки їх такими робите ви.

– Навіщо ти пішов у пустку?

– Дивись. – Нахі підійняв покручену руку і на пальцях з’явилися молоденькі листочки, що тремтіли, наче налякані світом, в якому народилися. Їхній насичено-зелений колір приємно торкав погляд на фоні випаленої мертвої пустелі. Атей заворожено простягнув пальці до листочків, обережно, ніби боячись, що міраж може зникнути. Але вони справжні, прохолодні та соковиті. Такими вони залишалися всього кілька секунд і, скрутившись, висохли та розсипалися на попіл.

– Я слабкий бог, не прийнятий в пантеоні, забутий людьми, веду війну з пустелею і віддам всі сили, щоб засадити її деревами, травами, квітами, пробити криниці, які зіллються в річки, заселити ліс тваринами, комахами, птахами, відтак власноруч утворити власний пантеон, – промовив Нахі. Він глянув під ноги на обсипане порохно листя, сумно додав: – Але поки що програю. Брати і сестри в пантеоні дізналися про мої плани й перекрили шлях дощеві, щоб жодна краплина не впала на землю, щоб жодна насінина не проросла.

– Тому над моїм містом також перестали йти дощі?

Нахі кивнув. Атей вхопився у все ще протягнуті йому сувої та флягу, але, взявшись за них, завмер.

– У тебе є зброя проти богів, чому ти сам їх не здолав?

– Я б це зробив, але зброя має силу лише в руках людини. Я бачу у твоїх очах недовіру. Залиш її при собі, використай в пантеоні, де вона дійсно тобі знадобляться, а зараз візьми сувої, воду та рушай в путь, вже темніє.

Атей прийняв дари, перевісив флягу через плече, схиливши голову, подякував Нахі.

Бібліотекар вирушив на захід, туди, де невидимий з-за горизонту пантеон кидав тінь на небо. Атей обернувся до Нахі, але замість божества побачив майже засохле дерево під яким він провів цілий день. В останніх променях сонця Атею здалося, що тепер зеленого листя на дереві стало більше. Листок за листком Нахі виборював життя.

Сім діб шляху до пантеону. Сім ночей руху тільки вперед. Сім днів боротьби за виживання під палючим сонцем. Від сходу сонця і до його заходу Атей ховався в тіні між камінням, під поваленими стовбурами дерев, харчуючись скорпіонами та зміями, роблячи всього два ковтки води на день. Нахі не збрехав, одного ковтка вистачало, щоб втамувати спрагу на довгий час, а ще вода постійно залишалася прохолодною.

Під денним сонцем не можливо було спати і за весь час подорожі Атей засинав лише на дві-три години перед самим світанком, коли знемога валила з ніг. Тоді Атей не розумів чи він втрачав свідомість, чи засинав. Вдень бібліотекар читав сувої, подаровані Нахі.

На восьмий день подорожі Атей підійшов до велетенських колон пантеону. Дивлячись на них знизу здавалося, що вони підпирають і втримують небеса. Вся земля довкола стін устелена вибіленими кістками, скелетами, на яких ще залишалася тонка суха шкіра, трупами, котрі починали розкладатися і свіжими тіла, які минулої ночі ще були живими. Над останніми кружляли круки та стерв’ятники. Найспритнішим діставалися очі, менш спритні ласували тельбухами, а іншим залишалося здирати м’ясо з кісток.

Боги виявилися настільки самовпевненими у своїй могутності, що не встановили жодних брам чи дверей. Всередину нижньої зали Атей зайшов крізь отвір, що нагадував гігантську пащу велетня. Після пустельної спеки він на мить відчув полегшення від прохолоди, але вона виявилась оманливою. Холод і пітьма вхопили чоловіка, з болем впилися немов волосся, що росте під шкіру. Атей забув всі кольори окрім сірого, всі смаки окрім тліну, всі почуття окрім смутку. Зала сильніша за вимуштрувану армію вартових, міцніша за гранітні мури. Потрапивши до неї, людина забуває все і навіть себе, перетворюючись на тілесну порожню оболонку зі стертою пам'яттю.

Плечі Атея знесилено опустилися, голова похилилася, чоловік став навколішки. Він поринув у забуття, і коли чорне оніміння майже всеціло скувало пам’ять, він почув шепіт. Далекий шепіт, більше схожий на шелестіння листя. І тоді з глибин тіней виринула маленька зелена крапка. Вона мчала крізь темряву, наче самотній, але безстрашний світляк, розтинаючи холодну пітьму. Крапка перетворилась на соковитий зелений листок. І згадав Атей зелений колір. Листок схожий на вітрила човнів, які ходили повноводною річкою його міста. І згадав Атей річку, місто. Пригадав свій дім, бібліотеку. Спогади один за одним виринали в пам’яті чоловіка, розриваючи липку тканину чорноти забуття. Атей підвівся, вдихнув на повні груди. Він вийняв один з палаючих смолоскипів зі стіни та рушив сходами до верхньої зали. Підйом тягнувся нескінченно, кожен крок давався все важче, пітьма та холод нижньої зали не відставали. Вони постійно чатували, коли Атей втратить пильність, щоб завдати нищівного удару. Чоловік відчував їхню близьку присутність, тому намагався в будь-який спосіб не дати забуттю та чорноті огорнути свою пам’ять. Спершу подумки, а згодом вголос він почав промовляти слова, вичитані у сувоях. Намагався ними витіснити зайві думки.

– … геологічне утворення, яке виникає над каналами та тріщинами у земній корі..., – на кожну сходинку одне слово. В порожніх залах пантеону він чув лише відлуння свого голосу, не зустрічаючи на шляху жодної живої чи мертвої душі. Атей підіймався доки глибокої ночі не потрапив до найвищої зали – зали просто неба. Він стояв за колоною і спостерігав за гуляннями богів, за їхнім банкетом, забавками. На довжелезному столі, застеленому білою скатертиною валялися недоїдки, обгризені кістки, перекинуті винні чаші, розбиті амфори. На кам’яній підлозі розкидана одежа утворювала візерунки хаосу. Зала настільки велика, що музиканти грали в кожному з чотирьох кутів, а по самому краю, узголів’ями до прірви стояли ложі, на котрих помістилася б дюжина людей. Але тут кожне ліжко займав окремий бог чи богиня зі своєю особистою іграшкою. Деякі з богів мали по кілька іграшок – дівчат чи юнаків, в залежності від примх, вподобань. Крізь мелодії тамбуринів, канунів та мізмарів залою розносилися виснажені людські стогони. Деякі з іграшок вже виглядали мертвими, проте богів це не зупиняло, вони продовжували бавитися ними. Лють роздирала Атея з середини, він вийшов із-за колони на простір зали. Кожен був зайнятий своєю справою: музики грали, боги розважалися, ніхто не звертав уваги на схудлого, пошарпаного чоловіка в окулярах. Тоді Атей з усієї сили копнув металеву чашу вкриту дорогоцінними камінцями. Посудина полетіла прямо в ложе одного з богів. Музики збилися з нот, інструменти замовкли, мелодія обірвалась. Людські стогони стихали, боги з подивом, цікавістю витріщилися на Атея.

– Чий це непотріб?! – розкотистим голосом запитало божество у чоловічій подобі, в яке влучила чаша. Воно підвелося з ложа, поволі направилося до Атея, даючи змогу бібліотекарю вдосталь набратися страху. Атей спідлоба дивився на голого бога зі шкірою кольору землі та м’язами, схожими на брили каміння. З кожним кроком божество ставало все більшим.

– Постань переді мною на коліна, смертне створіння. – Бог підійшов впритул до чоловіка і тому довелося задерти голову, щоб дивитися в очі.

– Я – Атей, бібліотекар з міста Фержібала, я вимагаю пустити хмари на схід, в пустелю і моє місто. Вимагаю припинити мучити людей...

Зала вибухнула реготом. Сміялися навіть музики в кутках, проте Атей залишався непохитним. Сміх бога різко обірвався, коли він побачив холодне лезо в погляді чоловіка.

– Схили коліна та голову переді мною – Ердієм – богом земної тверді, гір, пісків, вулканів та…

– Поверніть нам дощі, – перебив Ердія Атей. Раптом чоловік відчув, що не може вдихнути, навколо його шиї зімкнулися два божі пальці. Атей висів над прірвою. Він шкірою відчував гаряче повітря з ніздрів бога.

– Тепер ти розумієш, наскільки нікчемна та хитка річ – людське життя? Досить розціпити пальці й немає більше Атея – бібліотекаря з міста… якого він сказав міста? – запитав Ердій, повернувши голову до своїх братів і сестер. У відповідь почувся сміх.

– Схили коліна, Атею, вклонися мені і я тебе помилую.

Несподівано божий голос став нудотно солодким, наче мед з вином. Стискання горла послабло, чоловік вдихнув. Вуста Атея розтягнулися в посмішці.

– Вбий мене і тоді я стану першою людиною, котра бувши в божих руках так і не прихилила голови. Вбий і пісні про мене заглушать молитви до вас.

Боги позабували про свої іграшки та з невимовним інтересом спостерігали за братом і смертним в його руці. Ердій скривився, жовті очі почервоніли. Атей відчув як тремтить рука бога.

– Ти страждатимеш! Я розтягну твою смерть на віки. Ти будеш помирати повільно і болісно.

Ердій жбурнув Атея на кам’яну підлогу.

– Швидка смерть була б занадто щедрим для тебе подарунком.

– Але і тоді я не схилюсь перед тобою, – відповів Атей, – бо ти слабкий. Ви всі слабкі! Ви – купка трутнів, я не вірю в вас.

З ложа встала богиня зі шкірою кольору молочного шоколаду та пружними персами. Усміхаючись, вона рушила до Атея.

– Дурнику, ти сам собі брешеш. Як ти можеш в нас не вірити? Ось ми є всі перед тобою. Безглуздо це заперечувати.

– Я не кажу, що вас немає, я кажу, що не вірю в вас.

Богиня різко зупинилася, на її обличчі проступило здивування. Вона схопилася за живіт. Обличчя інших богів теж змінилися.

– Це називається біль, – промовив Атей. – Не знайоме вам раніше почуття, еге ж? Ви існуєте лише завдяки вірі. Наша віра – кров богів. І коли на вершині пантеону перед вами стоїть людина, котра в вас не вірить ви втрачаєте кров, а знекровлені помрете як і будь-який смертний.

– Я – Ердій – повелитель землі та вулканів…

– Ні, ти не повеліваєш землею, не повеліваєш вулканами. Вулкани – це геотектонічне явище, що виникає над каналами та тріщинами у земній корі, якими на поверхню викидаються лава, попіл, гарячі гази, водяна пара й уламки гірських порід.

Ердій похитнувся ледь втримавшись на ногах. Його брати і сестри не могли поворухнутися, їх сковували невідомі раніше відчуття. Дуже неприємні відчуття.

– Я – Ердій, – слабким голосом повторив бог. – Я струшую земну твердь, я розтинаю її.

Атей зажмурився, пригадуючи надписи в сувоях.

– Це просто землетруси, які викликані перемінним переміщенням мас гірських порід у надрах землі.

Ердій зменшувався на очах. Похитнувшись, опустився навколішки. Його тіло зсихалося, крізь шкіру проступили кістки і він впав, перетворившись на скелет, обтягнутий тонкою жовтою плівою. Волосся мертвого бога перетворилося на вигорілу траву, його з голови зривав вітер, що здійнявся. Від пантеону відломився шматок стіни та з гуркотом полетів униз.

Боги розгублено переводили погляди одне на одного та на мумію брата. Пихатість, самовпевненість зійшли з їхніх облич.

Атей не без здивування споглядав на залишки бога під ногами. Він не вірив у них, він вірив у науку та знання, проте очікував серйознішого спротиву верховного бога. Певно, сліпа віра Ердія у свою непереможність зіграла злий жарт, ослабивши наймогутнішого з богів.

До Атея повільно йшла богиня зі шкірою, кольору молочного шоколаду.

– Атею, любчику, послухай мене. – Вона промовляла хтиво та солодко, але в голосі прослизали нотки знервованості, що виказували страх. З кожним кроком її риси обличчя й тіла змінювалися. Врешті перед Атеєм постала вже не богиня, а його дружина. Розсудливість та здоровий глузд кричали в голові чоловіка, щоб він отямився, але голос богині дурманив. Раціо витікало з Атея, звільняючи місце для емоцій та почуттів – ниточок, за які смикають боги.

– Атею, ходімо додому. Забудь про цих богів, забудь про пантеон. Я так довго тебе шукала. – Жінка обережно взяла сувої з безвольної руки Атея. Вона відкинула їх вбік. Тонкі пальці взяли чоловічу долоню, жінка повела Атея за собою.

До сувоїв підскочив бог з рудими пасмами волоссям, схожими на язики полум’я. Клацнувши пальцями, бог помітно знервував, коли замість очікуваного вогню зіскочили лише пара слабких іскор. Він клацнув знову. На цей раз не було навіть іскор.

– Смолоскип..., – прошепотів інший бог. Рудоволосий не звертав уваги, продовжуючи клацати пальцями перед сувоями. Тоді якийсь із богів все-таки схопив один зі смолоскипів і кинув у купу паперових згортків. Палахнув вогонь, сухі сувої швидко перетворилися на купку попелу.

Жінка підвела Атея до краю даху пантеону. Вона зробила крок вперед, зависнувши над прірвою. Атей підійняв ногу для кроку, котрий міг стати останнім в його житті, але завагався.

– Ходімо, любий. Довірся мені, – м’яко говорила жінка. На противагу її проханню Атей твердо поставив ногу назад на кам’яний дах пантеону. Його очі пояснішали.

– Ти не вона. Ти просто ще одне божество. Ти Іштар – так звана богиня любові, але навіть не уявляєш, що це за почуття. Ти не можеш керувати, дарувати і відбирати кохання. Ти лише маніпулюєш фізіологічними потребами людського тіла, але не любов’ю.

Жінка над прірвою в мить змінилась, перетворившись на істоту з синьою шкірою і кажанячими крилами за спиною. Вона зашипіла, викривляючи рот у тваринному вишкірі, показуючи білясті ікла. Іштар затріпала крилами, всього на секунду здійнявшись вгору і з пронизливим виттям полетіла вниз.

Під ногами Атея задрижало каміння, ще один шмат стіни відломився. З заходу чорні хмари напирали на пантеон.

– Ти втратив силу, твої папірці згоріли, – прогримів рудоволосий бог, стоячи біля чорної плями від згорілих сувоїв. Бог простягав долоню, на якій жевріла куля вогню. Він рвучко змахнув рукою і двоє юнаків на його ложі спалахнули синім полум’ям. Крики агонії підхопив вітер, поніс у пустку.

– Мені вже не потрібні сувої, всі мої знання тут, – Атей постукав пальцем по скроні. – А ти дешевий трюкач. Факіри в цирку вправніше володіють вогнем, ніж ти.

Рудоволосий навів правицю на Атея, чоловік відчув як димить його волосся, а п’яти печуть, ніби він стоїть на розжареному вугіллі.

Зціпивши зуби бібліотекар процідив:

– Ти не владний над вогнем. Вогонь – це зона горіння у вигляді сукупності розпечених газів, що виділяються в результаті процесу горіння з видимим випромінюванням світла, і ти не маєш до цього жодного стосунку.

З очей та рота рудоволосого вдарили потоки полум’я. Вогонь огорнув його голову і гарячою рікою захлинув усе тіло. Зі стіни пантеону посипалося каміння, а сама цитадель захиталася. Боги, мов налякані щури на потопаючому кораблі кинулися врізнобіч. Хтось намагався випростати крила та полетіти, хтось просто зістрибував у прірву, дехто намагався просочитися крізь каміння, але кожного з них чекала одна й та сама участь – боги вмирали. Налякані та загнані в пастку власного пантеону вони згорали, розсипалися, розтікалися, зникали з храмів та ідолів, з людських голів. Вони зникали з цього світу, щоб знайти інший, в якому люди будуватимуть їм пантеони, зводитимуть культи. А в цьому світі все для них втрачено. Принаймні доки живе людина, котра керується холодною головою і гарячим серцем, а не сліпою вірою і страхом перед незбагненим.

Коли поривчастий вітер розніс останню жменю божого попелу, затремтіла основа пантеону і Атей зрозумів, що він врятував світ від богів, а тепер настав час рятуватися самому. Ні, не самому. Бібліотекар огледівся. З лож злазили налякані дівчата і юнаки. Дурман пішов з їхніх поглядів. Атей не може кинути їх. А ще були музики, що грали богам. Вони стояли в кутках і не могли повірити, що богів більше немає. Вони також люди, їх також обдурили боги.

– У нас мало часу і багато роботи! – крикнув Атей колишнім бранцям. Його слова підхопив вітер і відніс у прірву. На західну стіну пантеону тиснули чорні, розлючені, переповнені водою хмари, які боги довгий час стримували, не пускаючи на схід.

Навколо Атея зібрався натовп. Люди розгублено переглядалися.

– Як ми виберемося з цієї пастки? – звернувся хтось до бібліотекаря, виголосивши питання, яке турбувало кожного.

– Ми полетимо.

– Людина не може літати, – почувся розчарований голос.

– Ваш скепсис був доречний проти богів, котрим ви грали і співали. Все, чого не може людина – позбутися дурості в голові. Якщо будете слухатися мене і кожен робитиме свою справу – виживуть усі. Біжіть до ліжок, знімайте ковдри, простирадла, розбирайте бильця, борти, ламелі. Музики, несіть сюди всі свої струни… – Атей, розмахуючи руками, давав розпорядження. Кожен працював для порятунку всіх.

Атей в деталях пам’ятав креслення літальної машини з сувоїв. Він намагався не думати, про те, що на кресленні машина розраховувалася тільки на двох, а їх на даху пантеону близько двох дюжин. З заплющеними очима Атей робив нові розрахунки, на ходу змінюючи пропорції літальної машини. Звільнені бранці зв’язували деталі, просуваючи крізь них звиті з простирадл мотузки. Їм заважав сильний вітер. Пантеон почав кренитися. Ще трохи і хмари повалять божий дім.

З дерева струн та тканин люди зробили гігантську дерев’яну машину, схожу на дракона. Небо розтинали яскраві тріщини блискавок, пантеон ще дужче похилився.

– До машини! – закричав Атей.

Східна стіна затріщала, пантеон посипався, а літальний апарат полетів у прірву. Юнаки крутили педалі, музиканти тягнули за мотузки, змушуючи машину змахувати крилами, дівчата керували горизонтальним напрямком, Атей тягнув важелі контролю висоти на себе. Вони стрімголов летіли вниз, не в змозі вирівнятися. Згори сипалося каміння зруйнованого пантеону, а внизу показалася розтріскана суха земля з кістками. Коли всі відчули запах пилу з пустки і близькість смерті, кожен доклав надривне зусилля до своєї деталі машини. Дерев’яний дракон, зробивши віраж, вирівнявся, крила натягнулися, відчувши під собою потоки повітря, машина злетіла.

Перші хвилини радості розвіялися, коли одна з дівчат побачила як за ними пливе чорна, велетенська хмара. Вона лила не просто дощ, а стіну з води.

– Це ще не кінець! Нам не можна зупинятися! – вигукнув Атей до своєї команди. – Попереду виснажливий шлях.

Кожен зосередився на своїй роботі. Атей тримав курс на місто. Він не знав, що з містом, наскільки його випалило сонце. Він нічого не знав про долю своєї коханої, нічого не знав про бібліотеку і книжки, котрі настоятель закликав спалити.

Пустельні пейзажі виглядали одноманітно: потріскана земля, обвітрене каміння.

Сонце зникло за чорною хмарою. Внизу Атей побачив знайоме місце і знайоме дерево. Тепер напів засохлі гілки повністю вкривало соковите, молоде листя, а під стовбуром на галявинці буяла соковита трава. Зелений острівець впадав ув око, немов вогник свічки у цілковитій темряві.

– Далі буде легше! – крикнув вниз Атей і йому здалося, що дерево загойдало гілками на знак згоди. Нахі також переміг у своїй війні.

Усю ніч люди на літальному апараті не переставали працювати. Коли пітьму прорізали перші сонячні промені, Атей побачив гори, між якими розляглося місто. За кілька годин вони кружляли, спускаючись по спіралі на площу. Налякані жителі розбігалися по хатах, ховалися в льохи та канави.

Втомлений Атей зійшов з машини. Він підійнявся на поміст, з якого проповідували священики.

– Виходьте зі своїх схованок! Готуйтеся до дощу. Він проллється над нашим спраглим містом. Не боги, а люди принесли вам дощ. Це я, Атей, повернувся, щоб сказати – богів більше немає. Тепер тільки людина владна над своєю долею і життям.

Немов у підтвердження слів за горами загуркотів грім, а в повітрі відчувся вже забутий запах дощу. Площа швидко заповнилася людьми, вони дивилися вгору доки перші рясні краплі прохолодної води не впали з неба. Тоді жителі заплющили очі від задоволення і вода змила пил з їхніх облич. Вони відкривали роти і вода омивала їхні пересохлі горла. Чорна хмара вилила значну частину дощу на пустку і на місто полила рясна, але спокійна злива. Люди пустилися в танці на площі, а музикою їм був шум води.

Атей ішов під дощем знайомими вулицями до бібліотеки. Підійшовши до неї, ноги чоловіка підігнулися. Він упав на бруківку. Там, де раніше стояв охайний двоповерховий будинок – залишилося згарище. Насилу підвівшись, він ходив і розгрібав чорні дошки, не знаючи що хотів знайти. Але все-таки знайшов.

З-під купи обгорілих брусків стирчала рука. На обвугленій шкірі зап'ястя повис мідний браслет, який Атей подарував своїй коханій Арлеї. За останні дні він бачив багато лиха, скоєного богами, але навіть тоді йому не було настільки гірко і прикро як від вчинку, що скоїли люди. Враз він втратив і Арлею, і бібліотеку, і свій дім – все, що його тримало і вело. Чоловік у відчаї впав на коліна, завив. Він лив сльози, співмірні дощу.

Він довго лежав серед згарища, дощ то посилювався, то слабшав. Інколи проступало сонце. Канали наповнилися водою. Зашуміла річка, а він продовжував лежати. Тоді його голови торкнулася долоня, він почув знайомий голос.

– Атею, я знала – ти повернешся, бо не вірила, що за брамою є щось здатне тебе зломити.

Чоловік підхопився і, не вірячи очам, торкнувся жіночого обличчя.

– Як… Але ж… – слова плуталися, застрягали в легенях чіплялися за горло гачками. Жінка усміхнулась, кинувши погляд на обгорілу руку з браслетом, що стирчала з-під дощок.

– Тоді на площі мене збили з ніг. Я не могла встати, вони штурхали, топтали мене. Одна жінка навіть змогла зірвати твій подарунок з моєї руки. Потім усі кинулись до брами, а я залишилася лежати. До мене підскочили двоє юнаків. Вони підхопили мене, поволокли вулицею. Я була ледь притомною, але пам’ятаю як один весь час мені повторював, що бібліотека у небезпеці, що наш дім у небезпеці. Вони притягнули мене туди, – Арлея вказала на будинок через дорогу.

– Там були ще двоє хлопців і три дівчини. Вони носили книги з бібліотеки, щоб сховати. Їм трохи не вистачило часу аби перенести всі книги. Тоді нашою вулицею посунув натовп з факелами. Вони обступили бібліотеку. Хтось увірвався до середини, а хтось почав одразу кидати смолоскипи. Дім швидко зайнявся. Всередині кричали люди. Вони опинилися у вогняній пастці. Почався хаос. Багато згоріло живцем.

Подряпана вилиця, перемотана рука, темні забої на ключиці і ногах. Все, що довелося пережити Арлеї відбилося на тілі, проте голос звучав так само дзвінко і заспокійливо. Вони неквапом йшли вулицями міста, яке розквітало на очах.

Атей з Арлеєю зупинилися біля верховного храму усіх богів, кілька хвилин спостерігали як люди, які нещодавно виносили бібліотекаря за браму, тепер тягнули з храму ідолів та інший релігійний мотлох. Всі речі вони скидали на купу і лише метушливі священики та наставник бігали навколо купи, намагаючись вихопити найцінніше, та покласти на фіру.