Після. Триптих

До

Пам’ятаю, я довго дивився на ту мапу й ніяк не міг із нею погодитись. Обриси материків, себто, річкові системи й архіпелаги островів були усі на своїх місцях. Ба, навіть, Крим було означено яко анексовану територію. Але поверх того всього, різними кольорами проходили ширші й вужчі смуги, які означували ймовірні в найближчих десятиліттях зони: затоплення, опустелювання, або ж ураження дією частих ураганів. І вони зовсім не рахувалися із державними кордонами. А я не бачив у тому жодної історичної справедливости…

Слово

Після трьох днів завірюхи запала тиша. Над ранок. Не те щоби ясна, й не так, аби геть морозно, але це у будь-якому разі краще за чергову через зиму весну із мокрою сніговою кашею під ногами. Та й варто було поспішати – тиша цілком могла виявитися й затишшям. Щойно павзою. Й чоловік поспішав.

Дивний мав вигляд. Ішов переметами трохи підстрибуючи у сплетених із галуззя, перев’язаних ременями снігоступах; і вбраний був у хутра – щось на кшталт черевиків шкірою назовні й доволі незграбну куртку з ведмежої шкури; але у блідо зелених, при цьому, військових штанях й того ж таки кольору шапці заводської в’язки на голові. Пощастило: влітку, як зайшов був не багато й далі од звичних своїх маршрутів уздовж річки, вниз за течією, дістався несподівано гирла й натрапив на невеличку – в кілька будиночків – покинуту прикордонну заставу на березі моря. Притягнув тоді іще й два листи бляхи для перекриття даху, збирався повернутися ще раз, але до хурделиць не встиг. Зрештою, зазнав й неабиякого розчарування. Цього слід було очікувати – сам себе обманював, а проте, зброярня виявилася порожньою…

Черевикоподібне взуття його по колу було схоплене якось вже геть неприроднього тут, посеред природи, яскраво-блакитного кольору пластиковою мотузкою для білизни. Її він теж там знайшов. Спирався на алюмінієву, відполіровану долонями й рукавицями лижвяну палицю. Із нею прийшов сюди з півдня.

Чоловік не відав своїх координат – не знав, як далеко тоді зайшов, перш, аніж зупинитися тут, на березі цієї річки. Знав, що ішов довго. Спершу крадькома, по ночах, уникаючи доріг і озброєних загонів на дорогах. Тоді усе вільніше, відколи люди та сліди людей почали траплялися все рідше, аж врешті й зовсім вільно. Й аж врешті зупинився.

Чоловік не відав своїх координат, якщо взагалі хто-небудь іще знав на Землі, пам’ятав, що воно таке – координати…

Але географію можна також бачити – теорія може мати й намацальний характер. Вздовж річки росло чимало тополь – це правда, були також й верби, а проте, решту простору навколо займала глицева тайга. А отже, це було таки далеченько на півночі, якщо шкідники-деревоїди сюди ще не дісталися.

До того ж море, – вочевидь, колись тут був Крижаний океан.

Якийсь час, раз у раз поглядаючи на протилежну сторону, чоловік продовжував рухатись берегом, але, у підсумку, повернув од нього в бік. Трохи ще постояв на ньому, обличчям до ріки, сторожко постукав палицею по кризі, але переходити річки не наважився.

Його перша пастка – вирита у ґрунті й закидана зверху гілками вовча яма, виявилася порожньою. Втім і сніг навколо неї був неторканим – тут ніхто не проходив, принаймні, відколи вляглася заметіль. Отож, він не надто й перейнявся. А проте, порожньою була і друга, і третя, а нехитрий механізм із затесаною, зафіксованою навідліг колодою на мотузку спрацював, але в пусту. Насмикану ним з-попід снігу траву не замело – після попередніх помилок розрахував правильно, – її було з’їджено, й сніг навколо витоптано, а тільки жодного сліду поранення, жодної крови: колода не влучила… Чоловік лишень зняв з руки невміло зшиту рукавицю й присівши навпочіпки у захваті приклав долоню до величезного відбитку ратиці на снігу. А підводячись на рівні стиснув зі злости зуби скрегочучи.

За всі ці три роки тут йому поталанило лишень двічі. Одного разу це був отой бідолашний ведмідь, що провалився таки до однієї з його ям. Ведмідь був худим, щойно з барлогу, але й було, водночас, іще доволі зимно, й перший місяць він їв – смажив, варив, тушкував – свіже м'ясо, а ще три місяці потому, сушене. А другим – чималий, нівроку, а проте заєць. І його він не зловив у пастку – підсліпувата тварина просто підпустила людину надто близько.

Решту часу харчувався рибою й грибами. Перша приходила на нерест, другі росли у лісі – потрібно було тільки збирати й сушити.

Він часто згадував, як полюбляв колись книжки і фільми про індіянців, а ще оті дурнуваті проєкти про “у диких умовах”. Тоді, давно, коли ще були книжки й телепроєкти. І приходив до висновку: його захоплювали краєвиди – вигляд людини на тлі природи. І про оте – як у дитинстві, коли вони із другом вважали індіянцями й себе, якось їм спало було на думку долучитися до справи уповні, по-справжньому, й влаштувати полювання. Постало питання – на кого, подумали ще, й вирішили на білку… Але тоді на тому й скінчилося – їм вистачало смаження на похідному багатті принесеного до лісу з дому: усе решта можна було доуявити… А тепер, коли він знайшов настромленого на його пакіл ведмедя у виритій ним же ямі, не зміг на нього дивитися й одійшовши на бік довго стояв і дивився кудись у нікуди.

Книжку про сліди він також не прочитав. Вона була у того ж його друга в дитинстві. Другів батько був інженером на одному великому промисловому об’єкті, але час до часу – у вільний час, також і мисливцем, і тому ця книга у них була. А потім, вже дорослому, вона знову йому трапилася – в букіністів, ув іще більшому місті, де він тоді мешкав. І він її купив. А проте, знову не прочитав…

Але вовки, здається, ішли таки неквапом. Не бігли, наздоганяючи здобич, але поверталися з полювання. Й він пішов по їхньому сліду у зворотньому напрямку.

Й наприкінці, чи то, пак, на початку цієї чотирипалої вервиці знайшов лося – те, що залишили од нього мисливці правдиві. Трохи постояв заклякнувши у первісному якомусь остраху, спостерігаючи, як б’ються межи собою виборюючи монополію на ресурс двійко круків, а тоді, роззирнувшись навколо рішучо посунув на них й, відігнавши обох лижвяною своєю палицею видобув ніж й заходився зрізати з кісток зацілілі шматки м’яса.

Безліч разів точений, клинок мав із того дещо заокруглено форму, зі сторони леза. Але для подібних операцій це було зручно.

А вже коли повертався до своєї хижі на березі ріки, втішений вагою клунка на плечах, несподівано зашпортався й повалився в снігову кучугуру – всім тілом. Якусь мить, або ж дві, бо межи ними встиг поворухнутися, здається прислухався до самого себе – до своїх почуттів у стані снігового занурення, після чого підвівся – спершу на коліна, тоді на рівні, обтріпався, подивився на ліву, нижчу од правої, на пів гомілки у переметі ногу й підібрав з землі загублений снігоступ. Оглянув, й побачив порваний ремінь кріплення.

- Шляґ би тебе трафив! – вилаявся стиха, у пів голоса.

Йваном бо звали. Можливо. Напевне дізнатися годі, бо й запитати нікому.

Смак

Не знати, хто їх напоумив. Але це було правильно – як для них. Якби вони рушили на танках, їх би зупинили іще далеко на підходах – де не-будь на Волзі, на Дону, на Дніпрі. Їхньою реальною силою була маса.

І несподіванка. Европа традиційно чекала їх з боку Греції. Триметровий бетонний паркан довжиною тисяча і один кілометр будували на Балканах три роки. Теж традиційно – молдавани, українці й македонці; під керівництвом американських інженерів; за німецькі й французькі кошти. Німеччина долучилася до проєкту одразу ж, щойно праві прийшли до влади й там… Але вони прийшли з півночі – понад Каспійським і Чорним морями. Й цілком серйозно – усі й одразу.

Не в один день, а проте, дуже швидко. Прикордонні українські й білоруські міста не встигли й отямитись, а через ті, які далі від кордону, вони щойно проїздили. Бабці, які возили малину й черешні з Вапнярки на Одесу, звісно їх помітили, адже місця в електричці стало катастрофічно бракнути й бійки у дверях почастішали. Але, ото і все. А там, біля кордону, “арійські” бесіди природньо пожвавішали, а проте, з тактично-організаційних міркувань виключно на кухнях, а от торгівля була спершу навіть втішена, адже в рази повеселішала.

А потім вони зникли. За цим разом таки ув один день, після кількох на прикордонні. І до Львова доходили лишень чутки й телевізійні новини. Заким вони іще були. Казали, що сльозогінний газ не допоміг – міґранти зі Сходу і Півдня, чоловіки із загорнутими хустками обличчями – кілька сто тисяч чоловіків, змели прикордонників і поліцію. Жінки, старі і діти пройшли за ними…

А проте, це було правильним рішенням тільки на коротку перспективу. З інтеґрацією були проблеми й до того – двосторонньо обумовлені. Нашестя виключало її можливість за визначенням. Увірвавшись на Захід, оминувши прикордонний контроль Шенґенської зони, ці люди не могли сподіватися на працевлаштування, а чи соціяльну допомогу й статус біженця. Залишалося брати самим. Те, що вони могли взяти. Й заким поліцію встигли замінити військом, Навала була озброєна і собі.

Не можна сказати, аби европейська цивілізація не чинила опору, але вона проґавила момент створення фронту, й відтепер було годі зрозуміти, хто тут партизан і хто каратель, – цивілізації не стало…

Не стало, відтак, і промисловости, всіляких автопромів й иншого блага. А отже, вельми скоро вони повернулися…

Точніше сказати, вони були тепер всюди. Ба навіть поняття “вони” втратило чіткий зміст. Теперка “ними” були люди зі зброєю, а з того – силою, що дозволяла їм привласнювати, брати. Незалежно від походження, кольору шкіри й статусу.

До усіх цих подій чимало розумували щодо питання, чи можна вважати цивілізованим пост-совєтський простір Східної Европи. А також і про те, до якої цивілізації, відтак, його потрібно би було зарахувати. Тепер суперечка втратила сенс. Не було більше “Заходу” і “Сходу”. Хіба би для Сонця.

“Можна обережно припустити, – міркував собі Ярко, – що значна частина новоприбулих незабаром повернеться туди, звідкиль прийшла: адже й приходила не за цим. Можливо, частина залишиться тут, у Европі в її щонайширшому, деполітизованому розумінні й візьметься до сільського господарства: адже старі запаси їжі швидко вичерпаються. Нарешті, було б виправданим очікувати відтепер, в умовах суттєвого зниження й переорієнтації конкуренції, стрімкого зросту економіки в країнах Азії й Африки, зміщення глобального цивілізаційного центру до цих регіонів”.

Він потер замерзло долоні й знову приклав їх до пічного кахлю. Не надто гріло, бо щойно допіру розпалив.

Як соціолог, Ярослав усвідомлював цілу умовність власних міркувань, їхню гіпотетичність. Прогнозувати поведінку людей, суспільств, було складно завжди – за усіх часів, щойно гіпотетично. До того ж тепер, йому бракувало інформації. Точніше, її в нього зовсім не було. Наприклад, йому геть нічого не було відомо про Америку, про те, що відбувається там. Хоча, з огляду на відсутність поліційно-військової допомоги колишній метрополії, матірній Европі, можна би було знову ж таки припустити – не все добре і там.

Він вдарив молотком й вибив зі спинки стільця поперечні планки та відчинивши дверцята пічки підкинув вогнище. І вже укотре подумав: “Як же мені все ж таки пощастило із цією архаїкою!” П’єц. Тут, в Галичині, це звалося так. Вертикальна, кахлем обкладена піч. І вони були у кожному помешканні в старих, так званих “австрійських” будинках. Вже віддавна із вмонтованим до середини газовим пальником, який, проте, тепер лишень заважав палити дровами…

Якими було. Вчорашній соціолог й неодружений квартировинаймач із реєстрацією у неоглядно далекій відтепер Черкаській области, щасливий із замешкання хоча й на прибазарній вулиці Джерельна, а проте, за п'ятнадцять хвилин ходи від Львівського Середмістя, Ярко нишпорив покинутими квартирами у пошуках меблів, – більшість сусідів вже віддавна перебралася на села: до батьків, або ж до рідні, під захист організованої там самооборони, ближче до годувальниці корови й землі.

Поволі, але чимраз відчутніше, кахлі віддавали тепло – тепло стільця.

“Отже, гіпотетично, але можна очікувати – підсумував Ярослав – поступового обмеження хаосу, а відтак, відновлення вже дещо инакшого, а проте таки впорядкованого світу”.

П’єц він палив уночі, аби димом з комина не зраджувати присутности. І на пошуки виходив спершу також вночі. Але, швидко зрозумів, що всі инші – й такі як він, і озброєні у банди, роблять так само, за старою, від старого, вочевидь, світу звичкою. Остаточно переконав випадок, коли повернувшись домів, знайшов квартиру пограбованою.

Не було там чого й брати, але й цінности набули тепер иншого змісту, й старий подертий коц важив куди більше од безлічі речей цілком нині безглуздих. Відтепер, тримав вночі оборону. Виходив за дня.

Якось, ще раніше, іще посеред літа, він був подумав раптом, зауважив, ніби зі сторони, що його ж власна логіка підсвідомо скеровує його до смітників. І довго сміявся потому – дивувався, наскільки міцними є у людині соціяльні стереотипи, й гірко до себе посміхався. Адже й справді був більше схожий зараз на безхатченка. Тільки ось такого дивного – із хатою за п'ятнадцять хвилин ходи од Середмістя: із цілим будинком, коли вже на те пішло. І дійсно, він потребував їсти. Але, смітники, і їжа на смітниках – недоїдки, це, властиво, ознака цивілізації: надприродного надлишку. Потрібно було пережити цивілізацію, побачити її колапс, аби ось так, уповні усвідомити це… Смітники залишилися – там, де й стояли. Але усе бодай скільки-небудь їстівне було швидко підібране, решта втратила їстівні властивости вже за кілька днів, а нові надходження припинилися. З настанням холодів стало зникати з них й усе решта – те, що надавалося до спалення, якщо ним не можна було вкритися, або ж надягнути на себе.

Насправді, чоловік шукав усюди. Нишпорив по квартирах – колишніх квартирах, піццеріях й суші-барах на площі Ринок, на перших поверхах середньовічних кам’яниць, крамницях і супермаркетах. Усі вони виглядали тепер кричущою недоречністю: “Але можна було здогадатися й раніше”, – не припиняв знову дивуватися.

До того ж, Ярослав не лишень шукав. Просто ходити було для нього не меншою необхідністю од їжі. І не лишень ходити. Проспект Свободи був надто широким – надто добре прострілювався. Про це він подумав іще після Майдану 2014-го – після розстрілів на Інститутській у Києві. Як і кожна вулиця, а проте, якщо вона не настільки широка, можна мінімізувати ризик, раз у раз змінюючи сторону руху попід будинками. А якщо проскочити через Криву Липу, й хутко перебігтися шматочком Дорошенка, або ж і взагалі, зайти через отой універмаг з тилу, можна потрапити до колишньої книгарні… В нього назбиралася вже чималенька бібліотека – йому могла загрожувати нагла, холодна, або ж голодна смерть, але не божевілля.

А коли він прийшов туди, до книгарні, в чергове, одного разу, довго стояв і дивився схвильований на підлогу. Було після дощу, й початково мокрі, брудні сліди чітко закарбувалися на її покритті. Ні, він не злякався – сліди мали й зворотній напрямок, вони заходили до середини, а потім звідти вийшли, й вийшли, вочевидь, достатньо давно, адже брудні розводи встигли висохнути. Він радше був вражений з того, що книжки знадобилися комусь іще.

Зрештою, Ярко прослідкував керунок і сумнівів більше не залишалося. Людина обрала навіть кілька з тих самих, що й він… І йому нестерпно захотілося поговорити…

Супермаркети біля свого будинку він обстежив найпершими, іще влітку, і тому вже віддавна обходив їх стороною прямуючи деинде. “Врешті-решт, проте, настане й той день, коли і пошуки деинде втратять сенс, – думав собі Ярко, – день, коли у цьому місті, як і в усіх инших, не залишиться ані крихти”. Але погода видалася мрячна, рвучкий вітер ліпив у обличчя мокрим снігом, й тому він скоріше з нічев’я, аніж зі здорового глузду, зазирнув таки до першого-ліпшого.

Пройшов порожніми залами, шпортаючись об розкидані в безладі проводи й хрупаючи битим склом попід ногами. А потім, коли припідняв перевернутий стелаж у дальньому куті, несподівано натрапив на сітку з картоплею...

В нього бракло олії – залишилося щось із кілька ложок, картопля пригорала й він раз у раз доливав до неї води. Вода й собі різко зросла у ціні – по неї потрібно було ходити аж на Підзамче, до джерела. Але зараз усе це нічого не важило. Тому що це була не просто картопля – це була смажена бараболя: як колись, як удома…

Якби це була пісня, або ж слова, він би, мабуть, заплакав. Але із їжею усе якось инакше, навіть і тоді, коли в ній, ось так, більше сенсу, аніж просто у їжі. Ярко просто смакував – намагався їсти повільно й відчувати смак кожного шматочка. Й йому ставало добре – теж дещо инакше, аніж від простого насичення.

Мокра й хмарна зима добігала тоді вже кінця. Й цілком можливо, що іще за кілька днів хлопець таки наважився, й рушив до свого села – за п’ятсот кілометрів на південний схід, оминаючи усі инші, озброєні й готові до самозахисту села. Можливо, наприклад, що він знайшов велосипед – иншим разом, у иншому, спортивному відділі. Адже шляхи Господні несповідимі тим більше, чим більше за ними шукаєш.

Сни

Прокинувся раніше од сигналу будильника, – подивився на годинник: лишень пів на шосту. Але заснути більше не зміг. Взагалі кепсько спав останнім часом, а до того ж іще й цей полярний день…

Деякий час лежав й дивився у стелю – коричнюватий пластик “під дерево”, із механічно-повторюваними, намальованими сучками на гейби зрізові нібито дошки: на її поверхню, штучно вилискуючу в блідому, крізь вікно і хмари, світлі. Думав.

Вона йому завжди снилася. Та грушка-дичка на межі обійстя й городу. Там, у селі, де він виріс – батьківського обійстя. Грушки із неї були дрібні й несмачні, тверді й терпкі – вони збирали їх, терли на корморізці й згодовували худобі. Хоча, одного разу, батько перетер був, ось так само, вистояв і вигнав горілку. І та горілка смачно пахла – грушками.

Й він не одразу почав розуміти красу дерева, його життєву силу, його живість. Тоді, наприклад, як в них був рій почав з вулика втікати й вони із батьком прибили його до неї водою, посадили; і тоді, як вони із братами щоліта розбивали попід нею, у її затінку намет на дощаному настилі, який правив їм за корабель, дерево було для нього лишень деревом.

Був іще образ батька. У нього стояла там, при стовбурі колода, на якій він любив сидіти вечорами – сидіти, власне, попід цією грушкою. В батька була хвора нога – він народився давно, іще тоді, коли проблемою був дитячій поліомієліт: у купі з хлібозаготівлями, відтак, спричиненим голодом, а ще, безліччю боєприпасів на полях, які вони, тодішні хлопчаки, полюбляли кидати у вогонь. Багатьох із батькових однолітків тоді не стало. А в батька з тієї хвороби одна нога була тонкою, й тепер, з віком, створювала для нього суттєві незручності. Й він з того спирався, коли ходив подвір’ям, на звичайного, але такого вже гладенького, рукою відполірованого дрючка – той самий батько, який замолоду пройшов пішки, зв’язківцем, мало не цілу Північ Союзу… І так от він і сидів попід тією грушкою, із тим дрючком у руці. Про щось собі міркував, щось, може, згадував.

Цих три події збіглися у часі: смерть батька, перші сни із грушкою, й початки заглиблення у розуміння краси дерев. Петро тоді мешкав у Києві – закінчив навчання й другий вже рік працював у великій компанії…

Матері не стало іще раніше – іще тоді, як він навчався. Він чудово запам’ятав те місце, точку на цілім обійсті, де він востаннє пригортав її до себе. Приїздив саме додому. А потім телеграма: серцевий напад…

І більше ніби й не було задля чого приїздити, але якийсь час Петро ще пручався – не хотів продавати хати. Та одного разу приїхав, подивився на запустіння, на подвір’я, заросле бадиллям, на тріщини в традиційно глиняних тут, у степу, ув основі свої стінах й погодився, – був купець: сусіди в городі…

Але ж сусіди не винні – вони не знали, що важить ця грушка для Петра, а він продав їм ту грушку заразом із усім. Для них це було щойно дерево – воно просто заважало проїзду на межі городу й обійстя. І за іще одним, відтепер рідкісним приїздом у село, Петро заїхав був на свою вулицю – на авто, він вже мав тоді власне авто, хоча, міг би, зрештою скористатися й службовим. І не побачив навіть пня – було у зимі, й його замело снігом…

Сусіди не були винні. Вони ж не знали, якого кольору листя у грушки восени, коли опадаючи воно лягає поверху на розкладену купками бурякову гичку для корови. Як він міг вимагати цього од них, якщо тоді, у тому часі, як були буряки, гичка й корова не знав про те й сам…

Це він вже потім згадував. І так, й у снах. В Німеччині, в Данії, й ось тепер тут, на Гренландії. Танення льодовиків тривало. У той сам час, як инші регіони планети потерпали від нестачі питної води. Відтак, воду з криги навчилися принаймні не втрачати – принаймні частково. На одній із величезних водозбірень острова Петро, властиво, й працює.

Вчора розмовляли із братом по Skype – з того, видно, й сон про грушку… В нього двоє братів. Один працював якийсь час у міжнародному космічному проєкті, в українському секторі, але гуманітарій переміг – зараз у Мюнхені, провідний спеціяліст у Глобальній міграційній службі: проблему кліматичних біженців вдається наразі стримувати на критичній межі, зокрема, й за рахунок колонізації окремих регіонів Арктики й Антарктики. Инший в Україні, фермер. Ото із ним й говорили. Пшениця, каже, знову не вродила – не було дощів. Але сусіди в’єтнамці зібрали добрий врожай моркви – якийсь там сорт новий вивели років зо три тому. Наступного року хоче й собі спробувати, а наразі кредитна спілка позику надала. Безвідсоткову – відсотки іще у 2037-му заборонили.

Не пам’ятаю, проте, чи згадував я коли оту карту потім, після…