Перстень Відара

Стожар сидів у корчмі і неспішно потягував медвяний напій з дерев'яного келиха. Пальці лівої руки вистукували по стільниці ритм плескача. Настрій був чудовий. Нарешті він здійснить те, що планував уже досить давно.

За вікном сонце вже перекотило за полудень і почало свій шлях на захід. Стожар сидів за невеликим столиком у дальньому від дверей кутку зали і з-під каптура спостерігав за оточуючими. Посередині зали за широким дубовим столом сиділи п'ятеро свартальвів і жваво обговорювали способи добування руди. В кожного за широким поясом або за спиною стриміла бойова сокира. Стожар іноді мав з ними справи. В чародійстві потрібні рідкісні мінерали та самоцвіти, а кращих знавців породи, ніж свартальви, не знайти. Поруч за невеликим столиком сиділи двоє кремезних чоловіків. Один був молодий, інший – сивочолий. Судячи з пропалених дірок на одязі та мозолястих рук, то були ковалі. Мабуть, майстер і його підмайстер. Вони мовчки їли смаженину, запиваючи її медом. Під дальньою стіною на лаві сидів місцевий п'яничка і клював носом. Ще тут була гамірна ватага молодиків, одягнених в чорне. Очевидно, то були спудеї місцевої школи магії. Час від часу вони зиркали на Стожара, мабуть, упізнавши в ньому чаклуна.

Стожар очікував на зустріч. І от двері корчми відчинились і на порозі з'явились три кремезні фігури. То були варяги – воїни Півночі. Їхні кольчуги тьмяно виблискували в світлі сонця, що сідає. Один з варягів тримав бойову сокиру, в інших за поясами стриміли короткі мечі. В корчмі всі одразу принишкли. Стожар перестав вистукувати плескача. Дехто зі свартальвів поклав руку на зброю. Варяг, що перший увійшов до корчми, уважно оглянув залу. Його очі зупинились на Стожарові. Впевненим кроком прибулі попрямували до чаклуна. Стожар пильно глянув на них з-під каптура.

– Ти Стожар з Кьонунгарда? – промовив  той, що стояв попереду, очевидно ватажок.

– Так, – відповів чаклун.

Варяги дружно сіли за його стіл, брязкаючи зброєю.

– Наш відун Рагнвальд, – без церемоній почав ватажок, – сказав, що ти допоможеш нам добути Громову сокиру. 

– Так, а вам відома плата за послугу?

– Відома. Перстень Охоронця. – Ватажок відхилився на стільчику, що той аж заскрипів. – По мені, то можеш забрати хоч самого Охоронця. Є тільки одне питання, – ватажок різко, зі стуком поклав на стіл сокиру і схилився через стіл, насунувшись над Стожаром, – ти впораєшся з ним?

Стожар спокійно дивився в блакитні очі варяга.

– Тому що з нами вже ходив один горе-чаклун. За столом в корчмі він був героєм, розповідав такі небилиці, буцімто він навіть підкорив дракона. Та коли ми прибули на місце і він побачив здаля Охоронця, його жижки затрусились і він чкурнув, як побитий пес. При цих словах на обличчях варягів з’явились зловтішні посмішки.

– Впораюсь, – коротко відповів Стожар, відхилився на стільчику і склав на грудях руки.

– А ти можеш щось показати, якісь чари? – озвався молодий безвусий варяг, що сидів по праву руку від ватажка. – Той чаклун показував такі фокуси, які я бачив тільки на великих ярмарках.

Стожар подивився тому у вічі.

– Я не фокусник і без діла свою магію не показую.

– Гаразд, – сказав ватажок і піднявся з-за столу, – тоді рушаємо. До речі, мене звати Анлаф, того безвусого – Інгвар, а сивочолого – Ейнар. – Стожар кивнув у відповідь.

Вони вийшли з корчми. Біля прив’язу їх чекали четверо споряджених коней. Без затримок вирушили в дорогу. Виїхавши за місто варяги та чаклун попрямували на захід. Довкола простягалась безкрая горбиста рівнина. З півдня дув теплий вітерець, приносячи легкий аромат польових трав.

Стожар їхав слідом за варягами, обдумуючи свою нинішню місію. Вчора з ним зустрівся відун племені свеїв. Він запропонував Стожару допомогти племені здобути Громову сокиру. То була варязька реліквія. Вважалося, що плем’я, яке нею володіє, буде непереможним. Представники багатьох племен намагалися її здобути, але вона оберігається магічним Охоронцем, якого поки що нікому не вдалося здолати. Стожара давно цікавив цей Охоронець і його магічний артефакт – перстень Відара. За допомогою персня можна вдихати життя в камінь, створюючи камінні істоти. Стожар погодився і, як плату, зажадав цей перстень. Відун не заперечував.

За весь час подорожі варяги не зронили ні слова і навіть жодного разу не озирнулись, щоб пересвідчитись, що Стожар слідує за ними. Вони просто гнали вперед своїх коней намагаючись до ночі дістатися лісу. І ось на горизонті виросла стіна велетенських сосен. Варяги пришпорили коней. Вже почало темніти, коли вони дісталися узлісся. Подорожани різко спинили коней. 

– Ну що, чаклуне, повечеряємо? – спитав Анлаф.

– Не відмовлюся, – відповів Стожар. – Та й не завадило б відпочити після того, як ми півдня мчали верхи.

Анлаф окинув поглядом місцевість.

– Зупинимось он під тим деревом.

Понад лісом стояв старезний клен з товстим потрісканим стовбуром і широкою низькою кроною, що скидалася на шатро. Подорожани спішились.

– Гей, Інгваре, – гукнув Анлаф до молодшого, – назбирай дров. А ти, Ейнаре, діставай із торб їстівне.

Розподіливши обов’язки, ватажок поважно сів під кленом і почав правити свою сокиру. Стожар огледів місцевість, дістав зі своєї торбинки білий пісок і почав обсипати по колу місце стоянки, промовляючи оберіг.

– Що ти робиш, чаклуне? – Анлаф з цікавістю спостерігав за діями Стожара.

– Накладаю захисне закляття. Надіюсь ти чув, що в Кам’яному лісі сновигають зграї песиголовців з мокви?

Очі Анлафа спалахнули вогнем.

– Що нам ті песиголовці!

– Боїтесь ви песиголовців, чи ні, – промовив Стожар, – а пересторога не завадить.

Згодом вони вже сиділи біля вогнища, насолоджувались смаженим м’ясом і запиваючи його трунким медом.

– Що то за охоронець такий? – спитав Інгвар.

– Ейнаре, – Анлаф витер вуса і закоркував баклагу з медовухою, – ти в нас відомий оповідач. Розкажи цю історію. Тим більше, що шановний Стожар, мабуть, її не знає.

Стожар лише загадково посміхнувся.  

Ейнар пошкріб підборіддя, зиркнув на Стожара і почав свою розповідь:

– Колись давно, в країні фйордів, панувало плем'я гутів. Свеї ще тоді були малою общиною, навіть дракарів не вміли будувати. Так от. Могутність тому племені надавала Громова сокира. При племені був чаклун на ймення Відар. Він був хранителем сокири. Одного разу до їхнього селища приблудила дівчина. Була вона замурзана, в лахмітті, але миловидна. Община прихистила її. Коли Відар побачив ту дівчину, то до нестями закохався. Та те кохання було зле.

Ейнар змочив горло медовухою і продовжив.

– Відун племені Хальвард визнав у дівчині відьму. В селищі піднявся великий ґвалт. Її хотіли втопити, але Відар сказав, що не допустить цього. Тоді відун зобов'язав чаклуна не зводити очей зі своєї коханої. Здавалося, що все встаткувалось. Та де там. Якось вночі відьма навела ману на Відара і наслала на гутів велике лихо. Потім вона забрала сокиру і тихцем зникла з поселення. Вранці виявилось, що багато людей племені гутів за ніч померло. Хальвард одразу зрозумів, хто винен в цьому. Він кинувся в погоню, вистежив почвару і вбив її. Несамовитий, він прилетів до Відара і кинув під ноги закривавлену сокиру:

– Ти став причиною загибелі нашого роду! – з люттю крикнув він на чаклуна. – Ти не вберіг сокиру! Тепер ти вічно її охоронятимеш!

Відар мовчки припав на коліно і промовив: 

– Я прийму будь-яке покарання.

Хальвард змусив чаклуна віддати магічний перстень. Потім відун спрямував перстень каменем на Відара і промовив наговір. Від того груди Відара засяяли зсередини і звідти до персня потягнувся струмінець світла. Коли камінь яскраво запалав, тіло Відара розлетілось на попіл.

Після цього Хальвард звелів заховати Громову сокиру в печері Розколотої скелі і поставити перед входом кам'яну статую. Коли відун надів їй на палець перстень, то душа Відара перетекла в статую, оживляючи камінь. З тих пір спливло багато часу. Плем'я гутів давно згинуло у небутті, а Охоронець продовжує стерегти Громову сокиру.

Після розповіді запанувала мовчанка. Лише тихо потріскувало багаття, та фиркали в темноті коні.

– А навіщо тобі перстень Охоронця? – раптом спитав Анлаф у Стожара.

Той знову таємниче посміхнувся.

– Хочу собі створити вартового для будинку.

– Це ж як?

Стожар зручніше вмостився біля вогнища, тримаючи баклагу з медовухою.

– Замовлю кам’яну статую воїна і надіну їй на пальця перстень. В разі небезпеки статуя буде оживати і захищати моє добро.

– Ти ж можеш створити захисні чари, – здивовано промовив Інгвар. Стожар кинув погляд на молодого варяга.

– Такі чари не довговічні, а кам’яний воїн буде виконувати свої обов’язки завжди.

Раптом занервували коні. Під пологом лісу майнула якась тінь і звідти вилетіла стріла. Пролетівши захисний бар’єр, її древко спалахнуло і на землю впав сам наконечник. Те саме сталося і з наступною стрілою. Варяги посхоплювались з місць, тримаючи напоготові зброю. З-під дерев, з гарчанням, вискочила зграя песиголовці і кинулась до табору. Стожар одразу ж помітив лучника, що стояв під пологом лісу і знову натягував тятиву. Не гаючи часу, чаклун швидко витягнув зі своєї торбинки сухе листя розрив-трави, розтер його в долонях і вигукнув закляття. Шматочки листя яскраво спалахнули, утворюючи вогнисту кулю. Стожар зі всієї сили жбурнув її в лучника. Куля влучила тому в груди і огорнула полум’ям. Навіть не скрикнувши, песиголовець перетворився на попіл.

Довкола гримів бій. Інгвар і Ейнар билися з трьома песиголовцями, Анлаф же ледь відбивався від двох ворогів, що напосідали на нього. Стожар миттю дістав жменьку пилку сон-трави і дмухнув на неї шепочучи закляття. Хмара пилку полетіла у повітрі і запорошила обличчя песиголовців. На мить вони стали дуже повільними і варяги швидко з ними покінчили.

– Собача погань! – зневажливо виплюнув Анлаф, оглядаючи поле бою.

– Що ти з ними зробив? – Інгвар стер з меча чорну кров.

– Сонні чари. Вони були не сильні, але цього було достатньо, щоб викликати у песиголовців сонливість.

Підійшов Ейнар.

– Коні втекли.

І дійсно гілляка, до якої ті були прив’язані, лежала відламана на землі. Десь далеко в лісі чулось коняче іржання. В шаленстві бою про них просто забули.

– Часу на лови коней у нас немає, – промовив Анлаф. – Скоро зійде місяць. Нам потрібно вирушати. 

Зібравши нехитрий скарб, варяги і чаклун зайшли в ліс. Стожар начаклував летючий вогник і в його тьмяному світлі вони рушили до Розколотої скелі.

Ліс жив нічним життям. Десь далеко завив вовк. Час від часу Стожар бачив вогники очей якихось істот, що рухались по деревах. Варяги впевнено продирались крізь хащі. Попереду йшов Анлаф. З часом підлісок став менш густим і вони вийшли на галявину. Зійшов місяць. Стожар та варяги зупинились. Вони стояли на краю великої улоговини, посеред якої виднілась Розколота скеля.  

– От ми вже майже на місці. – промовив Анлаф. – Чаклуне! Ти готовий вступити в двобій з Охоронцем?

– Так, – глухо відповів Стожар.

– Тоді спускаємось до скелі.

І всі почали спускатись по схилу улоговини. Дійшовши до підніжжя гори, вони зупинились. Розколота скеля була високим кам’яним пагорбом, розколотим посередині. Розколина утворювала прохід вглиб каменю. Десь там була печера, в якій знаходилась Громова сокира під захистом магічного Охоронця.

– Твоя черга, чаклуне, – промовив Анлаф. – Ми чекатимемо тут.

Варяги розташовувались перед скелею. Стожар впевнено ступив до розщелини.

– Нехай Тор допоможе тобі! – побажав ватажок.

Чаклун розчинився у темряві.

Прохід був дуже вузьким. Іноді доводилося протискатися боком. Магічний вогник ледь освітлював простір перед Стожаром. Згодом розщелина почала розширюватись і чаклун зміг вільно йти вперед.

Зненацька на Стожара дихнуло магією. Світловий вогник блимнув і згас. Все поглинула темрява. Та ось із-за хмар виглянув місяць і в його непевному світлі Стожар побачив Охоронця, що стояв біля входу в печеру. То була чорна людська статуя. Місячне світло тьмяно відблискувало на її обсидіановій поверхні. Руки фігури були складені на грудях, а голова опущена. На вказівному пальці правої руки виблискував перстень. Раптом камінь в персні почав яскраво сяяти і Охоронець підняв голову. На Стожара глянули дві червоні щілини. У того аж мороз пробіг по спині. Знову війнуло магією. Чаклун гарячково запустив руку в наплічну торбину.

– Чого тобі тут треба? – долинув глибокий голос.

– Мені потрібен перстень, –  ледь зміг відповісти Стожар.

– Хмм… а я думав, що тобі потрібна Громова сокира.

– Перстень для мене важливіший.

– Ну, то йди візьми!

Істота випростала в сторону Стожара руки і той відлетів на кілька метрів назад.

– Ти слабкий чаклун. Я відчуваю твою невпевненість.

Стожар підвівся на ноги.

– Я теж відчуваю дещо в тобі. Здається в тобі є чиясь душа.

Чаклун пошепки промовив виявне закляття і в грудях Охоронця почав розгоратись маленький вогник. Скоро груди істоти сяяли яскравим вогнем. Охоронець закляк на місці.

– Я знаю хто ти, – сказав Стожар. – В тобі ув’язнена душа Відара. Я можу її звільнити.

Охоронець розвів в сторони руки.

– Я стою тут вже сотні років. Всі хто приходили сюди, намагалися мене вбити. Я не лишав від них навіть праху. Ти – єдиний, хто хоче мені допомогти. – істота опустила голову. – Мені несила стояти тут і охороняти цю кляту сокиру.

Стожар підійшов ближче до Охоронця.

– Ти пам'ятаєш хто сотворив таке з тобою?

– Ні… Я нічого не пам’ятаю… Я хочу спокою… Ти мені допоможеш? – істота заглянула Стожару у вічі.

– Так.

Чаклун поклав долоню на груди Охоронця і прошепотів звільняюче закляття. Світло почало тьмяніти і стискатись. За мить з грудей Охоронця вилетіла сяюча кулька і полетіла в небо. Тіло істоти розсипалось на попіл. Дзенькнув об скелю перстень. Його камінь пульсуюче спалахував, ніби серце, що б’ється: все повільніше і повільніше, аж поки не згаснув. В ньому не лишилося  й краплини чарів. Стожар це знав. На його обличчі з’явилась сумна посмішка. Йому не потрібен був цей перстень. Він хотів звільнити ув’язнену душу. А історія про кам’яного сторожа була вигадана ним для варягів. Поклавши перстень до торбини, Стожар увійшов до печери. Запаливши чарівний вогник, чаклун побачив Громову сокиру, що була замурована в друзі гірського кришталю. Поклавши руку на друзу, він прошепотів закляття. Рука проплавила кришталь і пальці Стожара зімкнулись на руків’ї сокири. Чаклун забрав те, що нікому вже було охороняти.

Стожар вийшов з ущелини, тримаючи в руках сокиру.

– Ти її здобув! – Анлаф з обожнюванням дивився на легендарну зброю.

Інгвар та Ейнар припали на одне коліно. Стожар передав сокиру ватажку. Той прийняв її і підняв над головою.

– На славу племені! – разом вигукнули варяги.

– Ну а ти, чаклуне, отримав те, що хотів?

– Так.

Стожар намацав у торбині вже немагічний перстень і глянув на небо.