Передостанній засіб

Місяць, зворотній бік, секретна база прибульців.

— Я вважаю, що іншого засобу немає! — наполягав на своєму старший лаборант Шшшуссс.

— Але це обнулить усю нашу роботу за останні двісті тисяч земних років. А то й, страшно сказати, взагалі з самого початку експерименту. — заперечив директор Нгангкуван.

— Ви ж бачите до чого все йде, шановний директоре? Ще трохи і через свою агресію вони знищать планету. — Шшшуссс нервово блимнув мембраною своїх вузьких жовтих очей.

— Я думаю, що це останній засіб. Зарано його використовувати. — в черговий раз втрутився у розмову молодший лаборант Апалеонтин.

— Зарано?! — занадто гаряче для холоднокровної істоти закричав Шшшуссс.

— Нам треба заспокоїтись, бо поводимося як ті люди. — спробував знизити градус дискусії директор Нгангкуван. — Ми — представники найрозумніших рас Галактитики, до того ж наукові працівники. Маємо приймати зважені та розумні рішення. Лаборант Шшшусс, ще раз, яка ваша пропозиція?

Шшшуссс трохи заспокоївся, провів довгим язиком по смарагдовим лускам свого довгого носа.

— Нам треба змінити випромінювання Псі-променів, за допомогою яких ми сприяли розвитку homo sapiens, на протилежне. За моїми розрахунками протилежний напрямок повинен взяти менше часу — приблизно сімдесят тисяч років до того моменту, коли люди перестануть бути достатньо розумними, щоб бути загрозою для Землі, її біосфери та самих себе. — вже майже без емоцій відповів Шшшуссс.

Апалеонтин ледве дочекався, доки старший лаборант договорить, і відразу подав голос:

— І що ж з результатами нашої праці у такому випадку?

— Так, доведеться визнати, що експеримент провалився. Але ми можемо після цього розпочати все наново. Вибрати інший вид тварин, не таких агресивних, як ці примати.

— Це яких, наприклад? Певне, рептилій?! — Апалеонтин сперся могутніми волохатими руками на стіл, подався вперед та вперив маленькі глибокопосажені очі у Шшшусса.

Той не знітився цього погляду й ощирився у відповідь:

— А хоч би й рептилій! Наприклад, чудово підійдуть варани.

Раніше ніж Апалеонтин встиг відповісти, директор Нгангкуван закотив догори всі свої десять очей та роздратовано сплеснув щупальцями:

— Годі вже цього рептилоїдно-приматного срачу! Я наслухався його досхочу. Позиція Шшшуссса зрозуміла. Що пропонуєте ви, Апалеонтине?

— Я пропоную змінити частоту Псі-випромінювання та додати альфа-складо … — почав говорити молодший лаборант.

— Ви вже проводили цей експеримент менше сто років тому! Нічого він не покращив. Навіть навпаки. — перебив його Шшшуссс.

— Тоді ми його обмежили окремими ділянками. І, так, там була помилка. Я її виправив і впевнений, що зараз має спрацювати. Директоре, нехай це буде передостанній засіб! Як не вийде, робимо, що пропонує Шшшуссс. — Апалеонтин кинув на Нгангкувана благаючий погляд.

Директор задумався. Обнулити експеримент, що вони проводили вже понад двісті тисяч років — це провал. Звичайно, сам Нгангкуван працював над ним тільки останні сімсот років, але хто буде на це зважати? Він уже не на дуже гарному рахунку у Ради Директорів. Саме цьому займається цим клятим експериментом на самому краю Галактитики. В яку діру його відправлять після цієї невдачі? Буквально — вивчати одну з чорних дір на межі відомого Космосу? З іншого боку, якщо людство знищить Землю, то через таке можна й під Трибунал піти. Тож треба щось вирішувати.

— Значить, зробимо так. Апалеонтин, я даю вам земний місяць на ваш той передостанній засіб. Якщо не спрацює — за справу береться Шшшуссс. — нарешті наважився на рішення Нгангкуван.

Земля, Бразилія, Ріо-ле-Жанейро, фавели на південному заході.

Енріке, на призвісько Шрам, перевірив чи напоготові у кишені кастет та ще раз оглянув свою банду.

Зезе — наймолодший, йому виповнилося лише тринадцять років. Худорлявий та верткий, зараз він тримав у руці уламок залізної труби.

Феліпе — довгоногий та високий мов шпала. У його кишені лежав револьвер, що він взяв у свого старшого брата. Чи не головна надія банди “Команда П’ять”, як вони вирішили її назвати. Ой і перепаде Феліпе від брата, якщо той помітить пропажу.

Лука — товстий та неповороткий, користі з нього у бійці небагато, але для кількості не завадить. Лука тримав тремтячою рукою великого кухарський ножа, але навряд чи зміг би його використати у потрібний момент. Енріке взяв його до банди через сестру, що була подружкою Гнилого Хорхе, який барижнічав коксом. Це яка-не-яка перспектива увійти у цей бізнес.

Нарешті, останній член банди — Педро, на прізвисько Бик. Здоровенний качок. Найстарший з них — два місяці тому йому виповнилося шістнадцять. На рік старший за Енріке він мав би бути лідером “Команди П’ять”, але був занадто тупий для цього. Зброї ніякої з собою Педро не мав, бо вважав свої м’язи головною зброєю. Зараз у його широкій, як лопата, долоні була блютуз колонка.

Вони зібралися, щоб піти на розборку з іншою молодіжною бандою. Треба було вирішити, хто головний на районі. Переможець матиме шанс, що його помітять та приймуть до своїх лав більш серйозні дорослі угрупування. Енріке мріяв колись стати членом “Червоної команди” — найкрутішої банди Ріо. Саме тому, вони теж назвали своє маленьке угрупування командою.

Але до бійки треба морально підготуватися. Особливо тому Луці, бо ще кинеться тікати, як поллється перша кров. Для цього “Команда П’ять” мала свою пісню, та свій танок. Всі круті банди мають таке — С-Walk кріпсов, B-Walk банди Bloods чи Hoover Stomp крутих хлопців з Hoover Streets.

Енріке кивнув Педро і той увімкнув колонку. З неї залунала стара, але чи не краща за всі, пісня Give Up The Funk групи Parliament. Фанк — головний музичний стиль фавел Ріо. Хлопці почали потроху рухатися у такт музики. Потроху вони розійшлися, рухи їх стали все енергійнішими, вони почали виконувати досить складні піруети. Навіть незграбний Лука, наче його підмінили, став гнучким та граціозним. Енріке повністю занурився у танок, з голови вилетіло все інше, залишилася тільки музика та його тіло.

Вже давно минув час, коли вони мали йти на розбірку, музичний трек йшов за треком, а банда “Команда П’ять” продовжувала танцювати.

Земля, Іран, Тегеран, штаб-квартира КВІР

Генерал Мохаммед Амджад стояв біля столу та дивився на величезну мапу, що була розташована на стіні його кабінету. На ній був зображений театр бойових дій у Сирії. Багато різних сил та інтересів зійшлися на цій стратегічно значущій країні Ближнього Сходу, наче у кліщах затисненої між такими сильними геополітичними гравцями, як Туреччина та Іран.

Точніше, з Сирією межує не Іран, а Ірак. Але Ірак вже не має жодної самостійності — невелику частину контролюють кляті американці, але значно більшою частиною фактично керує Іран. Чи навіть краще сказати — Корпус Вартових Ісламської Революції.

Тож, мапа Сирії, наче строкатий перський килим була поділена між ІДІЛ, силами, що підтримують Башара Асада, вільною сирійською армією, сунітськими племінними формуваннями, росіянами, турками, коаліцією європейських країн та США, курдами та й цілою купою озброєних організацій, як-то Фронт ан-Нусра чи Ісламський фронт. Кожен з учасників конфлікту був позначений своїм кольором. Кольори утворювали дуже дивний та яскравий візерунок.

Порівняння з килимом сподобалось Амджаду. Він згадав той килим, що висів у його кімнаті, коли він був ще зовсім малим. “Дуже схоже. Ні не сам візерунок, звичайно, але стиль. Наче один і той же майстер працював над тим килимом та цією мапою.” — подумав генерал. Щось трохи муляло око. Амджад взяв до рук спеціальну указку, якою пересувають позначки на мапі. Ще раз придивився до мапи, прижмуривши ліве око. Підійшов і, вставши навшпиньки, трохи повагався, та пересунув зелену позначку сил Сирійського Курдистану лівіше, ближче до центру мапи. Відійшов і ще раз уважно глянув. “Так краще. Майже довершено” — задоволено подумав Амджад. Ця картина заспокоювала його, викликала ностальгію за дитинством, теплом ніжних маминих долонь, безтурботним дням.

“Що я роблю?” — здивувався самому собі генерал. Повернувся з указкою до карти і, зітхнувши, повернув зелену позначку назад. “Це правильно, але геть не те. Гармонію втрачено” — з гіркотою подував Амджад. Потім стрепенувся, підійшов до столу, та знайшов в одній з шухляд досить великий аркуш білого картону. В іншій шухляді взяв різнокольорові маркери, що використовував для позначок на документах. Жваво, з азартом та пристрастю, почав вимальовувати на картоні різнокольоровий візерунок. “Замало кольорів” — з жалем подумав Амджад — “Треба краще купити завтра якісь фарби”.

Земля, Росія, Москва, Вихіно-Жулебіно

Макс ще раз передивлявся матеріали по “клієнту”. Складна, ох складна ціль. Добре організована охорона; будинок на Рубльовці, перетворений у справжню фортецю та ще й особливий нюх “клієнта”, що вже не перший раз рятував його у самих складних та ризикових ситуаціях.

Це тільки у фільмах задача снайпера лише натиснути на гачок. Насправді щоб бути у потрібному місці та у потрібний час і мати змогу натиснути на той гачок треба знайти та проаналізувати дані практично про все життя “клієнта”. На це можуть піти тижні, чи не місяці кропіткої роботи.

Тож Макс зібрав всю інформацію про свою ціль, що було можливо та навіть таку, що практично не можливо.

Родичі, друзі, знайомі, партнери, прислуга, вся історія їх взаємовідносин з “клієнтом”, зв’язки між ними. Денний розклад жертви чи не по хвилинах. План будинку, матеріали по сигналізації, відомості щодо охорони. Карта місцевості біля будинку та біля офісу. Біографічні данні. І багато, дуже багато ще чого. Три товстезні теки.

Макс налив собі кави та на мить у його голові промайнула думка: “Та я б тепер навіть книжку зміг би написати про свого “клієнта””.

Випив ковток гарячого та гіркого напою. “А що? Цікава вийшла б книжка. Життя у цілі було ой яке непросте.” Макс ще раз подивився на кипу паперу перед собою і майже серйозно став планувати структуру свого роману.

Він так захопився цією ідеєю, що тільки через годину, наче винирнув зі сну і знайшов себе за тим, що вже пише першу главу свого твору. Цей процес приніс йому невимовне задоволення. Коли він натискав на гачок, то почував себе самою Смертю. І це неабияк тішило його самолюбство. Але зараз він відчував себе самим Богом. Творцем! І це почуття Макс не міг порівняти ні з чим. Знищити, вбити, зруйнувати може кожен. Ну майже кожен. Але створити — для цього потрібен справжній талант. Та що там талант? Треба бути справжнім генієм.

Макс ще раз перечитав те, що встиг написати, вніс правки, додав трохи метафор та викреслив деякі невдалі епітети. Подумав: “Але ж як гарно та майстерно виходить! Може це моє справжнє покликання?”

Він знову занурився у процес написання роману. Тільки о третій ночі, абсолютно виснажений, Макс нарешті зупинився, запалив цигарку і подумав: “Ляжу спати. А завтра куплю друкарську машинку. Вправному письменнику потрібен вправний інструмент”

Місяць, зворотній бік, секретна база прибульців.

— Вчені спантеличені вибуховим зростанням кількості людей творчих професій. Небувала відлига у відносинах Південної та Північної Кореї. Перемир’я у Сирії — чи надовго? Неочікуваний прогрес у близькосхідному врегулюванні. Дивний феномен покращення кримінальної обстановки по всьому світу. Ці та інші новини у сьогоднішньому випуску …

Нгангкуван вимкнув екран і ведучий телепрограми нарешті замовк.

— Я вражений, лаборанте Апалеонтин — задоволено прижмурив свої численні очі директор.

Апалеонтин широко посміхнувся, показавши всі сорок два зуби.

— І це тільки один тиждень минув. Трансформація агресії у творчу енергію вже проявляє себе на повну силу. — гордо промовив він.

Шшшуссс незадоволено пройшовся довгим язиком по своєму правому оку.

— Побачимо, що буде далі. Минулого разу теж були певні успіхи. А чим усе завершилося? Так, той голландський художник тоді не став маніяком, як очікувалося, але ж швидко з’їхав з глузду і спочатку відтяв собі вуха, а потім застрелився. Потенційний російський генерал не став військовим, а став поетом. І що? Теж застрелився, тільки “Щасливо залишатися” написав наостанок. Але гірше за все був той австрійський художник Шкіль… Шік… тьфу, неважливо. Краще б він застрелився! Такого наробив, що і досі відлунює по всій Землі — прокоментував успіхи колеги Шшшшуссс.

— Всі недоліки, що були виявлені минулого разу, я виправив. Ще й не минув і місяць, що мені відвів директор Нгангкуван, а вже очевидно, що все йде як годиться. — відповів Апалеонтин.

— Ну-ну. Не треба знову починати сперечатися. Побачимо, що буде до кінця місяця. Ми всі повинні бути щасливі, що не прийшлося розвертати назад наш експеримент. Ну а як все ж не вийде — залишиться той останній засіб, що пропонував старший лаборант Шшшшуссс. — закрив дискусію директор Нгангкуван.