Палкий гість

Харків, Україна. Будівля Національної гвардії країни. На значній частині території не було чутно жодного звуку. Лише зрідка де-не-де можна було почути гучні суворі накази командирів і боязкий сміх ще зовсім молодих курсантів. У цей момент в одному з кабінетів стояли двоє чоловіків у військовій формі і розмовляли нарівних, хоча в одного з них був двадцятирічний досвід за плечима, а інший тільки кілька годин тому закінчив навчання в академії.

— Ще раз повторюю: ти впевнений, що не збираєшся продовжувати військову кар'єру? — Михайло Іванович Кривоніс простромив гострим уважним поглядом свого молодого співрозмовника. — Чого тобі в тому містечку робити? Тут ще б попрацював і вже став би генералом, а там дивишся — і пенсія за вислугу років настане.

— Я все розумію, Михайло Івановичу, — простодушно і в той же час з відтінком відповідальності справжнього чоловіка відмовляв йому Василій Бровко. — Але я вже казав і можу ще неодноразово повторити: у мене дівчина є, ми з нею з дитбудинку разом.

— Дівчина… Дівчина дівчиною, а армія тебе все рівно чекатиме. До того ж, на скільки мені відомо, вона вже давно тобі не пише. Може вже…

— Нічого не "може"! — схвильовано і занадто суворо вигукнув Василь. — Вибачте. Але я точно знаю, що вона на мене чекає: ми по-справжньому одне одного кохаєм.

— Василю, Василю… Що ж, твоє право. Та якщо щось піде не так, звертайся, найкраще місце для тебе знайду: я ж пам'ятаю той випадок з танком…

Трохи порозмовлявши на різні теми, ще зовсім молодий Бровко потиснув на прощання руку своєму старому другу і щасливий вийшов з кабінету.

Опинившись за територією закладу, Василь відчув той самий емоційний запал, що був у нього років п'ять тому. Здавалось, ніби він знову той самий юнак, який бачить світ в занадто яскравих барвах і чиє кам'яне серце оповили тендітні квіти кохання. Не приховуючи від перехожих чудового настрою, молодий чоловік протиснувся в автобус, з нетерпінням чекаючи, коли нарешті ступить на землю рідного Генічеська.

Вулкан Кілауела, острів Гаваї. Музей вулканології Томаса Джаггера. Екскурсовод з запалом розповідає вивчену з точністю до коми промову, не забуваючи при цьому показувати відповідні фото та експонати. В якийсь момент він разом з відвідувачами помітив, що все довкола починає ритмічно тремтіти зі швидко наростаючою силою. В голові спалахнула неприємна, але правильна думка: ось-ось розпочнеться виверження вулкану. Маючи хоч і невеличкий, та все-таки досвід, екскурсовод швидесенько вишукував туристів і квапливо вивів їх з будівлі. Але всі його дії були приречені на поразку.

Того дня сталося таке виверження вулкану, якого людству ще не доводилося бачити. Здавалось, ніби острів не витримає пекельних випробувань природи і лусне, як повітряна кулька на губах сильної дитини. Небо вкривав важкий суцільний сірий дим, крізь який жоден промінь світла не мав змоги пробитись. Диким фонтаном летіла розпечена лава з жерла вулкану. У якийсь момент разом з нею вилетів чималий камінь, розміром з електромобіль, на який ніхто не звертав уваги, хвилюючись тільки за власне життя. Та навіть якби хтось і поглянув на нього, то нічого б позитивного для себе не побачив. Важко дихаючи, "живий камінчик" розплющив невеличкі оченята і почав неквапливо розкручуватись, мов змія, що пробуджується після тривалого сну…

Генічеськ, Україна. На залізничний вокзал з важким гуркотом постійної втоми прибув вже постарілий електропоїзд. Ледве він встиг зупинитись і ласкаво відчинити дверцята, як з нього почали швидким мурашиним кроком вибігати пасажири, кожен з яких обов'язково кудись запізнювався. Однією такою "мурашкою" був і Василій Бровко. Підхопивши з підлоги сумку з речами, щасливий чоловік побіг до таксі, яке давно вже на нього чекало. Опинившись в автівці, він ніяк не міг відірвати очі від скла: кожна постаріла хатина, кожне згорблене деревце нагадували йому, що він нарешті вдома, і в той же час були орієнтирами в часі, мовчки показуючи собою скільки хвилинок залишилось до їхньої з Алісою зустрічі.

— Ось, саме сюди, — Василь квапливо кинув на широчезну долоню водія зім'яту купку купюр і стрімголов помчав по сходах на останній поверх багатоповерхівки.

Аліса відчинила двері майже одразу, ніби весь час стояла на одному місці і чекала на нього. З останньої їхньої зустрічі дівчина майже не змінилась: очі кольору вранішньої морської хвилі так само сяяли світлом безмежно далеких зірок, між двох щічок відтінку молодого персика сором'язливо посміхались маленькі ніжні губи, а чорне, мов хутро пантери, волосся було зібране в простенький хвіст. Сонячним промінням від неї линула чаруюча краса прикрашена м'яким солодкуватим ароматом троянд. І в той же час щось в ній було нове. Щось, що було видно не очима, а серцем. Щось, що виказувало в ній не дівчинку з клубу, а повноцінну серйозну жінку.

— Алісо! — Василій кинув сумку на підлогу, обійняв кохану за талію і від радості кілька секунд кружляв її довкола себе, не відчуваючи жодних емоцій у відповідь. — Ти чого така холодна, мов інспектор на перевірці? Не рада мене бачити, чи що?

Дівчина глибоко вдихнула повітря, готуючись до неприємної розмови. Але відповідь пролунала не мелодією з її милих вуст, а чоловічим гугнявим голосом з середини кімнати:

— Алісо, хто це?

Бровко озирнувся: перед ним постав середнього віку чоловік в охайно випрасуваному білому костюмі. На його качиному носі ледве тримались прозорі окуляри, крізь які було видно пару злих темних очиць. Брудні чорняві кучері бридко стирчали на маленькій, схожій на млинець, голові. Підозрілий незнайомець занадто уважно вдивлявся в обличчя дівчини і Василя, час від часу нахабно сьорбаючи дешеву каву.

— Ед, це Василь, мій колишній хлопець. Васю, це Едуард, мій чоловік, — завченою скоромовкою проспівала дівчина, не відриваючи очей від підлоги. Врешті вона лагідно й уважно поглянула в обличчя того, з ким абсолютно всім ділилась протягом суворих часів дитбудинку і хто щоденно чекав на неї останні п'ять років. — Я сподівалась, що ти сам все зрозумієш, коли я припинила наше з тобою листування.

Василь з такою силою стиснув кулаки, що його міцні товсті пальці стали білішими за пральний порошок. В його душі зародилось темне бажання схопити самовпевненого Едуарда за його тонку гусячу шию, скрутити в баранячий ріг і змусити носом перерахувати всі сходинки на сходах. Але кришталеві очі коханої дівчини сталевим ланцюгом скували його тіло, м'яко придушивши цей дикий запал.

— Прощавай, — важко прошепотів Василь, намагаючись цим вирішальним словом виштовхнути застряглий у грудях камінь. Підхопивши сумку, він прожогом вилетів з квартири. Заспокоїтися йому вдалося тільки після того, як він знову опинився на старій дерев'яній лавці залізничного вокзалу, з якого ще нещодавно летів закоханим кроком, мов закоханий школяр. Емоції, як скажені дикі пси, електричним струмом шматували змучені душу і розум. Голосно, з характерним армійським акцентом вилаявшись за всі ті слова і вчинки, які треба було сказати і здійснити, молодий чоловік зібрався з духом і набрав на телефоні добре знайомий номер: — Михайло Івановичу? Добридень. Що ж, Ваша була правда: вона мене не дочекалась. … Ні, ні, не треба мене заспокоювати, я й так відчуваю себе спокійнісіньким віслюком. Краще допоможіть: є десь "гаряча точка", така, як у Афгані?.. Де? Не думав, що люди колись вирішать з'ясовувати стосунки на вулкані. Не люди? А хто, прибульці? ... Дивна справа? Це якраз раз для мене. Михайло Івановичу, не треба мене відмовляти. Як Ви нам казали:«Сказав "А" – кажи і "Б" ». Ось я і сказав своє "А": мені конче необхідно піти в "гарячу точку"...

Вулкан Кілауела, острів Гаваї. Чимало туристів з усього світу тягнуться до цього високого куточка планети, аби потім ненароком, але з гордістю в голосі промовити у колі знайомих: «А знаєте, я якось бував на вулкані...» І мало кого з них по-справжньому цікавить небезпечно-тихий пейзаж оголеної, та не беззахисної землі. Але те, на що перетворилась картина вигадливої художниці Природи, здивувало б будь-кого: навколо жерла Кілауела кривавим морем розляглась розпечена лава, отруйної сили сяйво якої палало сильніше липневого сонця, поховавши під лінивими хвилями своїми десятки марно загиблих душ.

Саме сюди, до прототипу прочитаного у книзі книг пекла йшли семеро міцних молодиків у броньованих, надійно захищених скафандрах. Крок був важкий і повільний, мов у героїв сповільненого кіно, бо рятівний їх одяг був удвічі важчим за середньовічні лицарські обладунки. Поперед себе нікому не відомі хлопці штовхали гарматоподібні прилади, з яких слабким струменем вилітала напівпрозора піна, що безнадійно намагалась загасити собою розбурхане полум'я.

В якусь мить всі семеро бійців одночасно зупинились на місці. Причиною того була схожа на здоровенну ящірку істота, яка перейшла їм дорогу. Її тіло було вкрито шматками граніту, неначе це була химерна кам'яна мозаїка, а не шкіра чогось живого. Спритно і легко фантастичне створіння бігало по розпеченій поверхні вулкану, час від часу ковтаючи шматки землі і відригуючи їх у вигляді желеподібної магми.

Молоді люди стояли нерухомо, мов на віки скам'янілі статуї. Їх тіла були сковані невидимими ланцюгами злої втоми й страху перед невідомим. В їх головах безслідно зникла дитяча думка про казкову перемогу, яка ще минулого вечора здавалась такою реальною. Єдине бажання, що тихенько жевріло в одній спільній душі молодиків – якомога швидше віддати життя за туманну надію хоч трохи допомогти людству. І віддали, до останнього подиху борючись з палкою і безжальною невідомістю…

Таємний штаб тимчасового міжнародного союзу. З головного кабінету, після трьох годин важкого обговорення, виходили різноманітні представники людського роду: чоловіки і жінки, темношкірі і білі, низькі і високі, з широкими і вузькими очима… Крім абсолютно однакового одягу всіх їх об'єднувала надважлива ціль: порятунок рідної планети від коротких лап жахливого створіння, якого вже встигли наректи "безкрилим драконом".У цьому невеличкому натовпі рятівників непомітно мерехтіло трохи засмагле обличчя ще зовсім молодого Василя Бровко.

— Василю, — з добрим шепітом важка рука друга лягла на його плече і легенько відтягнула чоловіка в закуток. — У нас мало часу.

— Михайло Івановичу? Ви як сюди потрапили?

— Головне, як тебе звідси витягнути. Ходімо за мною.

— Стоп, стоп, стоп… Михайло Івановичу, Ви ж самі допомогли мені долучитися до цієї операції.

— І зараз про це дуже шкодую. Я ж тоді вважав, що це звичайний конфлікт якихось двох держав: думав, що повоюєш там півроку, нагород здобудеш і повернешся героєм на Батьківщину.

— Так воно і є. А те, що є ризик для життя — так це ж необхідна деталь нашої професії.

— Коли ризикуєш життям заради великої цілі — це одне, а коли сліпо йдеш на смерть — це зовсім інше, — обличчя Кривоноса вкрилось важким туманом щирого смутку. Можливо, якби не багаторічний досвід у "гарячих точках", з його нічносяйних очей навіть могла б непомітно просковзнути невпевнена сльоза відчаю. — Ти зрозумій: як я можу пустити тебе на вірну смерть після того нашого випадку? Це ж якось не по людські. Тому годі гаяти час: бери руки в ноги і мерщій за мною. Вважай, що це наказ.

— Тоді це буде перший випадок, коли я відмовляюсь виконувати наказ, — Василій з силою вирвав плече з міцної руки Михайла Івановича і швидко пішов геть, не на мить не озирнувшись назад.

Цієї ночі йому так і не вдалося заснути. Увесь темний період втомлюючого відпочинку Василій нерухомо пролежав під зачиненим вікном, бездумно вдивляючись в небесну далечінь, не вірячи, що бачить цю безмежно далеку мозаїку востаннє в своєму житті. У цей момент в його голові піднявся дикий буревій з уривків нещодавно почутої інформації: «Ставлячи цей підпис, Ви погоджуєтесь з правилами про нерозголошення… Справа надважлива і недостатньо вивчена… З вулкану Кілауела, що знаходиться на острові Гаваї, під час виверження вилетів об'єкт, який виявився живою істотою. Його характеристики: довжина — 6 метрів, ширина — 2 метри, за зовнішнім виглядом подібний до рептилій… Вчені вважають, що це рідкісний вид тварин, середовище існування яких — ядро нашої планети… Ця істота несе смертельну небезпеку для людства: якимось досі не зрозумілим чином вона здатна перетворювати будь-який вид ґрунту і гірських порід на розпечену лаву. Це вона робить з двох причин: по-перше — в якості самооборони, а по-друге — влаштувати на поверхні Землі вигідне для неї середовище існування. Ось саме з приводу останнього ми тут сьогодні всі і зібрались. Діяльність цього створіння призводить до негативної зміни клімату. Вже зараз температура повітря довкола цього вулкану досягла позначки в 300°С і безупинно продовжує зростати, впливаючи на… У зв'язку з цим нам необхідно знайти добровільця, який поверне невідому істоту в її звичайне середовище існування. Інакше більша частина нашої планети буде випалена вщент… "

Вулкан Кілауела, острів Гаваї. В радіусі п'яти кілометрів від жерла вулкану все було вкрито суцільною сумішшю, яка постійно рухалась, булькотіла і вигравала всіма відтінками трьох кольорів: жовтого, помаранчевого та червоного. Складалось враження, ніби ти знаходишся в казані, в якому стара чаклунка-велетень варить своє отруйне зілля. Довершувала демонічну картину нестерпна спека, драконячий подих якої навіть птахи облітали стороною. Лише велетенська ящірка радісно і вдоволено бігала розпеченим полем лави, мов той король, що тільки нещодавно посів трон і ніяк не може намилуватися своїм володінням.

З ревінням дикого буйвола над островом пролетіла птахоподібна тінь вантажного літака. Не зменшуючи швидкості він мимохідь жбурнув у самісіньку лаву чималу сріблясту кулю, яка швидко попливла по вогняним хвилям, мов кімнатна черепашка, що ненароком впала в акваріум.

"Навіть якось не віриться, що операція вже розпочалась, — подумки розмовляв з собою Василь, вправно маневруючи на всюдиході останньої моделі, очима вишукуючи загадкову істоту. — Хоча, чому взагалі вірити? Судячи з того, що я вчора чув і що сьогодні бачу, в житті треба чекати небезпеку будь-звідки. Згадати хоча б той випадок, коли ми з солдатами вирішили скоротити шлях… Так, стоп! Що це там таке? Невже… Точно: це ж наш палкий гість! Що ж, дракончику, погостював, погостював, треба й честь знати. Зараз я тебе відведу додому, як найдорожчого гостя." З силою розлюченого мамонта срібляста кулька зіштовхнулась з любителем високих температур, не завдавши тому жодної травми, а лише відкинувши на добрий десяток метрів вперед. Образившись на брутальне знайомство, шестиметрова ящірка помчала за металевим супротивником і навіть не помітила, як той прошмигнув всередину жерла Кілауела. "От і все, назад шляху немає, — Василь зафіксував кермо в одному положенні і підготував шприц з розчином для евтаназії. — Чому ж так швидко все закінчилось? Де довга і насичена боротьба добра зі злом? І де бажана неочікувана подія, яка рятує героя від жахливої смерті? Невже нічого цього не буде? Звісно, звісно, що не буде: бо то — гарна обгортка чиєїсь фантазії, а це — реальне, хоч і дивакувате, життя… Боже мій, як же страшно. Мені ще ніколи не було так страшно: ні перед розбишаками у підворітті, ні в армії, навіть не під час боротьби з цим дивним створінням. Бо кожного разу був хоча б мізерний шанс на виграш, а зараз…"

Останнє, що побачив Василь того дня, — жовтогаряча суміш, під натиском якої надміцне скло розтануло, мов березневий сніг на даху багатоповерхівки. Із силою молодого струмка вона заповнювала приміщення капсули, поступово огортаючи собою заціпенілого водія. Очима чоловік все це бачив, розумом навіть трохи усвідомлював, але тілом вже нічого не відчував…

Генічеськ, Україна. Цвинтар. Біля свіжої могили навпочіпки сидів солідного вигляду чоловік і жваво розмовляв з ще вогкою землею, ніби з живою людиною. І хоч Михайло Іванович чудово знав, що веде бесіду з порожньою домовиною, тоді як тіло ще зовсім молодого друга десь у центрі планети вже давно перетворилось на попіл, він все рівно продовжував односторонній діалог:

— Ну от що ти накоїв, Василю? Стільки років водив смерть за її довгий ніс, а тут сам вирішив піти до неї в пащу. Так ще й після смерті над собою посміявся: вирішив, щоб тебе поховали на рідній батьківщині. А ти хіба не бачив, що на цьому цвинтарі коїться? Та на деяких сміттєзвалищах і то все пристойніше виглядає. Хіба цього заслуговує людина, яка пішла на смертельний вчинок? Не знаю, не знаю… І навіщо було все це коїти? Бо тебе дівчина кинула? Та майже кожного чоловіка хоча б раз дівчина кидала, і що? Невже всім треба було накладати на себе руки? Ох, Василю, Василю, як же мені хочеться зустріти її і плюнути їй в обличчя. Я б їй…

Михайло Іванович раптово замовк. Неподалік, метрах в десяти від нього, шла молода жінка у чорній сукні і жалобній хустинці. Кривоніс одразу впізнав її по пам'яті з фото, яке неодноразово показував йому божевільно закоханий Бровко: це була та сама Аліса, яка, сама того не бажаючи, підштовхнула друга дитинства на смерть. "Звідки вона дізналась? Документи ж засекречені ще на п'ятдесят років. Невже хтось пробалакався?"

Але дівчина і не думала йти до порожньої домовини. Чотири червоні гвоздики вона поклала до іншої, також свіжої, могили. Постоявши трохи на одному місці, Аліса витерла кілька блискучих сльозинок на білосніжних щоках і пішла. Коли її силует загубився в далечині, Михайло Іванович також підійшов до тої могили.

— Гусаков Едуард Анатолійовий, — прочитав він на новенькій дошці. — Це що ж виходить? Двом хлопцям хвости крутила, і обох в могилу зводила? Не добре це, не добре…

Важко зітхнувши, він ще на кілька хвилин повернувся до могили друга.

Перед тим, як покинути царство вічного смутку, Михайло Іванович знову звернувся до свого геройського друга:

— Думаєш, їй поки що не треба про тебе казати? Так, цілком з тобою згоден. Що ж, прощавай, Василю. І спасибі тобі за твій хлоп'ячий вчинок. Коли настане час, людство знову згадає цю історію. І ти будеш жити вічно, бо про тебе вже ніколи не забудуть. Ніколи…