Пактасунт, або Серця їхні на кресах

Повернувшись із гарнізонної церкви, батько, Антон Гнатович, насамперед мовчки усівся за стіл. Спершись обома ліктями, зняв із розкошланої голови кашкета, обережно відклав убік і повільно, довго, щосили м’яв перенісся. Так, ніби надивився на щось надто яскраве чи сліпуче. До певної міри… до певної міри саме так і було. Саме так.

День, здавалося, вицвів до млявих бляклих сутінкових барв. Батько все тер очі, мов борючись із неіснуючою полудою.

— Не знаю, — відказав зрештою, подивившись у очі Сержу, що тихенько сів навпроти і мовчав, слухаючи, як дзеленькають дзвіночки на велосипедах та крячуть клаксони на узвозі. — Навіть якщо це все правда — а я не кажу, що отак з доброго дива повірю навіть найсумліннішому попикові…

І змовк знову, хитаючи головою. Геник під столом приклав пальця до губів, відчуваючи, як усмішка сповзає до замурзаного підборіддя і нижче, як губиться у щільному вичовганому килимі. Ліза завмерла, дивлячись на братика і розширюючи зіниці дедалі ширше. Геник заперечно майнув головою: цить, мовляв, нічого страшного, не бійся. Погладив Лізу по кругленькій щічці з ямочкою: ми разом, ми дружно, ми подолаємо. Їхні приватні чарівні слова допомогли і цього разу. Ліза не зарюмсала, тож Генику вільно було підслухати і далі.

— Може бути, — додав батько, впустивши руки на стола і вистукуючи котрусь не нову мелодію. «На сопках Маньчжурії», упізнали Ліза і Геник, звичайно ж! Там Антон Гнатович Хоткевич отримав півдесятка шрамів, орден і особисту грамоту на дворянство — котрою не пишався, попри повсякчасний ужиток. Зокрема, і поневіряння Сержа різними медичними вищими школами уможливлювалося грамотою… а ось тепер старший і улюблений син, гордість родини, просив улаштувати йому перехід через Пактасунт; і то перехід поквапний, поза чергами і рутиною прикордонної служби. — Можливо, Серже, це і справді… реально. Принаймні, подумати про це варто, маєш рацію.

Найменші члени родини нашорошили вуха, аби не проґавити й півслова. Батько таки заговорив із Сержем! Серж може виїхати за Стіну! У Чужі Краї! Ге! Обоє малих аж подих затамували, чекаючи.

— Але не завадило би знати причини поспіху, — твердо мовив батько, дивлячись у очі за п’ять хвилин хірургу Хоткевичу. Той погляд витримав, не кліпнувши і не здригнувшись. Рука ж, вузька сухорлява, проте дужа долоня, що уп’ялася в коліно, зминаючи напрасовану штанину, була видима лише Генику. Жила та рука власним життям, говорила речі, семирічному хлопчакові невідомі, — і, в принципі, ще незнаною мовою. Але інтонації і тембр тих підказок… Геник втішився, що принаймні Ліза сидить до Сержа спиною і не стривожиться дужче.

Серж тим часом повторив: Ісабель чекає на нього у Львові, їм належить уже післязавтра виїхати до Відня, там уже домовлено про сповідь, миропомазання і причастя; по тому їй дадуть розгрішення та дозвіл на прирощення до Помісної Церкви на цьому боці Пактасунту. На все мало би піти тижнів зо два, не більше, і він повернеться додому, уже з нареченою, марно хвилюватися, та й нема причини. Серж говорив ваговито, серйозно і відповідально; руки ж просто-таки казилися на колінах, руки обіцяли небезпечне, ризикове, сумнівне навіть для самого Сержа. Чи ти здурів, подумав раптом Геник, чи лише збісився, — так казав дідо Гнат, стрічаючи когось геть нарваного чи здитинілого. Чи ти, Сержику, здурів…

— Дуже було б чудово, — теплим, сердечним голосом відказав Антон Гнатович. Ліза під столом нахилилася уперед і сховала кучеряву макітерку під пахвою у Геника. Менші чудово зналися на такому щирому голосі татка, від якого слід було мерщій катати якнайдалі, бо буде лишенько. — Дуже, синку, було б чудово. Ну добре. Я подбаю. Але спершу віддам пану Черкесову оту руду валізу з карбованим соколом. Чи принаймні… вміст валізи.

Запала дивна, напружена тиша, порушувана лише шурхотом шин, дзенькотом дзвіночків та крячанням клаксонів. Цокали копита. Звідкілясь долітали уривчасті звуки скрипки. Хтось закликав купувати газети зі свіжим Посланням Господів, хтось крив у Чорнобожу матір коняку, котра вочевидь не квапилася везти молоко замовникам. Унизу хтось на кухні гучно брязкотів баняками і каструлями: невдовзі мали обідати.

— Не зробиш цього, — сказав хтось, набагато раніше схожий на Сержа. Хрипко. Люто. Зі щирою ненавистю — і схибленим, лячним острахом. — Якщо воно потрапить до… нас приберуть усіх. Це не жарти, батьку. Усіх до одного, рахуючи і кота з собакою також. То люди, котрі не жартують.

— Курва, — виразно і непомильно виголосив раптом Антон Гнатович. А тоді гупнув кулаком по столу так, що аж склянки дзеленькнули. — Чи ти думаєш, що я жартую?! Байстрюк ти невмиваний! Я служу цареві!!! Служу Господам! Я життям…

Обоє зірвалися на рівні, з гуркотом посунувши важкі добротні стільці. Геник замружився, гладячи Лізку по голові. Тихесенько, котку милий, ти чвалай до хатки, шепотів у відстовбурчене клаповушко, подрімай, наберись сили, дай спочинку лапкам… Лізка дихала у ребра Генику гарячим диханням. Сопіла ледь чутно. Мовчала.

— Цареві, — крижаним тоном проказав Серж. — Ну, аякже. Цареві він… Нема уже царя! Вбили.

Геник закрижанів, відчуваючи дивовижний мороз, що сипонув за комір. Царя убили? Як таке може бути?!

Раптом батько хрипко, розгублено засміявся. Тяжкими повільними кроками пройшовся кімнатою до вікна, в котре видно було площу, податну управу, старовинний дохідний дім Тверського, а вище — сріблясте веретено рейсового дирижабля. Ще далі перлисто-блакитною палітрою мінився бар’єр Пактасунта, потужна стіна, через яку перелетіти могли хіба що стратостати — та й то…

— Поглянь туди, — звелів сину. — Глянь на нього. За останні два роки він не змінився узагалі. Не став нижчим, прозорішим чи щільнішим. Не зробився ані крижаним, ані розпеченим. Є яким був. Тямиш? Яким був. Ні цар, ні цісар ані не застудилися, от що. «Убили»…

Серж не пішов до вікна, лишившись стояти біля столу. Його пальці теж вистукували на столі мелодію — швидку і неприязну, як вирішив Геник. Що то була за пісня, не знав.

Старші чоловіки родини Хоткевичів помовчали ще кілька хвилин. Лізка уже почала дихати рівно, глибоко — засинала просто у Геника в руках. Тю, подумав він, от тобі й маєш. Спробуй тут вибратися непоміченим! Втім, розмова, котра ось так розвинулася на суцільний акацієвий хмиз, ще вочевидь не завершилася. Не маючи певності, що хоче знати й кінець, Геник відчував, що — мусить почути.

Чекав на котрусь крапку — виразну і недвозначну. У книжках про піратів тут саме час було б комусь вистрелити або вихопити абордажну шаблю. Уявивши, як Серж вихоплює ланцета і фехтує з батьком, котрий останнім часом носив намовленого табельного кортика навіть поза службою, Геник нажахано всміхнувся, розуміючи, що от-от зомліє.

Чого вони мовчать, знервовано подумав Геник, чому не говорять… що люблять одне одного, що вірять у Господів і їхні Писання, що… це ж нескладно?

— Я зберу речі і виїду сьогодні ж, — сухо кинув Серж та у три кроки вийшов із кімнати, грюкнувши дверима.

Локомотив лиснівся дбайливо намальованим спереду Білим Левом Із Трьома Рогами. Передсвітанкова мряка конденсувалася на потязі, мов найнята, скрапуючи на насип, стікаючи струмками у викошену причепурену траву. Залізничники добре дбали про свою маєтність, годі було казати.

Ну, а коли вже ловили ґаву, завжди на поміч встигали прикордонники.

Врешті-решт, їм найбільше ішлося про ретельне пильнування околиці шлюзів. В містечку запевняли, що бачили: кресові переслідували підозрілого крота доти, доки той не заліз на сосну; інші ж твердили, ніби чули, як безпашпортного метелика допитували, аж доки той не вилупився навспак у гусінь.

Так чи інак, містечко жило за рахунок прикордонників — ну, і ще контрабандистів, звісно. Отож про них хоча і шуткували, але цілком пристойно, акуратно і не без симпатії.

Вранці прикордонників на залізничній розв’язці не бракувало. Вже по тричі оглянуті і перевірені пасажири знічев’я витріщалися у вікна, смалили цигарки й папіроски, теревенили повагом, дещо лінькувато, з виглядом упевненим та побожним.

— Усього декілька років, — просторікував котрийсь професор у пенсне, пристукуючи авторучкою по віконній рамі. — Декілька! А як змінилася погода?! Кажуть, наче в Імперії Хань сонце уже іншої барви через каракумські піски у товщі атмосферній. А біля Капштадту, де сходиться Межа океанських домініонів, сам бачив, перепад рівня вод уже футів вісім — і далі зростає… то що буде далі?!

Зойкали і охкали помисливі і вразливі натурою пані та панни. Строго буркотіли вусаті жилаві мужчини, хапаючись за поли сюртуків і френчів. Верещали діти, котрих не обходили поки що декларовані вченим дивовижі. Цим вистачало власних вигадок і пригод. Залізничники повпрівали виганяти дітлашню з-поміж високих вагонних колес, мотаючись уздовж потяга зі збитими на потилиці форменими картузами.

Антон Гнатович заклав руки за спину, широко розставивши ноги і стояв, наче неодмінний кумир для термінових депеш і реляцій. Місце обрав зовсім поруч зі шлюзами, зачаровано і гірко вдивляючись у Пактасунт. Щиро казати, і сам непокоївся через дедалі меншу прозорість Стіни. Не знати, чи погодні переміни тому причиною, чи, може, з часом тендітна непробивна оболонка товщала і міцніла далі… але, добре пам’ятаючи звичаї і могуть Божечків, капітан ставився до будь-яких змін із підозрою.

— Я бачу там тільки себе! — вигукнув якийсь хлопчина у кипі і жилетці. Нахиляючи голову, зорив то одним, то іншим оком, аж зрештою повернувся до носатого кощавого стариганя з сивими пейсами.

— Нічого не бачу, — промовив урочистим, тремким голосом. — Дідусю… ви певні, що там справді іще й досі щось є?

Немолодий дідо підбадьорливо скуйовдив чуба хлопчиську. Сумовито похитав головою:

— Вейзмі֦’, Яшо, вейзмі’… як можна не довіг’яти власному пґедкові?!

— Але ж — геть нічого не видно!

— Воно і спокійніше, мій непосидючий нащадку, воно й спокійніше.

— Говорили б за себе, шановний, — раптом дзвінко сказали за спиною у дідуся. Хоткевичу довелося силоміць стримуватися, аби не повернути голови, не розплистися в усмішці: Серж-бо прийшов. Чудово! Завжди знав, подумав схвильовано Антон Гнатович, завжди вважав, що в малого досить клепок у голові…

— Що ви маєте…

— Кажуть, ця каламуть — ознака зради, — хитро підморгнув Серж, дивлячись винятково на Яшу… ну, ще, може, на його діда. Наче й не було поруч нікого, вартого слова. — Зради, скоєної Самим. А інші гадають, ніби, навпаки, Самого вже давно вколошкали.

Пасажири одступили назад, дивлячись із подивом і підозрою то на Сержа, то на Пактасунт.

— Дурниці, — втрутився Антон Гнатович сердито. Він постукав по Стіні кісточками пальців і підвів догори вказівного: — Якби було так, цієї штуки запевне вже тут не було б!

— У разі смерті? Безперечно, — озвався хтось тим-таки занудним академічним тоном, і капітан виявив, що опинився перед чималою юрбою пасажирів. — Однак якби, як щойно казав цей юнак, Його Імператорська Величність зрікся престолу на користь Распутіна та вирушив на Невідомі Соловки, аби завершити будівництво Опори Господів, Незнаного Кадатху…

Капітан Хоткевич зрозумів, що от-от скипить. І ще — що саме цього Серж і прагнув, саме до цього і хилив, заводячи розмови спершу десь у вагонах, а отепер уже і поблизу шлюзів. Антон Гнатович уже не стямлювався, як міг припускати, що його бунтівний син спроможний виправитися і віднайти вірну дорогу?!

— Нав… — розкрив капітан рота, та так і завмер, холонучи і напружуючись. Вздовж потяга по бетонованій дорозі летіли чотири екіпажі. Три з них, лаковані чорні автомобілі, пахкаючи чорним димом, не віщували геть нічого доброго, означаючи додаткові клопоти. Пасажири з більш обізнаних заджеркотіли і кинулися до вагонів. Решта піддалася загальному настрою і скоро біля Хоткевича залишився лише Серж.

Капітан завагався, дивлячись то на четвертий, геть незбагненний і нежданий екіпаж, то на власну плоть і кров із упертим поглядом матері. І підходяща мить, влучна мить для розмови була втрачена.

Серж розвернувся і загубився у юрбі, всотався із рештою в котрийсь із вагонів другого класу. А що тієї само валізи при собі не мав, то й здоганяти його поки що…

Четвертий екіпаж оминув три чорні автівки і продовжив рух. Капітан стривожено спостерігав, як із тих трьох сипонули очевидні і безсумнівні агенти у цивільному, вправно розсипалися пероном, заганяючи пасажирів до вагонів, викрикуючи різкі уривчасті накази і справляючи враження вар’ятів, котрим дарма довірили зброю. На жаль, вирішив він, з цим поки що нічого не вдієш. Погляньмо, хто ж ощасливив нас візитом…

Машина спинилася за кілька кроків, форкнула надмірно потужним двигуном, брязнула поршнями. Була вишневої барви із густо-синіми візерунками, вкарбованими у дерев’яні панелі, крила і ковпаки. Раніше Хоткевич про таке лише чув: на Сході навіть Божечки, не кажучи вже про господніх фактотумів, нунціїв і легатів, користувалися кінними упряжками, не гребуючи принагідно й багато екзотичнішим тяглом: тиграми і діатримами, носорогами і чорними варанами.

Лише чув, одначе і на мить не засумнівався, кого зараз побачить. Узявся лівою рукою за руків’я намовленого кортика. Виструнчився.

Дверцята відчинилися, випустивши назовні величезного чорного мастифа з попелястими крилами, складеними уздовж спини. Пес вийшов, задираючи голову і нюшачи повітря. Вже за хвильку повернувся у бік салону, гавкнув коротко, лунким моторошним гавкотом. Спустився на землю і сів біля колеса, дивлячись лише на дверцята.

Звідти випурхнуло одразу двоє. Одна мала журавлину голову, а довгі дужі дівочі ніжки закінчувалися журавлиними ж сухорлявими лапами з кривими пазурами. Інша ж, коротко пострижена білявка з принадними рисами обличчя і поглядом запеклої хвойди, виряджена у примхливого крою блузку зі стоячим комірцем, була типовою алконостю із ладожанських країв.

Журавлиця несито озиралася навкруги, нащось хижо клацаючи дзьобом. Не зронила і слова ані до капітана, ані до будь-кого з прикордонної варти чи залізничників. Несамовитим зграбним стрибком заплигнула на дах локомотива, присіла, не соромлячись власної наготи — і стала простукувати дзьобом дах.

Хоткевич відвернувся — змусив себе це зробити. Нічому не міг запобігти, нічому не зміг би і посприяти. Журавлиця, що прибула до шлюзів, належала до повнокровних і справдешніх Божечків. Була знана, як стервозна і непохитна Господь.

Якщо вже і говорити, вирішив капітан, то хіба що із підручною. Із цією алконостю. Серед них, подейкують, трапляються притомні, хай і не так уже часто.

Алконость тим часом крокувала до Антона Гнатовича забавною качиною ходою. Дивилася погідно і ласкаво, але бувалий служака не дався обдурити себе удаваною добротою. Втримав на лиці вираз схвильованої засмученості. Вклонився коротко, проте церемонно. Вибачився, що не чекав на високих гостей.

— Ой, — весело сказала алконость, змахнувши крилами. — Це ж дрібниці, еге ж? Хіба ж між друзями тримають зуба за подібну марничку? Аж ніяк!

Говорячи, алконость дісталася аж до капітана. Стояла перед ним — надто близько, надто двозначно, надто провокуюче. Дихала, наповнюючи повітря ароматами нетутешніх квітів і нектару. А ще… капітан лунко ковтнув слину. А ще — сімені. Алконость повільно втерла пухкі чуттєві губи крилом. Стрільнула оченятами лукаво і ніжно. Чекала, терпляче дивлячись на пряжку ременя капітана, аж поки той не відчув, що піддається — суміші запахів чи й простій божечковій силі. Скрипнув зубами.

— Крім того, — одразу ж підвела очі алконость. — Крім того, ми би зіпсували сюрприз. Могли би навіть, скажімо… не знаю… налякати того, кому той сюрприз призначено…

Капітан чемно підвів брову. Мовчав, ні пари з вуст.

— У вас на потязі є безгосподня людина. — Раптом втратила цікавість до розмови алконость. —Найскоріше — пророк. Одне слово: звикайте до думки, що відтепер на якийсь час уже не головний. Якомога швидше звикайте.

Пес знову понюхав повітря, цього разу повернувши голову у бік вагонів другого класу. Тихенько заскімлив, наче про щось просив.

— Живим! — з притиском звеліла алконость. Поглянула на капітана, котрий ще не оговтався від наслідків палкого подиху Божечки. Гмукнула вдоволено. І відвернулася.

— Стосується і вас, кресовий. Стосується, курва, усіх. Це яс-сно?

Валіза, беззахисна, сплюндрована і випатрана, лежала на бетоні між старшиною прикордонників, Журавлицею та алконостю, яка так і не назвалася. Святі Писання, видобуті з валізи, належали тринадцятьом різним Господам з численних кутків Імперії. Одначе жодного апокрифу чи автографу серед них не було, і капітан не знав, радіти цьому чи тільки дужче перейматися. Оскільки запали сутінки, перон заливали світлом увімкнені на повну силу ліхтарі. Тіні, густі і чорні, здавалися млявими, настрашеними і слухнянішими за іграшкових песиків.

Кресові, що переступали з ноги на ногу, почувалися приблизно так само.

— Це валіза нового пророка, — діловито доповідала алконость, дивлячись на гострий кінчик дзьоба Журавлиці. — Проте ще не остаточно, моя пані. Цілком може вийти навіть божеборець.

— І богоборець — теж? — підкреслила Журавлиця, косуючи пташиним оком, в якому годі було розпізнати думки і почуття.

Алконость стріпнула коротким чубчиком і щасливо засміялася, пританцьовуючи незграбно, але звабливо.

— Це ж найдивовижніше! Давно ми таких не зустрічали!

— Власне, — нудним голосом уточнила Журавлиця, — цього ми теж іще не зустріли.

Алконость всілася на бетон, докірливо дивлячись знизу вгору. Антон Гнатович тихенько зітхнув. Не думав, що навіть Господі до снаги протистояти знадливим звичкам алконості.

Замислившись над тонкощами стосунків обох Божечок, не одразу почув швидкі легенькі кроки, не зразу розгледів у напівтемряві стежки, котра вела від будівлі вокзалу, хто саме квапився до нього. Не встиг перехопити, попередити…

Геник вилетів на перон, побачив валізу раніше, аніж стомленого і непростимо повільного татка. Скрикнув хоробро і відчайдушно:

— А ну досить! Це вам не належить! Це…

Алконості не мають рук. Жодним чином це не перешкоджає їм обходитися у будь-якій справі, за котру беруться, крилами та лапами. Кінчики жорстких махових пер обхопили обличчя Геника Хоткевича раніше, ніж той устиг виказати усе до останку. Обхопили — і налякали. Змусили замовкнути надійніше, аніж зумів би окрик батька.

— Це?.. — повільно спитала алконость, нахиляючись до Геника. — Це — що? Кажи, маленький хлопчику, це — чиє? Це?.. Нумо!..

Геник затремтів, спробував позадкувати, але не спромігся навіть на єдиний крок.

— Добре, — кивнула алконость. — Це теж нівроку. Теж нічогенько. Знаєш, а давай ти розстебнеш гудзика на моїй сорочці? Розстібай! Хутко! Ще одного! Іще!

— Це ж дитина! — скрикнув капітан Хоткевич, несамохіть ступаючи вперед. — Не можна так чинити з дітьми! Заборонено давати молоко алконості особам, молодшим…

— ХТОСЬ.

Журавлиця заклекотіла до темніючого неба.

— Хтось сплачує завжди, як раптом ви не знали, пане Хоткевич. Хтось помирає у потязі, чекаючи на пропуск крізь шлюзи. Хтось припадає до сосців істини, так і залишаючись немовлям. Хтось… о, хтось стає лікарем і рятує життя, а хтось стає співачкою і рятує світ…

Геник хрипів, і Антон Гнатович зрозумів, що має робити — будь-що. Він пройшов жалюгідні і безмежні сім кроків і відштовхнув алконость, яка незугарно впала набік, закліпавши боязко і підсліпувато.

Але то був і весь поступ. Журавлиця лише ворухнула пальцями, і капітан піднісся в остигаюче вечірнє повітря разом із меншим сином.

— Глупство, — продовжила Журавлиця, плавно ступаючи ближче, потім іще ближче й іще. — Адже ви й самі знаєте, що трапилося б, аби не було укладено Пакт. Аби — припустімо! — не було Господів, Божечок, нашого примусового замшілого ладу, котрий так вас тривожить.

Чорне око опинилося навпроти обличчя Хоткевича.

— Скількох би забрали Четверо?! Невже вам навіть це уже не цікаво?! Той, котрий прийшов би дев’ять років тому, став би світанком війни, котрої не знали навіть боги стародавніх світів! Чи той, котрий ішов би слідом, звичайну застуду виплекуючи у згубу, котра облетіла б кожен край світу теперішнього! А той, що навздогін за ними понищив би збіжжя і худобу? А четвертий?! Котрий посів би престоли семи держав, аби забирати усіх, хто припаде до смаку, неситого смаку…

Геник випорснув із рук Антона Гнатовича, і алконость одразу ж опинилася поруч, обійняла, шепочучи в лице.

— Стійте!!!

Капітан Хоткевич обважніло впав на землю, ледь утримавшись на рівних. Журавлиця забула про нього, миттю крутонувшись довкола себе і пурхнувши назустріч худорлявому юнакові, котрий виходив із тіні на світло.

— Хто ти? — пролунав трубний глас Господі на весь перон, і задрижали навіть ховрахи у полях за містечком і пацюки в норах попід брукованими міськими провулками. — Озвись! Хто ти?!

— Бачиш? — спокійно і вдоволено спитала алконость, негайно облишивши у спокої Геника. — Бачиш, капітане?! Сила у одиницях, чи не так? Ти завжди, завжди, завжди хочеш порятувати одне маля, хоча б одненьке мале дитя… а потім маєш повну хату Господів. Господів, котрі, до речі живуть ради інших… одиниць. Інших малят. Інших втрат, яких воліють не допустити за будь-яку ціну. Господів, які мруть заради одиниць. Чи принаймні заради того, щоб якісь неминучі одиниці не стали… міріадами.

— Курва, — вичавив із себе Хоткевич, обіймаючи непритомного Геника. Молячись не знати кому, адже ось Божечки, котрі і скоїли таке із його дитиною… і саме полювали на іншого. — Курва!

Алконость сплеснула крильми і полетіла навздогін Журавлиці.

— Хто ти? — знов закликала Господя, здіймаючи руки до зоряного полотна. — Пророк? Богомаз? Божеборець?!

Серж підняв руку, у якій тримав-таки ланцет, як і уявляв Геник. І коротко протяв повітря уколом. Журавлиця закричала, хапаючись за плече, і на перон упали бризки іхору. Піднялися хвости їдкого диму. Алконость впала грудьми на бетон, уникаючи наступного удару, потім злетіла догори, ледве встигнувши підібгати лапи.

Тоді наперед вискочив чорний пес, завив захоплено — і налетів на Сержа, штовхнувши в груди. Юнак устиг полоснути ланцетом, бризнула кров, але яскраво-червона, а не золотава, і кресові уже не впоралися збагнути, котрий із двох то вилаявся брудно і вигадливо… просто крилатий пес і безкрилий молодик покотилися пероном, борючись іклами і кігтями проти сталі і пальців.

— Я була права, — сказала Журавлиця, затискаючи рукою плече. Навіть журавлина голова не завадила людям збагнути, скільки люті і зловтіхи звучить у її голосі, — і спробувати утекти. Декому — направду, багатьом, — це вдалося. Інших Журавлиця вчавила у грунт широкими змахами рук, а тоді, впевнившись у своїй силі, різким ударом розкидала пса і людину.

Серж підвівся першим — але то вже нічого не важило.

Тендітна рука Журавлиці обхопила його потилицю.

— Братик, — проспівала вона. — Ну, треба ж таке: братик! Молодий і нахабний бог… молодий і геть бо-же-віль-ний…

Із цими словами Журавлиця злетіла вгору. Злетіла стрілою, не випускаючи Сержа з рук. Уже там, під набіглими звідкілясь чорними хмарами, вона потяглася усією своєю силою і силою, котру діставала із напівпритомного Сержа, до Пактасунта…

І Стіна тріснула. Одна маленька тріщинка раптом стала мереживом, потім — гігантською сіттю розколин. І от уже отетерілі прикордонники стоять лицем до лиця із прикордонниками австрійського цісаря, а два потяги готові розійтися зустрічними коліями. А шалена буря набирає сили, зносячи і одриваючи все, що подужає, погрожуючи стати тайфуном, ураганом.

А тоді інша божечка, дрібненька на тлі вихору алконость з розмаху врізалася у груди Журавлиці, і всі троє клубком полетіли донизу. Аж при самій землі чотири різких удари спалахами протяли той клубок.

Першим звівся на ноги юнак. Нічого і нікого не бачачи через кров, що лилася йому з очей та вух, він продибав до місця, де танули на землі крихітні уламки Пактасунта, опустився на коліна, простягнувши обидві руки перед собою.

І не закричав, хоча потім записали саме так.

Не закричав, а сказав слово.

Сказав, вклавши у те слово самого себе.

Оце було перше, що кидалося в очі: Стіна. Стіна, котра стояла, наче її і не рушили. Височенна, перлисто-туманна. На цьому боці з-під стіни стриміли голінасті лапи журавлиці. Пальці судомно стискалися — і так мало тривати ще чи й не з рік. Може, трохи довше. В Маньчжурії Хоткевич бачив битву, у якій полягло п’ятеро Божечок. Охтирський полк — те, що лишилося від нього опісля, — переукомплектовували там само. Досить довго, аби ноги знову стали слухатися молодого і зухвалого унтера. Перед маршем на схід він побував на Полі. Бачив там руки. Крила. Дзьоб, котрий навіть шість місяців після битви відкривався, намагаючись чи то командувати, чи то чудотворити.

Журавличине тіло теж не згасне хутко. Буде жахастик місцевим дітлахам — і туристична принада.

Це, в’яло подумалося, коли не оголосять цю місцину святинею. Катзна, як воно обернеться. Катзна, чи не виявиться запроданка і зрадниця — мученицею чийогось культу? Наприклад, культу Господа, котрий послав її насправді?

А чом би й ні.

Пактасунт, нагадав собі капітан. От воно — диво справжнє.

А Пактасунт стояв.

Серж сидів поблизу Стіни, повісивши голову, важкі кисті опустивши межи коліна. Шпаркі чоти прикордонників оминали хлопця, сторожко і шанобливо позираючи. З іншого боку не менш насторожено спостерігала кресова гвардія австріяків. Прозора поки що плівка Пактасунта час від часу брижилася, але дедалі слабше. Гостро пахло озоном і мирром.

— Вижили, — сказав, заледве проковтнувши сухого клубка в горлі, капітан Хоткевич. Земля вигравала під ногами, танцювала, хилилася і втікала, наче мала дитина. Можливо, до певної міри саме так і було. Зрештою, нечасто цими краями блукають справжні Господи.

Антон Гнатович урвав думку на половині. Відвернувся від сина — і побачив чорного мастифа.

Живого. Хоча і ледь-ледь.

Пес тхнув кров’ю і гасом. Кашляв і форкав, наче старезний дідуган, а при ході хилився і завалювався на лівий бік. Пес тягнув ліве крило кривавим багном, лишаючи широкий слід, наче від хазяйчиного віничка з гусчиного пір’я. Не скавулів. Не гарчав. Не бачив, скидалося на те, ані чорта.

Хоткевич сплюнув: почувався ненабагато ліпше за звірину, котрій імла застувала очі. Пошукав поглядом фельдшера, махнув заклично рукою. Васійчук вибрався з-за стосу колод, побіг підтюпцем, роззираючись наполохано і тривожно. Торбу з нашитим червоним оком притримував рукою. Кров із роз’юшеного носа, присохлу на губах, не втирав.

— Чим можу зарадити, ваше благородіє?

Стенувши плечем, Хоткевич кивнув на собаку. Хай ким той був і хай до чого прагнув, але з Господами не випадало бути неґречними і недбалими. Може, світ і лежав на їхніх чи то плечах, чи й долонях… але менш мстивими паскудами від того Божечки не ставали.

— О-о-ох, — сказав пес, відчувши на шкурі смердючий дезінфектант. — Ну, маму вашу, капітане, й живодери у вас тут…

Фельдшер Васійчук продовжував працювати незворушно, не змигнувши й оком. А от капітан примружився і нахилився уперед. Змовчав — надзусиллям.

— У нас, — не знітився пес, вклавшись на суху траву. — є дещо спільне.

Мимо них тягли ноші із пораненими, що волали про допомогу, грубі мішки із тілами, котрим уже не зарадили б і Господи, уламки екіпажу, на котрому прибула алконость. Капітан заплющив очі, видихаючи повільно і спокійно. Миру, просив він не знати й кого, миру мені в серце. Бо зараз я його й порішу.

— У нас є дещо спільне, — задумливо повторив пес. Теж заплющився, лише смикаючи хвостом на винятково невдалі рухи медика. Васійчук шив. Мовчки. Хоткевич ані на мить не думав про те, скільки невдалих рухів голкою спричинені зухвальством Господа. Думки на такій малій віддалі Божечки читали непомильно. Ший не кваплячись, подумав капітан, обмежившись лише цим. Ший ретельно.

Пес усміхнувся — лячною людською посмішкою. Кивнув із розумінням. Вів далі.

— Ми лишили наші серця на кресах. Тут — також. Лишили, розставивши неслухів у різні кутки. Внеможливили, так гадалося, чвари і ворохобні. Але, лишивши серця в Серванді… у, як ви кажете, Пактасунті, — забули себе. І справедливість, між іншим, забули! Дозволили народам і родинам лишитися розділеними по живому, бо… бо боялися, що замудруємося і перехитруємо долю. Що, погнавшись за справедливістю, примчимо до тих самих смертей, які чекали на світ без Пакту.

Пес зітхнув і подивився на Сержа, що так і не зворухнувся.

— Ось наше спільне. Наші серця тепер тут, у цьому кордоні, на цій межі… але і ваші — теж.

Капітан озирнувся, зреагувавши на раптово запалу тишу. Побачив, що саме несуть бліді, суворі бійці. Повагавшись, зняв кашкета, узявши на згин руки. Проводжав розітнуту навпіл алконость, немов офіцера.

Не дивлячись на Сержа. Тому що це було — між воїном і його Господдю. Хай там як.

Тіло Господі поклали до інших тіл, котрі мали прибути в губернський собор і там піддані спаленню, як належить загиблим заради миру. Паровий фургон ревонув двигуном, загріб колесами слизьку мокру траву, ковзнув, а далі пішов певно і твердо. Хоткевич повернувся і пішов до Сержа, збираючи із окремих, обірваних, розгублених слів щось, що бодай подобало на думку, яку варто було б сказати сину.

Він, загадався раптом Антон Гнатович, мабуть, також може почути, як я думаю, — що саме я думаю. Але чомусь важливо було якраз заговорити. Господ чи не Господ, але він лишався сином. Хлопчиськом. Дитиною, котра виросла у домі… його дитиною, холера ясна! Його. Дитиною.

Серж підвів очі — і хай стомлено, однак щиро й широко завсміхався. Кивнув без жодного вагання, дивлячись нітрохи не потьмареним поглядом.

— І ваші теж, — долинуло до капітана Хоткевича.

Батько і син наблизилися, дивлячись пильно і тепло. Чогось, що розкраяло їх навпіл, їхнього невеличкого, але ядучого Пактасунта вже не було. Капітан обітнув і цю думку, чудово розуміючи, що повернеться до неї вже цієї ж ночі. І ще багатьма майбутніми безсонними ночами.

— І кожне серце важить.