Остання пригода берсерка

Моросив дощ, дрібний, противний дощ, від якого все навколо ставало сірим. Над невеликою церквою на пагорбі піднімався дим, чорний на фоні блідого світанкового неба.

На значній відстані від церкви стояла стара відьма, в її очах відбивалося полум’я і суміш почуттів захвату і божевілля. Ранковий холодний вітер, зірвав зі старої хустину, розхристав сиве волосся, що було зібране у тугий вузол. До неї підійшло дівча, худе, змарніле на обличчі із чорними мішками під очима:

– Емо, – звернулася пошепки відьма, – це буде красива пожежа, – вона ткнула кривим пальцем в сторону палаючої церкви. – Жаль, що ті невігласи не оцінять того видовища, тієї гри кольорів.

– Тому що вони загинуть? – уточнило дівча і поглянуло на свою, забруднену кров’ю ляльку.

– О? так, моя люба, ти, все прекрасно розумієш. Вони всі помруть… З допомогою нової релігії нас не перемогти.

Пориви вітру ставали все сильнішими і полум’я тягнулось до неба все вище.

– Скоро зима, – сказало дівча, буденним тоном.

Почувся пронизливий крик і дах церкви з шумом обвалився, а полум’я охопило стіни.

– Схоже не всі померли, не подохли від чадного диму, – сказала стара.

– Але тепер же все? – запитало дівча.

– Все, – криво усміхнулась відьма. Зуби у неї були страшніші ніж у покійника.

– А тепер куди? – запитало дівча, не полишаючи своєї ляльки.

– До нового села. Розкажемо всім про те як на нас напало чудовисько, як повбивало людей. Дурні селюки прихистять нас, дадуть нам дім, а потім ми знову покличемо її…

– Та спочатку ми маємо потурбуватись про нашого мандрівника, – нагадало дівча, – він уже на півдорозі сюди.

– Ну, якщо, ти, так хочеш, дорогенька, – погодилась стара.

– Хочу, – відповіло гонорове дівча.

*   *   *

Він був у самому вирі битви. Повсюди лунали крики, стуки мечів, тріск щитів під важкими ударами сокир, мечів. Його обличчя було у бризках крові, вона потрапляла в рот. Він відчував смак крові на своєму язиці. Це було йому до вподоби – знаходитись на краю між життям і смертю. Покладатись лише на власні інстинкти й відчуття, і куди ж тут без майстерності. Воїн вправно володів сокирою. Вправно ухилявся від блискавичних стріл і ударів ворогів. Вони були не страшні для нього, адже він був охоплений гнівом таким глибоким і первісним, народженим за часів, коли світом правила непроглядна пітьма. Рани від заліза не шкодили воїнові, він продовжив би битись, навіть як би був без рук і без ніг. Так, він думав. Але потім щось сталось…

Чаклуни наслали на його загін отруйний туман, який проникав в очі, в ніс, в горло, в’їдався в шкіру і душив з середини. І у цьому побоїщі він почав втрачати свою силу, зілля зварене ним задовго до цього більше не діяло. Не вже це кінець? Невже він помре, через якесь чаклунство? А повітря тим часом ставало все менше, він схопився за горло, хапаючи те повітря ротом наче потопаючий…

Час зупинився і всім в якусь мить стало до нього байдуже, він чув крики людей, але наче десь зовсім далеко. І лише одна постать не зводила з нього очей. Молода жінка поволі наблизилася до нього, простягнувши руку. Вегерд здогадався хто вона і злякався ще більше. Кажуть, що у смерті найпрекрасніше обличчя…

– О, Одіне, чи так я маю вмерти? Чи не повинен воїн померти у бою, від руки ворога?

Та бог якому він служив не чув його. Воїн вдихнув в останнє… і прокинувся.

Все навколо було розмитим, та як тільки Веґерд прийшов до тями, скинувши з себе полуди сну, світ набув своїх звичних форм. Голі дерева наче сторожі стояли над ним, ще й накрапав дрібний дощ. Чоловік продовжував лежати непорушно. Якусь мить він не міг зрозуміти, де знаходиться, настільки реальним був сон. Його горло пекло, дихати було важко. Осінній ліс був повен диму і це був дим не від нічного вогнища. Десь неподалік було пожарище. Веґерд відкашлюючись, подумав про те, чи це бува не ліс горить. З боку долинав шурхіт сухого листя. Повернувши голову на шум воїн побачив ворона, що розривав шматок м’яса і заковтував кусочок за кусочком. Одноокий птах насторожено поглянув на чоловіка, а потім знову продовжив свою трапезу не зважаючи на його присутність.

Веґерд відчув на своїй щоці щось липке, воїн інстинктивно витер обличчя – це була кров. Він облизав пальці. На смак людська кров. Це спантеличило воїна і навіть трохи збентежило.

Веґерд підвівся і птах каркнувши злетів. Чоловік оглянув свою сокиру і медвежу шкуру. Він задумливо провів рукою по короткій бороді. Сокира була начищена до блиску, як і шкура ведмедя була чистою, ніякої крові… Він поглянув на м’яса, воно було свіжим і сочилось кров’ю. Схоже, що ворон забруднив його обличчя. От тільки де ворон дістав свіжу плоть?

Десь відбулось справжнє побоїще – це точно. Він пам’ятав як зупинився на нічліг, але що як уві сні його сутність взяла над ним вверх. Невже в пориві неконтрольованого гніву він зруйнував людське поселення? Та ні не може такого бути, адже Веґерд не вживав зілля приготовленого з мухоморів, що посилювало його агресію. Та й з того часу, коли припинились війни між богами берсерк намагався контролювати свій гнів. Оскільки, такі як він були піддані тотальному винищенню. Після прийняття християнства в Скандинавії старо-язичницькі традиції були заборонені і носити звірині шкури було неприйнятно. Виданий в Ісландії закон 1123 року зазначав, що помічений оскаженілий берсерк буде ув’язнений на три роки, або страчений. Люди знайшли проти них зброю. Як би смішно це не звучало, та це були звичайні дерев’яні кілки. Всади такого в серце і немає воїна, який зовсім недавно вселяв жах у цілі армії людей. Та до серця, ще треба було дістатись… Десь зовсім близько закаркав ворон, розігнавши думки воїна.

Не знаючи, що ще подумати, він просто зібрав речі і вирішив продовжити свій шлях до Асгарду. Адже саме туди наказав іти всім берсеркам Одін. От тільки Веґерд не знав, де той Асгард, він покладався на інтуїцію і йшов до Скандинавських гір.

Він прагнув зникнути з цієї землі. Та найбільше хотілось втекти від себе, від того ким він був і ким мало не став. З пам’яті не можливо було стерти тих жахливих вчинків, яких накоїла його група коли війни припинились, а таким як він не було куди себе подіти. Воювати, вбивати, піддаватись безконтрольному гніву це єдине що вміли берсерки. А що таким як він було робити? Не всім щастило влаштуватись на службу до монархів більшість із них стали грабіжниками, вбивцями, варварами, що руйнують все на своєму шляху починаючи з людських поселень і закінчуючи людськими душами. А що ставало з їх душами, адже берберки були наполовину людьми, що стало з його душею? Він ніколи не питав себе про це. Але в житті кожного стається переломна мить, яка змушує осмислити своє життя, поглянути на нього зі сторони. Саме це сталося з ним, коли він зустрівся погляд із вмираючим хлопчиком. Він бачив як повільно з нього витікало життя. В ту ж мить Веґерд згадав своє дитинство, згадав як вбили його матір, батька; як його віддали в табір і як з нього виховали воїна піддавши численним тортурам. Він згадав своє дитинство. Дитинство, яке в нього вкрали, як і в тієї дитини. Душа йому заболіла, вона заблагала не нищити її сімома гріхами, припинити сіяти хаос навколо. Саме тому він вирішив іти в Асгард – місто безсмертних богів, щоб зберегти хоча б те, що залишилось від його душі, ту часточку людяності, що пробудилася в ньому.

Тож одягнувши ведмежу шкуру-плащ, а на верх круглий щит, мандрівник взяв в одну руку сокиру, а в іншу – дорожню сумку і вийшов на лісову дорогу.

Ішов він поволі, прислухаючись до лісової тиші, коли помітив, що на зустріч йому хтось іде. Незнайомець весь час похитувався і його заносило то в один бік дороги, то в інший, наче п’яного.

«Схоже не один я надихався того диму» – подумав Веґерд.

То була молода дівчина. Взрівши воїна, вона зупинилася. Масивні золоті браслети на його руках, сокира, а також ведмежа шкура, говорили дівчині одне – перед нею був берсерк, найкровожерливіший з убивць, які з воїнів перетворились на жорстоких мародерів. Веґерд теж завмер, адже перед ним постала та молода жінка із його сну. Він спостерігав як красиве обличчя дівчини повне відчаю і болі змінилися гримасою жаху. Веґерд був схвильований, так це була вона: з русявим довгим волосся, блакитними очима, які наче пронизували його душу наскрізь. І вже вдруге за ранок його охопило відчуття втраченої реальності, наче він досі бачить сон.

– Не бійся, я тебе не займатиму? – промовив Веґерд, опанувавши себе.

Дівчина не зводила з нього погляду і це трохи лякало вже його самого. Він хотів її обминути і продовжити свій шлях. Та першим кроком на зустріч, він ще більше злякав незнайомку. Вона позадкувала. Веґерд помітив наскільки дівчина мала поганий вигляд – одяг на ній був брудний, а низ сукні обірваний. Босі ноги незнайомки були збиті об каміння.

– Що з тобою сталось? Що взагалі діється? – запитав Веґерд. Незнайомка мовчала, зацепенівши від страху. – Не хочеш говорити, то як хочеш, мені взагалі до всього цього діла не має, – промовив воїн і знов зробив крок. Дівчина і собі відступилася та цього разу втративши рівновагу впала.

– Не підходь до мене, – закричала вона, коли воїн хотів допомогти їй підвестися. Незважаючи на протести Веґерд кремезними руками, підхопив дівчину за лікті і поставив на ноги.

– Чого кричиш? Кажу ж, не нашкоджу тобі.

– Не нашкодиш? Всі знають – берсерки вбивці і грабіжники. А де інші? Вас же завжди по дванадцять у групі, налітаєте на села, як саранча, винищуєте усіх. Хотіли тут поживитися? А не має чим живитись, не має села – лише попіл та частини людських тіл по всюди. Ну, чого стоїш, давай рубай мене… – дівчина кричала наче навіжена, її очі були широко відкриті, руки тремтіли, а з правого боку біля вуха цівкою стікала кров.

Веґерд не зводив з неї очей, щось було в ній дивне, щось суперечливе її природі, так він відчував.

– Я тут один і я не вбивця, тобто я працюю над власним контролем, – виправився воїн. – Я прямую до Асгарту, до міста богів, щоб канути у вічність. Ще раз кажу, я не бандит і не грабіжник, а як би це було правдою, то вже була б мертва, оскільки затримуєш мене в дорозі, – пояснив він і вже хотів був піти, та дівчина заплакала. Внутрішній голос наказував не зупинятись, віщуючи біду і ще ця мертва тиша, обіймала легким холодком. – Ти поранена, якщо хочеш я допоможу тобі обробити рани в мене є ліки.

Дівчина провела рукою по шиї, розмазавши смужку крові і звела погляд на воїна, опанувавши себе. З її блакитних очей по блідому обличчі продовжували збігати сльози. Веґерд чекав і дівчина ледь кивнула прийнявши допомогу. Воїн кинувши сумку на землю присів біля неї навпочіпки. Та несподівано над ним пролетів ворон і накинувся на дівчину. Та здійняла руки для захисту і навіжений птах кігтями роздряпав білосніжну шкіру і здійнявся у вись. В ту ж мить, хтось за спиною дівчини закричав:

– Не вір їй, – то був юнак років шістнадцяти.

Веґерд не розумів, що відбувається, та рука його вже не шукала у сумці ліки, вона тяглися до сокири. Очі дівчини стали червоними як кров на її ліктях, а на пальцях з’явилися кігті, вона люто зиркнула на хлопця, а потім змахнула рукою, подряпавши обличчя берсерка. Піддаючись інстинкту Веґерд вже здійняв сокиру, щоб нанести удар. Та дівчина широко відкрила рот, з якого стирчали два білих ікла і випустила на воїна струмінь вогню.

Берсерки були представниками особливої касти професійних воїнів, яких готовили до боїв з десяти років, посвячуючи їх не лише у секрети військової майстерності, а й навчаючи їх входити в особливий бойовий транс, що загострював всі відчуття бійця, а також проявляв приховані можливості людського організму. Завдяки цим можливостям Веґерд блискавично відхилився від вогню, закриваючись круглим щитом. У дівчини з’явився довгий хвіст з жалом на кінці. Вона вдруге випустила струмінь вогню в сторону берберка і одночасно збила хвостом хлопця з ніг. Веґерд знову ухилився від вогню. Дівчина здійняла руки вгору, які перетворились у величезні крила дракона. Вона піднялась у повітрі над лісом і вже сама повністю набула свого потворного вигляду, скинувши з себе оману.

– Драконіда, – крикнув Веґерд. Не гаючи часу він замахнувся і кинув сокиру у драконіду. Гостре лезо пробивши міцну луску, застрягло у череві вогнедиха. Драконіда продовжувала обпалювати вогнем голе гілля дерев. Берсерк хоч і був стійкий до вогню та все ж ховався за стовбуром золотого дуба, юнак робив те ж саме. Потвора витягнула зубами сокиру зі свого черева, і відкинувши її полетіла геть.

– Що в біса тут діється? – запитав Веґерд і поглянув на хлопця. У юнака не було одного ока, на його місці зяяла темрява.

*    *    *

Божевільні перегони по підземеллю продовжувались. Вона бігла спотикалась, падала і знов вставала. Вона була голодною і геть вибилась із сил. Дівчина знайшла сухий закуток, де можна було виспатись. Тут було безпечно. Принаймні вона на це сподівалась.

*    *    *

– Монстр напав на наше поселення на світанку, – віддихуючись відповів хлопець. – Він виривав людей із ліжок розриваючи їх на шматки…

– Це драконіда. – повідомив Веґерд, ці істоти слабші за своїх родичів драконів, проте кровожерливіші.

– Зчинився галас, а коли люди згуртувались, щоб вбити її, вона почала нападати зверху перекинувшись у монстра і підпалювати все довкола… Ті, що сховались у церкві, згоріли живцем.

– А як ти, вибрався звідти? – запитав Веґерд, піднімаючи з землі свою сокиру.

– Я… я просто втік, – юнак опустив голову, соромлячись своєї поведінки.

– Ну, що ж, значить тобі пощастило. – сказав берсерк, він знову оглянув помережане голим гіллям небо. Доля затіяла з ним якусь дивну гру, правила якої він досі не розумів. Рани на щоці пекли та хвилювало його інше, те обличчя зі сну. Що це було попередження про небезпеку чи навпаки застереження, щоб відмовився від обраного ним шляху. – Думаю драконіда не повернеться, – сказав Веґерд, поправивши на собі ведмежу шкуру, адже дощ ставав все сильнішим.

– Тут неподалік є хижка лісника, – сказав хлопець, – там можна перечекати дощ і обробити твої рани, – вказав він на подерту щоку берсерка.

Воїна охоплювали сумніви щодо хлопця, що як він теж прикидається тим ким він не є. Але юнак попередив його щодо драконіди та й виглядав досить щирим, але не зляканим. Це перше, що насторожило в хлопцеві Веґерда

– Добре веди, – погодився берсерк і додав не зводячи підозрілого погляду з хлопця, – побачимо, що з цього вийде.

Юнак і воїн пробирались по між дерев, посковзаючись на мокрому листі і сосновим голкам. Берсерк був задумливий, відкинувши думки він оглянувся навколо себе. Здавалося б ще хвилину тому юнак був поряд та зараз він кудись пропав. Воїн спотикнувся об корінь дерева і мало не впав на свою сокиру. Поміж дерев він помітив тінь. Спочатку він подумав, що це малий іде йому назустріч, але це була знову вона – світловолоса дівчина із його сну. Його дихання стало глибшим, а кров гучно стукала у висках. Дівчина була схожа на примару, дощ проходив крізь неї і вона наче пливла у повітрі. Дівчина простягнула руку до нього.

– Чого ти хочеш? – пошепки запитав Веґерд.

– У тебе за спиною, – відповіла вона і розчинилась у повітрі. Поряд хруснула гілка і Веґерд оглянувся.

– От паскудство, – вилаявся воїн за ним слідом ішла стара відьма.

Вона змахнула рукою і Веґерда відкинуло потужною силою. Вдарившись об стовбур дерева воїн впав обличчям ниць. Він миттєво перекотився вбік ламаючи колючий кущ дикого аґрусу. Відьма стрімко наближалася до нього. Веґерд вставши на ноги поглянув на відьму. Її сиве волосся мокрими пасмами обліпило голову. Як і в більшості відьом у неї були божевільні очі, зморщене обличчя і довгий гачкуватий ніс.

– Ти поранив мою господиню, – люто закричала відьма в обличчя берберка.

– Значить служиш драконіді, – уточнив Веґерд і стиснув свою сокиру.

Відьма відступилась від нього. Помахом руки здійняла у повітря обламані гілки, що були навколо і напустила їх на воїна. Та воїн миттєво сховався за товстим стовбуром дуба. Він зосередився на собі. Веґерд не хотів звертатись до своєї сутності та сила ведмедя прокидалася в ньому підігріта небезпечною ситуацією. Берсерк виглянув за стовбура замахнувшись зброєю, але там нікого не було.

– У тебе за мало сил для боротьби зі мною. Я мало не вбив твою господиню, а тебе розчавлю як хробака.

– Ой, як страшно, – почув він стару, та й досі не бачив її.

Несподівано гілля дерев обхопили тіло Веґерда зусібіч і піднявши його в гору. Він хотів обрубати гілки та зап’ястя йому так стискало, що він змушений був випустити сокиру з руки.

– Даремно не боїшся. Я знесу тобі голову навіть не зрозумієш, а потім вб’ю драконіду, бо ви вже мене обоє дістали за цей ранок. До речі де вона в якій норі ховається.

– Так я й сказала, – зловісно засміялась відьма поставши перед ним, – хоча думаю можна сказати, адже мертвим зась до живих. Вона в печерах біля водопаду, не далеко звідси саме туди я віднесу шматки твого тіла їй на вечерю.

Берсерк відчув як гілля дерев потягнулось у різні сторони розтягуючи його тіло. Веґерд намагався вирватись із цієї пастки. Несподівано він почув крик відьми повен болю і відчаю. Гілки ослабили хватку і воїн упав на землю. Його новий знайомий, одноокий хлопець, підкрався до відьми зі спини всадивши в неї кілка. Несподівано стара стала тієї білявою жінкою.

– Допоможи мені? – пошепки звернулась вона до Вегерда і зникла. Берсерк зрозумів, що чув її голос у своїй голові. Він поглянув на хлопця. Юнак був рішучим і що разу глибше всаджував кілка у відьму, для цього потрібна була не аби яка сила і Веґерд вдруге насторожився.

Відьма висихала на очах, а потім розсипалась, наче трухла деревина. Із вуст хлопця вирвався стогін. Його занудило, але він зміг опанувати себе.

– Вдруге врятував мені життя, – поплескав хлопця по плечу Веґерд. – Де ти був?

– Ти відстав, а я не відразу помітив. Коли повернувся то застав тебе у компанії, – хлопець засміявся. – Ідемо звідси, хатина за кілька метрів.

Він був неуважним і постійно думав про дівчину зі своїх снів. Він знав, що драконіда тримає її, щоб набувати людської подоби. Дівчина житиме доти доки буде потрібна потворі. Але чому вона являється йому? А може це випробування послане йому богами? Тоді як йому бути? Рятувати дівчину чи іти до священного озера? Досі йому не доводилось вагатись у своїх діях. Він завжди знав куди іти і що робити та зараз його серце розривали сумніви.

– День таки і справді не з найкращих, – промовив він до себе.

В хатині було сухо пахло сушеними травами і грибами. Хлопець запалив у каміні, а Веґерд розділив з ним печеню з оленини і хліб які він мав у сумці.

Воїн був задумливим. Він часто виходив живим із найскладніших ситуацій. Та життя його видавалось йому безцільним – тільки насилля і біль. Берсерк виграв стільки війн для Одіна, був найманцем у монархів, вбивав за гроші… Стільки зла він посіяв на цій землі, стільки крові пролив, що навіть було гидко самому. Саме тому Веґерд прагнув придушити в собі ведмежу сутність, хотів спокутувати провину перед цим світом. Він вдивлявся у полум’я і на якусь мить перед ним постала дівчина із його сну і знову простягнула до нього руку, а в погляді було стільки благання. Наче оману якусь наслали на нього. Берсерк зітхнув.

– Що з тобою? – запитав юнак.

– Нічого, – відповів Веґерд. Мимовільне видіння зникло. – Я маю врятувати її.

– Кого?

– Дівчину чий вигляд прийняла драконіда там на дорозі, – пояснив воїн, хлопець мовчав. – А я ж досі не знаю твого імені.

– Я Марк.

– А я Веґерд. Як ти втратив око?

– Ти не повіриш…

– Я якраз таки повірю.

– З дозволю богів я потрапив у Валгаллу і напився з джерела Міміра. Джерело дарувало мені мудрість, а взамін я віддав своє око. Мудрість найцінніший скарб.

– Тепер я зрозумів, чому ти так спокійно поводився під час зіткнення з відьмою і драконідою, – прояснив для себе Веґерд. – А богів ти бачив? – зацікавлено запитав берсерк.

– Ні, але думаю, що вони часто бувають серед нас.

– Значить не приймаєш нової віри?

– Що ти як можна?

– Скандинавські боги кровожерливі. Там де ступає їхня нога ллються ріки крові. А новий Бог? Це Бог любові, Бог прощення… – голос воїна звучав пригнічено, бо він розумів, щор йому таки прощення, мабуть, не знайти.

– І це мені розповідає берсерк, воїн самого Одіна, – дорікнув йому Марк.

– Я Одіна в житті не бачив, але віддано служив, воював за його ідеї, а суті то їх не розумів. – холодно відповів Вегерд.

– Невже маєш сумнів щодо дій богів?

– Не знаю, – зітхнув берсерк і знову поглянув на вогнище, бажаючи побачити там світловолосу жінку. Дощ тарабанив в дерев’яний дах, вітер шумів у кронах, те ж саме відбувалося в душі Веґерда, вона вмирала. – Іноді все моє життя нагадує мені якусь нісенітницю.

– А я чув, що ти прямуєш в Асгард. Питимеш вино з самим богами? Кожен мріє про таку можливість.

– Так, мабуть. – усміхнувся Веґерд. – Але та дівчина не йде в мене з голови. Ти повинен її знати, думаю вона з твого села. Ти ж бачив драконіду на дорозі…

– Бачив та я ж казав, що був відсутній якийсь час. У Валгаллі час іде по іншому.

– А ти знаєш, де тут поблизу є водоспад?

– Так, я знаю тут усі місця.

– Проведеш мене туди?

– А як же Асгард?

– Туди я завжди встигну, – спокійно відповів воїн, – а вона помре.

– А якщо Одні розізлиться? – не вгавав Марк.

– Думаю йому байдуже. – відповів берсерк. – А монстра треба вбити. Сьогодні вона винищила твоє село, залишила тебе без дому, без рідних, а взавтра знищить інше. Вся мудрість світу не дасть тобі того, що дасть сім’я. Треба її зупинити, – він поглянув на хлопця і той кивнув на знак згоди. – Треба врятувати дівчину, вона десь там у темряві чекає мене.

*    *    *

Їй снився воїн, такий сильний і вправний. Вона просила про допомогу, постійно просила і навіть гадки не мала, що хтось таки її почує. Вона блукала лісом, а потім знову опинилася вдома з братами і сестрами. Їй снилася матір, яка щось говорила до неї. Хельґа не відразу зрозуміла що?

– Тобі загрожує небезпека, – говорила матір її старечі руки тремтіли, а світло в очах поволі згасало.

– Знаю, – відповіла Хельґа.

– Ні, ти, не зрозуміла, небезпека тобі загрожує зараз, – і її мати закричала так голосно як тільки може кричати людина.

Дівчина відкрила очі. Десь вдалині вона почула шум, чиїсь кроки повільно наближались. Дівчина сподівалася, що тут її не знайдуть, адже вона добре сховалась за великим каменем, та й тут темно було наче у могилі.

«Чи чує потвора, як б’ється у мене серце?», – подумала дівчина.

Звуки кроків ставали все ближчими, а разом з ними наближалось слабке світло. Злякана Хельґа запанікувала. Вона кинулась геть зі своєї схованки і наштовхнулась на кремезного чоловіка з смолоскипом в руках.

Веґерд насторожено дивився на дівчину, в її бліде виснажене обличчя. Намагався зрозуміти хто перед ним людина чи чудовисько, що намагалось його вбити позавчора зранку. А Хельґа дивилась на нього на чоловіка зі своїх снів. Невже вона досі спить? Проте все було таким реальним, її біль, запахи навколо, звуки падаючих крапель води десь в підземеллі, його серцебиття і теплі руки. Та в ту ж мить з іншого боку тунелю вибігла її точна копія.

– Ні, вона монстр убий її, – кричала вона, а Хельґа затремтівши похитала головою.

– Я не монстр, це брехня, – дівчина заплакала. Вона так втомилася боятись, чекати смерті.

– Поглянь на неї, – викрикнула інша, – вона прикидається. Ця тварюка тримає мене тут уже шість днів.

– Шість днів? – перепитав Веґерд і рукою відсторонив від себе Хельґу віддавши їй смолоскип. – А час, ти, як відміряла у темряві?

Не чекаючи відповіді він кинувся на драконіду. Потвора набула свого вигляду і захищалась як могла. Гнів Веґерда заполонив його розум і він увійшов в той особливий транс, дозволивши сутності ведмедя оволодіти ним. Убивши драконіду берсерк замахнувся на Хельґу в пориві гніву, але вчасно зупинився. Щось було в її блакитних очах, що змушувало його душу вирости і побороти сутність ведмедя.

– Ти мені снився, – сказала Хельґа, коли Веґерд відсахнувся від неї.

– А ти мені, - відповів він. – Пробач, я не бажаю тобі зла, я можу побороти це, опанувати свій гнів.

– Дякую, що прийшов за мною, – і вона заплакала, – я вже й не сподівалася.

– Ти, покликала, а я відгукнувся, – Веґерд обійняв її.

– Доля привела тебе до мене, – відповіла дівчина, - спочатку у снах, а потім наяву. Мені було так страшно, – схлипувала Хельґа.

– Тепер боятися немає чого, – намагався заспокоїти її воїн.

Вони вибрались із печери. Світло засліпило дівчину, а від чистого повітря запаморочилось у голові і вона знепритомніла. Веґерд підхопив Хельґу і відніс до води.

– А ти, молодець, – почув він оплески. Це був Марк. – Тепер, ти, герой. Врятував красуню, переміг чудовисько і зробив світ трошечки кращим.

– Чого тобі хлопче? Я ж казав, щоб, ти, ішов звідси.

– Так казав. Та я маю провести тебе в Асгард, мені Одін наказав, – зізнався Марк.

– Я здогадувався, – відповів Веґерд. – Ти, так відстоював богів, коли ми розмовляли в хатині лісника. Все ж хлопче, я не піду в Асгард і край, – Веґерд обережно покрав дівчину на обросле мохом каміння.

– Невже відмовишся від безсмертя заради цієї дівки? – розлютився Марк, останні слова він вимовив з огидою, вказавши на Хельґу.

– Тебе це не стосується! – крикнув і собі Веґерд. – У неї нікого не залишилось, я маю їй допомогти.

– Ти вже й так допоміг, врятував її нікчемне життя.

– Так врятував і ти гадки не маєш, що я зараз відчуваю.

– Наївний дурень, та що коїться у твоїй голові? Ти, вбивця і цього не змінити. Чи може одне врятоване життя принести більше насолоди ніж забране?

– Та хто ти, такий?

– Хто я такий? – Марк почав рости і його огортало світло. Перед Берсерком постав одноокий велетень в золотих обладунках, він був вищим за дерева. – Я твій Бог, я Одін і я прийшов за тобою.

– Я не піду в Асгард, не зараз, – вклонився Веґерд.

– Берсеркам немає більше місця у цьому світі.

– Я знаю та я ще не готовий, – воїн поглянув на дівчину.

– Ти не зможеш бути з нею, а якщо й так то одного дня ти вб’єш її в нападах гніву.

– Ні, цього не буде, – заперечив Веґерд, – сьогодні вона змогла зупинити мене.

– Рано чи пізно хтось ввіткне в тебе кілок, це може зробити навіть ця дівчина.

– Ні, я зречусь сутності ведмедя у мене вже виходить.

– Від себе не втечеш.

– Не втечеш, та я спробую змінитись.

– Даю тобі останній шанс.

– Я не піду в Асгард, – стояв на своєму Веґерд.

– Що ж, воля твоя. Та знай мені не потрібен берсерк, який прагне стати слабкою людиною, мені потрібен генерал, який би одного дня перед кінцем світу повів би мою армію в бій. Тому ти мені більше не потрібен, залишайся з цією дівкою та знай люди жорстокіші за богів і вони здатні завдати більшого болю один одному ніж твоя сокира.

– Ну, що ж нехай, – погодився Веґерд, – та думаю, що цього не станеться. Сама доля дала мені шанс пожити ще трохи на цій землі, вона привела мене до неї.

– Твоя доля у моїх руках пам’ятай про це.

Одін засміявся, його охопило світло. З велетня він перетворився у ворона. Облетівши навколо воїна він зник серед дерев. Веґерд помітив, що у птаха не було одного ока. Дівчина прийшла до тями.

– Я померла.

– Ні, лише знепритомніла, – Веґерд допоміг їй підвестися.

– Я чула вашу розмову, – сказала вона, – ти і справді відмовився від безсмертя заради мене?

Веґерд кивнув.

– Я, мабуть, лякаю тебе? – запитав він.

– Ні, та тварюка лякала мене, та темрява лякала мене, а ти ні, – усміхнулась Хельґа. – Я бачила про тебе сни я знаю , який ти. Ідемо звідси, а то мені тут моторошно.

Обоє повернулись до хижки лісника, там у певному місці Веґерд закопав сокиру і щит. Згодом вони дістались до невеликого містечка, там Веґерд продав один із своїх золотих браслетів. Грошей вистачило, щоб збудувати невеликий будинок на окраїні містечка, де й вони оселились. Іноді сутність ведмедя взивала до Веґерда і він змушений був втікати до лісу у такі дрімучі хащі, де б його не бачила жодна людина. Але така потреба з часом зникла, людська сутність взяла гору і все це завдяки любові світловолосої жінки Хельґи, яку він врятував і яка врятувала його…

*    *    *

Біля священного озера на каменистому березі сиділо дівча, стискаючи в руках свою іграшку.

– Дурна лялька, – дратівливо вимовило дівча і пожбурило іграшку геть.

Навколо дитини пролетів ворон і сів на великому камені. Дівча взяло в руки камінці і стало кидати їх у ворона. Птах каркнув. Підлетівши вгору він перетворився у велетня.

– Припини свої ігри, Локкі, – насварився на дівча Одін.

– Ти вбив мою бабуню, – надулося дівча.

– Ти про ту нікчемну стару каргу.

– Вона була найкращою серед відьом, – лютувало дівча.

– Знайдеш собі іншу, – байдуже вимовив Одін.

– То була моя бабуня! – Дівча тупнуло ногою і земля затремтіла, а на гладкій поверхні води пробігли кільця хвильок.

– А, ти, натравив драконіду на мого берберка, – гнівно вигукнув Одін. Його голос пролунав наче грім серед ясного неба, здійнявши зграї малих пташок у ближніх лісах.

– Мені було нудно, – виправдовувалось дівча. – Ну і де твій берсерк?

– Він вирішив залишитись серед людей, – вже спокійніше відповів Одін.

– От бачиш, ці невдячні люди відмовились від нас. Посміли прийняти нову релігію, – сердилося дівча, – ми маємо щось зробити, невже дозволимо їм забути нас?

– Досить, Локкі, нам час зникнути.

– Одіне, невже ти дозволиш новій релігії витіснити нас. Ми прийшли сюди першими, цей світ наш.

– Заспокойся, Локкі, одного дня ми повернемося і почнемо все спочатку.

До озера опустилась веселка і Одін ступив в неї. Локкі перетворившись також на велетня пішов за верховним богом. Веселка за ними відразу зникла.