Останній політ Уранії

Вуха роздирав нестерпний дзвін. Наче якась зла сила калатала у стару каструлю. Це вам не легеньке «біп-біп» з мобільника. Василько продер очі – точно! Мати завела того страхітливого механічного будильника й лишила на старій шафі з дідусевими книжками. Одразу й не дотягнешся. От халепа!

Поступово дзвін ущух, але сон вже розірвано на шматки. Позіхнувши, Василько поплентався до кухні й поставив чайник.

Мати вже на роботі. Відтоді, як вони переїхали до цього містечка, вона багато працювала. Раніше їх сім’я мешкала у великому місті, доки василькові батьки не розлучилися. І тоді мати вирішила повернутися сюди. Тут хоча б є дідусева квартира.

Коли дід був ще живий, а Василько зовсім маленький, вони частенько навідувався сюди влітку. Дід розказував онуку байки з геологічних експедицій, давав потримати старого бінокля та читав уривки з улюблених книг. Одна з них особливо запала Василькові до душі. Там мандрівники спустилися у провалля й віднайшли, що всередині Земля порожня і заселена динозаврами, а замість сонця над головою висить розпечене земне ядро. Василько розглядав картинки з птеродактилями та бронтозаврами серед пальм. А ні, то деревовидна папороть. Як же та книжка звалася? Чи то «Уранія», чи то «Плутонія»? Треба пошукати в шафі.

Але час вже збиратися до школи. Їсти спросоння не хотілося, тому Василько, витяг з холодильника тормозок з бутербродами, що приготувала мати, і вийшов з квартири.

Під ногами рипіли дерев’яні сходи. Так незвично, коли в будинку немає ліфта. Але у цій триповерховій будівлі, що пам’ятала ще Сталіна і пахла пліснявою, то не найстрашніше.

На місто спускався жовтень. Вітер ганяв пожовкле листя у старому парку з цементним солдатом. Повз давно зачинений кінотеатр йшла дорога на гірничий комбінат. З-за дерев виглядали копри старої шахти. Кажуть, там була уранова копальня, але Василько не поспішав це перевіряти. Що тут цікавого? Він все одно не збирався довго тут затримуватись.

Після життя у мегаполісі, де все вирувало, Василько зненавидів це тихе містечко вже на другий місяць. Друзів тут не було, звичних розваг – теж. Тому він заприсягся: тільки-но закінчить останній клас, одразу ж поїде звідси. Неважливо куди – вчитися, працювати, аби подалі. Але треба ще якось добути випускний рік.

Ну ось і школа. Завернувши за ріг, Василько зіштовхнувся з однокласницею. Лерка Фортель смалила цигарку прямо біля входу. Вона вважалася місцевою розбишакою й плювати хотіла на шкільну форму й дисципліну.

– Лерка, здоров! – оговтавшись, вимовив Василь, але не втримався і процитував напис на пачці. – Паління вбиває.

Вона кинула на нього вбивчий погляд з-під чорнявого чубчика і процідила:

– Йди-йди, а то класна тобі за запізнення сраку натовче!

От заноза! Сама вона, очевидячки, на урок не поспішала. Добре Лерці! Батько в неї працює якоюсь шишкою у місцевій мусарні, тому вона і не боїться класну. Це, скоріше, та її боїться, ось Лерка і витворяє, що захоче. Якби не її хлопчачі манери, Василько міг би назвати цю дівчину гарною. Але навряд чи наважився б їй про це сказати, бо знав, що, розлютившись, Лерка може запросто вперіщити по пиці.

У класі вже гомоніли дівчата. Василько ненавидів це місто ще й за те, що вся молодь тікала звідси. Тому дітей у школі було небагато, а у їхньому одинадцятому класі – всього п’ятеро, серед яких Василь був єдиним хлопцем.

– Доброго ранку, – тихенько привітався він і шаснув до своєї парти.

Він знав дівчат лише з вересня і досі почувався ніяково в їх компанії.

– А ось і наш принц-відлюдник! – засміялась Свєтка Дивограй, жвава білявка і класна староста.

Марина Томич миловидо посміхнулася їй у відповідь, і зауважила:

– Ой, що це в тебе?

Вона тицьнула у брудну пляму на руці Свєтки. Руденька Марина завжди гарно вдягалася і дуже пильнувала за чистотою.

– Гм, мабуть мастило. Це я таткові у автомайстерні допомагала, – Свєтка метнулася до дошки й витерла руку об ганчірку.

Ліза Асмус, як завжди, сиділа з книжкою і в дівочі теревені не лізла. Тільки інколи мовчки кидала на всіх уважні погляди крізь великі окуляри. Навіть після місяця навчання у одному класі вона так і лишалася для Василя таємницею за сімома печатками.

Задзеленчав дзвоник, також схожий на старий будильник. Вся техніка у школі була ще радянська, тому й дзвоники звучали тут пронизливо, як вирок долі. Починався ще один нудний шкільний день.

У дверях з’явилася Євгенія Данилівна, класна керівниця й директор школи.

– Добридень, діти! – сухо привіталась вона. – Всі вже на місці?

В цей момент до класу заскочила Лерка і, не питаючись, прожогом кинулась до задньої парти. За нею шлейфом потягнувся тютюновий дух.

Класна скривилась, помахавши рукою біля носа, але нічого не сказала.

– А коли почнуть топити? – жалібно занила Марина, кутаючись у модну куртку.

– Як тільки Семен Антонович доведе до ладу бойлер. До речі, – класна звернулась до хлопця. – Василь! Спустись у підвал, бо він просив по допомогу.

– А можна я? – загорілась Свєтка.

– Ні, – відрізала Євгенія Данилівна. – Там чоловічі руки потрібні.

Василь пожвавішав. Це точно цікавіше, ніж куняти на уроці історії.

Він поволі спустився сходами у напівтемний підвал. Тут було тихо й сиро, по стінах повзло мереживо іржавих труб. Це скидалося на початок якогось корейського фільму жахів, де школярів потім зжирали привиди чи щось таке. Але замість привида у темряві бовванів старезний бойлер, поряд з яким борсався трудовик і шкільний сантехнік, Семен Антонович. Всі, крім директриси, звертались до нього дядько Семен, хоча скоріше його можна було назвати вже дідом. Особливо після вихідних, коли той землисто-синім кольором обличчя нагадував живого мерця.

– Ось так потримай! – прохрипів дядько Семен і вручив Василькові хвіст розвідного ключа, що стискав старий кран. – Коли скажу, крутанеш проти годинникової.

Трудовик вийшов, і Василько лишився сам на сам з іржавим агрегатом. У трубах дзюрчала вода. Бойлер ледь помітно тремтів і чмихав, мов старий кінь.

– Давай! – донеслося десь із глибини підвалу.

Гуготіння у трубах стало помітніше. І Василько на хвильку розгубився. Проти годинникової стрілки – це куди? Наліво? Направо? Та зрештою різко крутанув кран.

Бойлер здригнувся. Шипіння пари стало гучніше, потім перейшло у свист. А потім...

Бабах! Гаряча хвиля відкинула хлопця до стіни, і на очі опустилася мряка.

***

Свідомість потроху поверталася. Василько відкрив очі й обмацав себе. Голова на місці, наче нічого не зламано. Мабуть пронесло.

Він обвів поглядом напівтемне приміщення. Іржавий агрегат сичав парою. Схоже там таки щось зламалося. Труби понад стінами ритмічно вібрували. Тільки зараз Василько помітив, що стіни у підвалі були металеві, неначе трюм якогось старезного корабля. Чомусь він одразу не звернув на це уваги. Навіщо школі підвал такої дивної конструкції? Треба буде спитати у Семена Антоновича. До речі де він? Може його теж зачепило вибухом?

Василь вже збирався рушити на пошуки, аж тут помітив, що шлях йому заступає суцільна металева стіна з заклепками. Посеред неї стирчали наглухо зачинені двері. Металеві, з круглою закруткою, як на підводному човні. Такого у шкільному підвалі точно не було!

На Василька напав переляк. Де це він? Як він опинився у цьому глухому залізному казематі?! Він відчув, як металева долівка тремтить, наче під нею працюють якісь потужні агрегати.

Вхопившись за металеве колесо, Василько відчинив їх ширше так обережно визирнув назовні. Удалечінь ішов напівтемний коридор. Залізні стіни, іржаві труби вздовж. Це аж ніяк не школа! Василькові раптом захотілося зачинитися тут і не вилазити. Хто знає, що там може бродити темними коридорами? В голову йому знов полізли фільми жахів. Але виходу немає, треба якось вибратися.

У трубах шипіла пара, стіни монотонно гули. У якийсь момент, стіни здригнулися, й Василько почув щось схоже на вибух. Потім ще і ще раз. Що за чортівня?

Не в змозі опанувати страх, Василько побіг коридором. Але раптом за рогом згуляв навлобки з кимось. Хтось біг йому назустріч, і після зіткнення вони відлетіли у різні боки.

Василько потер забитого лоба і вже приготувався побачити якогось монстра, але розгледів, що перед ним дівчина. Довге біляве волосся й знайоме обличчя.

– Свєтка? – не вірячи, прошепотів він.

– Гей, тебе що, контузило? Я Сальвія! – дівчина вирячилася на нього. – З тобою все гаразд? У нас пробоїна у правому борту!

Сальвія? Тепер вже Василько вилупився на неї. Тільки зараз він помітив, що Свєтка вдягнена якось дивно. Замість шкільної форми її фігуру стягував грубий комбінезон, який зазвичай носять механіки. Точно, вона ж батьку на СТО допомагає! Але не думав, що у них такий чудернацький одяг. Голову дівчини прикривав шкіряний кашкет з окулярами. Прямо, як у пілотів Першої світової, що їх Василько бачив у дідових книжках.

– Там щось вибухнуло. Такий іржавий агрегат... – промимрив він, вказуючи у той бік коридору, звідки прийшов.

Дівчина скочила на «ноги» і обтрусилась.

– От дідько! Регулятор тиску накрився! – вона підхопила з долу величезний гайковий ключ і намірилася бігти далі. – Я на корму! Якщо терміново не полагоджу, нас знесе!

– Зачекай! А я? – розгублено запитав Василько.

– Ти там нічим не допоможеш! – нахмурилась дівчина. – Йди на місток, тебе капітан шукає!

– На місток? А це куди?

Свєтка, чи як там її, подивилася на нього як на ідіота.

– Прямо й наверх! – відмахнулася вона, стрімко віддаляючись.

Василько знов лишився сам. Капітан? То це справді якийсь корабель?

Він пробирався трюмом все далі. Якщо це корабель, то мабуть здоровецький. І схоже, що зараз він був посеред бою. Палуба двигтіла, вибухи чулися все частіше.

Дійшовши розгалуження, Василько з сумнівом поглянув на драбину, що вела нагору. Може, до містка – це сюди? І він подряпався наверх, чіпляючись за слизькі металеві скоби.

Стрілянина згори доносилися чимдалі гучніше. Від неї вже закладало вуха. Нарешті Василько подолав останні сходини і виткнувся з люка назовні.

Все навкруги заливало жовтаво-багряне, неначе під час заходу, світло, але після темного трюму воно все одно сліпило. Швидко Василько второпав: це щось типу гарматної башти. Долівка м’яко оберталася під ногами, довгоноса гармата гаршкала, раз-у-раз випльовуючи у небо жмут полум’я. Біля гармати сиділа чорнява дівчина і стрімголов крутила рукоятки.

Якщо кумедний комбінезон нібито-Свєтки ще мав якесь логічне пояснення, то одяг цієї дівчини взагалі ні в які ворота не ліз. На ній був яскраво червоний мундир з еполетами, пружні стегна обтягували лосини як у гусарів. Ківер зліз на потилицю, так рішучо дівчина припадала до гарматного прицілу.

Вона обернулася і щось прокричала Василькові, але він не чув – від гуркоту вуха мов напхали ватою. Зате він впізнав обличчя. Лерка? Вона дійсно була страшенна схожа на його однокласницю!

Василь зробив до неї крок і враз закляк, втупившись у небо. З відкритої башти було видно все все навкруги. Моря не було! Велетенський корабель, що з там же успіхом міг зватися й дирижаблем, ширяв між жовтавими хмарами. А просто над головою висіло величезне червонясте сонце.

Але корабель був у небі не сам. З кількох боків до нього наближалися велетенські, ні не птахи, птеродактилі! Вони граціозно розверталися, уникаючи пострілів з гармати, а потім знову намагались підлетіти ближче до корабля. Двійко пройшло просто над баштою, і онімілий Василько розгледів дивних істот, що сиділи верхи на птеродактилях, та щось схоже на торпеди під крилами. Це якась маячня! Я мабуть сплю, гарячково вертілося у нього в голові.

Лясь! Раптовий біль у щоці вивів його з шоку. Це схожа на Лерку дівчина дала йому ляпаса, аби привести до тями.

– Обойма! – нарешті зміг розібрати хлопець крізь гуркіт.

Вона тицьнула у бік ніши, звідки стирчала рамка зі снарядами. Василько оглянувся: автоматична гармата здригалася знову ї знову, проковтуючи снаряди з такої ж обойми. Снарядів там ставало дедалі менше.

У цей момент один з птеродактилів зайшов з лівого борту і випустив торпеду. Срібляста сигара промайнула у повітрі, лишаючи білий слід,і зникла за бортом. Знизу долетів гуркіт, і корабель здригнувся.

– Мерщій! – заволала дівчина, і Василько побіг по набої.

Коли останній снаряд зник у череві гармати, хлопець, ледь не надірвавшись, дотяг нову обойму і вставив на місце.

Стрілянина одразу ж поновилася. Один з снарядів влучив у крилатого ящера, що якраз заходив для нової атаки, і той, склавши крила, майнув кудись донизу. Інші почали розвертатися й летіти геть.

– Хух! Я вже думала нам гаплик, – перевела подих дівчина, і посміхнулась, поправляючи ківер на голові. – Нічого, тепер знатимуть, як стріляє Валеріана Форте з Ордену Головорізів!

Валеріана? Василько ще раз пильно придивився до копії своєї однокласниці. Крім химерного мундира в ній не було нічогісінько незвичайного. Лише зовнішність один в один як у Лерки. Та й вдача така ж хуліганська.

– Ну, чого витріщився? – насупилась вона. – Йди до капітана, бо горе буде!

Вона кивнула у бік носа корабля, і Василько збагнув, що чимало ще не дійшов до мети.

– А що це за створіння в них на спинах? – наважився спитати він.

– Тю, то ж варпи! – здивувалась Валеріана. – Ти що їх ніколи не бачив?

– Вживу – ні, – пробурмотів Василько, боючись видати, що він тут взагалі все бачить вперше, і поліз назад у люк.

Після побаченого нагорі, доводилося визнати: він потрапив у абсолютно інший світ. Птеродактилі, летючі кораблі, чуже сонце над головою. Все було занадто реальне для сну. Воно рухалося, гуркотіло і навіть било по пиці. Василько потер щоку, яка ще горіла після ляпаса. Може хоч у капітана знайдуться якісь відповіді – де він, як і навіщо сюди потрапив?

Коридор пішов вгору, і Василькові відкрилися більш гостинна частина корабля. Яскраві світильники, лакована деревина на стінах, та й двері по боках нагадували вже нормальне житло, а не підводний човен. Закінчувався коридор розсувними дверима з барельєфом ельфа чи русалки.

Двері автоматично відчинилися, і Василько боязко зайшов усередину. Невже він зараз зустріне того грізного капітана, що його всі бояться?

Але на містку нікого не було. Чудернацькі прилади грали на сонці начищеною міддю. Незчисленні стрілки смикалися в такт гуркоту двигунів. А посеред, навпроти широчезного вікна поволі обертався туди й сюди велетенський штурвал. Він рухався сам, але з певною закономірністю, мабуть ним керувало щось на кшталт автопілоту.

Дійшовши вікна, що більше скидалося на повернутий боком скляний купол, Василько закляк від подиву. Крізь мереживо товстих шибок було видно, як корабель то виринає з суцільного туману й перекочується між велетенськими, немов гірські кряжі, хмарами, то знов пірнає у туман.

– Гарний краєвид, хлопче? – почувся ззаду владний голос.

Василь обернувся. На другому щаблі містка стояла темна фігура. Але ще більш його вразила велична карта світу в неї за спиною. Чудернацька, немовби вивернута навиворіт Земля з невідомими континентами й морями. Більшу частину тут займав суходіл, лише подекуди розмережений річками та озерами. Над картою майоріла стрічка з химерними ієрогліфами, але якимсь дивним чином вони склалися у васильковій голові в назву: Уранія.

Фігура почала спускатися сходами. З темряви випливали височезні ботфорти, темно-синій мундир з золотими галунами і нарешті, під гостроверхим, як у німецького кайзера, шоломом, жіноче обличчя. Василько здригнувся. Євгенія Данилівна? Ось кого він зовсім не чекав тут побачити.

– Джекі Деніелс, – промовила капітанка діловим тоном. – Рада бачити вас на борту «Уранії».

Вона присіла у масивне шкіряне крісло, граціозно знявши мідний шолом.

– Часу майже не лишилося. Тому одразу до діла, поки ми наодинці, – капітанка закинула ногу за ногу, і шпори на ботфортах холодно зблиснули. – Ви ж розумієте, що на кораблі тільки я знаю, що ви не той, за кого себе видаєте?

Василько присів. До цього моменту всі тут приймали його за належне. Невже хтось нарешті здогадався, що він прибулець з іншого світу? Вирішивши не відпиратися, Василько гепнувся у інше крісло й похнюпився.

– Так, я звичайний школяр з Україні, – чесно зізнався він.

Капітанка лише повела бровою.

– Звісно, це дуже скромно з вашого боку, Ваша Високосте, – так само спокійно проказала вона. – За роки, проведені у вигнанні, ви дуже добре засвоїли цю легенду. Але скоро все має змінитися.

Вона спохмурніла, і в голосі задзвенів метал.

– Скоро ми прибудемо до столиці. Вам доведеться відкрити свою реальну особистість перед всією Уранією, щоб повернути законне право очолити королівство. Не забувайте, зараз важкі часи, і від вашої місії залежить доля величезної кількості людей!

Василькові перехопило подих. Що ви кажете? Яке королівство?! Він навіть старостою класу відмовився бути, коли йому пропонували!

– Плутон просто так не зупиниться! – капітанка стисла кулаки у білих рукавичках. – Схоже, йому вже теж щось відомо, бо це вже другий напад. Сьогодні ж переговоріть з Сенексом, він розкаже більше.

Тишу раптово розідрав дзвоник, страшенно схожий на шкільний. Двійниця Євгенії Данилівни рвучко підвелася й попрямувала до схожого на старовинний сервант приладу. Звук линув саме звідти, на панелі зблискував зеленавий вогник.

– Зараз вам краще піти, Ваша Високосте. Я маю вийти на зв’язок з командуванням флоту, – коли Василько прямував до дверей, вона додала. – І ось іще. Прийнявши бразди правління, вам буде вже не до розваг. Тому дуже раджу знайти собі пару ще до конвокації. Від вибору клану, з яким ви породичаєтесь, залежатиме напрям розвитку всієї країни. На борту є спадкоємниці впливових орденів та гільдій, придивіться до дівчат за час мандрівки. І не гайте часу марно.

І капітанка зловісно посміхнулась.

В кают-компанії було затишно. Годину перед тим Василько витратив на пошуки власної каюти, чи радше, каюти того, за котрого тут всі його мали, та перевдягнувся. Чорний кадетський мундир із срібними еполетами сидів як влитий. А от з галіфе Василь ледь впрохався, добре що дід колись показував йому флотські штани, що застібалися так само – не спереду, а по боках. Високі лискучі чоботи дзенькали шпорами під столом.

Його вже не дивувало те, що стіл ломився від незвичної їжі. Щойно Василько доїв схожого на курча смаженого археоптерикса з молодими пагонами плавуна замість гарніру. І те, що його співрозмовниця, Морфіна Твіч, виявилася двійником однокласниці Марини, вже теж не дивувало. Вона так само без упину щось щебетала.

– Чому ви не їсте трилобітів? – питалася вона у Василька, приязно посміхаючись. – Наша гільдія першою почала завозити їх з Гнилого моря. Вони там найкращі!

Василько пригадував, що мати Марини тримала невеликий магазинчик у їхньому містечку, тому нічого дивного, що її дійниця виявилась спадкоємницею місцевої Гільдії купців і всіляко підкреслювала свій достаток. Що трилобіти тут були делікатесом на кшталт устриць чи омарів, хлопець збагнув і без підказок.

Він з заздрістю дивився, як Морфіна патрає вже третього трилобіта. Ії лялькові ручки вправно розрізали панцир якимсь чудернацьким прибором, якого Василько не бачив навіть у книжках. А тому боявся видати себе незграбними діями і чемно відмовлявся від екзотичних страв, сьорбаючи потроху хвощовий чай. На смак трава собі й трава.

– То може амоніта під ґінкговим соусом? – вона вказала на велетенську спіральну мушлю, що височіла посеред столу у срібному блюді. З під неї тягнувся жмут довгих слизьких мацаків.

– Ні, дякую, – Василька ледь не пересмикнуло.

Двійниця Марини вдягалася мов парижанка вікторіанської доби. Її щедро розшите кремове плаття з корсетом спадало вниз багатоярусними оборками та мало глибоке декольте, в якому, за її округлої статури, було що показати. Марина й у реальному світі здавалася Василькові трохи приторною. Але тут він просто боявся задихнутися у цьому морі мережив, тасьми і рюшок.

– Пробачте, ви б не сказали мені, як знайти Сенекса? – ніяковіючи, він вирішив змінити тему розмови.

– Він має бути у бібліотеці, – купчиня після їжі сполоснула рученята в тазочку, що пахнув хвоєю. – Я сама тут частенько гублюсь, але вам з радістю покажу. Ходімо, це недалеко!

Вийшовши з кают-компанії, Морфіна ненароком взяла його під руку.

Якось вона занадто біля мене припадає, засумнівався Василько. Мати казала про таких: хоч до болячки приклади. Може не тільки капітан тут знає мою таємницю? І він боязко покосився на супутницю, що м’яко, але міцно вчепилась у його рукав.

– Ну ось ми і пришли, – Морфіна зупинилася перед масивними різними дверима. – Вибачте, але далі я з вами не піду. Там може ще та мимра сидить, – додала вона вже тихіше. – Було дуже приємно провести з вами час! – і, мило посміхнувшись, попрямувала до кают.

Василько прочинив двері. Бібліотека виглядала саме так, як їх зображували у фільмах про старовину. Довжелезні ряди дерев’яних полиць сягали стелі й губилися в далечині. Замість глобуса в центрі тут височіла велетенська сфера, складена з бронзових кілець з ядром у центрі.

Біля зеленої лампи сиділа й читала книгу, дівчина, вдягнена у довгу темну сукню, як інститутка з творів Кобилянської. Вона мовчки глянула на Василя крізь пенсне й продовжила читання. Його мов холодом обдало: дівчина була як дві краплі схожа на Лізу Асмус з його класу.

– А ось і наш відлюдник, – проскрипів ззаду старечий голос.

Обернувшись, Василько побачив старезного діда. Якби дядьку Семену додати років п’ятдесят і посадити на химерній інвалідний візок із складним годинниковим двигуном, схожість була б повна.

Вони говорили кілька годин. Мудрий Сенекс познайомив Василька зі своєю мовчазною ученицею, Лізергіною Ацидус, нащадком Ордену книжників. Ще він багато розповідав: про світ Уранії, про королівство, про останні здобутки тутешньої науки. Занадто багато, як для людини, що мала б жити у цьому світі. У хлопця закралася підозра, що старий здогадується не тільки таємницю принца-вигнанця, але й – про Василька-попаданця.

– Не знаю, чому вас там вчили у монастирській школі, але наш світ не плаский і не стоїть на спинах трьох бронтозаврів. Ми живемо на внутрішній поверхні велетенської сфери, яка зветься Пангеєю, – він кивнув на бронзову сферу, що моделювала тутешню світобудову. – А в її центрі висить Уранус, що дає нам світло й тепло.

І він вказав пальцем над головою, туди, де Василько бачив величезне неправильне сонце. Ось воно що! Цей світ таки схожий на дідову книгу: порожня всередині Земля, яку освітлює розпечене ядро.

– Скажіть, а хто такі варпи? – наважився запитати Василько, згадавши істот на птеродактилях.

– Рептилоїди, – зітхнув старий. – За мільйони років від динозаврів утворилася розумна форма життя. Вони втратили хвости, порозумнішали.

Він добув з полиці грубезний фоліант і розкрив на сторінці з малюнками зеленкуватих, схожих на орків, створінь.

– Варпи тупі, але не всі. Їх цар Плутон перейняв людські науки і зараз будує флот дредноутів, що зможуть пронизувати земну твердь, – Сенекс нахмурив брови. – Вони й раніше завдавали королівству великої шкоди, але коли цей флот буде закінчено, велика небезпека чекає не лише на Уранію, але й на світ ззовні Пангеї. Якщо, звісно, той існує. Ходять чутки, що один дредноут вже збудовано.

У Василька похололо всередині. Невже ця чортівня може вилізти у його звичний світ? Але з зблиснула й надія: якщо хтось інший може вирватися звідси, то може й він віднайде шлях додому?

– Ну, досить на сьогодні, – вже лагідніше сказав старий. – Відпочинь та перевари нові знання. На тебе попереду чекає важкий шлях. І від твоїх рішень залежатиме доля багатьох людей.

Збентежений почутим, Василько вийшов з бібліотеки.

– Ну як лоб? Ґулі немає? – враз почулося ззаду. – Добре, що ти вказав, де аварія. Якби z вчасно не полагодила, ми б втратиkи керування.

Василь обернувся. Позаду стояла Свєтка, чи себто Сальвія, у новому вбранні. Засмальцьований комбінезон зник, тепер вона вдягала щось схоже на форму юнги. Біла сорочка з блакитним комірцем, коротенька спідничка та білий беретик. Василь не знав, чи бувають на повітряному флоті юнги, але чому б і ні? Виглядало це дуже мило.

Сальвія повела його на екскурсію кораблем.

– Я геть усе про нього знаю! Його збудував мій тато, – хвалилася вона, показуючи Василькові різні відсіки. – Він один з найвідоміших майстрів у Гільдії механіків.

Якось непомітно вони опинилися у напівтемному залі з крилатими апаратами.

– Це рятівні птахокрили. На випадок, як щось станеться, вони стоять заведені.

Василько здивувався: заведені? Мов механічний будильник? То їм і пальне не потрібне?

– Я люблю тут бувати, – сказала Сальвія й натиснула непомітний важіль. – Потай відчиняю люк і милуюся краєвидом.

Броньована стулка, що закривала відсік, поволі їхала догори. За нею відкривалося море жовтавих хмар, а під ними губилися у серпанку нескінченні ліси й гори.

– Сідай! Це тільки першого разу страшно, – вона вмостилася на краєчку, звісивши за борт голі ноги.

Василько боязко сів поряд, і йому перехопило подих. Вітер куйовдив волосся, внизу неквапом пропливали зелені простори деревовидної папороті й велетенських хвощів. Подекуди між кронами визирали довжелезні шиї бронтозаврів, що жували листя. А поряд з кораблем, розчепіривши різнобарвне пір’я, летіли археоптерикси. Немов дельфіни біля рибальської шхуни, вони кружляли й гралися.

– Ти залишишся у столиці? – сумно запитала Сальвія.

– Не знаю, – зітхнув Василько.

Що тут відповісти? Він навіть гадки не мав, як потрапив до цього світу і скільки ще тут пробуде.

– Було б гарно побачитися знову, коли я прилітатиму? – сказала вона.

– Так... – відповів він несподівано для себе, і схаменувся. – Ой, у тебе мастило на обличчі!

– Де? – вона схопилася за щоку, але не вгадала.

– Ось тут, – він провів рукою по її щоці, стираючи пляму.

Вона зашарілася, але не відвела очі. Цікаво, чи зміг би він наважитись на те ж саме із Свєткою зі свого класу? Її обличчя було зовсім поряд. Відчуваючи калатання серця, Василь бачив, як повільно її губи наближаються все ближче, і замружив очі.

– Ой!

Одна з пернатих тварин таки залетіла у відчинений люк, змусивши їх відсахнутися один від одного. Василь знітився, дівчина також.

– Мені час вже йти, – сказала вона, відводячи очі. – Скоро на вахту.

Вона натиснула важіль, зачиняючи рятувальний відсік. А потім враз підскочила до Василя і поцілувала у щоку.

– Хай це буде нашою невеличкою таємницею, – посміхнулась вона і побігла геть.

Інколи тут буває гарно, подумав Василь, проводячи її поглядом. Особливо, коли вона поряд. Вперше, цей чудернацький світ перестав здаватися йому маячнею, що неодмінно має розвіятись.

Він поплентався до каюти, але наштовхнувся на Лізергіну, що тягла величезний стос книжок.

– Давай-но допоможу! – визвався він, і книжниця мовчки вручила йому половину.

Дорогою Василько кілька разів намагався до неї заговорити, але вона мов би й не чула.

Нарешті зневірившись розворушити дівчину, він зайшов з козирів.

– Кажуть, принц повертається до столиці, ти не чула? – запитав він, нібито не маючи до того відношення.

– Не заздрю я йому, – вимовила Лізергіна, мов сама до себе.

– Чому? – підскочив Василько.

Дівчина уважно подивилася на нього з-під окулярів.

– Навряд чи він проживе довго. Як не варпи, то свої його доконають.

Вона вихопила в онімілого Василька решту книжок і зникла за дверима каюти.

Що ж робити? Василько заметався коридором. Звісно, ці ігри у принца тішили його самолюбство. Але ж рептилоїди, кланові інтриги і тягар відповідальності за долю інших людей! Все це видавалось йому страшним і гнітючим. І це ж тільки початок!

Тишу розірвав дзвінок. Схоже, на кораблі оголосили тривогу. Коридором промайнула Валерія, що поспішала до гармати. Знову напад варпів? Василько запанікував і кинувся до рятівного відсіку.

«Яка там високість? Яка місія? Яке весілля?! Полиште мене у спокої!» – думав він, біжучи трюмом. – «Я й на поверхні, ні про яке весілля не думав, і взагалі хотів втекти з містечка. Звісно, Свєтка мені подобається... І Лерка іноді, коли не б’ється... Але ж не настільки, щоб назавжди лишатися у тій дірі! А тим більш у цьому підземному пеклі!»

Намацавши важіль, хлопець відчинив люк і заскочив в один з птахокрилів.

– Рятуйте королівство якось без мене! – видихнув він і вдавив єдину педаль.

Немов камінь з пращі, крилата машина вилетіла з люка і поринула у хмарну глибочінь.

«Дредноут!» – метикував Василько, трохи оговтавшись. – «Якщо вони пробиваються на поверхню, має лишитися дірка, куди і я зможу потрапити».

Машина тріпотіла крилами, дзижчав заводний механізм, а схожий на астролябію прилад вказував курс у серце царства варпів.

Скоро вдалині забовваніло щось подібне на металеву гору. Страхітлива громадина гризла землю, забурюючись у глибину. Але не встиг Василько зробити над нею коло, як у дредноуті відкрилися люки, і звідти випурхнула ціла ескадрилья варпів на птеродактилях.

Тікаючи від погоні, хлопець гнав залізного птаха все вище, з жахом слідкуючи, як повзе до нуля індикатор заводу пружини.

У якийсь момент тріпотіння крил стихло, і Василько відчув дивну легкість. Він падає? Але ні, земля все віддалятися.

Хлопець підняв голову і вжахнувся. Залетівши надто високо, він дійсно падав, але не на землю, а на розпечене ядро. Багряна куля ставали дедалі більшою і пекучішою. Аж поки все не потонуло в сліпучому жовтавому світлі.

***

– Ну що, живий? – прохрипів знайомий голос.

Василько розтулив повіки. Знов шкільний підвал? Навколо шкутильгав дядько Семен.

– Бойлеру гаплик! – бідкався він. – Треба терміново у роно дзвонити, бо зима близько.

Василько сів і потрусив головою. То це все йому привиділося після удару об стіну? Хух! Він з полегшенням видихнув. Ніяких динозаврів і рептилоїдів.

– Тільки не кажи нікому, що сталося, – трудовик поплескав його по плечу. – А сьогодні можеш йти додому. Скажеш, я тебе звільнив.

Хлопець кивнув і пошкандибав до класу за речами.

У класі нікого не було. Дивно. Коридори школи теж незвично пусті.

Він вже виходив зі школі, як на нього налетіла Свєтка. Справжня Свєтка.

– Василь! Ти де був? – заторохтіла вона. – Всіх відпустили. Там щось вибухнуло на шахті! Біжимо, подивимось!

Василько зачудовано вдивлявся в її обличчя. Навіть без берета юнги вона здавалася йому невимовно милою.

– Що таке? – здивувалась Свєтка. – У мене знов мастило на обличчі?

Вони мерщій подряпалися на терикон. На комбінаті щось диміло. Свєтка лізла першою, і Василько милувався, як вітер грається її коротенькою спідничкою.

Дим над комбінатом вже сягнув сонця. На місто наповзав морок. Замість копра шахти із землі тепер стирчало щось велетенське й металеве.

Василько придивився і побачив, як у громадині відкриваються люки.

– Не може бути! – вихопилося у нього.

Але помилитися було неможливо: в підземного дредноута зграями вилітали птеродактилі.