Охоронці доріг

Вже сутеніло, і накрапав дощ. Через те Ігор змушений був збавити швидкість і тепер дратувався, що їде надто повільно. І так спізнився майже на місяць. І хоч до Харкова вже недалеко, а чомусь ніяк не доїде.

Двадцятип’ятилітній байкер на ім’я Ігор був сумчанином.  Восени і взимку він працював – то у себе в Сумах, то в Харкові, де жив старший брат Сергій. Заробляв гроші і відкладав на теплий сезон. А з настанням весни кидав все, сідав на байк і пускався в мандри Україною, а то й сусідніми країнами, аж до осені.

Цього року відпрацьована програма дала збій. Ігор затримався в Одесі, підвізши до міста самотню дівчину, що, за її словами, опинилась пізно ввечері на трасі через неполадки в міжміському автобусі. Привізши її додому, змушений був ще захистити від неадекватного колишнього хлопця. А потім вона, вже знаючи із дорожньої розмови, що цей байкер нікуди не поспішає, попросила його захистити її батьків.

Парі старих пенсіонерів дівчина відрекомендувала Ігоря, як найкращого друга, і ті – зовсім чужі люди! – чомусь прийняли його до себе, як рідного сина.

А втім, мандрівники й не таке бачать.

Ігор змирився з тим, що два місяці проведе без дальньої дороги – навколо Одеси катався щодня. Осінь настала, але… Колишній хлопець тієї дівчини виявився ще тою сволотою. Втім, і дівчина, як з’ясувалось, далеко не свята. І совість не дозволяла байкерові лишити старих людей сам-на-сам з витівками неадекватів. Вирішив, що залишиться на зиму в Одесі.

В жовтні якісь вищі сили знову все переграли. Той неадекват у щось вляпався, і його заарештували. Після того Ігоря ніхто й ніщо більше не могло втримати на місці; він вирушив до Харкова.

Можна було лишити байк в старих і поїхати поїздом. Можна було попросити брата, щоб переслав грошей на дорогу. Суто із упертості Ігор поїхав так, як звик.

Дощ посилився, і байкер був змушений зупинитись біля автозаправки. Нахабно підкотив мотоцикл під навіс великого продовольчого кіоску, постукав у віконечко і замовив чаю.

Поки чекав, його увагу привернула машина, що під’їхала на заправку. З неї вийшли жінка і хлопчик. Мама трохи поговорила з працівником станції; з того, куди він показав і вони обоє пішли, Ігор зрозумів, що дитина просилась в туалет.

Допивши чай, байкер знов осідлав свого коня. Хоча й бачив, що дощ не вщухає, і непокоївся цим.

До заправки наближалась величезна фура – треба було перечекати, поки проїде. Та тут на дорогу несподівано вийшов хлопчик, що ходив в туалет… Розгубився і вкляк на місці з переляку. Не роздумуючи, Ігор рвонув напереріз фурі, водій якої з несподіванки спробував різко загальмувати.

Сама дія не була для байкера незвичайною. Він уже кілька разів на дорогах вмудрявся вихоплювати щось або когось (найчастіше чомусь котів) з-під колес машин. От і зараз він упевненим рухом схопив дитину за шию і злегка відкинув назад.

Але цей досвід передбачав лише сприятливу погоду на дорозі, і аж ніяк не дощ! Мотоцикл зісковзнув, скинувши вершника. «Ідіот!» - встиг подумати Ігор з розпачем, перш ніж фура, рухаючись за інерцією,  притисла і його, і мотоцикл всіма своїми тоннами.

До тями Ігоря привело яскраве світло, що, спершу різонувши очі, потім раптом стало м’яким. Роззирнувшись навкруги, байкер зрозумів, що був у відключці не більше хвилини.

Переляканий хлопчик невгамовно ревів, притискаючись до мами, а голова родини поливав обох брудною лайкою; жінка лише похмуро мовчала. Хтось із працівників заправки вже викликав усі необхідні спецлужби; тепер усі вони обговорювали подію, захоплюючись самопожертвою невідомого байкера. Водій фури мовчки курив біля своєї машини; певно, вже приміряв на собі усі можливі кари за ненавмисне вбивство.

Неочікуваним було хіба що світло. Здавалось, що воно йде від рясних крапель дощу. Ігор виразно бачив і подряпини на руках і ногах хлопчика, якими той щасливо відбувся, і навіть розрізняв дощову воду і власну кров, уже майже повністю змиту… Дивно: він не відчув відрази, побачивши себе розчавленим. Натомість усе зрозумів: він загинув, душа покинула тіло і продовжує самостійне існування. А зір, необмежений тілесними очима, став ще чіткішим – звідси й відчуття посиленого світла.

Але ж як гірко бути вбитим! На Ігоря насунула чергова хвиля розпачу, що могла накрити його з головою, але раптом він побачив людину, якої тут не було – ще один байкер біля місця пригоди. Сидів на своєму мотоциклі, спершись обома руками на кермо. Коли він під’їхав?

Ігор не відразу зрозумів, чому його це так збентежило - ніхто його не бачив, а цей незнайомець дивився просто на нього. І навіть усміхався! В цьому було щось неправильне.

Коли вони зустрілись поглядами, прибулий, без особливих привітань, спитав:

- Не найкраще місце, де стовбичити – біля свого тіла, не вважаєш?

І Ігор зрозумів, що перед ним – такий самий дух. Але ще дивовижнішим було те, що той байкер говорив норвезькою мовою, яку Ігор чомусь відразу впізнав і зрозумів.

Взагалі він був такий розгублений, що у відповідь просто промовчав.

- Мене звуть Торвальд, - повідомив незнайомець. – А тебе – Ігор. Я вже не раз тебе бачив. Поїхали зі мною, розкажу тобі, що до чого.

- На чому? – Ігор непевно подивився на свій розбитий байк.

Незнайомець зробив якийсь незрозумілий жест, і від Ігоревого мотоцикла ніби відділилась його копія та опинилась перед власником.

- Сідай, - запросив Торвальд. – Проїдемось. Поки тут відповідні служби працюватимуть, встигнемо землю об’їхати. Тільки тримайся весь час біля мене, чуєш?

- Ага, - Ігор хоч і захопився розгляданням нематеріальної копії мотоцикла, але все прекрасно чув.

Торвальд виїхав на дорогу за напрямком руху. «А як його завести?» - подумав Ігор, і мотоцикл, немов зрозумівши його думку, стиха загарчав. Он як, виходить – тільки побажай…

Вони мчали, чітко дотримуючись доріг, але немов у повітрі, над землею, і з майже блискавичною швидкістю. Мегаполіси сприймалися маленькими лабіринтами, де кілька поворотів – і ти вже поза їхніми стінами. Менші міста і села взагалі лишались непоміченими.

Торвальд тримався напрямку на захід, а дорогою розповідав:

- Все почалося з того, що в далеких шістдесятих нікому невідомий американський байкер Стівен Гілбері був убитий, коли намагався захистити маленьку дівчинку від викрадачів.

Коли людина помирає, її душа мусить піти або до раю, або до пекла – в залежності від того, якою за життя стала душа, доброю чи злою. Стівен був далеко не святим, однак жаль до дівчинки додав його душі немало доброго. За самопожертву його можна було пустити до раю, але сам він не був готовий до райського життя.

Хто з ким про що домовлявся, залишилось невідомим, але відомо, що Стівена залишили на землі – «попрацювати». Він так само лишився байкером, хоч і духом, але тепер їздив не просто так, а мав завдання берегти людські життя на дорогах.

Зараз таких духів-байкерів дванадцять, і їхня посада неофіційно називається охоронці доріг. Коли з’являється тринадцятий, той із дванадцяти, що був охоронцем найдовше, іде до раю. Як правило, вже готовий до цього. Гілбері вже давно там.

Тим часом на їхньому шляху пролітали населені пункти, поступово змінюючись – виїхавши зі Східної Європи, байкери мандрували Західною. Лабіринти і лабіринтики міст виглядали гламурнішими, ніби глянцевими. Торвальд вів свою розповідь далі:

- Стати охоронцем доріг може не будь-хто. Тільки байкер, що загинув в дорозі. І то загинув не будь-як, а благородно, як герой, з користю для іншої, хоча б однієї людини. Так, як ти.

- По-моєму, я загинув, як ідіот.

- Ну, це все одно був благородний ідіотизм.

- Стривай, то ти хочеш сказати…

- Так. Ти теж можеш стати охоронцем доріг. Чи може, ти готовий дати відповідь за все прожите життя?

Ігор промовчав, бо досі і гадки не мав за щось відповідати.

- Тримайся міцніше! Атлантичний океан!

Вони полетіли над водою, так ніби через океан був перекинутий велетенський міст. Швидкість наче лишилась такою самою, але далеко внизу під колесами – нескінченна водна безодня.

- І що? – спромігся нарешті Ігор на запитання. – Якщо стану охоронцем доріг, то теж рятуватиму людські життя?

- Звичайно.

- А як?

- Ми можемо звертатись до людей зі словами – тоді наші слова вони сприймають як власні думки. Можуть до них прислухатись, а можуть і не прислухатись… А ще ми можемо впливати на погодні умови, на деякі речі, але лише тоді, коли це необхідно для справи. В інших випадках, а особливо просто для себе, не можемо.

- І так – весь час? Тільки те й робити, що їздити і говорити з людьми, які навіть не здогадуються про твоє існування?

- Не весь час… Іноді дозволяється відпочивати і вирушати кудись в своїх особистих справах або для задоволення. Цей період називається вихідним.

- І скільки можна відпочивати?

- Поки не відновиш сили. Відповідно й працюєш, поки не втомишся. Взагалі фізичної втоми ми не відчуваємо – ми ж духи, нам уже не треба ні їсти, ні спати. А от морально – втомлюєшся… Хоча на самій роботі не так нудно, як тобі здається. Тут тисячі ситуацій, і хоча всі схожі, але в той же час кожна – унікальна. Важко пристосуватись. В новенького виходить не все й не зразу. Але це нормально.

Під колесами нерівними, розмитими плямами промайнули острови, і з’явився континент.

- Америка, - повідомив Торвальд. – Зараз проїдемо поблизу кордону між Мексикою і Штатами. Неспокійна робоча ділянка. Нещасних випадків майже немає – дороги у відмінному стані, водії законослухняні… А от злочинців – як ніде. Мексиканські контрабандисти страшенно гарячі, тільки й слідкуй, щоб не повбивали кого треба й кого не треба. А в Штатах – грабіжники, гвалтівники… Щодня в якомусь багажнику – якась жертва.

Ігор не без цікавості розглядав заокеанські пейзажі. Він тільки зараз усвідомив, що на американському континенті день, але згадав, що посвітлішало для них ще над океаном.

- Ти сказав, робоча ділянка? – перепитав він. – У кожного – своя?

- Майже. Розумієш, за правилами треба їхати до найближчого місця, де можеш комусь допомогти. Так що свої ділянки нібито є в кожного, але без чітких кордонів; за якийсь час ми одне одного посуваємо в якийсь бік… Але це майже непомітно, та й не має значення.

- А хто в вас головний? – спитав Ігор ще за якийсь час – коли перед ними відкрився Тихий океан.

- Між собою ми всі рівні. А над нами є ангел-покровитель. Він дає завдання і поради і визначає строки роботи й відпочинку. До нього можна звертатись і самому… але ми більше між собою радимось.

Ігор знову промовчав, замислившись. Із роздумів вивів голос Торвальда:

- В Японію ми не поїдемо, це райський куточок, ми там тільки відпочиваємо або виконуємо особливі завдання.

- Чому?

- От як працюватимеш, то побачиш, - усміхнувся Торвальд. – А поїхали через Індію! Там такі специфічні дороги – буде корисно поглянути…

Вони проїхали Індію, в певних районах якої правила дорожнього руху були майже відсутні; покатались трохи Африкою поруч з верблюдами на грунтових дорогах – «тварини – поширеніший транспорт, ніж авто, якщо брати весь континент»; подивились на вічно озброєний Близький Схід. Росією проїхали зовсім мало – за словами Торвальда, стан російських доріг Ігор і сам бачив. Не помилився.

За короткий час навколосвітньої подорожі вони із дня знову в’їхали в ніч – Ігор ніяк не міг пристосуватися до таких змін. На місце його пригоди повернулись десь посеред ночі. Тіло вже прибрали, із свідків лишились тільки працівники заправки. Зате приїхали журналісти з телебачення, і один із працівників давав на камеру інтерв’ю.

- Роблять тебе героєм в очах суспільства, - сказав Торвальд. – То як ти щодо дорожньої роботи?

- Ну, якщо все дійсно так, як ти розповів…

- Шукаєш підступ? Розслабся. Все саме так, як я розповів.

- А якщо я потім передумаю?

Торвальд подивився на нього як на ідіота.

- Знаєш, - вимовив він крізь зуби, - ти перший, хто таке спитав!

- Неможливо передумати? А чому?

- А що змусило б тебе передумати їздити на мотоциклі?

Ігор зрозумів. Ще трохи подумав… Але що тут можна думати? Все-таки смерть – занадто раптове явище. Щойно їхав додому, а тут раптом мало того, що загинув і в той же час виявився живим, так ще й поставили перед вибором. І дай їм відповідь негайно!

Тут – ризик, і тільки ризик. Питання лише в тому, як ризикнути краще. Ігор ніяк не почувався готовим відповідати за все минуле життя.

- Я згоден, - твердо сказав він.

Торвальд усміхнувся – ніби аж просвітлішав. Глянув на небо:

- Ангеле, прийми нового охоронця доріг.

Той, до кого звернувся байкер, тут же спустився на землю світлим променем. Став перед Ігорем.

Ангел виявився майже таким, як на іконах – юнацьке обличчя, волосся до плечей, крила за спиною. А нижче постать просто розпливалась світлом. Може й крила були зовсім не крилами, а дивовижним плетивом сліпучого білого проміння? Втім, яка різниця?.. А найбільше вражали очі: на молодому обличчі – не по-юнацькому мудрі очі! Ігор відчув ніяковість від ангельського погляду.

- То ти справді хочеш бути охоронцем доріг? – спитав світлий дух.

Ігор знизав плечима:

- Мені запропонували… Я дав згоду.

- Тоді Торвальд вільний. – Ангел повернувся до норвежця: - Я покличу всіх попрощатись із тобою і познайомитись з новачком. А потім проведу тебе до раю, - і білою блискавкою він здійнявся в небо.

Торвальд сяяв від щастя.

- Таке правило, - пояснив він. – Той, чия черга завершувати роботу, хто працював найдовше із дванадцяти, зустрічає нового потенційного охоронця доріг. Якби ти відмовився, мені довелося б чекати ще. Не ображайся – прийде й твоя черга.

Тим часом з’їхались інші байкери, хоча й не всі дванадцять. За словами ангела, що спустився на землю знову, хтось був далеко, хтось не хотів кидати відповідальні ситуації без контролю. Ігор зауважив, що Торвальд нітрохи не образився на відсутніх, а інші колеги їх не засуджували. Напевно, це в них цілком нормально.

Торвальда щиро вітали «з раєм»; Ігорю навперебій давали поради на майбутнє. А він мовчки дивувався такій строкатій компанії. Європейці, американці… Було троє громадян Росії, серед яких один виявився чеченцем; вони загинули в дев’яностих під час чеченської війни, коли допомагали вивозити із зон обстрілів мирне населення – кожен своє, звичайно. Ні, байкерів за той період загинуло шестеро, але тільки троє залишились працювати на дорогах… Був навіть один українець зі схожою історією – загинув за таких самих обставин кілька місяців тому під рідним Луганськом.

- І як працюється? – поцікавився Ігор.

- Нормально. Не скаржусь, - відповів той досить оптимістично.

Ангел терпляче спостерігав за байкерами, а потім вирішив, що офіційну частину завершено.

- Балаканину припиняємо! – звелів він. – Роз’їхались! Повертайтесь кожен на ті місця, звідки приїхали. А ти, Ігорю, маєш три вільних дні – відвідай рідних. На роботу я тебе покличу. Торвальде, тобі час. Звільніть байки!

Це стосувалось обох. Щоб мотоцикли щезли, достатньо було злізти з них.

Похорони – важка подія не лише для родичів, а й для самого померлого. Бачити безмежний розпач в рідних людях – майже нестерпно.

Родина Ігоря дізналась про трагедію до того, як було показано героїчний репортаж. Мама, перебуваючи в істериці, вчепилась у той подвиг, як потопаючий хапається за соломинку; намагалась втішити себе тим, що її син загинув як герой. Брат весь час зціплював зуби, щоб самому не розревітись; він же й займався організацією похорон.

А Ігоря як охопило нудотне відчуття скорботи, так і не відпускало ті три дні. Що б там не казав Торвальд про благородну загибель на дорозі, а все-таки так гинути – ідіотизм.

Ігор почувався зовсім розбитим, коли ангел покликав його до роботи. Навіть на мотоцикл, що виник перед ним, сів неохоче.

- Не картай себе, - сказав ангел. – Всі люди смертні.

Ігор промовчав, та від ангельських слів якось полегшало.

Наказ був простим: їхати на місце власної загибелі і звідти починати роботу. Вже за кілька спроб когось урятувати Ігор мовчки кляв себе, що погодився. Нічого не виходило! Спершу він просто спізнювався до небезпечних ситуацій – хтось із інших байкерів встигав першим. Лише згодом його миттєві розрахунки відстані, швидкості і близькості колег стали точнішими.

Наступною проблемою стало докричатись до людей. Ігор легко вкладав у їхні голови меткі й своєчасні думки – але люди чомусь не слухались. Чому? Що не так?

- Мало досвіду, - сказав ангел. – Тренуйся.

Добре йому казати!

Перший успіх не був пов’язаний з навіюванням думок.

Було це восени у Мінську. Ігор побачив з-під Гомеля: дівчинка дошкільного віку, в одній руці в неї морозиво-ріжок, яким вона ласує, а за іншу руку її тримає мама. Зараз обидві вийдуть на зебру, а з-за рогу вилетить авто на шаленій швидкості…

Ігор встиг. Спрямував потужний струмінь вітру на кульку морозива, і та гепнулась дівчинці під ноги. Дитина зойкнула, мама повернулась до неї; тої ж миті вулицею промчала машина.

Дівчинка заплакала.

- Обережніше ж треба! – гримнула було мама, але раптом збагнула, який щасливий збіг стався, і насварити доньку не вистачило духу.

А Ігор нарешті почув із неба таке довгоочікуване: «Зараховано!» Відразу ніби світ пояснішав.

Потім було ще кілька успіхів з погодними умовами, але то невелика заслуга – значно частішою причиною дорожніх смертей завжди лишався людський фактор.

Та все колись стається вперше. Якось в вечірній час у Полтавській області Ігор побачив самотнього водія, що вів машину закинутою трасою простісінько до аварійного мосту над місцевою річкою. Як нерідко трапляється в Україні, всім попереджувальним знакам давно зробили ноги, і ніхто не турбувався про їх відновлення. Більшість водіїв, що користувались навколишніми дорогами, знали про аварійний міст і без знаків. Цей теж знав, просто мав виїхати до діючого моста, а дороги переплутав і тепер їхав назустріч халепі.

Ігор прилаштувався поруч і почав розмову:

- А ти впевнений, що дорога вірна? Подивись, ніхто, крім тебе, тут не їде.

Тривогу в свідомості водія посіяв, але безлюдність дороги той спробував списати на пізній час. І їхав далі.

- Ти помилився, - майже безнадійно продовжив Ігор. – Це дорога до аварійного мосту, точно тобі кажу! Ти не там повернув… Вертай назад, поки ніч не настала, потім важче буде!

Але й розсудливий аргумент про ніч виявився недостатньо переконливим. Ігоря розібрала злість, і він крикнув:

- Чому ти не прислухаєшся до розумних думок?!

В голові водія це відобразилось приблизно так: ну, справді, розумніше буде повернутись назад, ніж серед ночі провалитись в ріку, якщо я помилився; ну, я ж не тупий, зроблю, як розумніше… І він розвернувся й поїхав назад.

- Зараховано.

Звичайно, Ігор радів. Але після того всерйоз задумався над формулюваннями своїх реплік. Досі він просто підказував, а ще частіше – наказував, і нічого це не давало. Тут же випадково вийшло зіграти на почуттях людини: заікнувся про розум – чоловік не схотів відчувати себе дурнем. Отже, треба придивлятись і до самих людей, а не лише до ситуацій, і як Шерлок Холмс, з якихось дрібниць робити висновки, як приступитись до людини, чим її можна зачепити. Ой, важко буде!..

Але несподівано почало виходити. Кілька разів спрацьовував той самий аргумент про розум, особливо коли Ігор починав навіювання не з самих підказок, а зі слів: «От послухай розумну річ…» А потім він навчився швидко розрізняти характери людей і помилявся все рідше. Скоро Ігор забув, що ще так недавно шкодував про цю роботу.

Час перестав існувати. Як ти за ним устежиш, постійно літаючи то з ночі в день і з дня в ніч, то з зими в літо і з літа в зиму?

Їздив Ігор спочатку Східною Європою, потім його відтіснили на північ, до Прибалтики, Фінляндії, а потім і звідти витіснили. Він майнув через океан і опинився в Канаді. Довго летів над безкрайніми лісами, поки дістався до доріг із більш-менш жвавим рухом. Якийсь час працював там, але згодом повернувся до Європи. Скандинавія, Німеччина, Чехія, Словаччина… І знов – за кілька непомітних років! – Україна. І все йшло як завжди, поки не трапилась зовсім нетипова ситуація.

Розруливши чергову проблему, Ігор роззирнувся – визначити, куди їхати далі, і побачив дві ситуації.

Зліва – у невеличкому містечку дитина за кермом. Дванадцятилітній хлопчик, якого люблячий татусь потай навчив керувати машиною. От тільки панель управління в авто малий вивчив значно краще, ніж дорожні знаки. Сів за кермо й поїхав в один магазин. За кілька хвилин поверне на вулицю з одностороннім рухом і опиниться простісінько під тролейбусом, водій якого, зважаючи на слабкий рух, якраз збільшив швидкість.

А справа – на трасі його рідний брат Сергій. Поспішає додому, бо дружина в лікарні з пневмонією, а двоє дітей – хлопчик і дівчинка - вдома самі. Теж мчить на дуже необережній швидкості. На повороті його машину занесе на ожеледі, і він вріжеться в пасажирський автобус.

Але найнезвичніше те, що попереду, навпроти стоїть ще один охоронець доріг і теж придивляється до цих двох ситуацій. Це був чех на ім’я Віктор; Ігор з ним навіть приятелював.

Однак зараз виникло якесь ревниве відчуття. Щоб якийсь чужий Віктор рятував його брата? Ну ні! Хай вже хлопчиськом займається І Ігор рішуче помчав на трасу.

Порівнявся з Сергієвим авто і з несподіваним для себе самого болем заговорив:

- Твій брат загинув на дорозі через дурницю! Збав швидкість!

Якось не так цього разу справа йде, як зазвичай.

Сергій не послухався, але чомусь нічого подумки не заперечив. От-от порине в спогади про брата… Але відстань до автобуса скорочується!

- Ти хочеш стареньку маму зовсім саму лишити?! – ось уже і той поворот. – Йолопе, збав швидкість, кажу!

Подіяло. Сергій збавив швидкість, і наступної миті побачив автобус. Воно б то нічого, але ще за мить відчув, як втрапив на слизьке, і його заносить. Водій автобуса їхав значно обережніше, тепер зовсім спинився. А Сергій щосили крутив кермо в інший бік. Машину несло, але вже не до автобуса; хоч обидва транспортні засоби ледь не потерлися боками, але зіткнення все ж не відбулось.

- Зараховано, - повідомив ангел. – Іди на вихідний. Ти тимчасово втратив необхідну реакцію.

Злазячи з байка, Ігор збагнув: він зовсім забув, що після зарахування справи відразу має шукати іншу ситуацію. Цього разу він би лишився спостерігати за братом. От в чому безсумнівна перевага, що роботою керує ангел – він знає, коли, кого і де вчасно зупинити.

Тепер Ігор сидів у братовій машині за його спиною. Зовні Сергій лишився спокійним, хіба що зблід сильніше. Але швидкості вже не додавав, навіть коли небезпека минула.

Ігор їхав з ним додому. Він не був з рідними від самих своїх похорон. Часто бачив Сергія на дорогах – спершу самого на нещодавно купленому авто, потім з дівчиною, яка стала його дружиною, а згодом і з двома дітлахами. Ігор радів, що в них усе гаразд.

Сергій не був удома кілька днів. Повернувся увечері. Обійняв щасливих дітей, жартівливо нагримав, що без мами зовсім безлад розвели, навіть шкільних речей не складають, і подався на кухню приготувати їм вечерю – бо самі хоч і вміють, не маленькі, але лінтюхи, тільки бутерброди весь час жують. Діти, підбадьорені татовим приїздом, швиденько все прибрали. Ніхто не знав, що у іхній квартирі присутній невидимий спостерігач, який любить цю родину, хоча крім Сергія ніхто не був з ним знайомим.

Після вечері Сергій поїхав до лікарні – Ігор теж – і вже там виговорився:

- Уявляєш, справжнім дивом в аварію не потрапив! Їхав швидко, ну, не те, щоб дуже, як завжди, і раптом згадав брата-байкера, що загинув десь так років сім тому… І так виразно згадав… І таке раптом передчуття тривоги з’явилось – наче щось змушує зменшити швидкість. І тільки зменшив – тут…

Сергій в найменших подробицях розповідав, як ледь не зіткнувся з автобусом. Дружина була не зі слабкодухих – слухала спокійно, і розповідь підсумувала скупо:

- Доїздишся так…

Потім вони перейшли на лікарняні справи.

Ігор знав, що люди, яких вони рятують щохвилини, сліпі й невдячні. Щасливі випадки вони пояснять чим завгодно: інстинктами організму, власною винахідливістю або найпримітивнішим «ну, так уже сталось» - але не здогадаються і не допустять думки, що в потойбіччі є духи, померлі люди, яким елементарно небайдуже, що буде з живими – чи житимуть довго й щасливо, чи ламатимуть шиї з власних дурощів.

В Сергія було якось не так. Здається, він визнавав щось містичне в своєму випадку, хоч не сказав про це вголос. Але що з того? Він все одно не знатиме правди, поки живе на цьому світі, і від того Ігорю було трохи боляче.

Взагалі від самої пригоди його не залишало дивне відчуття, ніби в ньому розворушили щось таке, від чого хотілось плакати, але чомусь не було такої можливості.

А вночі, коли Ігор перебував у братовій квартирі, де всі спали, до нього несподівано завітав гість. Віктор – вискочив зі стіни просто на байку. Вражаюче, як на четвертий поверх.

Ігор зрадів. Але чому друг на байку? Не вихідний – тоді чому не працює?

- Ну ти й придумав – заїхати в квартиру, - інакшого привітання чомусь на думку не спало.

- Та ну, - відмахнувся Віктор. – Все одно цих стін для нас не існує.

- Чому ти тут?

- Ангел звелів поговорити з тобою, розказати дещо… Ти, здається, в останній ситуації переживав, кого рятувати?

- Так, трохи…

- Так от: ти все зробив правильно. Прийнято вважати це великою чеснотою, коли хтось допомагає незнайомим людям. Але це за умови, що у власній родині все гаразд. Коли ж постає вибір між рідним і чужим, жертвувати рідним – в більшості випадків злочин. До того ж, рідному допоможеш швидше й успішніше, бо знаєш його краще. – Віктор помовчав: - Я знав, що ти помчиш до брата. Ти ж туди встиг швидше, ніж підоспів би я.

- Хіба? – здивувався Ігор. – Мій байк повільніший за всі ваші.

Віктор дивно поглянув на нього:

- Ти так і не зрозумів нічого про швидкість? Втім, тепер різницю побачиш… Байк насправді ні до чого. Пам’ятаєш, як швидко ти з місця своєї загибелі перелетів до рідних перед своїм похороном? А потім повернутись назад не міг без байка, бо був надто повільним?

- Пам’ятаю…

- А знаєш, чому так? Душа тим швидша, чим сильніше її бажання, прагнення до когось або до чогось. Ти дуже хотів до рідних, і опинився коло них майже вмить. Ти не хотів назад на трасу, і знадобився транспортний засіб, щоб прискорити твій вимушений рух. Так що мені до твого братика нічого було й рипатись. А тепер – я маю сказати тобі головне. Ти відчуваєш, як ти змінився?

- Я – змінився? Та ні… А хоча… Ні, в мене просто з’явилось якесь нове відчуття…

- Я скажу тобі, що це – любов. Так-так, не усміхайся так іронічно! Досі ти рятував людей, бо тобі сказали, що так треба – ну ти й робив, бо так треба. А сьогодні тобі вперше самому захотілось врятувати людину – не тому, що так треба, а тому що це твоя рідня. Любов наче вихлюпнула з тебе разом зі справою. Так рано чи пізно стається з кожним із нас. Ми це називаємо зламом – зламом до добра. Саме в цьому й полягає суть нашої роботи; саме так і стають гідними зайняти місце в раю – а зовсім не завдяки кількості врятованих. Постійне добро рано чи пізно змушує кожного з нас захотіти того самого добра…

- І що ж тепер з моєю роботою?

- Все добре. Літатимеш швидше, рятуватимеш краще, бо в тобі вже є таке бажання.

- А якщо воно зникне?

- Не зникне. То в живих людей настрої міняються, почуття, навіть найщиріші, притуплюються… В світі духів усе не так. Ти знаєш історію падіння Люцифера? Одного-єдиного повстання проти Бога йому вистачило, щоб на віки вічні стати й залишитись дияволом. Злами в охоронців доріг – те ж саме. Навіки.

Тепер помовчали обоє – Ігор не знав, що на це відповісти. Віктор продовжив:

- А скільки разів ти спочатку хотів все кинути? Пам’ятаєш? Але зуби зціплював і їздив далі. Це добре, що ти стримувався. Випустив би з себе злість чи ненависть – і більше не зміг би зробити жодної доброї справи. Кажуть, і таке в нас трапляється, і це ми називаємо зривами. Але ми всі поглядаємо на новачків. Коли передчуваємо зрив, той, хто найближче, кидає все і мчить рятувати колегу – вмовляти, заспокоювати… Щоб той просто не встиг психанути.

- Торвальд нічого такого не розказував… - пробурмотів Ігор.

- Новачкам не можна цього розповідати. І ангел теж мовчав. Інакше – дії охоронця доріг вже нещирі, до них приєднується якась особиста корисливість, якийсь власний розрахунок… А все має відбутись природньо. Ну, - Віктор потягнувся на байку, ніби розмова приспала його – мене вже кличуть. І до речі… я вітаю тебе. Тепер ти повноцінно один із нас.

Він навіть потис Ігорю руку, і той бачив непідробну радість в очах друга.

Згодом, трохи заспокоївши розбурхані думки, Ігор у тій же квартирі стояв біля вікна і дивився в ніч. Він відзначив, що його зір ще покращав: тепер він бачив і більше, і далі – і не тільки в просторі, а й часі.

На все поле зору перед ним – мережа доріг і доріжок, шляхів і вулиць. Майже щомиті десь виникає ситуація, загрозлива для чийогось життя чи навіть життів. Кілька невидимих байкерів носяться поміж тих бід, деякі з них виправляючи. Все це знайоме, все це бачене не раз.

Але тепер Ігор бачить наперед і горе родин, які втратили рідну людину, і весь розпач тих, хто внаслідок пригоди лишався калікою… І разом з тим бачив подальше життя врятованих. Не завжди там були вдячність долі за рятунок, не завжди водіїв чекали вдома з обіймами, не завжди перехожі поспішали додому. Але, переживши миті смертельної небезпеки, люди продовжували жити. Ходити, дихати, займатись звичними справами, любити тих, кого люблять, терпіти тих, кого не люблять, а головне – самостійно творити свою долю. Ось що є життя! Певно, лише той, хто помер, здатен оцінити, яке це щастя – жити!

І саме картини життя, що безперервно пливли перед очима, розчулювали до сліз. Але плакати Ігор все одно не міг, і тепер вже чітко розумів чому: поруч з бажанням плакати виникло значно твердіше бажання діяти, а не слізки лити. Справді, охоронці доріг і так не встигають дарувати життя всім, кого бачать, а він сидить на вихідному.

І піднявши очі до неба, Ігор несміливо спитав:

- А мені… ще не час на роботу?