Однорівневий Київ

П’ять хвилин на сьому, будильник знову розімкнув вершу і волає, мов недорізане порося. Зі стогоном піднімаюся з ліжка і навпомацки із заплющеними очима шкандибаю до ванної.

Робота. Треба на роботу. Сьогодні п’ятниця...

Прохолодна вода освіжає, та залишається мокрою до бридоти. Наче змиваєш з обличчя маску, яка щодня стає все відчутнішою. Колись я просто не прокинусь від утоми. У дзеркало не дивлюся, знаю – очі вже не сяють, як три роки тому, коли я з великими сумками вийшов з вагону на центральному вокзалі.

З яким захопленням я тоді дивився на вкриті вранішньою імлою ринок і Макдональдс. Тут починався Київ. Мій Київ, і моє нове життя.

Ну, гаразд, треба збиратися, а то так можна і на роботу спізнитися.

Кава, бутерброд з сиром. Смаку майже не відчуваєш. Нічого, поласуємо обідом, який приносять на фірму. Цього місяця начальство замовило кришнаїтську кухню. До обіду якраз і прокинуся.

На вулиці мокро, чавкає танучий сніг під ногами, доводиться обходити великі калюжі, і шлях до станції метро збільшується майже вдвічі. Біля дверей, що, здається, ще радянських вождів бачили (а тепер кожного ранку намагаються дати мені копняка, наче я зрадник невірний, бо народився за того часу, а нічого про ту країну не пам’ятаю), озивається мобільник.

Костик, товариш дитинства, з яким ми разом ходили лава на лаву проти сусіднього двору і грали у розбивні ланцюги. Тільки не тут, не в столиці. Я вже півроку не був у батьків...

– Ти не забув? – натхненно запитує Костик. – Сьогодні о шостій. Біля Дніпра.

– Ні, не забув. Зустрінемось. Гарного дня, – я вимикаю мобільний.

Біля Дніпра... Ні, не на Володимирській гірці, і жоден парк біля набережної не має відношення до цього місця зустрічі. Мова йде про стовп на Майдані Незалежності, пам’ятник із синім глобусом та голубами. Від стовпа, наче від сонця, линуть промені, кожен з яких закінчується зіркою-містом. Київ – сонце, а міста – зірки. Є там і зірка мого Дніпра.

Я просив Оленку, щоб вона про це написала, але моя дівчина поки тільки сміється над тою пропозицією. Вона народилася на Подолі. Вона не розуміє. Київ завжди був її Києвом.

А ми з Костиком приїхали до столиці три роки тому. Вчитися. Він вступив до Національного університету, а я – ні. Пішов працювати. І затягнуло.

Метро. Здається, що сходинки ескалатора, який несе тебе вниз, ніколи не закінчаться. Не досягнути дна, і побілені стіни, обклеєні рекламою, завжди ввижатимуться брудними. Сірими. Перші місяці паморочилося в голові, бо в мене низький тиск, а тоді пройшло. Тільки душа ледь тремтить у грудях, ніби відгукується на рух повітря в тунелі. Сам же ти наче знаходишся в якомусь трансі, а байдужий голос веде далі: "Обережно. Двері зачиняються. Наступна зупинка..."

Мовби втрачаєш волю на ці півгодини, коли опускаєшся на дно метро. Я проводжу в цьому підземному царстві трохи більше години на добу. А що казати про тих, хто живе на Оболоні, Дарниці, в Академмістечку?.. Вони віддають підземеллю значну частину свого життя.

Костик не їздить на метро. Принципово. Він стоїть в пробках, запізнюється на пари, але буває у цих тунелях рідше, ніж я в театрі. Я кепкую з нього, а Костик сумно сміється, жартуючи, що не варто живим завчасно лізти під землю. Іноді я сумніваюся, що це моя Оленка – поетка, а не він. Та Костик археолог. І хай йому немає й двадцяти трьох, та він об’їздив стільки, скільки мені, певно, і за десять років не побачити. На тому тижні він був у Керчі, привіз купу фотографій із Керченських підземель, яким вже по три тисячі років. Я тоді по-дружньому шпиняв його, що по тим катакомбам він лазити не боявся, а метро – то його найбільше страхіття. А Костик лише знизав плечима і сказав: "То не те саме. То пам’ять. Колись ти сам зрозумієш. Тому я тут і не лишуся".

Я знаю, що Костик тікає з Києва за будь-якої нагоди, а коли закінчить навчання, поїде назавжди, і тоді зникне наша традиція щоп’ятниці зустрічатися на Майдані біля зірки нашого міста. Київ не прийняв мого товариша, а мене... Мене прийняв. Тому я майже ніколи не потрапляю в пробки і легко знаходжу потрібні вулиці.

А Костик... Костик сказав, що не може жити в місті, де стільки омели на деревах, що йому боляче дивитися, як ці кудлаті паразити висмоктують життя з гордих велетнів.

...Тої осені листя пожовкло рано і вже частково облетіло, і пишні кулі омели сильно виділялися на їхньому тлі своєю невмирущою зеленню. Вбивці, що помирають разом із тими, хто їх роками годував. Невмирущі вбивці, що вічно житимуть, присмоктуючись до молоді.

А моя Оленка написала романтичний вірш про смарагдову омелу. От тільки, де вона побачила смарагдовий колір у тій ядучій зелені?..

– То сховайся під землю. Що ж ти кожного дня тими паразитами з вікна маршрутки милуєшся? – пожартував я.

Костик зблід. Я ніколи його таким не бачив, наче дійсно він ділив той біль втраченого життя і волі, що висмоктувала з дерев омела. У нашому місті її не було, а в Києві я ж не знав жодного району, де б паразит, оспіваний моєю Оленкою, рясно не почіплявся б на деревах.

Дивні стали очі у Костика, блискучі, глибокі, натхненні.

– Я душі своєї підземеллю не віддам, – пролунало наче клятва, така ж стара, як ті черепки, що він притягав у рюкзаку з експедиції.

А тоді Костик скинув капелюх, даючи вітру скуйовдити довге хвилясте волосся, і, сміючись, побіг вище вулицею, брукованою ще за часів ясних Київських князів.

Звичайний хлопець, худорлявий студент. Але тої хвилини постать, що зупинилася біля підніжжя пагорба із Андріївською церквою, здавалася мені нелюдською. Того вечора Костик був чарівником, язичницьким жерцем, одним з волхвів, що заховалися серед людей від Володимирової розправи. Цей дар передається по крові.

*

Реклама блимнула і згасла, повідомляючи про прибуття потягу. Чомусь, чуючи шурхіт і свист у тунелі, мені завжди кортить хитнутися і заступити мармурову смужку, порушити заборону. Це здається кадром з кіносеріалу, як і все, що станеться потім. Можливо, справді це підземелля має зв’язок із потойбіччям, тому стільки людей все ж оступаються, опиняючись на рейках за кілька секунд до зупинки поїзду. Чомусь я часто думаю в метро про смерть...

День минає звично. Двічі телефонує Оленка. Вона затримується, сьогодні зібрання її літературного клубу, читатимуть вірші, потім кудись підуть. У цю частину її життя я не втручаюся. Її друзі – непогані люди, хоч і пишуть останнім часом суцільну маячню, де частіше за любов зустрічаються морок, бруд і вмирання.

Зробити кілька компліментів новенькій, обговорити в курилці політику й останні новини, подумки обматюкати шефа, що заблокував на всіх комп’ютерах вихід у соціальні мережі.

За звичкою, що не має під собою жодних емоцій, дружньо потиснути руки колегам, і за десять хвилин пірнути в метро, щоб винирнути вже на Майдані.

У мене лише один справжній друг, який зараз чекає біля зірки нашого рідного міста. Ловлю себе на думці, що ледь не сказав: "Його рідного міста".

Потискуємо руки. Костик схуд (певно, під час останньої експедиції вони майже нічого не їли, економлячи гроші, щоб залишитися на довше), обличчя осунулось, і тільки очі палають так само натхненно. Я завжди дивувався, що жовте світло на Хрещатику наче не має влади доміситися до цієї пронизливої блакиті. Вдома очі у Костика не були такими яскравими. Чи то через омелу?.. Страждання очищує?.. Та ні, дурня! Не можуть у людини змінитися очі. Але ж у мене змінилися...

– Привіт, – першим вітається Костик.

– Привіт.

– Як день пройшов?

– Як завжди, нічого особливого. А в тебе?

– Я був у трамвайному парку на Куренівці.

Костик сказав про це так, що мене холодом пробрало. Наче він у потойбіччі побував.

Так, я теж знав про ту трагедію з минулого століття: коли сель зійшов на Куренівку, в грязюці захлинулися сотні людей. Та це сталося ще до мого народження, і я лише бачив програму по телебаченню. Там ще якийсь письменник-фантаст розповідав, що в Києві або біля нього кожні 20-25 років стається якась біда, яка уносить життя киян. Громадянська війна, Бабин Яр, Куренівка, Чорнобиль... Підходить до завершення ще один двадцятирічний цикл¹. Понавигадують, фантасти, блін! Костик сказав тоді, що Майдан відмолив ці двадцять років. Чи він так намагався мене заспокоїти?..

Ми йдемо на Трьохсвятительську, щоб піднятися на Андріївський узвіз, де непохитно височить Андріївська церква, в якій я за ці три роки так і не зміг побувати. Церква, що бачить усе місто, весь Київ. Завжди зачинена церква. Чи то вона замкнена саме для мене?..

Костик зупиняється біля Українського дому, озирається до Майдану. Чомусь зараз його сині очі здаються темними, наче він бачить не залиту жовтим світлом площу і не спогади про жовтогаряче море прапорів, до якого ми теж приєдналися, хоч лише того року отримали можливість голосувати. Ми тоді прожили у наметовому містечку чотири дні і вирішили, що обов’язково повернемося в нашу столицю, тільки з поїздкою довелося затриматися на рік.

– Знаєш, Дмитре, звідси я побачив Київ справжнім, – тихо мовить Костик, наче сам до себе. – Вже навесні. У березні снігу нема, а бруньки набухнуть ще не скоро. Нудно, бридко, мокро. Я йшов, думав про реферат, а тоді відчув, ніби хтось мене кличе. Я обернувся. Небо хмарне було, та раптом сонце визирнуло. І все змінилося. Розумієш, Дмитре, – все! Повітря стало прозорішим, дзвінкішим, небо – помережаним золотом. Зникли з вулиць заклопотані люди, а будинки більше не здавалися обшарпаними. Лише на кілька секунд, але я бачив Київ справжнім. Старий, хворий Київ, що більше не може гоїти рани. Вмираюча столиця. Вмираюча, а не свята.

– Про що ти, друже? – здивувався я.

Та мені стало моторошно, бо я розумів, про що він каже, серцем розумів, та не хотів у тому зізнаватися. Ні за яких обставин не хотів...

– Немає більше святого Києва, – криво осміхнувся Костик. – Святим його робить пам’ять. А хіба кияни пам’ятають про минуле свого міста? Не кажучи вже про нас, приїжджих.

Я намагаюся обернути все на жарт, перевести розмову на інше, але чомусь не знаходжу слів.

– Ти не правий, Костику.

Він обертається до мене, і в потемнілих синіх очах яриться така потаємна прадавня влада, що мені кортить відсахнутися, але я не зрушую з місця.

– Хіба? – сміється Костик. – Ти, наприклад, знаєш, чому Десенка називається Чорториєм, чи яким раніше був острів Муромець? Ти їздив колись у Бабин Яр? Або чи знаєш ти, що на місці Майдану раніше знаходилось болото? – він скрушно махає рукою. – Єдине, де ти був за ці три роки, то це на Личаківському кладовищі, бо тебе туди запросила Оленка. Цвинтар – підходяще місце для сучасних поетів. І для померлих, і для ще живих.

Я хочу заступитися за мою дівчину, але раптом усвідомлюю, що Оленка і її друзі справді схиблені на оспівуванні мертвого в усіх його проявах. Та погоджуватися із цим я не буду! Не буду!

– Я тут лише три роки, – намагаюся виправдатися я. – Я працюю. Мені потрібні гроші, щоб жити. У мене немає вільного часу на прогулянки.

Я розумію, що навмисно ображаю Костика, мщуся товаришу за запитання, на які надто гарно знаю відповіді. Але нічого не можу з собою зробити. Раніше я таким цинічним не був.

Та Костик не зважає на образу, тільки сумнішає.

– Робота, Дмитре. З ранку до вечора – робота. А ввечері дурні серіали або черговий фільм, завантажений з Інету. Ви нічого не бачите. Навіть знаходячись на поверхні, ви спите з розплющеними очима. Ви не відчуваєте світ, а прокидаєтесь десь перед обідньою перервою. Ті самі жартики, одноманітні розпорядження начальства, щоденні виправдання себе, що не зробив того, не побачив цього, відклав на завтра книгу, яку по всіх столичних магазинах шукав кілька тижнів. А все чому? Бо немає сили ні на думки, ні на почуття. Так підземелля висмоктує з вас душу. А вранці все важче прокидатися.

Він дивився на мене пронизливо, із розумінням, і я завмер, бо перехопило подих.

Ні, Костику, ти не можеш знати про ту сонну маску, яку все важче змивати вранці з обличчя. Ти не можеш знати...

А Костик говорить, і голос його летить над вечоровим Києвом, лягає на дніпрові хвилі, лине до сутінкового неба.

– Я шукав величний Київ, я мріяв про нього, але Майдан виявився лише видінням про майбутнє, де всі будуть разом, де зникне самотність, а люди стануть єдиним цілим, та ніхто не втратить індивідуальності. А знайшов лише однорівневий Київ. Бо коли ви всі спускаєтесь до підземелля, то стаєте рівними, але стаєте ніким. Тому нелюдський голос і веде вас від станції до станції, продовжуючи навіювати сон, де вже немає високого і низького.

Все однаково цінне, все на одному рівні. Картини в музеях і розмальований неформалами фонтан на Майдані, історичні квартали і нові незграбні забудови. Все рівне, і важливо тільки, до якої групи ти приєднаєшся. Але і кращої групи теж немає, бо ні до чого прагнути, нічого досягати. Однорівневий Київ, чию душу засмоктує підземелля.

Тільки там, ближче до поховань, забутий, дорівняний до зраджених пам’яттю пращурів, Київ став справжнім. Тому й стільки омели на деревах. Тому всі й поспішають у справах, дивлячись лише під ноги і непокоячись про ожеледицю, чи щоб цеглина не впала на голову. Забутий, давній Київ, зрівняний з землею не війною, а звичайною байдужістю.

Костик замовк. Мовчав і я, не знаючи, що відповісти. Я справді забагато життя віддав підземеллю, і забагато думок – сну із розплющеними очима, сну байдужості. Я дійсно майже нічого не знав про місто, яке вже частіше подумки називав своїм. І, нема правди діти, майже ніде не побував. І так, зізнаюсь, мене дивувало, яку велику увагу приділяє моя Оленка літературним війнам з іншими тусовками, і як мало самій творчості.

У місті, де я народився, молоді здебільшого прагнули чогось, відшукували час на все, хай і крадучи його у відпочинку. Але там люди майже не скорочують собі шлях через підземелля, та й більшість дорогою на роботу бачить вулиці і береги Дніпра. А коли маршрутка долає міст, багато хто замовкає, наче це своєрідний ритуал пошани великої ріки.

Але тут... Хіба можна жити інакше тут, у столиці? Як жити інакше?..

Очі Костика більше не палахкотять дивними вогнями почуттів, але пломінці рішучості не згасли, сховавшись у глибині душі, яку він ніколи не віддасть підземеллю, а насправді однорівневій байдужості і зневазі до інших.

Я дивився на цього високого худорлявого хлопця, і не впізнавав у ньому товариша з дитинства. Він жив іншим життям, він розмовляв зі своїм святим Києвом, він плакав разом із ним і відчував біль дерев, отруєних омелою, невиліковною хворобою байдужості. Він мріяв про майбутнє.

А чим жив я? Роботою? Зустрічами з Оленкою? Жартами в курилці? Телевізійним ящиком? Інтернетом? Для мене все стало однаково цінним й однаково непотрібним. Мій Київ був однорівневим, підземним, тому і не пускав мене до Андріївської церкви, яка майже дотягнулася до неба, хоч і була нижча від хмарочосів.

– Дмитре...

Я не одразу зрозумів, що Костик мене кличе.

– Що?

– Я їду у неділю. Вже взяв квитки на літак. В Іспанію. По обміну.

В Іспанію? Це ж, до біса, далеко! Я ж тут з глузду від самотності з’їду. Чи просто засну з розплющеними очима, так само сміючись із пласких жартів ящика і цілуючи Оленку...

– Назавжди? – байдуже запитую я.

– Ні, – хитає головою Костик. – Ти ж знаєш, я завжди повертатимуся в Україну. Це моя земля. Я не покину її. Не одне це місто хворе. Я шукатиму шлях до того майбутнього, яке ми бачили у видінні на Майдані.

Дмухнув вітер, що взявся нізвідки, наче тоді, на узвозі, приймаючи і цю клятву.

*

Ми ще пройшлися Хрещатиком, тоді попрощалися, і я пірнув під землю, а Костик пішов до Дніпра, де колись стояли так і не знайдені до сьогодні ідоли. Золото і срібло ясніло в їхніх живих очах, день і ніч, поєднані світло і темрява, як і в поглядах їхніх волхвів. Про що сьогодні Костик розмовлятиме зі своїм Києвом, що обіцятиме, які слова знаходитиме для підтримки і розради старого міста, мені так і не дізнатися.

А ввечері прийшла Оленка. Вона читала мені нові вірші, я радів і казав, що у мене геніальна наречена. Ми розпили пляшку дорогого вина, яку я купив у супермаркеті, подивилися фільм, а тоді повторили деякі сцени з кінострічки і в реальності.

Оленка заснула, притулившись до моїх грудей, а мій сон сьогодні забарився. Я поглядав на годинник і навіть не помітив, як думки обернулися сновидінням.

Я бачив Костика на руїнах якогось невідомого мені міста чи храму. Мій друг дитинства був щасливий, хоч і виснажений, наче поранений в самісіньке серце. Та Костик відшукав той шлях до майбутнього. Дорогою ціною відшукав.

І ще бачив Оленку, що застигла на краєчку прірви над морем. Вбрана у довгу темно-фіолетову, мов літня ніч, сукню, хоч я завжди бачив Оленку лише в джинсах. Чайки кружляють навколо дівчини, плачуть, оповідають про свої долі. А вона сміється, бо хоч світ і не належить їй, але приймає справжньою, і б’є хвилями в скелю море у неї під ногами. Такими є справжні поети. Такими вони мають бути.

А потім я побачив себе. Я йшов порожнім Андріївським узвозом, і двері моєї церкви були відчинені. Я видряпався сходами до церковної брами. Йти було вкрай важко, наче, щоб зробити крок, треба відірвати шмат панциру від своєї зашкарублої душі.

Я зазирнув у вкриту мороком, помережану відблисками свічок, церкву. Такою була і моя душа – темрява, осяяна свічками. Я озирнувся.

Сонце ще не зійшло, але промені позолотили небосхил, позолотили дніпровські схили, річку, бані церков і дахи будинків. І все, чого торкалося новонароджене світло, мало свій неповторний золотавий відтінок, все було живе, навіть омела на деревах.

Я люблю тебе, мій святий Києве!

Я люблю тебе, хай і являєшся справжнім ти мені лише уві сні.

Мій святий Київ.

------

↑Мова йде про повість Тимура Литовченка «До комунізму залишилося років п’ятнадцять-двадцять».