Однієї ночі

- А-а-а, це знову ти, найдо, - зітхнув у вуса Тарас.

- Я, - відповів я.

- Чого стоїш? Сідай уже, як виліз із схованки. Вечеряти будемо.

Тарас помішував ложкою якесь вариво у обвугленому казанчику – малому, якраз для одного їдця. Я сів. Їсти я не хотів, але мені було приємно, що він запросив.

Уже зовсім стемнілось. Довкола шуміло море трави і тихо шерехтіли цвіркуни. Похилена лапаста сосна, під якою ми сиділи, звисала вітами майже до річки. Тишу і цвіркунів іноді порушували крики сови, що вилетіла на нічне полювання, та плюскіт риби, що скидалась, граючи, під зоряним небом. Іноді здаля, зі сторони села, долинало гавкання лисиці.

Вогонь горів неспішно, від варива добре пахло. Тарас вийняв із торбини окраєць хліба, пару огірків і тонко нарізав. А доки каша доходила, накрита мідною мисочкою, він викурив люльку, замислено дивлячись на мене і крізь мене, а тоді нарешті сказав:

- А я вже думав, що позбувся тебе. Аж ні, волочишся слідом. Май на увазі, я не збираюсь водитись з тобою – у першому ж місті відведу до притулку. Ось назавтра вийдемо із степу і попрощаємось… Втямив?

- Втямив, дядьку, - спокійно погодився я, бо все-таки мав надію, що все буде по-іншому.

- І добре. Ложки другої, як сам розумієш, я не брав, бо якось не гадав, що доведеться підгодовувати дорогою приблуду, та бери мою. А я і хлібом кашу набиратиму, - великодушно запропонував Тарас, запрошуючи жестом на вечерю.

- Спасибі. Та я не голодний.

- Як це не голодний? А-ну бери ложку! – гримнув мій благодійник. І я, щоб його не засмучувати, почав колупати густе вариво, хоч і не хотів їсти. Я взагалі ніколи голоду не відчував. А Тарас їв з апетитом, набираючи на скибку кашу, закушуючи огірком.

Після вечері Тарас підкинув сухого галуззя в згасаюче багаття і пішов до ріки вимити казан і запити вечерю річковою водою. А я сидів, обнявши коліна руками і вмостивши на них голову, та дивився йому услід. Мої очі бачили у темряві, мов котячі, тож я добре розгледів, що за Тарасом із густих очеретів, мружачи зелені очі на зеленому обличчі, пильнував не тільки я. Не злісно, з природною цікавістю. Як і завжди, втім.

Молодий ще зовсім цей Тарас, років мо’ двадцять-двадцять п’ять. Густа чуприна непокірним вихром падає на високий лоб. Погляд замріяний, проте розумний, а руки – руки, як у дівчини: білі, з тонкими пальцями.

Тарас повернувся. На обличчі сяяли краплі води, скапували на сорочку із вусів. Задоволений.

- Ех-х! Краса! Вода солодка, наче мед у ній хто розводив. Та у нас на Вкраїні усюди така вода: де б не пригублював – усюди солодка, силодатна. Недарма на неї – еге, саме на неї та на випоєні нею землі - полювали усі, кому не лінь було воювати – монголо-татари, поляки, москалі… На, я й тобі приніс, найдо. Пий, набирайся снаги.

Я відсьорбнув трохи з вимитого казанчика. Справді, добра.

- А ти неговіркий, - роздивляючись мене впритул мовив Тарас. – Ім’я ж хоч у тебе є?

- Може, і було коли, та я його не знаю. Ото хто як назве так і зовусь, - чесно я зізнався.

- І як же тебе називають?

- Та хто як придумає – хто приблудою, хто неборакою, хто щеням, хто байстрям…

Від останнього слова обличчя у Тараса пересмикнулось, наче хто шмагонув віткою, тінь гіркоти по ньому ковзнула.

- То ти сирота чи сам утік з дому?

- Не знаю, чи сирота, але ні матері, ні батька не бачив ніколи. Я сам по собі, живу де прийдеться, спілкуюсь із ким Бог пошле. Зараз оце вас, дядьку, послав…

Тараса я стрів тільки сьогодні уранці. Стояв собі за селом,наче стовп соляний, там, де перетинаються дві дороги: одна, що з села через степ до міста веде, а інша – що до панського хутора в’ється. А мене обступили дикі собаки – навісніють, дзяволять, бігають навколо, очі люттю палають, а з рота слина капає. Розшматувати готові, але підступитись не наважуються. А я стою сполотнілий і ні живий, ні мертвий від ляку, хоча більше мертвий, ніж живий. Аж тут із села хлопець іде – невисокий, коренастий. Побачив, що я в халепі,завмер на мить, оглядаючись, а потім схопив палку, яка лежала обабіч шляху, загублена чиєюсь мажарою, і побіг до мене, розганяючи собак. А як собаки повтікали, налякані людиною, викинув палку подалі у степ і рушив своїм шляхом. А я нишком за ним поплівся.

Тарас напівлежав біля вогню і дивився, як легко і весело в ньому іскри потішаються.

- Наче зірки, еге ж… - проговорив стиха більше до себе, ніж мені. Тож я промовчав.

- Я розумію тебе, найдо. Я й сам байстрюк, що не знав ніколи любові батьківської, хоч і був у мене батько. Та я для нього був пустим місцем, навіть у заповіті нічого мені не лишив. Мусив я до пана йти на службу, чимало там терпіти довелось. Але тепер я вільний! Чуєш? Я вільна людина, сам собі пан. Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь. Ось закінчу свою невелику вилазку у Дике Поле,повернусь у місто, освіту здобуду і виберу місцину десь біля Дніпра, де житиму та працюватиму, сім’ю заведу, сад посаджу. Ти, хлопче, теж не печалься – у світі багато добрих людей. Якщо доля вділила батьківської любові, то щедро дасть благовоління людського. І все, що ти хочеш, тобі дасть. Тільки проси чемно і щиро.

Останню фразу він мовив уже з усмішкою, мов за жартом хотів сховати своє наболіле, та я, хоч і дитя, але відчув його емоції – сум за втраченим, біль від несправедливого.

- Хлопче, а не боїшся сам світом блукати? – раптом веселим тоном спитав Тарас,змінюючи тему.

- А чого боятись?

- Як чого? Вовкулаку, що горлянку перегризти може, чи русалку, що залоскоче до смерті, чи відьму, що вкраде чортам на потіху? Коли був, як ти, я чимало таких оповідок наслухався від неньки і боявся дуже. Малі ж діти беззахисні перед нечистю, а особливо сироти. А ти вештаєшся без догляду.

- Страшніше від людей, дядьку, нечисті не буває. Хочете розповім вам історії, що чув від чумаків, коли вони в степу на ночівлю ставали?

- Ну давай, розкажи. Оце мені потіха буде перед сном!

- То слухайте. Один молодий чумак минулим літом розказував про свою сестру. Красунею вона була неймовірною – усі задивлялись, а дехто й заздрив. Але найбільше мати рідна, що у молодості теж славилась вродою. Не могла вона миритись з тим, що дочка щодня миловидності набирається, а вона – старою робиться. Тож попросила якось дочку піти з нею до ріки ганчір’я прати. І утопила її, але й сама не врятувалась – міцно у водоростях заплуталась. Коли їх витягли і вони лежали на піску, всі люди, хто клопотався довкола, клякли від жаху, бо мати тримала руки на доньчиній шиї і обличчя було у старої страшнюче і синє. Донька і після смерті не змінилась, тільки горло посиніло. А душа її стала русалкою. От, як вам така історія? Той молодий чумак плакав, коли розповідав, бо сиротою лишився і з таким тягарем на душі.

- Трапляється і таке, найдо. До гріха людей ведуть різні дороги і навіть найсильніші почуття можуть не витримати згубної сили гріха.

- А хочете ще одну історію розповім? - спитав я і голос мій здригнувся.

- Давай!

- Була собі молода дівчина, весела і добра. У пана працювала старого і лихого. Якось він не відпустив її додому увечері, закрив у коморі. І зробив їй горе. А тоді прогнав. А через деякий час у дівчини дитина знайшлась… Хлопчик… Але вона так стидалась його і ненавиділа, що одної темної ночі, безіменного і нехрещеного, вбила і закопала у житі за селом на перехресті. А сама зникла з села і ніхто більше її не бачив. Пан помер невдовзі від страшної хвороби у великих муках. А душа дитини з того часу не може полетіти на небо, так і плаче біля перехрестя. Якби їй хто ім’я дав і крижмо кинув, то вона б вважалась хрещеною і стала б янголом…

Тарас слухав уважно, пильно вдивляючись у моє обличчя. Я закінчив свою тужливу історію. Запала тиша. Раптом Тарас підтягнув свою торбу і став там порпатися. А потім вийняв товстий альбом і коробку, з якої визирали олівці. Тоді усміхнувся і мовив бадьорим тоном:

- Невеселі у тебе історії, хлопче. Життєві занадто… А давай поговоримо про веселіше. Знаєш що це?

- Що? - спитав я.

- Це мій дорожній записник. Вірніше, замальовник. Художником хочу бути в житті. Я сюди малюю усе, що побачив під час своєї мандрівки, чи що уявляю. Хочеш подивитись?

Я кивнув ствердно. Тарас передав мені альбом. Я підсунувся до вогню ближче і став гортати сторінки. Малюнки буди чудові: люди, дорога, циганка, левади, коні, будинки, ба! – навіть русалок, вовкулак і незнайомих мені духів досить правдоподібно намалював, наче бачив своїми очима. Інколи сторінки були рясно списані словами, але я неписьменний, тому не знаю, про що там було. Я повернув замальовник і подякував. Тарас мовчки забрав його, і ще деякий час ми сиділи у тиші над мляво палахкотіючим багаттям, вслухаючись у звуки ночі. А згодом я помітив, що мій благодійник міцно спить. А мені було не до сну, тому я сидів і тихо плакав.

***

Перед світанком стало тягнути від ріки і від землі прохолодою. Виступила роса на травах. Тарас скрутився біля згаслого вогню, поклавши під голову альбом, і солодко спав. На півночі небо ще було темно-синім, а на сході уже починало сіріти. Набухлі зірки, товаришки, перемигувались між собою, мов дівчата, що пліткують біля тину. Мені було страшно і гірко. Бо настав мій останній день мого останнього року. Я так і не наважився попросити Тараса: «Назви мене! Дай благословення!». Не наважився, бо боявся, що він гайне від мене, мов од почвари, як і всі інші зустрінуті колись мандрівники. Чи розбудити і благати? Зажду до ранку… Я всім серцем вірив, що Тарас мені допоможе і я не провалюсь навіки у Темряву. У Темряву, яка наступає на мене зусібіч, стискає грудину і душить за горло? У Темряву, що глипає на мене червоним кровожерним поглядом, тягнеться липкими холодними клешнями, гарчить і скрегоче зубами, передчуваючи, як рватиме мою плоть, пожираючи? За що ж, люди добрі? Хіба я винен у своїй долі? Хіба я міг що змінити, коли було мені день від народження? Чи обирав я народитись чи не народжуватись взагалі? Хіба ж я сам душив себе подушкою? Як же мені страшно!!! Гріх жінки, що мене народила, лежить на мені, я його несу, омиваючи гіркими слізьми, але все, що мені потрібно для врятування – ім’я. Так мало! Просто ім’я…

Я плакав нечутно і гірко. Наді мною літали кажани і сяяли зірки. Крізь сльози я розглядав небо, бо там, у Темряві, там зірок немає, там тільки каміння падає мертве, там тільки вітер вогняний злизує обличчя. Я знаю, мені інші розповідали – ті, хто зараз носиться світом у пошуках людей, які завдали їм кривди при житті. Чи нащадків цих людей. Хто плекає помсту, як сокровенну іграшку, і мстить, керуючись законом: за одну душу взяти п’ять, за одну кривду зробити десять. А мені хотілось запам’ятати сяяння живих зірок і присмак живого вітру…

Зірки висіли, як вишні, - стиглі, золоті, великі. Ось одна з них гойднулась, наче її торкнувся вітер, і стала котитись потихеньку донизу. Але раптом передумала і попливла до нас. І чим швидше вона до нас котилась, тим більшою ставала у розмірах, аж доки не перетворилась у велику і сяючу споруду, що висіла над сплячим Тарасом і мною, випускаючи сліпучий, проте м’який, промінь світла. Дивно, але Тарасів сон від того не перервався, а навпаки – його обличчя набрало виразу особливого спокою і умиротворення, наче він побачив блаженне марево, Боже одкровення чи й самого Бога. А я зовсім і не здивувався, бо вже не раз таке бачив у цих місцях – схожі великі чи менші сяючі споруди, які неквапно пролітали над отими високими пагорбами – курганами, що їх було чимало в степу, і що були набиті коштовностями, скелетами і таємницями.

Срібляста споруда повисіла над нами хвилину чи дві і з великою швидкістю полетіла у небо. Я думаю, що то світлиці янголів, у яких вони обдивляються землю, коли усі сплять…

І ось нарешті із-за овиду з’явились перші промені сонця. Закалатало моє серце у передчутті. Я витер обличчя від сліз і сидів перед Тарасом, чекаючи його пробудження. Через годину, коли сонце вже зійшло, потягнувся і Тарас, розминаючись від сну. А потім відкрив очі і здивовано спитав:

- А ти чого баньки витріщаєш? Спав би, ранок же лиш почався!

- Не спиться, дядьку…

Зараз попрошу, подумав я. Але Тарас підхопився, струшуючи із себе росу з веселим сміхом, і пішов до річки умиватись. А коли повернувсь, бурмочучи собі під носа якісь слова, нашвидку витер обличчя хустинкою, схопив альбом та олівець і повернувся йти знову до річки.

- Дядьку Тарасе… - почав я.

- Агов?

- Я… хочу дещо у вас попросити…

- Попросиш, тільки не зараз, а пізніше. Ти бачив, яке сонце осяйне, як на воді грає?Як верби до води хиляться по той бік ріки? Ух!.. Зараз мені треба подумати і записати свої думки, тож не заважай, а коли повернусь - проси, що хочеш.

І він стрімко пішов до річки, а там сів на траву і почав швидко строчити в альбомі, кидаючи замислений погляд на довколишній пейзаж. А я спостерігав за ним і уявляв, як округляться його очі від побожного страху, як він бігтиме від мене, розгублюючи свої записки і речі. А потім, згадуючи цю нашу ніч, проклинатиме мою страдну душу, бо всі люди такі: те, чого бояться і не розуміють, клянуть. І якось недобре мені від того зробилось. Шкода стало Тараса. Може, то слабкість на мене яка найшла і затьмарила голову. Чи то так вплинуло янгольське світло нічне, але раптом я зрозумів – ні, я нічого у нього не проситиму. Хай буде, як буде – усеньке моє життя і без того було сумним скитанням довкіл зловісного перехрестя, де в землі догнивали дрібні немовлячі кістки. Усеньке моє життя – то нездійсненна надія, невимовлене благання, невідмолений гріх.

Нарешті повернувся Тарас і став збиратись у дорогу. Обличчя у нього сяяло задоволенням і втіхою, наче він зумів якнайкраще зробити важку роботу.

- Чого сидиш? Вставай. Підемо вже. Десь години за три вийдемо на битий шлях, до вечора прийдемо у місто. А там уже попрощаємось з тобою, найдо. Я б, може, ще з тобою поспілкувався, та мені треба вчитись, друже. У мене великі плани на майбутнє. Так що підводься. Як не як, а скоро осінь, а за нею і зима, а в сиротинці ти хоч перезимуєш у теплі та не голодним. Хоч і не мед жити там, проте…

- Спасибі, дядьку Тарасе, - вичавив я із себе, - та далі мені з вами неможна. Тут маю зоставатись…

- Он як! – звів очі Тарас. – Ну дивись, як знаєш. А мені пора. Бувай, найдо. Хай тобі щастить.

Ще якусь мить він стояв переді мною, а потім закинув на плече торбину, повернувся і пішов. А в мене сльози набігли на очі. Я дивився, як він віддаляється, і чув за спиною бісівське гарчання Темряви і чув, як під ногами розпанахується земля, щоб проковтнути мене назовсім і жувати доти, доки я не спотворюсь і не обізлюсь настільки, щоб вилізти знову на сонячне світло, але лише задля помсти. Як мені страшно…

Раптом Тарас зупинився, наче забув щось сказати, і обернувся. Опустив руку в кишеню свого сертука і вийняв хустинку, якою вранці витирав лице після умивання. А потім несподівано підкинув цю хустинку прямо до мене і вигукнув голосно і чітко:

- Наум! Хрещу тебе Наумом в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь!

І я відчув, як вогонь спалахнув і згас у мене за спиною – там, де виросли два невидимих крила янгола. І неймовірна чиста сила потягла мене вгору, до неба, у світлиці Господні. Тарас дав мені не лише ім’я, він дав мені життя після того, як його відібрала власна мати. Вічне життя.

- Спасибі-і-і, - закричав я щасливо на всю силу грудей.

Та не знаю, чи почув мене Тарас…

***

«Дивина!», подумав про себе юнак, на очах у якого щойно відбулась незрозуміла подія. Ось було перед ним сумирне хлоп’я у старій хламиді – з печальними карими очима і пшеничними кучерями. Було і не стало, наче смерч його вгору підняв і там розчинив.

- Дивина та й годі, - прошепотів сам до себе знову, - чого тільки не зустрінеш в українських селах, що тихо собі туляться до курганів на Дикому Полі, наче курчата до квочки! Якої лише містики не набачишся, з якими лиш духами не заприятелюєш…А все-таки добре, що я любив слухати материні казки – про відьом, про русалок, про чортів. Про потерчат, які сім років блукають світом і чекають ім’янаречення, а коли не дочекаються, то їх чорти забирають…

Тарас інстинктивно перехрестився і швидко покинув загадкове місце.brbr