Один непересічний життєпис

він:  Привіт=)

вона: Рада, що ти повернувся.

він: Справді?

     Вибач. Що у тебе нового?

вона: Та от байдики б’ю… Татко нову гувернантку купив, а сам знову у відрядження поїхав. Уявляєш? ЗНОВУ!

він: Співчуваю…. Чи, може, варто порадіти?

вона: Чому радіти? Я сам на сам із цим педантичним роботом в одному будинку! Нова «удосконалена» модель.

     Її тепер ні вимкнути, ні перепрограмувати! Пароль у татка….

він: Усе так сумно? Невже абсолютно нічого хорошого?

вона: Нинішня гувернантка швидше рухається, краще прибирає, менше посуд б’є і, визнаю, досить смачно готує…

він: Бачиш, не все так погано у вашому домі=)

вона:   Мені без тебе було нудно… Тим більше, що з самісінького ранку у нас злива періщить… А у тебе яка погода?

Він глянув на дощові краплі, що стікали тонкими струмочками по віконному склі.

він:   У нас сьогодні тепло, сонячно…

вона:   То де ти пропадав?

він: При зустрічі розповім…

     (через 10 хвилин) Давай зустрінемось?..

вона: Давай…

Аля нарешті вирвалась із будинку. Вона запізнювалась. Ще півгодини тому потрібно було стояти у парку. Це гувернантка її затримала. Саме через цього набридливого робота дівчина зараз пришвидшувала крок,  навіть бігла, побоюючись розминутися із другом, котрого досі ніколи не бачила.

Рік тому вони познайомилися в одній із численних соціальних мереж. Алю не лякала відсутність фото й особистих даних співрозмовника. Він просто був людиною, з якою приємно спілкуватися. Він був її єдиним другом. Дарма, що сьогодні вранці розмова якось не ладналася. Роман(а саме так називався Алин знайомий), мабуть, через щось хвилювався, тому й відповідав короткими уривчастими фразами.

Ось попереду вже виднівся парк. Дівчина уважно придивилась і побачила лише одну постать поблизу ліхтаря. Це був він. Роман стояв спиною до дороги. Дивився, напевно, як виблискують краплинки води, що, наче крихітні діамантики, розліталися довкола фонтана.

За декілька кроків від таємничого друга Аля зупинилася, розправила плечі і, вдихнувши на повні груди запах вологої трави, повільним кроком підійшла ближче. Хвилюваня ставало нестерпним, але дівчина, переборовши страх, поклала руку Романові на плече. Він не озирнувся, лише запитав:

-Алю, це ти? – його м’який оксамитовий голос звучав трішки невпевнено чи навіть приглушено.

Сотні думок одразу здійнялися у дівчини в голові, наче рій надокучливих бджіл: «Невже він сліпий?!!» Та, вгамувавши емоції, вона відповіла:

-Так. Це я.

Після цього обоє стояли мовчки, лише хлюпотіння фонтана заповнювало бентежну тишу. Аля ступила крок вперед. Капюшон закривав від неї Романове обличчя. Здавалося б, найкращі друзі, але тут, у реальному світі, зовсім чужі. Вони стояли пліч-о-пліч, а химерний фонтан продовжував розсипати довкола себе блискучі бризки.

-Знаєш, я довго думав, перш ніж наважився на зустріч. Ти єдина людина, якій я можу довірити свою таємницю. Пообіцяй, що вислухаєш мене, що б не трапилось.

-Обіцяю…- відповіла Аля. Вона зрозуміла, що прийме Романа будь-яким, бо саме він підтримував її у найважчі хвилини, нехай лише через Інтернет. Крім того, кажуть, зовнішність може бути оманливою. – Я обіцяю…

Роман взяв Алю за руку. Цей несміливий жест став містком між двома серцями, що ніяк не могли впізнати одне одного.

-Ходімо, присядемо на лавочку,¬ - запропонував Роман. Аля погодилась, але їй чомусь здавалось, що поруч біля неї безлика тінь, бо обличчя хлопця так і не показалося з-під капюшона.

У прихистку альтанки, неподалік ліхтаря, було затишніше. Денне світло поволі покидало парк, натомість сірі сутінки вже ховалися у тіні дерев, щоб будь-якої миті вирватись на волю.

- Тобі так зручно? – кивнула Аля на капюшон, котрий її трішки гнітив.

- Дозволь я зніму його дещо пізніше…Коли буду готовим… - дівчина неохоче кивнула.

Знову мовчанка на декілька хвилин заполонила простір між збентеженими друзями. Роман, вочевидь, збирав докупи думки, підшукував правильні слова. Нарешті, почав розповідь:

-Колись професорові Олександру Мащаку принесли камінець, що розмірами не перевищував кулак. Це було щось на зразок камаситу – залізного метеорита, але, насправді, науковці ламали голову над походженням і властивостями цього металу. Не бачений досі унікальний взірець подорожував лабораторіями світу, поки не потрапив до рук професора.  «Це сировина для наукового шедевру»,- часто повторював він. Минав час, а дивовижний метал не відкривав свої таємниці. Після кільканадцяти  років наполегливої праці  Олександр облишив усякі спроби знайти вирішення цієї головоломки. Метеорит став звичайним сувеніром на одній із численних полиць у вітальні Мащаків.

Олександр з дружиною не мали дітей, може, саме тому ключ від таємниці, що лежав на видному місці, роками залишався непоміченим. Чоловік з дружиною вечорами сиділи у м’яких кріслах навпроти каміну і ділилися одне з одним враженнями від прожитого дня. Дивовижна гармонія панувала у стосунках подружжя, у їхньому будинку. Коли Олександр розповідав коханій Ксенії про успіхи на роботі, вона щиро за нього раділа. У ті миті прожилки загадкового метеориту світилися м’яким жовтуватим світлом. Якщо ж господарі чимось журилися чи сумували, здавалося, що грудка металу пульсує. Минали роки, а метеорит разом з господарями переживав усі радісні та прикрі моменти.

Якось професор убіг до вітальні, тримаючи у руках листа. Його дружина саме стирала пилюку із численних полиць.

-Не забули, уявляєш? Пам’ятають ще про мене! Слухай: «З нагоди….. за значні досягнення у дослідницькій діяльності та внесок у розвиток вітчизняної науки…. цінним подарунком нагороджується Мащак Олександр».

Сонце невпинно наближалося до заходу. Сутінки легкою вуаллю огортали землю довкола. Аля слухала, намагаючись збагнути, яким чином все це пов’язано з Романом.

-І що ж подарували професорові? – запитала вона.

-Найновішу на той час модель робота-помічника,¬ - відповів Роман, а тоді через хвилину додав: - Так у сім’ї Мащаків з’явився….я.

Аля ніяк не могла осмислити почуте, тим більше, що вона не знала, хто сидить перед нею. Роман нарешті зняв капюшон, але дівчина одразу ж заплющила очі, злякавшись того, що могла побачити. Її руки тремтіли, а серце, неначе виривалося з грудей. Ця мить, здавалося, тривала вічно. Та ось Роман знову взяв Алю за руку.

-Ти чого? Не бійся…- лагідно сказав він. Дівчина заспокоїлась. Як і тоді біля фонтану, один-єдиний дотик допоміг порозумітися. Аля збагнула, що прийме Романа будь-яким, бо протягом останнього року він став невід’ємною частиною її життя. Несміливо  вона розплющила очі і побачила перед собою вродливого юнака, що привітно усміхався. Невже ці сяючі очі і ямочки на щоках – лише маска залізного робота?!! Його обличчя, зачіска, кисті рук були точніснько такими, як у людини, а от під одягом була захована металева  оболонка.

-Отож Мащаки надзвичайно зраділи подарункові, -продовжив Роман,- тому метеорит знову засвітився м’яким жовтуватим світлом. Побачивши це, дружина професора мало не зомліла. Відтоді Олександр щодня спостерігав за «поведінкою» дивовижного металу. Кажуть, вода має здатність «запам’ятовувати інформацію». Так-от: метеорит, як виявилось, мав таку ж здатність. До того ж цей метал постійно виділяв надзвичайно велику кількість енергії, що суперечило усяким законам фізики.

І ось професор вирішив переобладнати отриманого робота. У його грудях він зробив спеціальний відсік для метеорита, щоб увесь механізм живився енергією надзвичайного металу. Сам того не усвідомлюючи, Олександр Мащак подарував мені серце …і життя.

Недалеко від альтанки увімкнувся ліхтарик.

-Все те, що тільки-но розповів тобі, я дізнався з розповідей професора. Події, які були після цього – це і є мій життєпис.

Близько тижня ніхто нічого не підозрював, навіть я. Але вже з першого дня щось почало змінюватись у мені. Невідоме почуття розросталося все більше і більше. Так я дізнався, що таке страх. Мабуть, раніше не міг такого відчувати або просто не мав змоги це запам’ятати, а найпевніше, був позбавлений і першого, і другого. Здавалося, що всередині мене якась крижана порожнеча заповнювала весь простір.

-Чого ж ти боявся? – спитала Аля. Вона сприймала Романа як найближчого друга, а тому хотіла зрозуміти його і, можливо, розрадити.

-Ти чула коли-небудь про людей з надприродними здібностями? Я колись читав, що спершу вони лякаються своїх можливостей. Лише уяви: щось незбагненне стає невід’ємною частиною твого життя! Я так само боявся. Бурхливий вихор емоцій перевернув усе з ніг на голову. Моє звичне існування стало незапрограмованим, нестабільним, але надзвичайно цікавим.

Ти знаєш, що день робота розписаний похвилинно. Спеціальні програми забезпечують належне і вчасне виконання необхідних дій. У Мащаків був акваріум, і догляд за ним входив до списку моїх обов’язків. Так от, одного разу я не підлив вазони лише тому, що задивився на рибок. Вони були дивовижними, тож я довго не міг відвести погляду. Це було перше захоплення у моєму незвичайному житті, – сказав хлопець.

Аля слухала і мило усміхалася. Роман був схожим на велику дитину, котра ще раділа тим речам, яких дорослі вже не помічають. Його штучні очі світилися якимось живим внутрішнім сяйвом, і від їхнього погляду чомусь ставало затишно.

Сутінки стелились над землею, наче туман, а обрій світився жовтуватою смужкою, що помало розчинялася на тлі темно-синього небозводу. Наступала ніч. Вона швидко захоплювала парк, вкриваючи його оксамитово-чорним полотном. Ставало холодніше. Аля мимоволі зіщулилась, але Роман скинув із себе куртку і накинув дівчині на плечі. Він, мовляв, і так не замерзне. А тоді хлопець продовжив власну розповідь:

- Пізніше я знову злякався, але цього разу вже боявся стати непотрібним. Стати зайвим у сім’ї, котра для мене так багато означала. Професор Мащак, напевно, щось запідозрив. Він уважно приглядався до виконаної мною роботи і, мабуть, шукав спосіб дослідити те, що відбувалося. Отож невдовзі на мене чекало випробування.

Одного дня, нічого не підозрюючи, я вирушив до магазину по продукти. Як зазвичай, Ксенія – Олександрова дружина – згадала, що не внесла у мою програму список деяких необхідних речей. Чоловік сказав їй не турбуватися, бо скоро вони матимуть змогу придбати новішу модель робота. І саме тоді щось неначе вибухнуло всередині мене. А як же я?!! Стану лише непотрібною лялькою на звалищі? Можливо, це було просто обурення чи банальний інстинкт самозбереження, але я замап’ятав, що перечислювала Ксенія і купив усе. Приніс додому, а професор лише усміхнувся і кивнув на двері свого кабінету: «Ходімо вчитися, юначе!»

Він був мені і батьком, і наставником. Навчив, як висловлювати свої думки, розуміти самого себе. Завдяки йому я став тим, ким є зараз. Можливо тому, що у Мащаків не було дітей, вони дуже піклувалися про мене. У їхньому домі я вперше зрозумів, що таке підтримка, затишок, турбота і вдячність.

 Але час, на котрий я не зважав, виявився підступним хижаком. Він, як ніхто, умів чекати і боляче ранити. Несподівано померла Ксенія, - Романів голос тремтів, мов струна, до якої необережно торкнулися. – Всередині мене утворилася порожнеча, яку ще недавно займала  вона. Це схоже на страх, ти боїшся майбутнього, в якому вже не буде дорогої тобі людини. Але всередині панує не пронизливий холод, а приглушений біль, що своєю вагою здавлює усі інші відчуття.

Здавалося, порожнеча всередині мене будь-якої миті вибухне, як повітряна кулька. Так і сталося. Усі пішли на цвинтар, щоб попрощатися із Ксенією, а я залишився вдома. Олександр сказав, що люди не зрозуміють моєї присутності там. Я не ображався, не звинувачував нікого, просто залишився вдома… і заплакав. Беззвучно, без сліз, нестерпно. Тоді порожнеча вирвалася із моїх грудей і заповнила будинок. Без Ксенії дім став холодним, мовчазним, незатишним. Насичені кольори стали темними, лагідні – поблідлими. Олександр вечорами сидів перед каміном і плакав, казав, що так йому легше. А я не міг сльозами змити їдючу кислоту болю. Хай там що було у мене в грудях, але воно ні на мить не давало забути про втрату. Ксенія була мені як мама…

Виблискуючи у світлі ліхтаря, тремтлива сльозина прокотилась по Алиній щоці, неначе перша крапля несподіваної рясної літньої зливи. Дівчина плакала і навіть не схлипувала. Очевидно, сльози давно переповнили чашу її душі, а тепер стікали чистими струмочками по юному обличчі.

-Знаєш, у мене теж … померла мама… - прошепотіла Аля. – І я тебе розумію. Це дуже важко. Татко з головою поринув у роботу, а я залишилась наодинці з роботом-гувернанткою.

Роман обійняв дівчину. У його сумних очах відбивався самотній парковий ліхтар. Аля не хотіла плакати, просто спогади розтоплювали кригу, намерзлу на її серці, а по щоках стікала тала вода. Єдиною відрадою був Роман. І хоч дівчина не почула в його грудях характерний стук, вона точно знала, що їхні серця б’ються в унісон.

Інколи, щоб порозумітися, варто лише погляду. Мить мовчання, часом, означає більше, ніж слова. Роман і Аля розуміли один одного, як ніхто інший. Їх об’єднало пережите горе.

Догорала коротка літня ніч. Сутінки, ховаючись знову у тіні крислатих дерев, поступалися місцем світанку. Сонце ще не показалося з-за горизонту, але обриси довколишніх предметів уже проявлялися із туманного нічного мороку. Поодинокі промінчики визирали на сході і намагалися дотягнутись до найвіддаленіших закутків парку. Починався новий день.

Усю ніч Роман з Алею говорили. Він розповідав їй про своє життя, вона ділилася з ним найкращими спогадами. Між ними панувало цілковите взаєморозуміння і, здавалося, вони були знайомі завжди. Уже коли сизий світанок поволі розсіювався, Роман сказав:

-Знаєш, я бачив тебе якось у супермаркеті, але ти не звернула увагу на звичайнісінького робота-помічника.  Пізніше знайшов тебе у мережі. Ти відгукнулась на мого листа, і те, що я відчував тоді, люди, мабуть, називають щастям. Цей рік був найкращим у моєму житті завдяки тобі.

Ось я зустрів тебе знову, а ти сприйняла мене таким, яким я є. Ти надзвичайна, Алю…

Навіть люди часто заплутуються у почуттях. Але зараз я упевнений: я кохаю тебе… Кажуть, любов – це всього лиш біохімія. Я ж увесь залізний до останнього гвинтика, і навіть серце у мене металеве. Як пояснити те, що я відчуваю? І чи вартий я такого світлого почуття як кохання?

-Вартий. Навіть не сумнівайся, - усміхнулася Аля. - Я, до речі, теж тебе кохаю…

Дівчина стала навшпиньки і поцілувала хлопця. Час, неначе зупинився. Мить тривала вічно. Роман і Аля були щасливими. Радість вибухала у їхніх серцях, наповнюючи увесь світ.

-Пам’ятаєш, ти обіцяла мене вислухати, - сказав Роман, – постарайся тепер зрозуміти. Професор пояснив мені, що енергія метеориту скоро вичерпається. Це трапиться через місяць, рік, а, можливо, і завтра. Тоді закінчиться мій життєпис. Навіть з новими батарейками я навряд чи буду таким, як зараз. Останні дні я б хотів провести у мандрах, у пошуках нових відчуттів. Олександр мене зрозумів і відпустив, а сам став викладачем в університеті. Йому все одно буде самотньо, тому, прошу, не забувай про нього.

І все-таки, бути людиною – надзвичайний дар, хоч мало хто усвідомлює його цінність.

P.S. Я провела його до фонтана. Ми стояли мовчки, і тиша надзвичайно гнітила. Він взяв мене за руку, як тоді, і моє серце мимоволі стрепенулось. Роман пообіцяв, що кожного дня писатиме мені, щоб я знала, що з ним все гаразд. Але попросив не відписувати - йому так буде легше.

Востаннє я дивилась в його очі. Сльози заступали зір, а серце шалено билося. Романів погляд світився якимось живим внутрішнім сяйвом і від нього чомусь ставало затишно. Я не розуміла, чому втрачаю близьку людину, яку тільки-но віднайшла. Він пішов - і більше я його ніколи не бачила.

Ще півроку Роман писав мені, а потім – перестав. Без нього було важко, але я впоралась. Часто відвідую старенького професора Олександра Мащака, він єдиний, хто пов’язує мене із ЛЮДИНОЮ, яка за одну ніч змінила моє життя.