Обрані

Високий чоловік у чорному балахоні опустився перед хлопчиком із небесно-блакитними очима. Злегка торкнувшись пальцями його лиця, він глянув просто у вічі закляклого хлопця, різко випрямився та відійшов на декілька кроків.

– Воістину! Дитя із пророцтва. Жодного сумніву, – урочисто промовив чоловік, виконуючи у повітрі молитовний жест.

Заплакана мати, радісно усміхнулася та вклонилася йому, мало не торкаючись підлоги чолом.

– Чув, синку, ти наш рятівник! – вона міцно обійняла його та поцілувала у лоба. – Більшого щастя і бути не може.

– Так, мамо, – тихо погодився син, вдивляючись кудись у порожнечу. В його блакитних очах іскрилися лише відблиски тьмяних монастирських свічок.

…

Рей узялася за мітлу із першими промінчиками сонця. Хоч інструмент і був для неї завеликий, дівчинка досить вправно прибирала довгий коридор монастиря, коли-не-коли кланяючись вельмишановним монахам та монахиням, що проходили повз у якихось своїх справах.

Не помітивши його присутності, дівчинка мало не скрикнула від здивування, коли блакитні очі хлопця опинилися аж занадто близько до неї.

– Л…Лей… Ти чого? – заледве вичавила із себе дівчинка, зашарівшись.

– Я вкрав трохи харчів із їдальні, будеш? – усміхнувся він, простягаючи невеликий шматок прісного хліба.

– Як тобі не соромно! – мало не закричала Рей, – та хіба ж це..

– Тссс… Не кричи ти так. Просто «ні» було б цілком достатньо. – Лей сховав шматок хлібини. – Ти ж іще й трісочки в роті не мала? Хіба не так?

– Їжа може і почекати, на відміну від роботи. І взагалі, не заважай мені.

– Дурненька, – поблажливо посміхнувся Лей.

– Не боїшся Зальгати, то побійся хоча б шановного настоятеля. Ти ж знаєш, він буде сердитий, якщо дізнається.

– Чого б це він раптом дізнався? Хіба що ти йому скажеш.

– Лею, – зітхнула Рей, – я не скажу… Але прошу тебе, припини. Ми ж із тобою обрані, пам’ятаєш?

– Таке забудеш, – нахнюпився хлопець. – Побачимось на тренуваннях.

– Нехай Зальгата направить тебе на істинний шлях, – відповіла Рей, повернувшись до роботи.

…

Настоятель був таким кремезним, що міг обома руками обхопити дві колони і ще одного із хлопців на додачу. Його карі очі дивилися немов у саму душу, а посмішку на обличчі ще ніхто із трьох обраних ніколи не бачив. Сьогодні він навіть підвівся зі свого трону, аби привітати їх.

– Реянелла-Марія. Лайонел-Натан. Зуран-Ередин. Вітаю вас, шановні обрані, – вклонився настоятель. – Сьогодні на вас чекає черговий урок з володіння магією. Однак, цього разу він буде для вас особливим. Випийте зілля, що приготували для вас сестри, воно допоможе вам посилити свою магічну енергію.

Всі троє стояли мов укопані після слів настоятеля. Навіть Зур, найсміливіший із них, не летів першим виконувати завдання, як це бувало зазвичай.

– Покваптесь. Зло не буде давати вам часу на підготовку, – вигукнув монах, всідаючись на свій трон.

– Ну, Зур, давай, ти ж найкрутіший, – прошепотів Лей, намагаючись уколоти товариша.

– Я лиш молився Зальгаті, що і тобі б радив зробити, – сказав йому у відповідь хлопець, рушаючи до столу.

Весь кухоль було випито до дна всього за декілька ковтків.

Було видно, як Зур скривився від огиди, проте одразу ж взяв себе у руки та випростався.

Рей пішла за ним. А вже її слідами рушив Лей, вдаючи рішучість.

Холодна гірка рідина обпекла горло. Ледве стримавшись, аби не виплюнути її, хлопець проковтнув усе та поставив кухоль назад на стіл.

– Тепер проходьте до мішеней у дворі. Ви маєте показати мені всю свою силу. Тільки великі обрані можуть нею користуватися. І лиш для того, аби приборкати Шейдара, що вже скоро пробудиться.

Трійця обраних, у супроводі настоятеля вийшла у внутрішній дворик, де для них вже було приготоване все необхідне.

Тепер уже Зур без жодних затримок вийшов першим.

Він направив долоню у бік мішені та зосередився. Все так, як їх навчали, тільки тепер все стало значно цікавіше. На кінчиках його пальців почали іскритися маленькі блискавки, що раптом виросли у великий енергетичний заряд, значно більший, ніж той, що виходив зазвичай.

Мішень розлетілась на друзки, а радісний Зур навіть скрикнув, не стримавши своїх емоцій.

– Добре, – байдуже відповів настоятель, – Реянелла-Марія, ти наступна.

Рей боялася. Це було видно по її тремтячим рукам та цівкам поту, що стікав із чола. Вона боїться розчарувати всіх. Виявитися слабкою.

– Давай Рей, ти вже тисячу разів тренувалася зосереджуватися, зберися, – тихо промовила вона сама до себе.

Дівчина стала у позицію. Підняла вгору долоню. Глибоко вдихнула.

Маленька енергетична куля заіскрилася у повітрі, влучивши у самий краєчок цілі.

– Молодець! – Зур плеснув у долоні, щиро радіючи успіху дівчини.

Всі троє поглянули на настоятеля, що був єдиним їх суддею.

– Завтра у тебе додаткова година на кухні. Та ще дві години додаткового тренування.

Рей хотіла розплакатись. Впасти просто там і виплакати своє горе, але замість того лише прикусила до крові губу та кивнула.

– Шейдар не буде робити поблажок, Реянелло, – холодні очі настоятеля змушували опустити погляд та відчути себе якимось зовсім крихітним.

– Так. Розумію. Я буду старатися більше.

– Наступний, – махнув рукою монах.

Лей вийшов уперед. Підняв долоню.

Магічна енергія пройшлася всім йог тілом, від серця, аж до кінчиків пальців. Все ж таки, напій справді посилював здібності.

Минула хвилина.

Дві.

Енергетична куля так і не з’являлася. Лише поодинокі слабенькі іскри вилітали з його пальців, одразу розчиняючись у повітрі.

– Ну ж бо Лею, ти зможеш, – шепотіла дівчина, намагаючись підтримати його.

– Ти зможеш, ну, – проронив і свої слова підтримки Зур, хоч і більш стримано.

– Не виходить, – опустив руку хлопець, – не знаю, у мене просто не виходить.

– Три години додаткових тренувань. І три додаткові години на кухні.

Лей обернувся до настоятеля та поглянув йому в очі. Кілька сльозинок потекли по щоках хлопця.

– Шановний настоятелю, я боюсь, що насправді ніякий не обраний. У мене вже так довго не виходить. Я не вмію зосереджуватись. Моя магія просто жалюгідна… Зур такий сильний. І у Рей помітний прогрес. А я… Я…

– Тут немає місця сумнівам, Лайонеле, — пророцтво ніколи не помиляється. Воно було подароване нам самою Зальгатою.

– Так, розумію, але ж…

– Ніяких але. Ти один із обраних. Ти маєш здібності і силу. Повір у себе. А найголовніше — повір у пророцтво Зальгати.

– Так, шановний настоятелю.

– На цьому все. Повертайтеся до роботи та не запізнюйтесь на вечірню молитву.

Всі троє вклонилися та зайшли назад до монастиря, аби швидше втекти від погляду настоятеля.

Гнітюча мовчанка, що стояла між ними, була неприємна усім трьом.

– Знаєш, дарма ти в себе не віриш. Я , звісно, розумію… але он які сили я отримала після тренувань, вже скоро наздожену Зура! – порушила тишу Рей, поблажливо глянувши на Лея.

– Егеж. Ти просто ще не проявив себе, – доповнив її Зур.

– Ви вже вибачте, – тихо промовив хлопець, – не знаю, що на мене найшло.

– Нічого, не переймайся. Все буде гаразд, – посміхнулась дівчина.

– Ми ж побачимось на додатковому тренуванні так?

– Звісно. Я тобі допоможу, чим зможу.

– І я, може, прийду, – махнув рукою Зур, явно не збираючись нікуди приходити.

– Ага. дякую вам обом, – тихо відповів Лей, опустивши голову униз. – Дякую.

…

– О, велика Зальгата, ти що, знову!? – викрикнула Рей, коли Лей знову витяг шматок хліба.

– Я тобі не пропоную, – відкусив великий шматок хлопець. – Непогано стріляєш, чесно.

– Просто намагаюся влучити у ціль. Вже трохи краще виходить.

Лей доїв шматок хліба та підійшов ближче, аби поглянути на постріли дівчини.

Маленька енергетична сфера потрапила майже у центр цілі, лишаючи по собі випалений слід на мішені.

– За нами не спостерігають. Адже так? – роззирнувся Лей.

– Ти про що? – здивувалась дівчина.

– Принаймні я нікого не бачу. Не дарма лишились тут допізна.

– Що ти верзеш, Лею? Яка взагалі різниця? Ти будеш нарешті пробувати стріляти? Цілісіньке тренування сидиш і нічого не робиш. Не дивно, що і прогресу у тебе немає. Та якби ти…

Лей раптом схопив її за руку.

– Помовч.

– Ти…

– Рей. Ти не дурна. Тобто так, я це казав, але я так не вважаю.

– А… – зашарілася дівчина, – ну, вибачення приймаються.

– Я не до того, – похитав головою Лей. – Все це місце… Скажи, коли тебе забрали сюди? Ти пам’ятаєш батьків?

– Ні. Я завжди тут була. Мабуть, мене взяли ще зовсім маленькою. А що?

– Мене забрали коли мені було років шість, приблизно. Приходив особисто настоятель. З тих пір я ніколи не бачив ні матері, ні кого-небудь із родичів, – Лей зітхнув. – Хоча, моя мати була не дуже доброю до мене. А коли дізналася, що я обраний, із радістю віддала мене без жодних сумнівів.

– Вона просто розуміла, що так і має бути. Це ж велика честь, Лею. Ми все ж таки обрані.

– Обрані?! Я постійно чую це від настоятеля. Нам усі тут промивають цим голову, а по суті, ми абсолютно нічого не знаємо про це місце. Про те, до чого нас насправді готують.

– До порятунку світу від Шейдара. Ти ж сам знаєш, – здивувалася дівчина.

– Троє дітей. Із магічними силами, так. Але що ми зможемо зробити супроти Шейдара, якщо сприйняти за правду те, яким його зображують монахи, – Лей замислився, вдивляючись кудись у далечінь. – Шкода, що ці дивні тренування із магії почалися тільки зараз. Якби я був не таким дурним маленьким тюхтієм, давно б уже продумав план втечі, абощо. Краще вже бути вільною людиною, хоч і без дому, аніж сидіти тут, чекаючи невідомо на що.

– Ти зовсім дивний… Я не розумію, звідки все це в тобі. І мені страшно через це.

– Рей, – твердо промовив хлопець, глянувши їй у вічі, – ходімо, дещо тобі покажу.

Незважаючи на страх, дівчина не відсахнулася та все ж пішла із ним.

Разом вони покинули тренувальний майданчик.

Тихо, аби ніхто не почув, пройшли монастирським двором аж до самого муру.

Він був настільки великим, що знадобилось би троє настоятелів, поставлених одне на одного аби лишень дістати до верхівки.

– Я обійшов його вздовж і в поперек. У мурі немає жодної шпарини, нам ніяк не вибратись звідси. Хіба що через ворота. А як ти сама знаєш…

– Від початку магічних тренувань нам не більше не можна покидати територію, – закінчила фразу Рей.

– Заради безпеки, егеж, – саркастично відповів хлопець, – здається, ніби я не був поза межами монастиря цілу вічність… Але це не те, що я хотів тобі показати. Дивись.

Лей підняв долоню та зосередився. Із його пальців полетіли іскри, що злилися у один великий заряд, який полинув угору, впевнено долаючи висоту стіни.

Акурат у тому місці, де він мав уже покинути територію монастиря, заряд розбився об якусь невидиму перешкоду, розлетівшись на іскорки, що швидко розчинился у повітрі.

«Хотілося б випити ще того зілля, яке збільшує силу», – якось непомітно пропустив думку хлопець, спостерігаючи за плодом своєї магії.

– Лею, ти що, добре чаклуєш? – Рей витріщилася на нього із явним обуренням. – То ти просто обманюєш всіх нас?

– Я не хочу, щоб настоятель знав мої реальні здібності. Але це все не важливо, послухай. Ти бачила, як снаряд розбився? Він точно вдарився у якийсь магічний бар’єр, чи щось подібне до нього.

– І що з того? Нас же вчать магії. Логічно, що тут є сильні чарівники, здатні створити захисне поле навколо монастиря.

– Нащо створювати ціле магічне поле, при тому що ми і так не зможемо навіть мур подолати із нашими силами? Тобі не здається, що це трохи занадто? А кімната настоятеля? Чому він завжди замикає її на ключ, наче там заховане щось таємне, а не лише релігійні книжки та якісь господарські папери?

– А ти не подумав, що сили зла бажатимуть знищити обраних, поки вони ще не становлять небезпеки? Хіба це не привід створити для нас захист? І чого б це настоятель мав би допускати нас до особистого кабінету?

– Як би я хотів туди потрапити… але це самогубство, краще одразу тікати. Я вже навіть придумав план втечі, ти тільки вислухай.

– Я не буду нікуди тікати, Лею, і взагалі, якщо зараз же не припиниш говорити цю маячню, я все розкажу настоятелю, зрозумів?

– Ти просто неможлива, – просичав хлопець.

– Але ж хіба я кажу не правду? Я зовсім не розумію тебе. Чому ти так боїшся тих, хто дав тобі дім та захист? – Рей мало не розплакалася, стримуючи себе із останніх сил.

– Не хочу більше не хочу нічого обговорювати. Це не має жодного сенсу, – заперечно похитав головою Лей. – Роби як знаєш, це твоя справа. Я попереджав.

– Я буду молитися за тебе. За те, щоб ти змінив свою думку.

Хлопець нічого не відповів, швидко рушивши назад до монастиря, аби повернутись до того моменту, коли їх почнуть шукати.

…

Лей проковтнув трохи помиїв, які на території монастиря чомусь називали супом та, відкинувшись на спинку стільця, поринув глибоко у свої думки.

Зуру, що вже давно доїв свою порцію, лишалося лише спостерігати за хлопцем та Рей, що не промовили жодного слова один до одного від самого ранку.

– Ти якийсь похмурий сьогодні, – нарешті порушив тишу Зур, намагаючись бути більш улесливим, ніж зазвичай.

Лей вколов його пронизливим поглядом блакитних очей.

– Ну, похмуріший, – злегка посміхнувся Зур. – Ви посварилися?

– Не твоє діло, – відрізав хлопець, підводячись.

– Хоча б тарілку віднеси, тебе ж покарають!

Лей махнув рукою, мовляв, не бажаю слухати, та вперше пішов на тренування найпершим.

– Та що з вами двома таке? Рей, може ти…

– Я поїла, побачимось на тренуванні, – швидко пробурмотіла дівчина, силкуючись якнайшвидше піти.

– Побачимось…

Рей наздогнала Лея вже біля самого входу до тренувальної кімнати.

Навіть змусила його зупинитись, торкнувшись.

– Чого тобі? – відрізав Лей. – Це погане місце для розмов.

– Їжу привозять кожної суботи. Вони відкривають ворота для великого воза із припасами. Вірогідно, в цей момент захисне поле теж знімається, – прошепотіла йому на вухо Рей.

– Ти?– не повірив вухам Лей, – що ти…

– Нас слухали. Вчора ввечері. Ти не помітив.

– Гм… Ти пропонуєш?

– Наступної суботи нам потрібно використати момент. Будь готовий.

Лей не зміг стримати широкої усмішки.

– Саме це я і хотів тобі запропонувати тобі ще вчора, якби ми не закінчили на поганій ноті.

– Я ж розумна, ти знаєш, – підморгнула Рей.

Вона обидва притихли, коли позаду показався Зур.

– О, невже помирилися? Це чудово, – щиро посміхнувся хлопець. – Ну то я все таки зайду першим, ви не проти?

– Прошу, – ввічливо відказав Лей, пропускаючи товариша вперед.

Велетенський тренувальний зал зустрів їх вогнями десятків свічок та лампад. В його центрі стояв настоятель, ховаючи руки за спиною. Лей одразу зрозумів, що настоятель вже друге зустрічає їх стоячи не просто так. Щось змінилося.

– Вітаю, обрані.

– Вітаємо, наставнику, – в унісон відповіли всі троє.

Настоятель довго мовчав, ніби збираючись із силами, аби сказати щось важливе. В будь-якому разі, про його думки можна було лише здогадуватись, адже на його кам’яному обличчі зовсім не було емоцій.

– Я маю для вас погані новини. Шейдар може прийти у цей світ навіть швидше, ніж ми сподівалися. Ваші тренування доведеться значно пришвидшити.

Лей зімкнув пальці у кулак.

Вони із Рей переглянулися.

Зараз найгіршим би було викриття їх втечі. Але про це ще ніхто прямо не сказав. Шанси є.

– Ви будете битися із власним страхом, аби він не завадив вам у бою. Прошу, випийте своє зілля.

Всі троє підійшли до стола із трьома кухлями, наповненими тою самою гидкою рідиною. Схоже, тепер її доведеться пити кожен раз.

Лей випив свою порцію за кілька ковтків, аби якомога менше відчувати її смак.

Раптом голова почала нестерпно боліти. Енергія пульсувала в його тілі, намагаючись виринути назовні. Схопившись за стіл, Лей заледве встояв на ногах, спльовуючи чорну рідину.

За мить на його очах ця жижа зійшлася у одну велику калюжу, із якої вирвалися чорні ланцюги. Вони стиснули його горло та груди, не даючи можливості вдихнути.

Лей запанікував. Його сил не вистачало, аби порвати магічні пута. Повітря у грудях лишалось все менше. Ще трохи, і пітьма поглине його, затягне кудись у порожнечу.

Лей підняв долоню та спробував зосередитися. Наскільки це взагалі було можливо.

Ніби відповідаючи на його потуги, ланцюги сильніше стиснули його шию, обвившись навколо неї, немов велетенські чорні змії.

Вся його магічна енергія вирвалась на зовні. Хвиля синього сяйва поглинула усе навколо, розриваючи його пута.

Тепер дихати стало значно легше.

Коли Лей відкрив очі, навколо нього вже зібралися налякані товариші. Навіть настоятель схилився над ним, хоч у його очах і не було ні краплини співчуття чи страху.

– Ти добре впорався, Лайонеле, – промовив він урочисто, наче вручав йому якийсь приз.

– Трясця! Що це таке було?

– Страх, – незворушно відповів монах.

Лей нарешті підвівся та роззирнувся навколо.

У старій тренувальній залі з’явилося багато нових тріщин. А свічки та лампадки були розкидані по усій підлозі, зірвані із своїх місць якоюсь силою.

– Рей, Зур, ви теж впорались? – повернувся до товаришів хлопець.

– Швидше, ніж ти, – усміхнувся Зур.

– Ти нас налякав, – знітилася Рей, – але я знала, що ти зможеш.

– Тренування завершено. Сьогодні нікого не буде покарано. Повертайтеся до кімнат, – настоятель всівся на свій трон, підкріпивши свій наказ жестом. – Моліться, адже кінець уже близько.

– Так, настоятелю, – промовили в унісон обрані.

Вони швидко полишили кімнату тренувань, аби не дратувати зайвий раз настоятеля.

Довго мовчали, не наважуючись промовити зайвих слів. Навіть Зур, що завжди радів кожному тренуванню виглядав цілком пригніченим та неймовірно стомленим, наче із нього витягли усі сили.

– Рей, що ти бачила? – запитав Лей, коли головний біль, що мучив його від самого тренування нарешті відпустив.

– Темряву, що пожирає усе. Усе навколо, наче… – з її очей потекли сльози. – Не знаю… а ти?

– Поневолення, – відповів Лей.

Вони не змовляючись глянули на Зура, чекаючи його відповіді.

– Було дуже холодно. І я один. Така самотність. Як тоді, коли мене покинули батьки. Залишили одного посеред порожньої вулиці. Залишили назавжди, – хлопець увесь тремтів, згадуючи це знову, його голос, зазвичай твердий, зараз ледь не зривався.

– І що ти зробив?

– Я не здався. Ні тоді, ні зараз, – рішуче відповів Зур, – піду тренуватися.

Погляди Рей та Лея знову зустрілись, коли він зачинив за собою двері.

– Я спробую, – прошепотів Лей.

– Дякую.

Коли вони обоє нарешті пішли, Лей дістався свого власного куточка монастиря, куди ніхто крім нього не ходив, притулився до холодної стіни та схопився за голову, відчуваючи все нові хвилі болю.

Але найгіршим був не біль. Біль був для нього звичним, він вмів із ним боротися. Йому хотілося випити ще зілля. Якомога більше зілля.

Лей сам не помітив, як провів у цьому стані декілька годин. Аж поки дзвони не змусили його повертатися до кімнати. Не можна викликати зайві підозри в останні дні перед втечею. Ніяк не можна.

…

Лей застиг перед Зуром, що солодко спав на ліжку, у сяйві поодиноких місячних промінчиків.

Він опустився ближче. Настільки, що зміг відчути його дихання.

– Чого ти не спиш, га? – сонно пробурмотів хлопець, повернувшись на бік.

– Зур, я хочу тікати звідси. Ти зі мною?

– Ага, а ще ми на місяць жити перебираємось, так? – все ще не відкриваючи очей промовив Зур.

Мовчання.

– Стоп, що? – різко підвівся хлопець. – Ти здурів?

– Ця штука, яку вони нам дають, це якась отрута.

– Отрута? – здивувався Зур.

– Я хочу випити її ще. Ще більше. І це не дає мені спокою.

– Нічого не розумію, зі мною все гаразд.

– Треба забирати Рей та йти. Негайно. У нас більше немає часу.

– Та що ти таке кажеш, Лею? – Зур схопив його за плечі та поглянув у вічі, все ще сподіваючись, що це лише дурний жарт.

– Ти йдеш із нами чи ні? Просто скажи одне довбане слово! – крикнув Лей, відсахнувшись.

– Ти зараз усіх розбудиш.

– Чхати я хотів на це, – в блакитних очах Лея немов запалали сині вогні. – Хіба ти не розумієш? Вони зібрали тут нас трьох. Дівча, що виросло в монастирі, та не знало нічого, окрім його стін. Сина божевільної фанатички, що вірить у дурне пророцтво про обраних та тебе, покинуту, нікому не потрібну дитину. Як ти гадаєш, нащо ми їм потрібні?

– Я… Не знаю. Ми ж маємо перемогти Шейдара. Хіба ні?

– Та немає ніякого Шейдара! А якщо і є, ми скоріше підемо йому на поживу, аніж переможемо. Я бачив бар’єр над нами. Він просто велетенський. Ми тут у клітці, розумієш? Ми з тобою тваринки, яких тримають тут заради якихось незрозумілих цілей.

– Кімната настоятеля.

– Що?

– Ходімо туди. Там мають бути якісь записи чи щось таке. Нам же туди заборонено ходити, правильно? Значить там є щось не для наших очей. Може, знайдемо там відповіді на твої питання.

– А ти…– замислився Лей, – ти говориш розумні речі. Я сам про це думав. Ходімо негайно!

– Що це з тобою сталося? Ти якийсь сам не свій.

– У мене дуже болить голова, – роздратовано просичав Лей.

Нічний обитель, що зустрів хлопців при виході із кімнати був холодним, непривітним місцем, де легко було загубитись. Проте, вони обоє знали його як свої п’ять пальців. Роки життя тут давалися у знаки.

– Отже, двері замкнені. Точно, – зашарівся Зур, – я з просоння і не подумав.

– Чхати на замок, – Лей підвів долоню та вибив двері сильним поштовхом магічної енергії.

– Ти що, нас же почують!

– Я не боюсь тут нікого, – хлопець ступив уперед, до просторо кабінету.

Одним рухом він запалив усі свічки а потім підійшов до робочого стола настоятеля.

– Лею, ти точно в порядку? – спробував наблизитись Зур.

– Я…

В повітрі заіскрились маленькі вогняні світлячки.

– Вражаюче, просто вражаюче! – Рей раптово опинилася позаду них, оповита червоногарячим сяйвом.

– Ти? – шокований Зур інстинктивно відсахнувся від світла.

– Твоє перетворення проходить значно швидше, ніж я гадала. Навіть занадто швидко.

– Що ти тут робиш Рей? – Лей підійшов до неї майже впритул, хапаючи носом прекрасний аромат її тіла. Цей запах викликав неймовірну жагу, яку ледь вдавалося стримувати.

– Кров богині солодка, як мед, – вона створила невелике магічне лезо та розрізала ним долоню.

– Зілля. Це була твоя кров?

– Не думай. Пий. Тобі лишилось зовсім трохи.

Лей нахилився до її руки. Вдихнув солодкий запах крові та в останній момент відсахнувся від богині, борючись із своєю жагою.

– Нащо це все? Я нічого не розумію. Розкажи.

Рей усміхнулась. Заживила свою рану. У світлі свічок її очі здавалися тепер двома великими порожнечами, що здатні поглинути весь світ.

– Лею, Зур. Я помираю. І у мене не так багато часу. Я думала, що першим перетвориться Зур, але твоя натура не змусила себе чекати, – вона вказала пальцем на здивованого Лея. – В новому світі ти будеш жахливим богом хаосу, що змусить всіх тремтіти перед своєю могутністю. Я бачу це в твоїх очах.

– Саме вчасно, – як завжди байдужий настоятель виник перед ними із нічого. – Після сотень невдалих спроб ми таки знайшли вас. Хоч Зур іще не перетворився, я відчуваю, що процес скоро почнеться.

– Я нічого не розумію! Боги, перетворення, хаос і все інше! Чому ви так довго нам брехали? Нащо було це все? – Зур випадково скинув декілька книжок на підлогу самою лише силою своїх емоцій.

– Бо ви мали проявити себе. Все це місце створене для вас. Ці стіни. Ці штучні Сонце та Місяць, монахи-ляльки. Все це було лиш для того, аби проявити ваші натури. Кров богів — лиш каталізатор, що пробудив у вас вже існуючі божественні іскри, – Рей махнула рукою, руйнуючи усе навколо.

Величезні масиви різних книг, цегли та понищеного мотлоху розчинилися у порожнечі, лишаючи лише їх чотирьох, посеред повної пітьми, яку стримував лише велетенський сферичний купол із чистої енергії.

– Ми виконали свою роль. Так, ми, боги, не всесильні. І також боїмося порожнечі. Сил майже не лишилося. Ви наша остання надія. Остання спроба залишити після себе когось, хто відтворить світ. Більше нічого немає. Лише порожнеча і самотність.

Зур втратив дар мови. Він роззирнувся, оглянувши безкінечну пустку, що оточувала їх та підійшов впритул до заціпенілого Лея.

– Хто зробив це все? Хто зруйнував? – ледве видавив із себе хлопець, розглядаючи порожні очі товариша.

– Ніхто. Це закон. Немає нічого вічного. Наш час минув. Ми більше не можемо тримати руйнацію, нам потрібна заміна.

– То я маю стати богом, аби відновити усе та тримати у купі?

– Тільки і всього, – усміхнулась Рей.

– І що далі? Що тоді?

– Ми немов серця цього світу. Коли ми зникаємо, світ помирає разом із нами. Тож тобі доведеться підтримувати життя нової реальності увесь відведений тобі час.

– А що, як я не захочу? – вогники в очах Лея знову запалали.

– Питання, достойне нового бога хаосу, – вперше за весь час посміхнувся настоятель. – Повір, ти все одно займеш своє місце. Більше нікуди іти. Я знаю, бо сам спочатку відмовився від ноші.

– Нащо мені відновлювати цей мерзенний світ, у якому я не знав нічого доброго? Нащо мені підтримувати його існування? Заради чого вся ця дурна вистава? Я відмовляюся від цього!

Магічний купол почав тріщати, пропускаючи всередину пітьму.

– Іншого виходу немає, Лею, – настоятель усміхнувся вдруге та в останнє. Він заплющив очі, насолоджуючись своїми останніми хвилинами, поки тіло розчинялося у безкінечності, згасаючи, немов свічка.

– Мені шкода, що я не встигла вас навчити усьому. Надто довго ми шукали вас. Надто довго чекали, доки ви покажете свою суть. Богами не стають душі, які не призначені для цього. Ті, які спеціально намагаються ними стати. Інакше ми б пояснили вам усе із самого початку.

Ти, Зуре, був готовий піти у бій із злом, і навіть коли в тобі посіяли зерно сумніву, все одно хотів вірити у свою мету. Ти навіть збрехав другу, думав, що ви просто зупинитесь біля тих дверей та підете собі спати далі. Ти — новий бог гармонії. Ти будеш тримати світ у рівновазі та стабільності. Таке твоє призначення та сенс.

А ти, Лей, ніколи не вірив нікому. Хотів полишити це місце. Втекти. Не бути ніким і нічим зв’язаним. Ти будеш приносити у світ зміни.

Ти новий бог хаосу.

Рей почала розчинятися подібно до настоятеля, поки тріщини у сфері розходились все більше і більше.

– Не йди ось так…Так же не можна! Не можна просто перекласти обов’язки і піти! – Лей спробував вхопитися за її руку, але долоня крізь її тіло, що ставало все більш ефемерним.

– Вибач, що брехала. Мені теж так брехали. Інколи це потрібно.

– Я не збираюся слухати тебе! Ти сама знаєш, що я ніколи не стану цього робити.

– Пригадую старого бога хаосу, – лукаво усміхнулась Рей, – удачі вам.

– Я зроблю все можливе, – голос Зура тремтів. Все його тіло випромінювало таке ж світло, як і у Рей, а значить, його перетворення теж розпочалося.

– Не йди! Чуєш мене! Не треба! – Лей спробував вхопитися руками за останні іскорки світла, на які розпалося тіло богині, але і вони лише зникли просто на його долонях, не лишаючи по собі нічого.

Бар’єр навколо них упав. Порожнеча поглинула собою усе, лишаючи їх лише удвох, посеред цілковитої темряви зруйнованого світу.

– І що далі? Що тепер робити? – спитав Лей, не чекаючи якоїсь відповіді.

Зур пройшов уперед, просто в порожнечу, ступаючи по ній, немов по твердій підлозі.

– Я виконаю своє призначення. Адже я народився для цього.

Лей не зміг стримати істеричний смішок.

– Ти так і не зрозумів. Це все була просто брехня. Вони повісили на нас усе. Зробили з перших-ліпших дітлахів богів. Просто не дали нам жодного вибору.

– Бо тільки ми можемо це зробити. Який тут може бути вибір?

– Я скажу тобі, який може бути вибір! – Лей стиснув долоні в кулаки, випромінюючи неймовірну енергію. – Я не буду нічого створювати. Краще жити серед порожнечі, зате вільним, ніж стати невільником, у власному світі, який маєш постійно стримувати від руйнації задля незрозуміло чого.

– Я чекатиму, коли ти передумаєш, – незворушно сказав Зур, із його долонь розлилося світло, вимальовуючи нові і нові зірки.

– Обіцяю, ти не дочекаєшся цього. – Лей розвернувся та пішов уперед, просто в порожнечу, аж доки його силует не зник у її пітьмі.

…

На 987 році життя Оруон-Сота, в третю річницю сходження Зура до народу Реолані, все населення відомого світу відчуло на собі силу незмінного Закону.

Їх величний безмертний народ, що ніколи не знав бід та нещасть, почала пожирати порожнеча, зупинити яку було неможливо.

Хіба могли уявити собі мудрі Реолані, наскільки реальними виявляться слова бога, якого вони ніколи до цього не слухали?

Оруон-Сот, спостерігаючи за темрявою, що підбиралась все ближче до його дому, вкотре вшанував Вічність, віддаючи всі свої думки та сили до неї, як єдиній справжній силі, що подарувала їм безкінечний рай.

Саме під час молитви хвиля порожнечі поглинула його ефемерне енергетичне тіло, не зупинившись ні на мить.

Так Сот-Вейдар зрозумів, що молитви не можуть врятувати ні його батька, ні його самого. Так, як і казав бог Зур.

Тоді, змирившись з усім, він торкнувся долоні бога, що захистив його від порожнечі.

– Ти врятуєш нас усіх від неї. Станеш героєм, що переможе зло, – сказав йому Зур.

Сот-Вейдар кивнув, поглянувши на мить углибину пітьми, із якою мав колись зійтися в бою.

Там, в її глибині, чи то була мара, чи якась пастка, але Сот-Вейгар міг заприсягнутися, що побачив силует дивної істоти, що дивилась на нього із болем та співчуттям у небесно-блакитних очах.

Проте вже за мить, вона зникла, наче її ніколи і не було.