О, великий Джар-та!

Наш гід робив усе, щоб подорож здавалася цікавою, краєвиди Міста – таємничими та загадковими, люди, які нам зустрічалися – мудрими та привітливими, а історія планети Той-ди – священною, стародавньою і значущою. Натомість наша подорож була нудною, як серіали Мейзинського виробництва, краєвиди Міста виглядали штучними і якимись спотвореними, люди – так ті із подивом, роззявивши свої той-данські роти, дивилися на нашу процесію. Про історію Той-ди я майже не слухав, бо нишпорив очима навкруги, шукаючи шпаринки між будинками, щоб зникнути. Та і що слухати? Цю затягану історію про те, що раз на двісті років приходить час зустрічі із верховним богом Джар-тою, і він (тихо,тихо, а раптом почує!) передає своє знання, свою мудрість та Силу людині із числа обраних. Це все я чув від Памви, шанованого куратора нашої чудової навчальної групи (спеціальність “космічний туризм та планетознавство”). Як ви зрозуміли, я теж навчаюся у цій групі, і, чесно кажучи, особливого задоволення не отримую. Не те, щоб я не любив навчатися, просто, взагалі хотів поступати на іншу спеціальність, більш чоловічу, на мій погляд. Та мої батьки (особливо мама), спали і бачили, як їх улюблений син працює у якійсь конторі на Землі і розробляє маршрути подорожей та екскурсій на інші планети. А я сплю та бачу дещо інше. Наприклад, як розкриваю археологічні таємниці втрачених цивілізацій на далеких планетах. Бачите, яка різниця – перебирати папірці у конторі, і копатися у землі на свіжому повітрі! Тому й не дивно, що не все у нашому начальному процесі мені подобалося, серед цього “не всього” були пари із прикладного паперознаства, педагогічний хист Памви, практичні заняття у Туристичному Бюро, де ми вже могли побачити, так би мовити, на практиці, куди класти той чи інший папірець, як працювати із мапою, і куди відправляти найбільш неприємних клієнтів. Отож, слова нашого гіда, Лап-ди доносилися до мене ніби з іншої планети.

- Наше місто було засноване двадцять тисяч років тому, коли Джар-та з’явився у пустелі, що лежала на місці нашого Міста і за допомогою Сили створив можливості для появи нашої цивілізації. За ним прийшли люди. Так було побудовано перший будинок. В процесі нашої екскурсії ми побачимо цей будинок, точніше ми прямуємо до нього, але зможемо побачити всі споруди, створені за допомогою Джар-ти.

- Я перепрошую… - це не витримав Антон Кудлай, мій одногрупник, який йшов попереду мене. – А це правда, що Джар-та є породженням міфологічної свідомості і втілює найдавніші атавізми людини?

Коли я почув слова цього добродія, мало не зареготав. Ти ба який розумний! Оце мені б такий словарний запас та ерудицію.

Лап-до, наш гід, посміхнувся і відповів:

- Ми не знаємо, як виглядає Джар-та, але заперечувати його існування, значить, заперечувати сам факт існування нашого світу. Присутність Джар-ти відчувається крізь, і, особливо, під час нашої Екскурсії. Хіба ви цього не відчуваєте?

Гм. Не відчуваю. Відчуваю лише, що хочу якомога швидше кудись зникнути. Бо я так вирішив, коли Памво прийшов до нас у групу і чемно повідомив, що наша група нагороджується за успіхи у навчальному процесі екскурсією по планеті Тай-ді, і що найбільш чудово, ця екскурсія буде цілком безкоштовною (за рахунок деканату). Хо! Ото, як у них цікаво виходить, екскурсія безкоштовна, а за квиток до Тай-ди, треба було “трохи заплатити”. Ну, нічого, у кожній діжці меду є краплина дьогтю. Залишилося знайти цю діжку. Отож я вирішив діяти. Поки мої одногрупники слухали гіда, я почав, спостерігаючи за Памвою, поволі робити кроки назад. Добре, що найближчій будинок розміщувався неподалік від пам’ятника Героям Тай-ди. Я дійшов до рогу будинку, розвернувся та попрямував просто вулицею. Свобода! Я відчув себе так, як колись утік із уроку у четвертому класі. То була моя перша втеча і вона подарувала мені відчуття свободи на все життя.

Навколо мене вирувало справжнє Тай-динське життя, мешканці міста кудись поспішали, птахи співали, машини гуркотіли, таксисти запрошували у чудову поїздку. Я ж кажу - все як у нас, а може й ще гірше. Треба ж було летіти у таку далечінь, щоб побачити те саме, що й вдома! Моєму обуренню не було меж. Що ж, здається, ложка дьогтю була дуже й дуже величезною. Раптом я побачив невеличкий парк. Взагалі то, такі маленькі клаптики природи були і у нас рідкістю, тому я не вагаючись попрямував до нього. У парку гуляти тай-динці, грала приємна музика, і продавали квас. Я вже знав, що квас – то найбільш смачний напій на цій планеті.

***

Квас був дуже холодним. Я довго смакував його, ковтаючи напій із темної пляшки.

- Синку, пляшечку залишиш? – я озирнувся і побачив стареньку.

- Звичайно, нема проблем.

Я віддав пляшку, а жіночка хутко її вхопила, підійшла до прилавку павільйону, простягнула пляшку продавщиці.

- На обмін.

- Так-так. – продавщиця хутко витягнула п’ять пляшок квасу.

- А..а-а-а… - почав було я.

- Хіба ви не знаєте, скло у нас дуже коштовне, - відповіла старенька.

- Тепер знаю.

Невесело усе якось виходило.

- Ви, я бачу, не місцевий.

- Чого ж це, я просто не міг раніше..

І тут жіночку, як то кажуть, понесло. Вона говорила довго, розповідала щось про планету, про світи, необхідність зміни влади, ноосферу, нову епоху і так далі, і в такому самому дусі. Маячня, одним словом, рідкісна.

Не дивно, що я не витримав. Попрощався і пішов геть. Прямо по стежці, туди, де стояли лави.

***

Вибачте, біля вас не зайнято? – почув я хриплий голос.

- Ні. – кивнув я. – Сідайте.

Хриплий голос належав невеличкому бородатому дядечку у окулярах. Незнайомець втупився у мене, наче у рідкісну тварину у зоопарку.

- А ви не схожі на всіх інших, – раптом промовив бородань.

- Ну, напевно, усі ми є різними у цьому світі.

- Так-так. – вхопився за мої слова, як за рятівну мотузку хапається потопаючий, мій співрозмовник. - Давайте про це поговоримо, я так люблю говорити про проблеми буття.

“Ой, лишенько, тільки не це. Іще один”.

- Слухайте, а ви що, всі любите говорити про це? – поцікавився я.

Бородань на моє питання зреагував своїм питанням.

- Невже вам не цікаво? Я хочу вам сказати, що нічого у світі немає важливішого за сам світ. Кожного дня ми просинаємося із думками про те, як зробити цей світ кращим.

Нашу бесіду, присвячену проблемам всесвітнього масштабу, перервало чиєсь нявчання. Навчання належало невеличкому рудому котику. Бідна тваринка ходила від дерева до дерева, від лави до лави і заявляла про факт свого існування у цьому світі.

-Киць-киць-киць, - покликав я кота.

Кіт із радістю побіг до мене. Я взяв його на руки і він привітно замурчав, і навіть лизнув мене терпким язиком.

- Послухайте, - хвилювався мій співрозмовник, - невже вам цікавіше спілкуватися із якимсь котом?

Я не став цьому добродію брехати, тому чемно відповів.

- Так.

А коту сказав:

- Пішли Васько. Треба знайти твого господаря. Ти ж Васько?

Кіт у відповідь весело занявчав.

Значить, Васько.

Позаду мене залишився мій випадковий знайомий із своїми проблемами буття світового масштабу, а попереду на мене із Васьком чекала сім’я тайдинців, що гуляла біля фонтану. Родина складалася із тата (насуплений і вусатий дядечко), мами (повненької жіночки із кумедною зачіскою), сина (насупленого і безвусого хлопчика), та доньки (повненької дівчинки із кумедною зачіскою).

- Перепрошую, котик не ваш?

- Жартуєте? – ще більш насупився вусань.

- Ви кота знайшли на смітнику? Туди і несіть, – винесла свій вердикт жіночка.

- О, киця! – простягнула свої пухкенькі руці до Васька дівчинка.

- Лиш його, Ліз-ка, - насупився хлопчик. – Ти ж знаєш, який сьогодні день, не витрачай даремно часу.

Цікаво, а що воно за день такий сьогодні?

Поки я розмірковував, сталося наступне. Звідкись взявся натовп людей у різнокольоровому вбранні, із плакатами. Люди голосно кричали та махали руками. “О, великий Джар-та!! О, великий Джар-та!!” На плакатах було намальоване таке. Обличчя якоїсь істоти із усмішкою. Істота була кумедна, усмішка гарна. “О, великий Джар-та!! О, великий Джар-та!!” – продовжували валувати у натовпі. Від цих криків мій Васько злякався, зіскочив з рук і кудись дременув. Куди саме, зрозуміти було важко, бо я потрапив у епіцентр цього крикливого руху за визнання величності Джар-ти. За мить я лишився сам. Мою тимчасову самотність порушив приємний голос:

- Бачу, ви не звикли. Це джартіанці, прихильники джартіанства, однієї із філософій нашої планети. Вони вірять у великого Джар-ту.

Невеличкий дідусь із портфелем стояв напроти мене.

- А його немає? – поцікавився я.

- Цього ніхто не знає. Він ніби є, але його ніби й немає. Джар-та є у кожній людині, так вважають джартіанці. У кожній дії є щось від Джар-ти, у кожному русі є його подих.

- Джар-та справді такий, як намальовано на плакаті?

-Цього ніхто не знає. Він ніби є, але його ніби й немає…

“Ага. Мені пора”.

***

Ще трохи я поблукав містом, і невдовзі опинився перед красивою спорудою із великими вікнами та баштами. Перед спорудою стояли мої одногрупники і Памво. А ще гід, який про щось їм розповідав. Я вирішив тихенько приєднатися до компанії, ну, нібито я і не зникав нікуди. Та Памво, гостре око, помітив мене одразу.

- Тарасе, ми на тебе чекаємо!

Всі подивилися на мене.

- Ми на тебе чекаємо, – це промовили троє незнайомців, що вийшли із дверей споруди. – Слідуй за нами.

Я озираюся, ловлю схвальний погляд Памви, скептичний погляд Кудлая, піднімаюся сходами та прямую у відчинені двері. За мною йде Памво.

- Вітаємо, тебе Тарасе, у Храмі великого Джар-ти. Ти, напевно, знаєш, що сьогодні видатний день для нашого народу. Сьогодні великий Джар-та відправляє у місто Шукача, який забов'язаний знайти людину, якій може передати свої знання, мудрість та Силу. Так продовжується багацько років, у такий спосіб Джар-та продовжує своє буття і дарує людям надію, що вони можуть із ним познайомитися і навіть зайняти його місце. Бо завдань у Джар-ти теж багацько, він допомагає людям. Сьогодні Джар-та теж відправляв такого Шукача, який зустрів тебе. Зараз ти побачиш свого старого знайомого.

Нічого собі! Оце так поворот. Ну і хто ж це був? Старенька, який я віддав пляшку? Бородань у окулярах, що міркував про проблеми світу? Гарнесеньке амплуа у цього Шукача! Може насуплений і вусатий дядечко? Чи повненька жіночка із кумедною зачіскою? А-а, то насуплений і безвусий хлопчик! Чи повненька дівчинка із кумедною зачіскою… А може то був…. натовп людей, що несли плакати і голосно кричали? Чому б й ні. Такий собі Шукач, живе за принципом мурашника, одне Я на всіх, спільне майно, комуналка, і так далі, і у тому самому дусі. Я коли уявив, що зараз переді мною знову з’являться ці крикуни, то напружився і навіть примружив очі. Та все вийшло по- іншому.

- Тарасе..

Голос дивний і приємний.

Я обережно розліпив одне око. Потім інше. Потім здивовано пробурмотів:

- Васько, ти хіба?

Васько весело замурчав, і продовжив:

- Так Тарасе. Так вже сталося, що я зустрів тебе. Щоправда, не лише тебе, але знаєш, не кожний житель нашої планети може навіть претендувати на почесне звання Великого Джар-ти. Рівень моральності, на жаль, із кожним роком падає. Навіть Великому Джар-ті тут не впоратися. Доводиться шукати серед мешканців інших планет. Цього разу наш друг Пам-ва, який був направлений нами із почесною місією на Землю, впорався із своїм завданням на сто відсотків. Вітаю тебе, Тарасе… Це велика честь і відповідальність. У тебе буде багацько роботи, адже світ потребує допомоги і твоєї присутності у ньому.

- А.. що повинен робити Великий Джар-та?

-Усякі корисні справи. Окрім того, ти будеш наділений необмеженими властивостями, ну, такими, як читання думок, телепортація, здатність лікувати людей одним лише дотиком, правда.

- Що? Ну, є.. твій зовнішній вигляд, він буде…

- Що? – тут у мене почали з’являтися підозри. Напевно, це була вже ознака появи необмежених властивостей.

- Ну, трохи дивним, як для людини.

- Васько!

- Тарасе…- продовжував кіт. – З кожним роком стає все складніше знаходити і Шукача..

- Васько!!!- заволав я щосили.

- Тому приходить усе робити самому… Виходити у народ, так би мовити.

Моє рішення було миттєвим, не звертаючи уваги на слова Джар-ти, я розвернувся і побіг прямо до дверей. Добре, що вони були відчинені. Ніхто мені не перешкоджав, ніхто, не підставив мені ногу, чи щось інше. Я просто вискочив на свіже повітря і стрибнув уперед, через східці. Пролітаючи над ними я встиг подумати про різне, про те, що навчатися на нашому факультеті –то вже не так і погано, про те, що я буду слухатися батьків, і ніколи не лишу Землю, про те, що… У цих моїх думках раптом з’явилося щось чуже. Чужі думки закомашилися у моїй голові. Думки були різними і їх було багацько. Моє тіло стало враз дуже легкім і якимсь особливим. Я летів між домами, між деревами і дивився, як унизу сновигають здивовані люди, які задирали голови уверх. Ще б пак! Така чудасія - летючий кіт! На якусь мить я навіть почув: “О, великий Джар-та!” – і мені стало якось гарно, тепло ніби…