Несправжній герой перемикає канал

– Усі на позиціях? Камери готові? Жонглер готовий? Тоді мотор! Почали!

Режисер перемикав монітор із однієї камери на іншу. Перша зависла на рівні четвертого поверху. Вона пурхала між двома вікнами, намагаючись дати найкращий план кімнати. Там, за склом, спиною до вікна стояв чоловік із ножем, направленим у бік дверей. Іншою рукою він обхопив шию жінки, яка голосила без упину. Її мучитель на це не зважав. Він позадкував до лівого вікна, тож режисер наказав операторові закріпити поточне положення камери, щоби коптер, запрограмований на пошук найвигіднішого кута зйомки, не влетів, бува, всередину.

Друга камера чекала разом із основною знімальною бригадою в коридорі за дверима. Коли за командою режисера випустили термітів, вона перемкнулася на макрозйомку і повільно полетіла над потягом блискучих механічних комах. Пролетівши над шеренгою, камера сфокусувалась на їхній меті – пошкрябаних, але міцних дверях.

Третя камера показала одного за одним бійців штурмового загону. Оператор наводив камеру так, щоб обличчя займали близько третини кадру – щоб пізніше можна було доповнити його статистикою того чи іншого штурмовика: прізвисько; кількість операцій, корисних дій, випущених куль; відсоток влучних пострілів, коефіцієнт ефективності або, якщо комусь із них судилося загинути, відомості про родину. Хоробрі, рішучі, відкриті обличчя справжніх героїв змінювали одне одне. Усі знали, що це не справжні обличчя, а просто маски, які носять штурмовики під час операцій. Втім, ніхто не сумнівався, що вони точно відображали характер і волю тих своїх власників.

Знову друга камера: двері немов заворушилися, усією площею подертого прямокутника розповзлися терміти, котрі почали вгризатися у метал. Знову макрозйомка: надкрупним планом голова комахи із потужними мандибулами, на яких виступила роса суперкислоти. «Давайте, крихітки, перетрубіть їх», – думав режисер, дивлячись, як маленькі створіння заглиблюються у вигризені отвори. Раптом почулося шипіння, і з дверей пішов дим; де-не-де проскакували нестерпно яскраві біло-рожеві бісенята полум’я. «Терміти, начинені термітом, – у захваті думав режисер. – У чию світлу голову вперше прийшов цей біохімічний каламбур?»

Перша камера показала, як сіпнулася спина злочинця. Він рвучко приставив ножа до горла своєї заручниці. Та залементувала ще голосніше, але за дверима її не чули: там жонглер підпалив три смолоскипи, наспівуючи якусь пісеньку, а штурмовики клацали рушницями, показуючи третій камері, що всі останні приготування завершено.

Режисер віддав команду всім камерам перейти на високошвидкісну зйомку, щоб мати змогу потім уповільнювати зображення до такого темпу, в якому дрейфують континенти. Він знав, що далі все станеться дуже швидко.

Дим перед об’єктивом другої камери зненацька розійшовся, закрутившись у вихор і рвонувши вперед – то впали всередину кімнати двері; спина злочинця майже притислася до скла; до кімнати зайшов жонглер, підкидаючи свої смолоскипи до стелі і горлаючи:

Єдиним дитятком я ріс у матусі,

І виросла жаба у мене на пузі.

Матуся сказала: «Ну що за холера?»

Отак і почався цей штурм із жонглером!

Тут усередину стрибнули двоє відчайдухів-штурмовиків, а за ними оператор і решта бійців. Злочинець не рухався; крізь вибиті двері друга камера вихопила його видовжене обличчя. Уся кімната задвигтіла від оглушливого стакато пострілів. З вікна на вулицю вилетіли червоні скляні бризки, тож коптер узяв трохи вбік, аби камера не постраждала.

Усе стихло. Злочинець лежав на підвіконні. Перша камера підлетіла ближче до його обличчя, щоб устигнути записати звук, з яким повітря вийде з його легень, а якщо пощастить, – то які-небудь останні слова. Взагалі-то. Буде достатньо, якщо він просто ворушитиме губами – з аудіоархіву можна буде пізніше знайти щось доречне. Інші дві камери зосередилися на штурмовиках, котрі завмерли у готовності на той випадок, якщо хрип злочинця і його розкинуті руки виявляться частиною його підступного запасного плану. Оператори стали так, щоб не було видно тіла заручниці, що лежало на підлозі біля вікна.

– Усі молодці! – сказав режисер, заходячи до кімнати. – Вільно, хлопчики й дівчатка. Сьогодні чекаю всіх у нашому барі, я ставлю.

Бійці посміхнулись і опустили рушниці. Вони виходили з кімнати, і режисер плескав кожного в підставлену долоню. Він вийшов слідом за ними на вулицю, де його вже чекали журналісти для короткого інтерв’ю.

– Любі глядачі, перед вами режисер поліції Віктор Маузер. Один із тих небагатьох  правоохоронців, чию виставу можна легко пізнати за неповторним стилем: наприклад, режисер Маузер використовує стародавню вогнепальну зброю замість сучасних бластерів – і його операції набувають неповторного шарму. Щойно в цьому будинку його загін знешкодив небезпечного злочинця, який узяв зару… перепрошую, який ухилявся від сплати податків. Як усе пройшло, пане режисер?

– Пройшло чудово! Мінус один, як казав мій батечко.

– Відповідь справжнього чоловіка. Як ви гадаєте, чому він схопився за ніж?

– Зі страху, звичайно. Ми працюємо так, щоб злочинці точно знали, з ким їм доведеться мати справу за кілька хвилин. Коли ми стукаємо в двері, на це важко не звернути уваги.

– Це точно, пане режисер. І як майстерно ви відволікли його увагу! Жонглер, га? Не маю сумніву, що сьогодні рейтинг вашої програми злетить до небес.

– Дякую на доброму слові. Хтозна, може наступного разу візьмемо дресирувальника змій. – Режисер підмигнув на камеру. – Що ж до рейтингу, то ми розуміємо, що зупинятися не можна, адже на світі ще стільки захоплюючих передач: «Перегони на катафалках», «Салат із прибульців». А «Мій шлюб жахливіший за ваш» дивилися вчора? Вони встановили нові рекорди сили копняка, а також гучності сварки – 126 децибел, пам’ятаєте? Тож ми й надалі працюватимемо, щоб дарувати нові вражаючі переживання нашим шанувальникам.

Тут режисер зробив сальто назад, і колесом викотився з кадру.

– Прекрасно, що у поліції є люди, настільки повні творчого духу. А зараз ми повертаємо слово колегам у студії. О, я бачу, ви її вже майже розпиляли!..

Режисер ішов на руках до самого відділку. Він був майже певен того, що камери за ним вже не стежили, але його професійним кредо були великі слова Джорвела, одного з ідеологів Мережі: «Живи так, ніби камери стежать за тобою завжди». Та й до відділку було недалеко.

Швидко піднятися на другий поверх йому не вдалося, бо він завів собі за правило розповідати свіжі жарти усім, кого стрічав на сходах на сходах було людно, а майже на самій горі він зіштовхнувся із двійком дівчат, котрі прийшли отримати дозвіл на портативний дистанційний електростерилізатор для захисту від ґвалтівників, у яких немає ліцензії.

– Знаєте, чим відрізняється робота режисера поліції і опікуна борделю?

Дівчата не знали, але й не дослухали, бо квапилися придбати омріяний пристрій.

Коли режисер нарешті дістався свого кабінету, то побачив на столі купку неохайно складених аркушів. Пробігши кілька рядків очима, він закричав:

– Покличте мені Вересня!

На порозі з’явився черевик зі слідом чиєїсь підошви на носаку, і у двері тихенько просунувся прямий, червоний від тертя об хустку ніс.

– Воліли мене бачити? – почувся з-за дверей кволий голос.

– Саме так! Бачити! Тому, поквапся, не примушуй мене тягти за підставлений хобот! Я знайшов на столі оцю твою писанину. Давай почитаємо разом:

Мені минало двадцять восьмий.

Я вже багато чого вмів,

Але упали кислі роси,

Бо хтось халатно сі повів…

– Інтимній ліриці немає місця у звіті про розслідування техногенної аварії! Сили природні, хто вчив тебе віршувати? – Режисер широко посміхався, але не від того, що йому було весело, а тому, що такими були умови його рекламного контракту з виробником фігурних зубних протезів «Ги-гієна». – Почнімо з того, що звіт найкраще писати у формі героїчного епосу, а не сповіді хворобливого, невдало одруженого, мрійливого флюоресцентного равлика. Втім, з таким героєм, як ти… Може тут ти і правий. Але ж далі йде

Уже ми вислухали свідків,

І я собі вже руку тис,

Бо думав, що розкрито справу,

Але в суддю вселився біс…

–  Бачиш, куди суне лавина моїх легких натяків? Переписати.

Тут у вікно влетів білий голуб. Облетівши навколо голови Вересня, він сів на стіл перед режисером, котрий, не роздумуючи схопив його, відкрутив голову і дістав ізсередини повідомлення. Поки його очі бігали рядками листа, ліва рука мов ненароком змела звіт Вересня у смітник.

– Хай криє нас усіх свята міс Всесвіт! Ти виграв у Лотерею.

– Справді?

– Думаєш, я здатен на такі недолугі жарти? Слухай: «Вересень виграв головний приз цьогомісячної Ретролотереї – можливість розкрити справу номер А07-8146/254…» Справа двохсотрічної давнини!

– І що мені тепер…

– А я звідки знаю? – Він жбурнув у Вересня голубиною головою. – Усі деталі тут. Іди і помри з гідністю. Тобто, успіху тобі.

Безголове тіло голуба, трохи походило туди-сюди коло краю столу, ніби намагаючись зорієнтуватися у просторі за звуками і рухом повітря в кімнаті, а тоді перелетіло на підвіконня, віддало крилом честь («До порожньої голови не прикладають!» – гиркнув на нього Маузер) і вистрибнуло у вікно спиною вперед.

Вересень так само задки відступив до дверей під важким поглядом режисерових очей.

– Що ж мені тепер робити? – спитав він уже в себе самого.

– Як-то що, малий? – озвалася раптом пташина голова, котру Вересень і досі тримав у руці. – Газуй до архіву, знайди там потрібну справу, потім до арсеналу, підбери зброю до душі, тоді до лабомайстерні, – візьми там машинку часу – і гайда!

– Машинку часу? – Вересень розумів, що якби він був книжковим персонажем, то десь тут читач уже мав би подумати: «Що це за герой такий? Тільки те й робить, що перепитує та переперепитує. Тюхтій, а не герой». На жаль, поки що вдіяти він нічого не міг, бо сам лиш оце зараз пізнавав сюжет. Втім, він сподівався проявити свої непересічні риси характеру пізніше.

Голова голуба тим часом відповідала:

– А як іще ти думаєш розплутати справу, відкриту ще до того, як твій прапрапрапрапрадід навчився кататися на гравілосипеді? Гадаєш, досить буде опитати живих свідків? Їх, скажу я тобі, лишилося приблизно стільки ж, скільки кісток у медузі. Скоч у минуле, роздивись що там і до чого, набери доказів, обдумай методи, повернись і покажи нам добрячу виставу! До речі, маю тебе попередити: з того моменту, коли опинився у твоїх руках, я знімаю й передаю все, що ти робиш.

– То ти в тобі ще й камера є? – «Питання, знову питання!» – думав Вересень.

– А ти думав, то у мене такі очі, аби краще тебе бачити? В ефір це навряд чи піде, – сам розумієш, початкова стадія розслідування не дуже цікава, – але хтозна, може ти застрелишся від розпачу і усвідомлення того, що не зможеш виграти найбільшу гру в своєму житті? Невдача ж бо означає твою негайну медійну смерть. Хоча, здається мені, що ти й так не дуже… гм… медійно живий, га? Але годі балачок – доісторичні часи кличуть тебе! А я поки побуду тут, попідглядаю, попідслуховую.

Слова Гого, – так з невідомих причин звеліла називати себе голуб’яча голова, – обурили й, водночас, надихнули Вересня. Він виставляв на машинці часу орієнтовну дату злочину і уявляв, з яким тріумфом повернеться, наперед смакував солодкі цілунки шанувальниць, прокручував у голові розлогі інтерв’ю, ставлячи собі відверті питання і знаходячи на них дотепні відповіді. Ось чого він прагнув, ось про що він завжди мріяв. Славу і прихильність можна тільки завоювати. Цілими роками його думки повнилися рожевими пінистими нісенітницями про те, що, можливо, людські відносини мали б бути менш телегенічними, а більш… у Вересня крутилося на язиці слово «щирими», але він не був певен, що воно означало. Але годі порожніх мрій! І годі мрій узагалі! Ефектна подача, артистизм, зрозумілий гумор – є на чому зосередитися, є над чим працювати!

Він з розмаху ляпнув по великій синій кнопці «УСЕ ГОТОВО» на передній панелі машинки часу.

І опинився в іншому світі.

Вересень стояв і просто дивився на нього, слухав його, вдихав його запахи – саме так, їх було багато! Він не знав назви нічого з того, що його оточувало, але чомусь усе навкруги йому одразу сподобалось.

Дивний лоскіт на потилиці сказав йому, що за ним, певно, стежать. Гнучка постать, яку він раптом побачив перед собою, підтвердила цю здогадку.

Дівчина швидко оглянула його, а тоді кинула кудись йому за плече:

– Стривай, не треба, здається, він не…

А потім, судячи з яскравих спалахів, що заповнили усе Вересневе поле зору, з неба впала зірка і поцілила йому просто за праве вухо.

Коли він отямився, то побачив, що лежить у якомусь наметі серед незнайомих людей. Зліва від нього сиділа та сама дівчина, а поруч із нею – плечистий парубок.

– Я прийшов з миром, – простогнав Вересень.

– Я ж казала, що він не агресивний, – дівчина із докором глянула на свого кремезного супутника, який у відповідь тільки знизав плечима.

 – Навіщо ти прийшов до нас зі своїм миром? Що ти шукаєш у нашому лісі? – спитав низький голос. Вересень повернув голову направо і побачив іншого чоловіка, який, судячи з віку, вбрання і типових поворотів сюжету пригодницьких передач мав бути якимось вождем, а заразом і батьком парубка та дівчини.

– Я не знаю ні про який ліс. Я просто мусив з’явитись на місці злочину, але, певно, наплутав щось із датою. Я повернусь і все…

Намет і вождь із дітьми розтанули, а замість них з’явилися знайомі Вересневі стіни  поліцейського відділку.

– …перевірю. Що сталося?

– Я ж казав, що запрограмувати автоповернення через три години не буде зайвим, – сказав Гого. – Овва, я бачу, хтось добряче приклався до твоєї макітри. А з іншого боку вже наближається цікава сцена приниження недолугого підлеглого вимогливим і нетерплячим керівником. Послухаємо.

До кабінету увійшов режисер.

– Прозою! – гаркнув він, забачивши нерішучість у Вересневих очах.

Слухаючи доповідь, режисер не переставав посміхатися, але Вересень від тієї посмішки аж затинатися почав. Врешті, денний кошмар усі злочинців, – злочинці ж бо, як відомо, сплять удень, – безжально, але коротко вказав підлеглому на усі його прорахунки:

– Народився. Вступив до лав поліції. Помилився з датою на сто років. Не помітив засідку. Деконспірувався. Поставив під загрозу операцію.

Вересень опустив був голову, але, вирішивши, що втрачати вже немає чого, наважився спитати:

– А що то за народ такий?

– То не народ. Тобто, вони – не громадяни. Хіба ти не помітив, що на їхніх лобах немає гульок? А вони твою швидко помітили.

Вересень торкнувся чола, де під шкірою містилася його ідентифікаційна мітка. Он воно що.

– Але хто вони? – «Моя мета – зменшити кількість питальних речень у своїй мові. Моя мета…»

– То дикуни, які колись давно вирішили, що не можуть залишатися у цивілізованому суспільстві, не можуть витримати постійного контакту з Мережею, не можуть дивитися і читати те, що Мережа розповсюджує заради нашої користі, і взагалі – не можуть бути такими, як ми. Їх тоді ніхто не тримав, тож одного дня вони просто пішли. З того часу про них мало згадували – певно, через те, що вони вимерли, як і належить примітивним племенам на узбіччі прогресу. Хай навіть колись вони жили серед нас – зараз майже немає сумніву в тому, що вони були окремим, менш здатним до розвитку, видом. Вони там, мабуть, і людську мову вже забули, га?

– Та наче ні… Мені здалося, що вони мислять логічно і діють обґрунтовано. Навіть занадто обґрунтовано, – додав він, потираючи гулю за вухом.

– Маячня. Берися до діла, – кинув режисер і вийшов.

Вересень думав про людей, що жили за триста років до нього. Вони не сипали жартами, не всміхались, не підкреслювали свої слова виразними жестами і поставленою зміною інтонації, не намагались його здивувати – вони просто говорили, просто дивилися, просто дивувалися його раптовій появі і просто непокоїлися, коли думали, які наслідки вона могла принести. Але, виявилося, що ці люди – ніякі не люди. Вони не громадяни, тож закони людей на них не розповсюджуються. І чого він узагалі так про них задумався? Вони, безумовно, повмирали задовго до того дня, який цікавив Вересня.

«Але це маячня. Треба братися до діла, – подумав він, аж раптом його вкололо химерне відчуття того, що він просто повторює чиюсь думку і що вона не дуже узгоджується з його власними враженнями. – Дивно, раніше такого наче не було. Втім, байдуже».

І він знову відправився в минуле, тепер уже всього на двісті років.

Тиша. Важка, волога, гидко-ватяна тиша висіла поміж порослими лишайником деревами. Вересень оглянув нерухомі гілки над головою – що сталося з лісом? Прислухався – куди поділись птахи? Принюхався – звідки цей озонистий запах, схожий на… Він подивився собі під ноги і зрозумів, що повітря справді пахло пострілами з бластерів. Скрізь  навколо нього лежали тіла. Ніхто не ворушився і навіть не стогнав – тиша притисла кожного до землі й здавила горло. Вересень боявся ступити бодай, наважуючись лише крутити головою. Чому в справі, яку він розслідує, ішлося тільки про одного потерпілого? Їх же тут, певно, десятки чи сотні. Хто і за що їх так викосив? Чи він досі тут? І чому, заради прайм-тайму, оте тіло під кущем одягнене точнісінько як він сам? Вересень простояв на тому місці три години, поки машинка часу не забрала його назад. За цей час він мало рухався, зате багато думав.

– Слухай мене, шмаркачу, – зловісно тихо почав режисер, коли потік гірких Вересенвих питань ущух. – У справі сказано «один потерпілий», що значить «один потерпілий громадянин». Хай там хоч гора тих пітекандертальців – вони не люди, зрозуміло? Вони загрожували нашому суспільному устроєві, стриміли над нашими культурними надбаннями, як висяча скеля; саме їх існування підточувало граніт нашої стабільності. Рано чи пізно вони накотилися б на наші міста раптовою руйнівною хвилею і знищили б усе, чого досягла ми досягли за новітній час. Але ось ми сидимо тут – а значить хвилі не було. А раз її не було – значить хтось її зупинив. То хіба є хоч одна причина, чим героєм не міг бути я? Все, шуруй займайся якимись іншими справами, а мені поклич першого асистента.

Вересень так і зробив, але у останню мить, коли за асистентом вже зачинялися двері, він зробив найхитрішу річ, яку тільки бачив у шпигунських серіалах – притримав двері і прислухався. Він сам не повірив тому, що такий примітивний прийом спрацював.

– Завдяки цьому бевзеві ми дізналися, в яких хащах і в якому часі ховаються ті дикуни. Бери усю групу з усією зброєю – і рушай туди.

– Що робитимемо?

– Забезпечуватимемо майбутнє тобі і твоїм сімнадцятьом дітям. Чи скільки їх там у тебе?

– Хтозна, я давно не рахував. Скільки камер?

– Жодної.

 «Що ж робити? Вони ж їх повбивають, я бачив. Але якщо ні, то увесь світ зміниться. А зміни – це погано, «дуже-дуже погано», як каже Мережа. Але ж я поліцейський і маю захищати людей. Усіх чи цивілізованих? Що за дурний внутрішній монолог? Хай там який дурний, а він притаманний моїй натурі – мій тип героя спочатку багато вагається, а потім, можливо, починає діяти. А може й ні. Так не можна, діяти треба зараз. Але я ж іще в житті так не робив! Зараз перевіримо, добре це чи ні».

І він знову рвонув у минуле, на годину раніше за час свого останнього візиту.

Опинившись у лісі, він пішов прямо вперед, намагаючись якомога гучніше хрускотіти галуззям і шарудіти листям. Коли йому здалося, що з-за кущів з’являється тонка дівоча постать, Вересень відстрибнув убік і озирнувся. Дикуни передали цю тактику наступним поколінням: позад себе Вересень побачив міцного парубка, котрий вже заніс  над головою чималого дрючка.

– Стривайте, я хочу допомогти!

Дрючок повільно опустився.

– Сестро, чи не так дід описував нам прибульця?

– Так. Він повернувся.

З-за дерев повиступали ще люди. Насправді їх було не так багато. Вересень дивився у їхні щирі обличчя і думав, чи справді вони змогли б коли-небудь змінити світ? Врешті, він вирішив: «Так, змогли б, якби захотіли».

– Немає часу все пояснювати. – «Святі сценаристи, очистіть мене від штампів!». – Зараз по вас прийдуть і перестріляють усіх.

– Чому? – спитала дівчина.

– Бо вважають вас загрозою. Скажіть, ви дійсно збираєтесь напасти на цивілізовані міста?

Вони мовчали. Очі Вересня відкрилися ширше.

– То ви таки хочете…

– Не так, як тобі здається, – рішуче заперечили вони.

– Гаразд, мені все одно. Може, ви потім і зітрете все, що я знаю, з лиця землі, але хіба можна вбивати за те, чого людина ще не робила?

У лісі почулися крики.

– Це вони! – сказав Вересень, розвертаючись на звук.

– Ми зупинимо їх, – рішуче мовив високий дикун.

– Ні! Ви не зможете, я вже бачив… бачив це. Треба щось придумати, щось змінити… Гаразд, дай мені твого дрючка, а сам веди своїх людей звідси, бігом! Завтра, наступного тижня, місяця, року – робіть, що хочете. Але зараз тікайте!

І він із войовничим дикунським криком побіг назустріч нападникам.

«Назустріч своїй…» – він не встиг додумати, бо серце його розірвалося – хтось поцілив йому з бластера просто в груди.

Вони обступили його тіло.

– Це ж був громадянин, – стиха мовив перший асистент. – Ми точно потрапили у потрібний час?

Десь у лісі раптом загомонів цілий натовп, і запурхали між деревами коптери.

– Кажу вам, поліція відправилася у минуле з цілим арсеналом! Розгортайтеся хутчіш! – якби Вересень ще міг чути, то і з такої відстані пізнав би голос Гого.

– Що будемо робити, пане режисер? – питали штурмовики.

– Вшиватися.

Нерухоме тіло пролежало на землі ще півгодини, аж поки один з копте рів не натрапив на нього. Але оскільки наразі його запрограмували на пошук і стеження за поліцейськими, він просто відправив повідомлення про знайденого мертвого громадянина через супутник до найближчого відділку поліції та й полетів собі далі.

За півгодини ліс зовсім затих – знімальна група повернулася у майбутнє. Трохи згодом пташки перестали боятися розкинутих Вересневих рук і весело цвірінькали навколо його холодного тіла. А ще за годину воно зникло.

Коли Вересень знову зміг чути, якісь голоси поруч саме говорили про нього. «Як зручно», – подумав він.

– Дістав десь несертифіковану машинку часу і гайнув із нею в минуле. На щастя, він хоч здогадався запрограмувати автоповернення. О, прокинувся, сплячий красень?

– Я ж наче помер?

– Так, але не дуже давно. Хоч це і сталося двісті років тому, але з тих пір минуло лиш кілька годин, – підмигнув йому лікар. – Тепер у тебе нове серце, свіжа кров і дрібка неймовірних спогадів.

Очі Вересня помалу звикали до явищ поцейбічних.

– Сподіваюся, – вів далі лікар, – ти пам’ятаєш хто ти і звідки? Бо щось про тебе не дуже багато відомо.

У людях, котрі обступили його ліжко, було щось незвичайне. Щось дике.

– І скажи мені ще дещо: що це за гуля в тебе на лобі? Ми просвітили її і знайшли там якийсь передавач. Я таких ніколи й ні в кого раніше не бачив… Гей, ти що, зомлів?

Але Вересень не зомлів. Він тільки заплющив очі, щоб подумки розігнатися і з розмаху вскочити у новий світ.