Непотрібне спасіння

Лавка горіла. Гігантські язики полум’я проривались крізь діри в похилому даху, майоріли, наче стяги, у вибитих вікнах. Вона стояла перед охопленим полум’ям сенсом свого існування і кричала:

– Виносьте! А ну мерщій всередину. Кришталь і рубіни. Їх в першу чергу. Бігом!

Помічники носились, наче очманілі. З обпаленим одягом та волоссям, почервонілими руками і обличчями. Та їй було байдуже. Нарешті, крізь гарячкове збудження, вона помітила, що навкруги – ні душі. «Невже все врятовано? Вся моє добро врятовано?»

І тут щось повалило її на землю. Удар об землю вибив з грудей все повітря. Задихаючись, вона перевернулася на живіт і до неї донеслося гнівне, в’їдливе шипіння:

– Сподіваюсь, сліпота допоможе тобі побачити.

 Вона звелася на ноги, зробила кілька невпевнених кроків, ледь не перечепившись через чиєсь тіло. Хтось з її помічників? І тут вона застигла, наче вкопана.

«Чому раптом стало так темно?»

***

Не встигли сутінки вхопити сонце – як Кенсас вибрався із покинутої хатини на окраїні поселення і рушив у напрямку міської ратуші. Пройшов вже цілий рік після Падіння Масок і хлопець, якого дивне явище зачепило, коли йому було двадцять, навчився спати вдень, по можливості оминати великі міста та села і взагалі, якнайменше контактувати з людьми. Але зараз, коли гуляють чутки про Вежу Рятунку, він був змушений піти на ризик і навідати одного чоловіка – єдину людину, яка могла йому допомогти. Хлопець розраховував дізнатися хоча б приблизне місцезнаходження Вежі і мінімальну інформацію про її вплив на Нечистих.

Нечистими називали таких, як він, що було доволі іронічно – на них не тримався жодний бруд. Не тільки на тілі, але й на одязі теж. Одягни Кенсас запилену куртку – все до останньої пилинки тут же впаде на землю. Будь-яка пляма, будь то жир, кров чи багнюка, просто стече одежею, наче та навощена. Він вже забув, коли востаннє мився – не було потреби.

Зараз Кенсас кутався у довгий коричнево-зелений плащ – вдень незвичну чистоту одягу та шкіри від людей не приховаєш, та після настання сутінків, якщо поводитися обережно, допитливі погляди можна обманути. Але якщо у тобі запідозрять Нечистого…

На континенті сповідувалася одна-єдина релігія – кернуїзм.  Керн, створивши світ, вклав частинку своєї душі в сушу та воду. Із землі з’явився перший чоловік, із води – жінка. Тому на щотижневій церковній службі парафіянам мазали лоба сумішшю із рівної кількості води та землі. Нечистих, із зрозумілих причин, стали вважати єретиками. А покарання за це – смерть.

Існувало два континенти. Вони ділилися на два ранти, ранти – на трами, трами – на вельни, ті на міста, які в свою чергу обростали численними селами і хуторками. Кожен із рантів, трамів та вельнів очолювався двома престами. Ранти – ра-престами, трами – тра-престами, вельни – ве-престами. Обов’язково чоловіком і жінкою. В містах, в ратуші, засідали ка-вельни, у підпорядкуванні яких знаходилися а-вельни із усіх сіл.

Ворота Лорна охоронялися, та вартові кинули на нього лиш побіжний погляд. Кенсас поспішив зійти з головної вулиці і став пробиратися плутаниною вузьких завулків. Хоча й вночі тих, хто пильно придивляється, вишукуючи єретиків, зустріти практично неможливо.

Приземкуваті, непримітні будиночки, де жили прості люди, різко контрастували із розкішшю центральної частини міста, де розташувалися храм Керна, ратуша та різні лавки й майстерні. Саме біля ратуші, в двоповерховому будинку з критою терасою і невеликим садом жив чоловік, який міг допомогти Кенсасу – ка-вельн Мерте Семок. Багатій, до того ж набожний – невідомо з яких причин він допомагав єретикам. Що ним керувало? Відчуття справедливості, чи просто нудьга, той особливий вид нудьги, властивий аристократам, у яких є все? Та для Кенсаса це не мало значення. Головне, вже сьогодні у нього з’явиться надія.

Та коли він завернув у провулок, який мав вивести його на центральну площу, дорогу загородили три високі широкоплечі постаті. Стояли вони спиною до нього і якби він з несподіванки не скрикнув – міг би непомітно втекти. А так, громили разом обернулися. Один із них залізною хваткою тримав за тонке зап’ястя мініатюрну жінку – та або втратила свідомість, або була мертвою. Той, що зліва, ступив наперед і з розмаху заїхав Кенсасу в обличчя.

– Ноги в руки і щоб тебе тут не було, – наче грім проказав він.

Кенсас, який від удару повалився на землю, насилу підвівся. З розсіченої вилиці лилася кров. В голові ще не прояснилося і він, не до кінця усвідомлюючи свої дії, витер обличчя рукавом. Громили вражено відсахнулися. Провулок, крім повного місяця, нічого не освітлювало, та навіть його вистачило, щоб бандити побачили, як розтерта всім обличчям кров безслідно стекла до підборіддя, а звідти, потрапляючи на плащ, проте ковзаючи ним, наче камінці льодом, попадала на землю, утворивши невеличку калюжку.

– Нечистий! – Всі троє торкнулися лоба вказівним і середнім пальцем. Дівчину кинули на землю, ніби сміття, і рушили просто на нього. Невже вони не знали, якою ціною їм це може обійтися? Чи, знаючи, все ж розраховували на перемогу?

Кенсас, в голові якого прояснилося, вмить зосередився і потягнувся до єдиної, вельми корисної на його думку, здібності Нечистих, яка дуже легко йому давалася. Спеціальної назви для неї не придумали, та Кенсас називав її Грою Маріонеток.

Перший нападник, кулак якого загрозливо наближався до Кенсасового носа, з розмаху обійняв землю – хлопець примружився, райдужкою правого ока проплила маленька біла плямка, після чого права нога громили смикнулась, зачепившись за ліву. Виставити руки він не встиг і тепер нерухомо лежав, сильно приклавшись головою. Його товариші на мить зупинилися, та згодом переступили непорушне тіло.

Кенсас відступив назад і став прораховувати наступні дії. Він ще ніколи нікого не вбивав і навіть думка про вбивство викликала в душі якесь гидливе відчуття. Пацифіст за вдачею, та коли нема вибору… «Що ж, просто трішечки їх покалічу. Зовсім небагато. Як завжди»

Один із громил, високий і лисий, ривком підскочив до Кенсаса і заніс, неначе кувалду, кулак. Правим оком хлопця знову промайнула біла плямка і рука нападника повинна була прикластися до кам’яної стіни вузького провулку. Але нічого не сталося. Ще ніколи його не підводили здібності, і він ледь встиг відхилитися. «Що це означає? Невже на нього не діє?» Неможливо. Біла плямка прошило око наче блискавка – рази в три швидше, ніж зазвичай. І тепер рука нападника таки погладила стіну. Так, що аж почувся хрускіт. Лисий закричав від болю, впавши на коліна, а тим часом до Кенсаса підскочив третій – широкоплечий, в обшарпаному фетровому капелюсі. Удари посипалися з неймовірною швидкістю. Білі плямки бігали очима хлопця безперервно – відхилити праву руку, уникнувши удару в обличчя, смикнути ліву, направивши її в стіну. Кенсас безладно шарпав всі чотири кінцівки, поки нападник, здавшись, не повалився на землю. Будь-який Нечистий міг би смикнути і за серце, миттєво забравши життя, та ще ніхто і ніколи цього не робив. У Нечистих була надзвичайна могутність, та нею ніхто не зловживав.

Троє громил, принижені і покалічені поплелися геть, забувши навіть про свою жертву. Кенсас підбіг до жінки і, переконавшись, що та ще жива, привів її до тями. Вона повільно розплющила очі. Мить і Кенсас отримав дзвінкого ляпасу, жінка стала відповзати і, впершись в стіну, завмерла, підтягнувши ноги під себе. Голова безладно крутилася, з горла виривалися дивні звуки, ніби вона плакала без сліз.

Треба було її заспокоїти, тому він поспіхом сказав:

– Я їх прогнав. Тих, хто на тебе напав. Не бійся. Я друг. Я тобі допоможу.

Хлопець наблизився і обережно взяв її руку. Допоміг підвестися. Вона, здається, помалу втихомирилася. І тут, заглянувши їй у вічі, він зрозумів – жінка сліпа.

– То були Нечисті, – мовила вона хрипким голосом, а потім, ніби набравшись сміливості, додала: – Я точно знаю. Ненавиджу їх всім серцем. Колись вони забрали мій зір. Цього мало? Тепер їм потрібне моє життя?

Кенсас не став переконувати її в протилежному. Слова, що виривалися з її горла були продиктовані страхом. І все ж, не зважаючи на те, що він шукав Вежу Рятунку, аби позбутися прокляття Нечистих, ці несправедливі слова його зачепили. «Хоч всі і називають нас єретиками, злими і нікчемними, та добріших людей не відшукати. Чому цього ніхто не бачить?»

– Допоможи мені, – раптом сказала жінка, намацавши його руку.

Кенсас зустрів незрячий погляд і, оскільки зразу ж таки відмовити було б надто жорстоко, став тягнути час.

– Ти тут вперше? – запитав він, придумуючи тим часом якнайввічливішу відмову.

– Ні, – відповіла незнайомка. – Колись у мене була тут власна справа, та після того, як Нечистий забрав у мене зір, я переїхала в Чертер. Село маленьке, та якраз підходяще.

«Чому вона так розговорилася? Ніби ми давні друзі» Треба було від неї позбуватися, та хлопець ніяк не міг наважитися.

– Що тебе сюди привело? І як ти сюди дісталася?

– У супроводі слуги. Його вбили, а мене схопили і якби не ти – я б відправилась за ним. А пустилася я в дорогу через Вежу Рятунку. Мерте Семок мій давній знайомий і він люб’язно надав мені інформацію. Як думаєш, я зможу повернути зір?

Кенсас не знайшов, що відповісти, та втратити такий шанс було б неправильно. І хоча в голові пронеслася думка, що вона не погребувала звернутися до знайомого, знаючи, що він допомагає тим, кого вона так люто ненавидить і що вона якось надто просто поділилася тим, що Мерте злочинець – хлопець на надав їй значення. Він думав про одне: кому Мерте Семок дасть точніші відомості? Йому чи своїй знайомій?

– Ти не повіриш, але і я шукаю того ж. Я також постраждав від Нечистого і сподівався відшукати у Вежі спасіння. Можу скласти тобі компанію.

Прозвучало це надто фальшиво і нещиро, та вона, здається, цього не помітила і від радості ще сильніше стиснула його руку, посміхнувшись. Кенсас відмітив, що жінка доволі красива – незважаючи на сітку зморшок, нехарактерних для її віку і ніс з горбинкою, який, здавалося, був взятий у когось іншого. Він підняв її ціпок і, підтримуючи за плечі, вивів з провулку.

Верта, так її звали, запропонувала зупинитися на ніч в таверні, та Кенсас, під приводом невідкладності, запропонував зараз же рушати в дорогу. Заперечувати вона не стала і Кенсас навіть здивувався цій поспішній згоді.

З міста вони вибрались тим же шляхом, що й Кенсас сюди потрапив. Вартові не звернули на них увагу.  Верта тримала хлопця за руку, допомагаючи собі ціпком, і він не смів її відпустити. «Що б вона сказала, якби дізналася, що я Нечистий? Заслужив би я тоді хоча б вдячність?»

Місячне сяйво висріблило дорогу. Все навколо огортала тиша – її порушував лиш шурхіт їхніх кроків. Слова не хотіли покидати свого притулку в глибинах душі. Верта казала, куди іти – через село Такот, потім на захід, через головний тракт. Так вони йшли близько чотирьох годин і біля півночі Верта запропонувала заночувати в шинку. Та Кенсас знову відмовився.

– Краще йти вночі. Ті, хто на тебе напав, можуть і далі нас переслідувати.

Верта прийняла його доводи. З головного тракту вони звернули на вузьку ґрунтову дорогу, що прорізала Такотський ліс. Дерева росли щільними рядами, поодинокі гілки звисали над їх головами, стараючись їх вхопити. Кенсас, ведучи нічний образ життя гарно бачив у темряві, а Верта, окрім темряви, нічого і не бачила.

Коли вони покинули ліс – шлях роздвоївся. Зліва він перетікав в дорогу в місто Перск, справа – в село Кортам, куди вони і прямували. Та на перехресті Кенсас побачив високого стовпа, на верхівці якого, підвішений за кисті рук, знаходився чоловік. Йому вибрали очі. То був Нечистий – саме так і вчиняли, впіймавши одного із них. Довга і болюча смерть.

– Що там? – запитала Верта і щільніше притислася до нього.

– Нічого.

– Там щось є, я знаю. Не мовчи. Скажи мені.

Кенсас зітхнув.

– Стовп Чистоти.

Жінка вирвалась з його хватки і ступила вперед, виставивши перед собою руки. Торкнувшись п’яток Нечистого, ще живого, проте ненадовго, вона підняла голову і плюнула. Клубок слини, потрапивши на голі груди, сповз вниз, приєднавшись до калюжі нечистот.

– Так тобі і треба. Щоб ти не вмирав ще  цілий рік, – проговорила Верта. Нечистий застогнав, крізь потріскані сухі губи він прохрипів:

– Вежа… Не йд…

Верта не дала йому договорити і щосили вдарила ціпком по ногах. Той закричав. Після чого вона пирхнула, сплюнула йому під ноги і, обернувшись, знову вчепилась Кенсасу за руку.

– Йдемо.

Хлопець мовчки дозволив себе забрати. Та його одноплемінник, який зараз помирав на стовпі, не виходив йому з голови. «Що було б, признайся я Верті? Як скоро я опинюся на такому ж стовпі?» Та він не смів сказати і слова, хоча й розумів, що у Вежі, якщо вони туди дістануться – Верті повернеться зір і того вже не приховаєш.

Нарешті вони дійшли до Кортрама – невеличкого села, поділеного на дві рівні половинки широкою річкою, прямою, наче стріла. Вогники свічок у віконцях маленьких хатинок виглядали ніби відображення у воді нічного неба. Зорі і вгорі, і внизу.

– Вежа десь посеред лісу, – сказала Верта.

– Дуже добре.

Через п’ять хвилин ходи лісом вони вийшли на велику округлу галявину. Вежа Рятунку була тут. Та Кенсас зовсім не так її уявляв. Посередині галявини виростала широка кам’яна арка. Прямо над нею, в повітрі, висіла ще одна. І вже над ними, на відстані близько п’ятдесяти метрів крутилася кам’яна брила. Але не суцільна. Скоріш як побудована з каменю будівля, правда без вікон і дверей, яку зірвало з фундаменту і яку просто запустили в повітря.

– Попався! – чи то прохрипіла, чи то скрикнула Верта.

Кенсас аж здригнувся. Відсахнувшись, він розгледів на протилежній стороні галявини розсип смолоскипів.

– Попався! Попався! – не вгавала Верта. Вона стала крутити ціпком – Кенсас спробував втримати її руки за допомогою здібностей, та з подивом відмітив, що нічого не виходить. А ще його черевики були в багнюці. Тому ціпок Верти приклався спочатку до ребер, потім проїхався плечима.

Верта, задихаючись від люті, продовжувала:

– Думаєш, ти єдиний, кого ми сюди заманили? Той Нечистий на стовпі – о, він був до тебе. Вежа – лиш приманка. Тут ви втрачаєте свої здібності, і їх можна відібрати. Страшно? Страшно, питаю? Має бути. Має. Скоро і ти поринеш у темряву. Твої здібності відберуть. Пам’ятаєш мого товариша? Злякався, коли не зміг на нього вплинути? Ну, процес ще не ідеальний.

Кенсас сторопів. Всі його надії розвалилися. Тілом повсюди розцвітала біль, та він не робив навіть спроби зупинити жінку. Який в цьому сенс? Скоро і так все закінчиться. Та щось не сходилось: «Могли церковники створити таке? А якщо і створили, навіщо їм, тим, хто отримав таку силу, заманювати сюди Нечистих?» 

 Кенсас схопив ціпок, вирвав, після чого повалив Верту на землю і побіг до арки.

 – Не вийде. Ти не пройдеш. Вежа не справжня!

Та Кенсас її не слухав. Раз його вже обманули. Обманює вона його знову, чи обманула ще й себе?

Та коли він пройшов крізь арку – нічого не сталося. Ні в другу арку, ні в будівлю зверху він не потрапив. «Все-таки обман? Всього лиш пастка?» І що тепер? Здатися?

Ні, здаватися йому не хотілося. Та що можна було зробити в цій ситуації? Ну не могла цю вежу побудувати церква. Вежа Рятунку справжня. Справжня! Що робити? Залишався всього лиш один вихід – пройти крізь арку разом з Вертою. Шанс невеликий, та він був. 

Він повернувся, зловив Верту за руку і потягнув вперед. Вона стала впиратися. Люди із смолоскипами були поряд, та все ж вони встигли. І тут, коли Кенсас з Вертою, що билася і кричала, пройшли крізь арку – вони опинилися в якомусь приміщення. Нерухомому, проте хлопець був впевнений, що вони в тій будівлі, що висіла над арками.

Вікон не було, та все приміщення заливало тьмяне світло, джерела якого Кенсас не помітив, як і жодних меблів, чи картин. Хоча посеред кімнати стояло дзеркало. В два його рости, широке. Кенсас заглянув у нього і очі від здивування полізли на лоба. Його відображення, точніше весь одяг, обличчя і руки, вкривав шар бруду.

– Вбий її, якщо хочеш позбутися “прокляття” Нечистого, – проговорило зображення. – Вбий, і ти знову станеш чистим. Твоя душа знайде спокій і ти знову станеш людиною. Бог прийме тебе назад.

Слова шмагали його, наче батогом. Вбити, щоб віднайти чистоту душі? Де тут сенс? Кенсас подивився на Верту. Та також стояла перед дзеркалом і плакала. «Що з нею? Чи буде так вже й погано, якщо вона помре? Адже вона сама хотіла моєї смерті. Лукаво заманила в пастку, знаючи, що зі мною буде. І мій побратим не дарма покарав її. Злочин мав бути дуже важким, адже, щоб ось-так забрати зір, або назавжди відняти якусь кінцівку чи орган, Нечистий має віддати за це власне життя» Та його погляд знову впав на відображення. І він зрозумів  – жити з таким прокляття не так вже й погано. Адже прокляття вбивства не тільки поверне його одягу і тілу здатність забруднюватися, але й навіки заплямує душу. Так, як у дзеркалі. Бути чистим ззовні і брудним в душі? Чи навпаки? Вибір очевидний. І Кенсас відвернувся від дзеркала.

***

Обличчям Верти текли сльози. Зір, нарешті, повернувся.

– Вбий його. Вбий Нечистого і будеш бачити, – сказало їй власне відображення.

Та Верта плакала не через те, що нарешті змогла бачити, а через те, що побачила. Побачила те, що всіма силами старалася забути. Згадала той далекий день, день, коли згоріла її лавка. День, коли забрали її зір.

У полум’ї горіли її слуги. З палаючих рук випадали коштовності, слуги збивали вогонь з рукавів, несамовито кричали. Дітей, які розносили замовлення покупцям, вона щосили била, змушуючи повертатися в палаючу будівлю раз за разом. Та поверталися не всі, а ті, які поверталися, палали, наче копиця сіна. Та їй було байдуже. Мерте Семок у її кишені, а якщо її ослухаються – що ж, жити вони, як і їхні сім’ї, і так не будуть.

Кенсас стояв неподалік і дивився на неї. Що запропонували йому? Вбити її в обмін на зникнення прокляття? Чому тоді він зволікає?

Верта відвернулася від дзеркала і в очах знову потемніло. Вона намацала ціпок і рушила у бік хлопця. «Я заслуговую смерті. Я заслуговую смерті. Може, моя смерть принесе йому спасіння?» Та тепер вона не думала, що він зможе її вбити.

Верта зупинилася, намацала в складках одягу схований кинджал і знову рушила вперед.

Вона нарешті прозріла.