Не вір своїм очам

Джоель і Еван зачаїлися в густих кущах на краю лісу. Із стурбованим виразом обличчя стежили вони за неотесаним чоловіком, який сидів в тридцяти метрах від них.

− Може б ми щось зробили? – Жінка на мить перевела погляд на свого супутника.

− Ти ж знаєш, що не можна, − не змигнувши, відрізав він.

− Але ж в нього дитина!

Благальний шепіт супутниці і картина, яка постала перед ним, змушували серце битися швидше. Але не більше того.

− Хто тут головний? Я чи ти?

Жінка майже плакала. Але це завдання. Вона тільки підлегла Джоеля Ф. Браунінга – командира четвертого розвідувального корпусу міжгалактичної місії дослідження поведінки видів, і повинна безвідмовно слідувати його наказам.

Вже сім років його команда працює над збором та аналізом зразків поведінки людей, людиноподібних істот та тварин на різних етапах еволюції. В групі, що підпорядковується Джоелю, працює сімдесят п’ять осіб. Більшість науковців ніколи не залишали Землю і перебувають у центрі управління, де безпосередньо займаються класифікацією та обробкою отриманих даних. Контактна група складається з десяти чоловік. Ці щасливчики мають можливість подорожувати планетами та взаємодіяти з досліджуваними зразками. Також до складу команди входить Планіус. Він − щось середнє між ящіркою та собакою, і повноправний сімдесят шостий член групи.

Джоель отримав грант на дослідження, коли мав лише двадцять три роки. Він став одним з наймолодших науковців, що відзначились подібним чином. Йому не вистачило всього дванадцяти днів, щоб випередити знаменитого Веспа Христофора, який першим теоретично довів існування розумного життя поза Землею та, завдяки отриманому гранту та своїй команді, згодом зміг відкрити його на тридцяти дев’яти космічних об’єктах. Тепер Джоель повторює шлях попередника і, як колись робили натуралісти-дослідники лісів Амазонки, занотовує побачене. Він намагається сформулювати систему поведінки та взаємодії видів. «Що це може дати?» − запитували на колегії, що вирішувала долю проекту.

Відповідь була простою та здавалась йому очевидною. У всесвіті ще не знайшлось цивілізації розвиненішої за земну. Кожна з населених планет за своїм розвитком трохи відстала від Землі. Беремо Землю за ідеал. Такий собі стовідсотковий показник. Тоді решті планет можна присвоїти свої відсотки. Наприклад, Тріндагон – найбільш наближений до нашого світу регіон, отримує відмітку в п’ятдесят відсотків. Інші – ще менше. Якщо на все це діло накласти часовий показник, то отримуємо графіки розвитку того чи іншого світу. Їх аналіз дозволяє зрозуміти куди, власне, йдуть ці планети та що впливає на відхилення від передбачуваного «графіку». Все це, звичайно, відносно Землі. Здається просто. Та серед чинників, які найбільше впливають на розвиток цивілізацій, виявився один, який дуже важко піддавався прогнозуванню. Це поведінка домінуючого на планеті виду. Без цієї деталі аналіз втрачав свою достовірність. Кінцевою метою всіх цих досліджень, звичайно, був прогноз реакції мешканців піддослідних територій на різноманітні фактори впливу. Знаючи їх можна прогнозувати і власне майбутнє. Але потрібно зрозуміти як домінуючі істоти поводили себе на різних етапах еволюції і до чого це призводило. З кожним роком вплив цього чинника зростає і дуже важливо розуміти чи можна і як саме на цю поведінку впливати.

Так Джоель отримав грант, команду та сорок років на втілення свого проекту. Занурившись у роботу з головою, спочатку він розробив товстенний талмуд правил. Головне з них забороняло в будь-якому випадку вступати в контакт з представниками світу, в якому вони перебувають всього-лиш як гості. Очевидно, що необережне поводження з піддослідними могло згубно вплинути на весь світ. Хтозна як би відобразилася на майбутній історії зустріч печерних людей з групою істот в скафандрах, які прийшли з неба. За сім років це правило порушувалось тільки один раз. Та сталося це не з його вини.

Три роки тому група з чотирьох землян висадилась на Бангодері. Джоель приймав безпосередню участь у всіх десантуваннях команди. Він був керівником польової бригади. Того дня вони опинилися серед густого лугу з височенною травою. Неподалік розташовувалось поселення місцевих аборигенів. Навігаційні карти виявились далекими від ідеалу, тому науковці близько години блукали серед жовтуватої трави. Зрештою, на галявину опустився густий туман. Коли для кожного з членів групи стала очевидною відміна операції та необхідність повернення на базовий корабель, виявилось, що командир, який буквально хвилину тому стояв поруч, зник. Загальна тривога поставила на вуха весь екіпаж. Пошукові роботи тривали близько трьох годин. Першою на начальника вдалось натрапити Еван Рейчел Рут.

Джоель лежав обличчям до землі. Одяг просяк вологою, дихання важке, пульс ледь відчувався. Перевернувши тіло, колеги командира жахнулися – шкіра обличчя набула сірого відтінку і, здавалось, з кожною хвилиною ставала все темнішою. Та навіть на це вони звернули увагу не одразу. На шиї Джоель мав зовсім не характерну для людського роду річ. До неї кріпилася тонка, але досить помітна стрічка, що тягнулася в гущавину. Розгорнувши мокру траву, команда виявила створіння, яке припало до землі і величезними очима дивилося на них. Стрічка виявилася язиком цієї істоти і мала довжину не меншу за півтора метри. Тварина виявилась безшерстою, з довгим хвостом і шпичастим гребнем вздовж спини. Якби це створіння хтось побачив на Землі, то скоріше за все прийняв би його за ігуану. Та це була зовсім не вона. Кожен міг заприсягтися, що подібні тварини на рідній планеті не зустрічалися і перед ними було що завгодно, але аж ніяк не ігуана. Чого тільки вартував язик тварюки.

Першочерговим поривом хтось хотів вбити істоту та швидше забрати потерпілого на корабель для надання допомоги. Та ще хтось поставив вірне запитання. А як, власне, надавати допомогу? Жоден з присутніх не міг знати напевне, що сталося з Джоелем і чи йому взагалі ще можна допомогти. Щоб збільшити шанси на успіх вирішили взяти з собою істоту. Живу.

Так в їх команді з’явився Планіус. Командира врятували. Як виявилося, в слині плазуна присутня отрута. Її концентрація порівняно невисока. Для людини вона практично безпечна. Але якщо її дія вимірюється годинами, як у випадку Джоеля, то виникає запаморочення, галюцинації і, можливо, навіть смерть. Командира вчасно знайшли. Що стосується Планіуса, то його спочатку помістили в ізолятор, де провели незліченну кількість аналізів, а потім, виявивши його відносну безпечність, виділили місце біля командного містка, зробивши хатньою тваринкою, що його зовсім не засмутило.

Так головне правило порушили вперше. Відтоді воно перетворилося на справжню аксіому, яку ніхто не мав права піддавати сумніву. Адже тільки чудо завадило трагедії. Та  Джоель виніс з цієї історії ще один урок. Не все так просто в його роботі. Не все, що в нашому світі вважається білим, таким є і у інших. Приклад Планіуса, якого в ситуації, яка склалася тут, на Землі вважали б справжнім монстром і він ніколи б не став домашнім улюбленцем. Його б просто вбили. Одразу і без роздумів. Тобто паралелі, які Джоель побудував для формулювання своєї теорії вперше за стільки років, видалися йому злегка не паралельними – не завжди землянин може повністю осягнути дух чужих світів. Що це означало для нього самого? Абсолютний крах.

Зараз він сидів в кущах і спостерігав за аборигеном далекої планети. Чоловік, замотаний в брудну шкіру якоїсь тварини, тримав на руках немовля. Куди поділася його мати невідомо. Складалося враження, що ця дитина зовсім не його. Він її просто вкрав. Тільки цей факт на Землі змусив би свідомого громадянина втрутитись у ситуацію. Але це не було найстрашнішим, а те, що дикун сидів біля вогнища і його очі виглядали надзвичайно голодними.

Джоель і Еван до останнього вірили, що в них просто розігралася фантазія і чоловік приніс дитину поближче до вогню, щоб та зігрілася. Вони сподівалися, що перед ними батько зі своїм дитям, а, як відомо, в родині всі повинні турбуватись один про одного. Джоель та Еван так і не порушили першого правила, хоча жінка готова була це зробити. А потім сталося непоправне.

На кораблі панувала тиша. Весь екіпаж зібрався навколо і спостерігав як Еван гамселила свого командира. Вона гірко плакала і голосила.

‒ Ти клятий виродок, ‒ нарешті змучившись, сказала вона. ‒ Ти клятий виродок. Ти міг його врятувати, але нічого не зробив.

‒ Я не міг нічого зробити, ‒ відповів їй тихо чоловік, хоча чудово розумів, що підло бреше.

Очі Еван здивовано округлились.

Слова застрягли в її горлі. Вона погрозливо направила палець на Джоеля.

‒ Ти його вбив. Своїми власними руками.

Капітан дивився в її заплакані очі.

‒ Ми не могли втрутитись. Це проти правил. Зрозумійте!

Джоель вже виправдовувався перед всім екіпажем.

‒ Яких правил? Той монстр вбив дитину і засмажив її на вогнищі. Про які правила ти говориш?

Джоель схилив голову і навів свій останній аргумент.

‒ Я думаю, що в нього була причина вчинити саме так.

‒ І ця причина ‒ голод.

Ще один сильний удар прийшовся чоловікові в плече.

‒ Думаю ти помиляєшся. Він не міг вчинити так тільки через те, що йому захотілося їсти.

Еван не вірила своїм вухам.

‒ Але ти ж сидів біля мене і бачив все на власні очі.

‒ Все набагато складніше, ніж може видатись на перший погляд. Нормальна людина не може так вчинити без вагомої причини.

Еван знову простягнула палець до його обличчя.

‒ То не людина. Ти не плутай одне з іншим. Далеко не людина.

‒ Так це ще не людина, ‒ підтвердив Джоель. ‒ Але майже. Їхній розвиток іде тим же шляхом, що і наш. Вони схожі на нас. Ти сама сказала, що нормальна людина так би не вчинила… без причини. Він точно її мав. Можливо, цей чоловік має сім’ю ‒ жінку та кількох дітей. Одне немовля невиліковно захворіло і, щоб врятувати інших, він вирішив пожертвувати ним, тому подалі від їх очей і вбив дитину.

Ошелешена подібною історією жінка ледь не вчепилася в горло Джоелю та стрималась.

‒ Можливо в тебе є пояснення і того, чому він його після цього з’їв?

Джоель його мав.

‒ Подивись в якому світі вони живуть. Тут виживання залежить від найменшої дрібниці. Щоб вполювати здобич потрібно витратити багато сил та енергії. Щоб харчуватися потрібно використовувати будь-яку можливість. Хоч це і не гуманно, але було досить розумно з його боку вчинити саме так ‒ не варто розкидатися можливістю поповнити свої сили.

Знову запанувала тиша. Команда спрямувала на Джоеля нерозуміючі погляди.

Після паузи слово знову взяла Еван.

‒ Знаєш, а ти дійсно правий. Він дійсно схожий на нас. Особливо на тебе. Ви обидва схиблені безжалісні вбивці!

На цьому розмова закінчилася. Кожен повернувся до своїх справ, обмірковуючи те, що сьогодні сталося. Думки командира були направленні на те ж.

Він хотів вірити, що в сказаних ним словах був сенс. Всі його досліди дозволяли припустити, що він все ж правий. Адже людина, яку вони сьогодні бачили, була їх пращуром. Хіба їхні предки могли без причин вбивати дітей? А якщо права Еван? Що тоді? Тоді вся його робота піде псу під хвіст. Цього не може бути. Джоель не хотів вірити, що чолов’яга дійсно жахливий варвар, хоч і бачив підтвердження на власні очі. В нього мала бути причина і Джоель повен був її знайти, хоч для цього йому доведеться порушити власне правило.

Теркель Портупчян дивився в монітор і не міг повірити в те, що бачить. Він покликав Еван і решту групи до екрану. Їх безпілотник помітив людину, яка в скафандрі сама йшла через галявину до того місця, де сталася трагедія.

‒ Це ж командир, ‒ озвучив очевидне хтось зі спантеличених учених.

‒ Він що йде до людожера?

‒ Схоже на те.

Чоловік впевненим кроком ступав в напрямку печери. Він йшов туди з наміром остаточно переконати себе і команду в справедливості власних слів. Йшов, щоб довести, що тут немає варварів.

На екрані людина в скафандрі зупинилася біля входу в печеру. Певно він кликав людожера. Через кілька секунд перед ним виріс величезної статури чоловік. Ніхто не чув про що вони розмовляли, та і чи розмовляли взагалі. Зрештою велетень заніс над головою палицю і з усього маху вперіщив нею по голові Джоелю. Той впав як підкошений.  Що буде далі здогадалися всі. Часу щоб врятувати капітана в них вже не було.