Найманець. Рішення

Що я міг сказати на зауваження мого друга – що я вже переріс свою планету? Що таке життя не для мене? Лише одне – він був правим у всьому. Тобто – майже у всьому. Помилка його була в одному – я не був найманцем. Так, мене й справді цікавили пригоди, так, я й справді хотів глянути на інші світи. Але перетворитися на „Солдата Фортуни”... Ні, це не для мене. Не хочу я бути вигнанцем, не зможу... Надто багато тут залишиться: друзі, батьки, рідні мені місця. Саме тому я й відмовив йому.

Але Кріс лише хитро посміхнувся й продовжував потягувати своє пиво.

- Ти й справді не хочеш приєднатись до нас? – тихо запитав він.

Я лише заперечливо похитав головою, але боявся вже глянути йому у вічі. Боявся його слів про розчарування у такому приятелі, як я. Але він лише мовчав. Хотів, щоб я почав говорити. А я просто не знав, що можна сказати. Та й сумніваюся, щоб хоч хтось міг би зв’язати два слова в даній ситуації. Мало кому найближчий друг за пивом пропонував таке... Подумати тільки – я найманець. Не простий, а, так би мовити, міжгалактичний. Дуже схоже на якесь кіно. Бестселер. Бойовик. Надто далеко від реальності. Малоймовірно, що таке взагалі може статися. Але, між тим, все ж таки сталося. Навіщо він прийшов сьогодні до мене?

Я підвів очі на усміхнене обличчя друга, але він не збирався пояснювати мені свій вчинок. Він лишень промовив:

- Георг, не думай тільки, що я пропоную тобі банальну біганину з автоматом або вибухівкою. Ти для цього зовсім не підходиш. У нас для цих справ є професіонали... – сказав він з якоюсь непомітною і дивною інтонацією.

Я правильно його зрозумів – Кріс не хотів мене принижувати, так само й не хотів просто викладати факти. Він мене інтригував. Бив на банальну цікавість. Не вийде – я не воїн!

- Так само я б і не пропонував тобі бути планетарним, чи то – космічним, винищувачем. Ти ж ніколи не пілотував жодну бойову... Та що там бойову – навіть цивільну, літаючу модель. У тебе ж, якщо не помиляюся, тільки мотоцикл вдома?..

Я не відповів, лише втупився у свого келиха. Чому він запросив мене сюди? Чому замовив пиво? Хотів мене споїти? Не може цього бути. Він дуже передбачливий. Мій старий знайомий по університету знає, що алкоголь лише посилює мою підозру... Я в такому стані лише більше приділяю увагу різноманітним дрібницям. Ні Кріс, не загітуєш ти мене. Не вийде. Спробуй...

Він посміхнувся, ніби прочитав мої думки, й раптом різко змінив тему, продовжуючи й надалі інтригувати мене:

- Ти ж чув про останні моделі бойових ”Шерманів”?

У моїй уяві відразу запалав образ, яким, мабуть, марив кожен підліток. Здоровенний бойовий кібернетичний робот. Майже жива істота, яка потребує для роботи всіх систем лише одного – пілота. Живого пілота з багатою уявою. Людину, яка вміє НЕ тільки правильно щось робити, але й знати ЯК це робити. Пілот ”Шермана” міг бути гарним воїном, але залазячи у кабіну робота, міг перетворитись на вкрай талановитого художника. Або навпаки. Пілотом могла бути тільки впевнена у своїх силах людина. Я дуже хотів бути пілотом. Я б міг погодитися на пропозицію приятеля. Раніше...

- Я не хочу помирати у цій консервній бляшанці... – тихо прошепотів я, щоб нас ніхто не почув – найманців у нас зараз не жалували, а я не хотів наражати свого друга на небезпеку.

- Я знаю, що ти реаліст. Й що ти вже вийшов з „геройського” віку, - розсміявся він.

- Тоді навіщо ти почав цю розмову? Я не хочу...

- Що ти маєш на цій планеті? Що тобі дала Земля, окрім народження?..

Батьки, друзі... Кріс один з моїх найближчих друзів... А що потім? Справді, що я отримав зараз? Що у мене є? Сумнівна професія? Яка зараз майже нікому не потрібна?.. Справді, а чого я боюся – невже смерті? Не пам’ятаю, щоб я боявся померти, коли кинувся захищати бідолашну собаку, яку били якісь підлітки... Так само, я й не пам’ятаю, щоб чогось боявся, коли довелося за цей вчинок відповідати перед міліціонерами. Я похмуро посміхнувся. Якщо чесно, а я завжди намагаюсь бути чесним з собою, то одного з тих підлітків я хотів вбити – мені просто не дали. Я тоді ні про що не думав, я просто хотів розтрощити йому голову. Також пам’ятаю, як я сказав на суді, що той покидьок може радіти, що я його взагалі живим залишив.

- Уявляю, що б з ним сталося, як би він накинувся на твого друга, або, не дай бог, на родича... – криво всміхнувся Кріс, прочитавши мої думки, ніби відкриту книгу.

- Я б йому переламав всі кістки, а потім методично б бив ногами до втрати пульсу. – Суворо промовив я.

Так, вбити я можу. Смерті я не боюся. Ні своєї, ні когось з тих двоногих, яких я за їх поведінку й за людей не вважаю. Отож, не через це я відмовляюся стати пілотом. Привид?..

- Невже боїшся зустрітися з привидом колишнього пілота? – поцікавився Кріс, ще більш хитріше посміхаючись.

- Вмовкни, - попрохав його я, починаючи злитись.

Дідько! Він знає, він точно знає, що ЦЕ мене тільки зацікавить. Він твердо знає, що я б хотів поспілкуватись з Привидом. Більше ніж звання пілота, більше ніж бажання отримати силу (так! Просту силу. Я теж не ідеальний. Влада мені не потрібна – мені потрібна тільки сила. В тому сенсі, як вона уявляється, зважаючи на моє виховання) мене цікавив феномен Привида. Кожен пілот „Шермана” класу 00, або 01 залишав по собі в електронній пам’яті бойового робота матрицю своєї свідомості. У сучасних бойових роботах цей „дефект” вже виправили. Я ніколи в житті не хотів бути звичайним військовим. Бо сучасні „Шермани” – були звичайними машинами. Ніби танки, тільки й того, що на двох ногах та з руками. Ні! Мене завжди цікавили „нульовки”. Лише вони могли дати пораду, або й просто поспілкуватись з людиною, якій довіряли. Привид... А як би я хотів хоч перекинутись слівцем-другим з Шеудіро но-Шана... Пілотом, який спочатку захищав Землю від воїнів інших цивілізацій, а потім раптом повстав, та зі своїми спільниками, начисто зніс кілька найсильніших баз планети, прогулявшись ще й по одному місту, політичній столиці Землі.

Я знав чому він це зробив – його розлютили. Я завжди цікавився історією, на аматорському, звісно, рівні. Легко використовувати різноманітні події у своїх цілях. Десь застосуй двозначність, викинь одне слово, або встав інше – й от вам результат – історія на замовлення. З моменту повстання баз, де знаходилися елітні „Шермани” (їх механіки, вся обслуга, навіть кухарі та прибиральники) Шед вважається найбільшим маніяком у нашій історії. Й нікого не турбує одна несумісність. Шед підняв повстання через півтори години після того, як влада планети почала „миротворчі дії проти збожеволілих пілотів-воїнів”. Нікого не турбує й те, що база 10/20, на якій знаходилася група „Шерманів”, їх еліта, так звані „Демони” (і яку очолював саме цей Шед) була зруйнована „одним рішучим ударом основних сил Землі”.

Подумати тільки, люди напали на своїх же, на тих, кого ж самі й тренували для захисту планети від космічного вторгнення. На тих, хто постійно віддавав своє життя, заради життя інших. А щойно у таких „спецах” потреба відпала (війна не може бути вічною, тим паче, якщо загарбники з іншої зоряної системи), вони просто, від страху, що така зброя може повернутись проти них, вирішили знищити всі бази з найсильнішими „Шерманами”, які були розкидані по всій планеті. Всього таких баз було 30, у кожній знаходилась група по 4-7 бойових одиниці. Обслуговуючий персонал кожної складав тисячі людей от тільки пілотів були лічені одиниці. Щоправда, не всі хотіли знищити бойових роботів з пілотами та персоналом. Дехто з влади захотів прибрати до власних рук цю СИЛУ. Але було одне „АЛЕ”: згідно своєї структури та програми бойовий робот не може працювати з кількома пілотами одночасно. В нього виникає симбіоз з окремо взятим пілотом. Саме це було значною перешкодою. Підготувати іншого пілота було не дуже складно, найбільша проблема полягала у звиканні нервових систем „Шермана”, до особистості пілота.

Влада прорахувалася тільки у одному – військ просто не вистачить, щоб одночасно знести таку кількість баз. Але головне командування цих спецпідрозділів їм вдалося ліквідувати. База №1, центр „Шерманів” був зруйнований буквально за кілька хвилин. Група ж Шеда саме закінчувала одноденні маневри у 30 хвилинах ходу від своєї бази, коли по секретному каналу спец підрозділів „Шерман” до них дійшла звістка про напад. Но-Шана, не роздумуючи погнав групу назад, але все ж трохи спізнився. База 10/20 вже була майже повністю знищена. Єдине, що він зміг зробити, то це вдарити у тил військам союзників, та спробувати захистити тих, хто вижив з обслуговуючого персоналу. Скільки вижило „повстанців”, історія замовчує, але певні джерела кажуть, що вижило тоді лише 15% персоналу бази. Шеудіро, не розмірковуючи, як міг швидко зібрав з усіх баз, яких урядові війська не встигли знищити, всіх діючих „Шерманів” і повів цей загін на Столицю. Одним рішучим ударом зніс оборону та почав те, що потім назвуть „різаниною” й захопив цей центр, втративши всього лише 10% свого загону. Після того, як війська „викинули білий прапор”, Шед з „Шерманами”, які вижили, відступив до космічного корабля та відлетів з планети.

Це сталося 20 років назад. Тоді ж Шеудіро но-Шана зі своїми воїнами прийняв рішення перетворитися у вільних найманців, які б підпорядковувалися виключно командиру корабля. Але такий стан довго не протримався - через 3 роки їхній „клан” розвалився на різні групи найманців. У кожної були свої ідеали й своя тактика. Одне було спільним – недовіра до уряду Землі. Навіть після заселення інших систем „Шермани” все ще не довіряли землянам. Так само, як і Земля їм.

Я знаю правду й через це ненавиджу нашу владу. Я зневірився у людях, особливо - політиках. Я твердо знаю одне – таких людей не варто до влади допускати. Не існує мирних рішень у згаданій ситуації. І якщо Шед - зло, то я ще більше зло, бо справедливість для мене на першому місці.

 Якщо при мені б’ють беззахисну тварину, я можу вбити навіть людину. Чим тварини гірші від нас? Нічим. Тільки тим, що вони слабші й не мають жодних прав. Люди їх приручили. А навіть французький пілот-письменник Антуан де Сент-Екзюпері в свій час казав: „Ми відповідальні за тих, кого приручили”.

Я струснув головою, намагаючись прогнати ці думки. Не можна приймати рішення тільки через ненависть. Я знаю, що я хочу вбивати таких ... . Я знаю це. Це знають й мої друзі, особливо Кріс. Але у мене є заради чого жити. Я не хочу перетворюватись на Шеудіро, якого поважаю, добровільно. Він почав вбивати, бо люди знищили його мрію про мирне життя. Знищили те, у що вірив молодий пілот. Те, що він захищав. Вони вбили значну частину його друзів, адже після повстання почався розшук „небезпечних злочинців”. Тобто тих, хто зміг вижити. З усіх пілотів „Шерманів” вижило лише кілька груп. Всього 18 дієздатних „Шерманів”, і 13 „обстріляних” пілотів до них. Треба було йому зробити все по-іншому. Зібрати всіх своїх, хто вижив після підступного нападу урядових військ на захоплений корабель ельфів. Та вийти за межі Сонячної системи. А тільки потім наводити „порядки”.

 Наша планета, на жаль, населена людьми, які прагнуть влади та сили. Кожен використовує їх у своїх особистих цілях. Хтось ще більше хоче, а комусь вистачає й малого. Я б хотів тільки одного – розібратись з тими, хто заважає людям нормально жити, різноманітною мафією, вибити їх всіх до останнього, а потім полетіти з цієї планети. Зробити те ж саме, що й група „Демони”... Але у мене є життя, яке не належить мені. Я скований своїм вихованням. Емоційні кайдани дружби та любові значно сильніші за ненависть. Я знаю, надто гарно знаю, що може статися, якщо я отримаю „Шермана” й зустрінуся з несправедливістю. А несправедливість постійно існує. Я постійно її бачу. Злочинці у нашому місті, в країні. Різноманітні скоти, які залякують слабших та знущаються над ними, рекет, „дах”... НЕНАВИДЖУ!

- Що ти надумав? – цікавиться раптом Кріс.

Я знову трушу головою, намагаючись прийти у себе. Якщо чесно, то я навіть забув, що він поруч. Майже забув і про нашу розмову. Але це (здається мені) не вплине на моє рішення.

- Ні, я відмовляюся.

- Твоя справа, - киває раптом приятель й підводиться, зиркаючи на годинника. – Мені вже час. Завтра о десятій відлітаю. Тоді бувай, - з цими словами він протягує мені руку.

Я мовчки потис її й провів здивованим поглядом спину товариша. Помітив, як біля дверей до нього приєдналося кілька жилавих постатей у чорних костюмах з дивними емблемами на плечах.

Мій приятель сів у машину й вже давно поїхав кудись... А я все ще продовжував витріщатися у те місце, де він знаходився. Як це - Кріс навіть не запропонував мені звичайний час на роздуми?.. Не намагався мене переконати. Не хотів давати іншого шансу. Він нічого не хотів!

Не на жарт розізлившись я різко підвівся й вийшов з кафе. Зараз я ненавидів все. Себе, що не попросив часу, його, що він не надав мені цієї можливості... А найбільше я ненавидів „Шерманів”. Це було безглуздо, але саме ці кібернетичні організми викликали зараз у мене ненависть. Хтось може їх пілотувати, й робить це зараз. Мені ще в дитинстві снилось, як я керую „Шерманом”, а зараз... Чому я не погодився відразу? Боявся? Чого боявся?!..

Від нестримної люті я з усієї сили зацідив ногою по нещасній бляшанці, яка потрапила під ноги. Провів спопеляючим поглядом політ блискучого предмета й раптом помітив дещо дуже цікаве. Те, що мені зараз було потрібно. Моє нервове напруження потребувало якоїсь розрядки. Розрядка, як мені здалося, була поруч.

Я стояв у вузькому провулку. Позаду - нікого. Попереду на мене йшли двоє. По обличчях – банальні сучасні „мафіозні” підлітки. Рекет, мафія, гопи... Називайте їх, як хочете – вони завжди існували, існують і, мабуть, будуть існувати, бо наші закони занадто м’які. Очі – тупі, голови бриті. Блатні.

- Г-а-д-и, - радісно протяг я.

Я навмисно надав собі переляканого вигляду. Ну дуже хотів щоб вони напали на мене, сприйнявши за слабшого. Хай вони спробують мені погрожувати. Я був просто злим.

Спрацювало, подумав я, коли один з них зупинив мене.

- Мобілка є? – погрозливо поцікавився він, й заступив дорогу.

- Є, - криво посміхаючись і досить голосно промовив я, назвавши найдорожчу марку. – Але тобі я її не дам.

Далі я вже не стримувався. Тому останні кілька слів прохрипів крізь міцно стиснуті зуби продовжуючи уважно стежити за ними. Навіть зробив крок вбік, щоб заступити дорогу іншому, який хотів обійти мене. Рекетир, як я й передбачав, глянув на мене здивовано – з такою поведінкою йому, видно, ще не доводилось зіштовхуватись й зупинився.

- Чувак, ти чо?.. – протяг один з них, розглядаючи мене, ніби цікаву тварину.

- Нічо. Ми у вільній країні. Мобілку не дам, не вважайте мене дурнем. Грошей теж не отримаєте, - й, ніби глузуючи, розстебнув трохи курточку, спеціально демонструючи купюру, що стирчала з кишені сорочки.

- Хаміш, чувачок? – промовило воно.

Я зраділо ошкірився.

- Добро. Розберемося тут і зараз... – прохрипів я. – Нападай й спробуй забрати те, що у мене є, якщо зможеш, ти...

Цього він, як кожний блатний, витримати не зміг. І кинувся на мене... Саме цього я й очікував. І все вів саме до цього. Ненависть, яка скопилася у мені виповзла назовні.

Він спробував мене вдарити, а я, не намагаючись блокувати його випад, з усієї дурі вгатив йому кудись під ребра, цілячись у діафрагму. Він зігнувся, але мені було цього замало. Схопивши його за комір я послав його головою у найближчу стінку. Миттю розвернувся, вже не піклуючись про тил, й почав вивчати фізіономію другого, котрий вихопив з кишені ножика. Та ні – все-таки здорового ножа.

- Якщо не бажаєш здохнути – кинь! – наказав йому я. – Кидай ножа, кому кажу.

Хлопець не зреагував та кинувся на мене. Ножа тримав досить професійно, знизу, від стегна, вістрям до мене. За крок до мене викинув руку з ножем вперед. Підсвідомо (як мене тренери вчили), перехоплюю його руку, стискаю пальці й смикаю на себе, в той же час роблячи крок убік. Пропускаю його тіло в напрямку знайомої стіни. Хрусь... Хлопець оглушливо скрикнув. Ніж дзенькнув на асфальті. Я не збирався вбивати цих „гопників”. Мені хотілося лише їх полякати, що мені й вдалося, судячи по „тілам”, які валялись на асфальті.  Ненависть зникла. Нерви прийшли в норму. Збудження зникло. Наостанок я плюнув на них та й  пішов своєю дорогою. Мене вже ніщо не турбувало. Ненависть зникла й я міг знову логічно мислити.

Я вже не сердився ні на Кріса, ні на себе. Я зрозумів, що він хотів зробити. Так само я й зрозумів, що він дав мені ще один шанс. Що він мені сказав, коли виходив? Що відлітає завтра... Отже у мене якраз день на роздуми. Точніше кажучи – на його пошуки. Я все вирішив, ще коли він тільки заїкнувся про „Шерманів”. На Землі мені нічого зараз не світить. Я народився мрійником і повинен дякувати долі, що народився у епоху бойових роботів. Влада повинна дякувати Фортуні, що я не народився раніше. Бо якби я був із Шедом... Хай радіють, що я не був тоді воїном-шерманом. Ми б з ним могли такого наробити...

Раптом я спинився. Чомусь відчув себе винуватим перед тими хлопцями. Все ж таки я їх спровокував. А може це просто моя вигадка?.. Може й приїзд Кріса – вигадка? Але я б хотів бути у його команді... В той же час він тільки старший механік... Стоп, а чому це я подумав, що „мех” означає „механік”?.. Це ж старе звання воїнів-шерманів! Шеудіро ж був „Мехом”!

Ох, Кріс... Тепер я точно повинен тебе знайти. Хоча б заради того, щоб просто розповісти, що саме я зараз про тебе думаю! Окрім того – найманець, це ж просто робота... У мене часу мало, треба негайно спробувати зрозуміти, звідки стартує його корабель...

Десантний бот у променях вечірнього сонця виглядав просто фантастично. Я був стомлений пошуками, але задоволений. Звісно, добиратись довелось, як кажуть, „городами”. Навіть згадав дитинство, переховуючись від охорони. Просто диво, що мене не помітили. Коли впевнився, що Кріс саме на цьому кораблі, тоді вийшов із своєї схованки й попрямував до боту. Це був не просто корабель. Ця дивовижна махіна стартувала з космічного крейсера на орбіті планети й доставляла „Шерманів” з пілотами на поверхню. Може це й забобони, але на борту корабля красувався номер 00/666. Це був той самий десантник, на якому літав „Звір” – робот Шеудіро.

Мої черевики прогупали по трапу...