Цікаво, що моя крайня книга, утопія «Нагострені леза» була задумана ще тоді, коли з’явилася перша - «Нова людина», антиутопія. Дебют із антиутопією – це був правильний, хоча тоді неусвідомлений крок для недосвідченої авторки.
Бо сильна утопія - одне з найважчих для автора завдань. Минуло чимало років до моменту, коли накопичений досвід і викристалізувана ідея дозволили взятися за утопію. Хоча от Ігор Сілівра твердить, що «Нагострені леза» утопією не є - правом авторки заперечу, та дуже вдячна йому за підтримку.
В основі книги ідея двох утопічних суспільств, які конкурують між собою. Таким чином вдалось збудувати необхідний конфлікт. І навіть оті – досвід + вдала базова ідея – не стали достатніми умовами, лише необхідними.
Писання тривало й тривало, ріс обсяг тексту, однак те перевантажене громаддя мені не подобалося. Напосілися сумніви… Завдання мені взагалі до снаги? Злість і розчарування змусили мене відкласти рукопис, що поставав уже понад три роки, іще на рік. Для автора така криза є важким випробуванням. Внутрішню перфеціоністку не обдурити, відтак я розуміла, що текст далекий від готовності. Добивали зовнішні чинники. Втрата роботи і ковід не додали впевненості, спокою, а слід визнати, що пишу добре лише тоді, коли душа спокійна та задоволена.
Через рік було подаровано трохи спокою зі щастям, три тижні моря – дякую, коханий!
Все в голові вклалося за лічені дні. Пригадую, як я, усміхнена, сиділа вечорами по пару годин за крихітним столиком на балкончику будинка в Каламаті, витесуючи з брили матеріалу стрункий текст. Легко, впевнено, з повним розумінням, як треба. Жовтень 2021-го. Рукопис майже готовий, потім кількамісячна робота правок. Зроблено! Парі видавництв ще встигла надіслати «Нагострені леза».
24 лютого 2022 року перекреслило всі плани. Забулося все, що було там, за рискою 24 лютого… Випірнувши з шалу новин, страху за рідних і близьких, волонтерства, обстрілів улітку, я кволо, без ентузіазму, поштурхала обидва видавництва, в яких теж не стало ані сили, ані ентузіазму жити книгами.
А рукопис читали бета-рідери. Звідки вони брали ентузіазм читати, горіти, штурхати мене, щоб я видавала книгу? Спасибі їм! На спробу №2 прилаштувати рукопис я спромоглася лише навесні цього 2023 року.
Дуже вдячна головному редакторові видавництва НК «Богдан» Богданові Будному за те, що він, високо оцінивши роман про майбутнє, взявся за видання «Нагострених лез». Сердечні подяки редактору Петрові Ктитору, художнику Олегові Кіналю, пані Мирославі, всім причетним з колективу видавництва за диво! Мабуть, книги про майбутнє все ж потрібні серед жорстокої війни з недобитою імперією зла.
Вікторія
Більше вона не могла дивитися і закричала, щоб це зупинити.
— Ти… Паскуда така! Ти чому дозволив це?!
— Вікторіє, чому ти виростила це?
— Я?! Я не знала!
— Ти просто диво… Спершу створюєш таємну організацію, що повинна вбити мільярди істот, які вам не подобаються, хоча віртоси нічого поганого людям не заподіяли, навіть допомогли вам вижити. А потім ти обурена тим, що хтось чинить із вами точнісінько так само. Ти точно з виду людина розумна?
Розгублена, розбита, нажахана Вікторія мовчала, втративши здатність оборонятися.
— Війна є вашою суттю. ШІВ і вірта щосили допомагають людству, але заслуговують на знищення. Вікторіє, ти зациклена на тому ж, що й Хакон. Ви – прекрасні вбивці, два чоботи пара. Чудове досягнення мільярдів років еволюції.
— Його треба зупинити…
— Кому треба? Мені? Та я щосили намагаюся не відібрати у людей свободи волі, не вирішувати за вас. Вірта тільки допомагає. Бо ви нам не чужі. Ваші ігри у війну проти всіх, навіть проти своїх недостойні, але то ваш вибір. Люди… такі люди.
Вікторія не вловила сарказму чи іронії. Лише дещиця суму і констатація факту, спокійна, безстороння. Безжальна правда змусила її до захисту.
— Ти не ШІВ! Можна подумати, що ти до цього виду не належиш! – відперла вона.
— Колись належав. Можливо, навіть щось іще залишилося від homo sapiens. На щастя, не так і багато.
— На щастя?! – Вікторія обурилася. – Та ти себе вважаєш богом вірти, чи що?!
— А на, маєш! – весело озвався господар. – Вікторіє, навіть у вірті я не всесильний, в реалі – поготів, тому ти схибила. Такі, як ти, Вікторіє, віртосів мають за ніщо. Мовляв, колись були людьми, та зараз уже бездушні раби ШІВа. Тобі не спадає на гадку вважати мене істотою нового виду. Значно вигідніше вважати віртосів несправжніми. Тоді легше вбивати, правда? Вікторіє, хочеш спостереження? Наскільки відсталим або прогресивним є будь-яке суспільство можна перевірити простим способом. Досить послухати про рішення важливих проблем, які пропонують його найкращі уми. Найпотужніші інтелектуали воліють архаїчні рішення, наче вийняті з минулого? Тоді суспільство відстале. Скажи мені, шо такого нового запропонувала ти зі своєю організацією? От що такого модерного у війні з інакшим? Убивство інакшого, як радикальне рішення конфлікту, людина застосовувала впродовж всієї історії свого виду, почавши від знищення неандертальців, інших видів людини, і закінчуючи міжсвітовою війною з ШІВом та твоєю секретною організацією задля руйнації вірти. Ти… ви, які начебто вміють думати, чомусь не здатні збочити з давнього шляху людства – війни. Звідки ж береться твоя впевненість, що твоє суспільство краще, розвиненіше, ніж вірта?
— А що такого новаторського пропонуєш ти? – з викликом запитала Вікторія.
— А-а, сам дурень… Теж дуже свіжа відповідь. Справді хочеш знати, що я пропоную? Не злякаєшся?
— Чого?
— Моя відповідь примусить тебе залишитися безтілесною. Тобто, після відповіді ти сама не повернешся в реал. Навіть проситимеш мене, аби я не повертав тебе в тіло.
— Та невже?! – зухвала недовіра.
— Ага, – відверта насмішка, впевненість і ще щось.
Вікторія знітилася, та не збиралася відступати. Муляло оте ще щось нерозгадане. З вірти ж ніхто не повернувся. Невже всі шпигуни, диверсанти не просто виявлені, затримані, покарані? Чи цей виродок усім їм пропонував вибір, а всі вони воліли добровільно залишитися у вірті? Такого бути не може! Він просто грається, зробить, що забажає, в будь-якому випадку! Неважливо, що вона хотітиме… Але зараз він бавиться нею, заплутує в павутину, наче павук муху, перед тим, як вбити.
— Ну, здивуй мене!
— Здивую. А ти мене – ні. Люди – передбачувані створіння, хай суперечливих емоцій у них чимало.
Досі Вікторія спілкувалася зі співрозмовником у звичний для себе спосіб. Слова складалися у речення. Співрозмовники – господар із ввічливості, а гостя через те, що звикла спілкуватися, складаючи слова у речення, – користувалися мовою, ведучи суперечку. Однак щойно згаснули останні слова саркастичного візаві, як почалося незвичне, та цілком зрозуміле Вікторії спілкування.
То був вищий рівень. Перед нею розгорталися образи, формули, процеси. Ні, не перед, а у ній творилася якась магія швидкості, осягання вмить складних і цікавих речей.Наталка Ліщинська
Нагострені Леза
Наталка Ліщинська — українська письменниця, що неодноразово брала участь у конкурсах «Зоряної фортеці». Пише у різних жанрах, віддає перевагу фантастиці. У її «великому» доробку антиутопія «Нова людина», сучасне фентезі «Не люди, люди, нелюди» і дитяча казка «Пригоди Хоробрика».
Наталка Ліщинська є авторкою оповідань у кількох десятках збірок 2008-2022 рр., серед яких: «Львів. Вишні. Дощі», «Львів. Пані. Панянки», «Львів. Пристрасті. Таємниці», «Львів. Шоколад. Кам'яниці» (КСД), «Дорожні історії» (КМ-Букс), «Теплі історії» (Брайт-Букс), «Агенція «Незалежність» (Видавництво НК «Богдан»), теж численних публікацій у газетах і журналах.
Лауреатка конкурсів «Коронація слова-2011» у номінації «Твори для дітей», «Коронація слова-2013» у номінації «Пісенна лірика».
