Monsturos

Monsturos

Волання та стогін чутно з усіх боків. Від них кров холоне в жилах. Голоси всюди. Їх ніби мільйони. Вони благають про допомогу, проклинають. Але все марно... Двері та вікна заклинило. З будинку не вибратися. Хоча вибиратися вже нікому. Усе навколо охоплено полум’ям.

Воно пожирає все на своєму шляху: меблі, фіранки, шафи, техніку, потроху підбирається до людей на підлозі. Ті непритомні, і якщо їх зараз не витягнути, вони загинуть. І посеред усього цього пекла стоїть підліток. Зовсім неушкоджений. Полум’я оминає його чи скоріше навіть лащиться, як маленьке кошенятко, що проситься на руки.

Хлопець перелякано дивиться на тіла на підлозі, не уявляючи навіть, до кого кинутися першим. Він розуміє, що відбудеться далі. Знає. Але вдіяти нічого не може.

Саме у цей момент Дрейк завжди прокидався. Кошмар, що слідував за ним уже майже чотири роки, у черговий раз нагадав про себе. Кошмар, що колись був дійсністю. В ті часи Дрейка ще називали Тимком. У хлопця була родина: батько, мати, старша сестра та купа друзів. Він жив у невеличкому містечку і щойно перейшов до випускного класу. Тимфій просто обожнював небо і те відчуття свободи, що воно дарувало кожному. Вільний політ, коли ти опиняєшся сам у повітрі, і здається, ось-ось за спиною розкинуться крила. Тоді, здавалося, навіть дихається вільніше. Тому хлопець мріяв після випуску серйозно зайнятися парашутизмом, аби дарувати іншим те саме відчуття свободи. Але не судилося...

Тимофій чув про стихійників, навіть зустрічав особисто, але ніколи не думав, що сам виявиться одним із них. Перший сплеск відбувся досить пізно, коли, здавалося, жоден обдарований вже не проявляє себе. Скоріш за все, саме тому стихія була такою сильною та неконтрольованою, і застигла хлопця зненацька — під час сімейного вечора. Вогонь занадто швидко охопив будинок. Загинули всі, окрім самого Тимка.

Шокованого хлопця, що дивом вижив у страшній пожежі, спочатку забрали до лікарні. Він не міг мовити ні слова, або пояснити вогнеборцям, що сталося. Коли шок минув, Тимофій згадав усе. З того моменту ним займалися цілителі від приборкувачів вогню, аби стабілізувати стан. А хлопець спочатку замкнувся в собі, відмовився контактувати людьми, припинив озиватися на власне ім’я. Пізніше на запитання психолога, що допомагав підлітку адаптуватися у новій реальності, відповідав, що його звуть Дрейк, і ніякого Тимофія знати не знає.

— Він намагається створити собі нову особистість, — пояснював лікар. — Таку, що зображає нове “я”, але непричетна до трагедії у родині.

Трохи згодом, коли стан більш-менш стабілізувався, хлопця перевели до академії Елементалес — однієї з найкращих шкіл стихійників на всьому континенті. Це було надзвичайне за своєю красою місце. На узбережжі моря, поруч із високими горами та вулканічними печерами. З протилежного від моря боку — могутній ліс, вільно гуляти яким ризикували лише хіба що володарі землі. За переказами, при заснуванні академії тут не було жодної рослини, жодного живого організму. Лише пустка, море та вулкани-гори. Вітри вили, роздували суховіями видуваючи родючі землі й будь-яку насінину, занесену птахами. Море біснувалося. Вулкани постійно прокидалися. Життя, здавалось, просто неможливе. Нелегко довелося стихійникам. Варто було приспати вулкан, як піднімався вітер, знов роздмухуючи вогонь. Той, в свою чергу, висушував ґрунти, даючи можливість рознести їх пилом по околицях. Решту часу гігантські хвилі зазіхали на такий ласий шматочок. Стихійники крок за кроком приборкували ошалілу природу. Заспокоїли море, вітер, приспали вулкани, розкопали печери. Пізніше звели будівлі майбутньої Елементалес — класи, житлові корпуси, адміністративний. А з появою студентів, що вчилися володарювати землею, посадили перші деревця майбутнього лісу. І якщо подивитися на академію зараз, то неможливо навіть уявити, що колись тут не було нічного.

Коли порахувати, то в Елементалес Дрейк був уже майже чотири роки, але за цей час хлопець ані трохи не навчився контролювати власні сили, просто відмовлявся вчитися працювати з вогнем. Психологічні наслідки та набуті страхи виявилися сильнішими. Дрейк просто боявся стихії, відмовляючись сприймати її як частину себе.

У черговий раз прокинувшись від жахастика із самим собою, хлопець накинув кофту поверх піжами і вийшов із житлового корпусу. Ноги самі привели його на пляж. Напевно, найбезпечніше місце у всій академії. Бо поруч море. Вода...

Було ще рано. Академія спала за винятком чергових. Небо вже посвітліло, але сонце ще не встигло виринути з-за горизонту. Тихо та спокійно. Майже... Що ближче Дрейк підходив до узбережжя, то сильніше псувалася погода. Жадібні хвилі одна за одною набігали на берег, намагаючись відкусити якомога більший шмат. Море вирує, лютує. Небо починає повторювати за ним. Блискавиці розкраюють сіре полотно на шматки, здається, ось-ось одна із них влучить у море.

Юнак присів на пісок, не звертаючи ні на що уваги. Ні на хвилі, що одразу промочили ноги, ні на вітер, що здавалося, тільки підтримував невдоволеність стихій. Його холодні пальці з задоволенням забиралися під досить тонку кофту та нічну сорочку, але Дрейк цього зовсім не відчував.

— Якщо ти зараз не заспокоїшся, то одна з твоїх блискавиць перетворить море на окріп. Не думаю, що старші хранителі води тобі подякують. Особливо майстер Юраш. Його колонія русальних елементалей тільки-но обжилася на новому місці. Якщо вони зникнуть, будеш потім цілий місяць чергувати ночами.

Дрейк відвів погляд від безмежної води попереду і перевів його на дівчину. І коли вона тільки встигла підійти?

— Воно саме, Гань. Я нічого не роблю взагалі. І не можу зрозуміти, чому. Чому, як той чортів олімпієць із достихійницьких оповідок, я здатен жбурлятися блискавками наліво й направо? Не докладаючи зусиль.

— Ти й сам чудово знаєш відповідь. Блискавка це твій вогонь, — дівчина присіла поруч.

Ганна або Ганя, як принципово звав її Дрейк, навчалася на курс старше, хоча за віком була молодшою роки на три. Хранителька води, яку вже зараз позаочі називали “першим дивом Елементалес”. Талановита, здібна, така, що серед студентів рівних їй немає. Хоч завтра відправляй куди-небудь в океан заспокоювати цунамі. Юний геній.

На момент появи Дрейка в академії, дівчини там не було. Разом із майстрами стихії вона проходила практику на іншому боці континенту. І повернулася тільки через місяць після хлопця. Він на той час вже встиг повідлякувати усіх потенційних товаришів та приятелів. Місцеві пліткарки одразу ж розповіли Ганні про нову сенсацію. Спочатку нею керував банальний інтерес — було дійсно цікаво подивитися на того, чий стихійний сплеск стався аж у сімнадцять років. То ж, вигадавши найбільш влучний момент, дівчина підійшла до Дрейка знайомитись. Хлопець у вже звичній йому марені шикнув на неї, одразу закриваючись від стороннього. Та водницю така реакція розсмішила. Вона, тільки сильніше розкуйовдивши і так явно нерозчесане волосся, побажала гарного дня і пішла в справах. Трохи згодом дівчина пояснила свою реакцію. Виявилось, її батьки мали притулок для безпритульних тварин. Тож з самого дитинства хвостаті були постійними мешканцями їх будинку. Тому Ганна дуже добре вміла приборкувати здичавілих муркотунів. Навіть таких незвичних, як новачок в академії. І які б там гігантські мури не зводив Дрейк між собою та оточуючими, для дівчини вони виявлялися не вищі за бордюр. З часом хлопець просто припинив звертати увагу на її часту присутність десь поруч. А потім просто звик. Якось так і потоваришували.

— Знову будеш говорити про стихійне перевантаження та застоювання сил?

— Якщо потрібно буде — так. До тих під, поки до твоєї довбешки не дійде в решті решт, що не навчаючись приборкувати вогонь, гірше робиш ти перш за все собі. Не можна, розумієш? Не можна відмовитися від стихії, якщо вже вона вибрала тебе. Буде тільки гірше. Рано чи пізно вогню в середині тебе збереться занадто багато. Він знову вирветься назовні і нищитиме все на своєму шляху. Тебе в першу ж чергу. Хочеш повторити долю одного з попередніх директорів? Його просто розірвало з середини.

— А чи не буде це на краще? Нащо світові така почвара?

— Тоді нащо взагалі було створювати стихійників?

— Так! Дійсно, нащо? Вода, земля і повітря — їх я можу зрозуміти. Але вогонь... Нащо було давати в руки людям таку небезпечну стихію? Стихію, що нищить...

— Ні, я звісно бачила, що ти майже на кожному занятті спиш, але думала, що то так.. Аби відчепилися. А ти дійсно дрих. Історію взагалі не слухав? Приборкувачі вогню з’явилися першими. Бо світ тоді палав у самому прямому сенсі цього слова. Вогневик розкрив сили найпершим. А вже потім він прикликав решту.

— А далі нащо?

— Бо так закладено природою? Чотири пори року, чотири основних періоди доби, чотири сторони світу. Чотири стихії — чотири складові життя. Нас вчать, що життя зародилося у воді. Все живе дихає повітрям, росте або ходить по землі. Але вогонь... Саме він підтримує життя, дає можливість розвиватися. Без вогню світ загинув би ще у зародку. Ти думаєш лише про знищення, але забуваєш про ще дещо. Вогонь у коминах та печах — він зігріває. Без нього ми б замерзли. Вогонь у плитах нас годує. Свічки і навіть лампочки дають нам світло. Навіть сонце. Воно теж певною мірою вогонь. Хіба ти можеш сказати, що сонце почвара?

— Ну звісно, — Дрейк підвівся з піску. — Тобі легко тут розкидатися такими словами. Ти ж у нас бісів геній.

Хлопець повернувся спиною до води, збираючись піти до своєї кімнати. Не було ніякого бажання слухати чергову проповідь. Негода, що здавалось, вгамувалася, знов розійшлася не на жарт. Блискавки з вдвічі більшою силою стали пролітати небом.

— Знаєш... — Ганна продовжувала сидіти на піску, обличчям до води. Але голос її все одно було чутно, незважаючи на хвилі та вітер. — От ви всі тут так впевнено заявляєте. Геній. Перше диво академії. Але чомусь всі забувають старезну, але мудру приказку. У кожної медалі дві сторони.

Мій перший стихійний сплеск не був вдалим. В тім як і переважна більшість. Мені було чотирнадцять. Ми з сестрою влітку відпочивали у бабці з дідом у селі. Свіже повітря, ґрунтові дороги, старенькі велосипеди, бабціни пиріжки з фруктом, комашня, город. І як вершечок у цьому дивному тортику — річка за селом. Майже кожного дня ми з Арінкою та нашими сільськими друзями бігали до річки. Глибокою вона не була, не втопишся. Зате у спеку можна класно освіжитися. Хлопчаки намагалися вудити рибу. Краса одним словом. Ну і звісно, тому відпускати до річки нас ніхто не боявся. А даремно, мабуть.

Того дня я відчувала щось дивне, якесь незвичне збудження. Але тоді я все звернула на вечір напередодні. Коли сусідський Сашко зізнався, що я йому подобаюсь. Та не в Сашкові була причина. Після сніданку ми з сестрою за звичкою побігли до річки. Там на нас вже чекали друзі. Ми гралися, бавилися, коли я відчула, що в мене сильно печуть руки. І не придумала нічого кращого, ніж засунути їх у прохолодну воду. Наступної миті я почула просто нелюдський крик молодшої сестри. Не знаючи як, я замкнула її у водяну клітку, що повільно стискалася навколо. Паніка охопила мене повністю, змусивши заклякнути на місці. Друзі потікали, а я просто стояла і дивилася, як клітка повільно топить дорогу мені людину.

Коли прийшли дорослі й зупинили дію стихії, Аріна вже була непритомною. Ледь відкачали. Але з тих самих часів у неї непереборний страх води. А ще постійні проблеми з диханням. І винна в цьому я.

Ви називаєте мене генієм, але це не природна обдарованість. Це результат тяжких виснажливих тренувань у спробі приборкати власну стихію, аби нікому більше не зашкодити. Аби у майбутньому повністю контролювати ту силу, що живе у мені. Життя зародилося у воді. Але вода так само легко може його відібрати.

Дрейк похитав головою. Не дуже він вірив у таку захопливу історію тернистого шляху до досконалості. Навіть із вуст подруги.

— Я вже згадувала одного із колишніх директорів, що відмовився від стихії. Те, що його самого розірвало, то півбіди. Рештками повітряних потоків знесло третину академії. Жертв нарахували близько сотні.

— А якщо я не просив такої сили? Якщо я не хочу навчатися?

— Ти просто боїшся. Цей страх природній. Але його можна перебороти. Потрібно зробити тільки один малесенький крок. Тут і зараз. Спробуй.

— Усе може вийти з-під контролю.

— Слухай, озирнися. Ти в академії, у місці, що буквально дихає стихіями. Ну й тим паче, з тобою я. А як ти там казав? Бісів геній? — Ганна озирнулася на друга. Тепер він стояв у неї на спиною.

Негода знов трохи вщухла. Проте найнастирніші блискавиці здаватись не хочуть. Одна з них ледь не влучила в море. Якби водниця вчасно не зреагувала і водяною стрілою не відбила потік наелектризованого вогню. Дрейк зачаровано спостерігав за тим, з якою легкістю Ганні вдається керувати стихією: відбивати блискавки, заспокоювати хвилі. Чи зможе він сам колись так, якщо дослухається? Можливо, дійсно варто спробувати?

— Почни з найпростішого. Невеличка вогняна кулька, — далі підбурює дівчина.

Хлопець прикриває очі, глибоко вдихає та повільно видихає. Намагається пригадати все, чому його намагалися навчити за ці роки. Подумки вимальовує обриси вогняної кульки. По рукам розтікається тепло, а пальці починає пощипувати. Тільки зараз Дрейк наважується відкрити очі. І бачить, як з кінчиків пальців правої руки зриваються крихітні язички полум’я й збираються до купи у вигляді сфери. Вона поступово збільшується, доки не сягає розміру тенісного м’яча. Куля зависає у повітрі, переливається усіма відтінками помаранчевого та червоного. Рука хлопця так і тягнеться аби доторкнутися. Але концентрація втрачається, і сфера просто розсіюється у повітрі.

— Бачиш. А ти боявся...

Дрейк тільки киває у відповідь. Бо це перший раз з моменту пробудження стихії, коли він не боїться власного вогню і навіть згоден спробувати навчитися його приборкувати. То ж виходить... Виходить ніякий він не монстр?