Так сталося, що шуліка без верби, як було написано на моєму беджі, отримав місце на квітучій гілці дерева під назвою майстер-клас. Наталія Дев’ятко не мала змоги приїхати до Києва і я посіла її місце за столом. Дуже вдячна за цю чудову можливість!
Тож настала і моя черга написати відгук про минулий майстер-клас. Поспішаю поділитися враженнями, доки вони достатньо яскраві.
Погоджуюся із учасниками, які вже написали відгуки з того приводу, що майстер-клас пройшов на мажорній ноті, весело та невимушено. Так, що на перший погляд не одразу й зрозуміло, які були зауваження до робіт учасників. А вони ж таки були!
Якщо казати про загальні похибки, майстер мав неабиякі зауваження щодо діалогів у оповіданнях. Діалоги мають бути невимушеними. Автор має вичитувати їх вголос, щоб зрозуміти, чи можливо взагалі вимовити те, що ми написали. Ну а про три крапки, та характер персонажа, який мають передавати діалоги (і які прийоми мають при цьому застосовуватись, а яких краще уникати) у відгуках вже було написано. Це перше, але не єдине зауваження Володимира Єшкілева. Майстер наголосив і на тому, що ми маємо вчити матчастину. До того ж максимально у неї поглиблюватись. Якої теми та сфери життя не стосувалося б наше оповідання.
Цікавою особливістю цього майстер-класу було те, що Володимир Єшкілев не часто висловлював особисті зауваження. Частіше, базуючись на огріхах однієї оповідки, вказував на загальні проблеми, які так чи інакше притаманні багатьом авторам. Так, мій Шуліка став приводом для рекомендації авторам добряче передивлятись початок оповідання, коли те вже написане. І, по можливості та необхідності, взагалі переписувати якщо не першу частину, то хоча б перші абзаци. Майстер пояснив це тим, що автор, коли починає писати твір, знаходиться у пошуку. Тому іноді його невпевненість відображається у невдалій будові речень і тексту. Звісно ж, я отримала чергового копняка і за більш ніж недосконалу мову. Поки що ніяк не можу позбутися цієї вади. Тож маю працювати і працювати.
Панні Олесі майстер взагалі рекомендував писати сільську прозу. Хоча у цьому не дуже хочеться погоджуватись із нашим доброзичливим критиком. Не хотілося б щоб Олеся Гулько-Козій покинула спроби писати фантастику і припинила брати участь у конкурсах. З цього приводу, до речі, майстер теж висловив цікаве побажання до, так званих, молодих авторів. А саме: деякі речі трапляються лише раз у історії, як то чорнобильська катастрофа, чи загибель українського села, і ми маємо якомога правдивіше усе це зобразити в наших творах. Бо як не ми то хто ж? Зі слів майстра, чорнобильська катастрофа залишилась без уваги літераторів. В українській літературі не зостанеться про неї свідчень. Я так розумію, усі сталкерські байки до уваги не беруться. А загибель села –це те, що відбувається сьогодні у нас на очах і не викликає ніякої уваги з боку письменників. Усе це майстер висловлював, як побажання до панни Олесі звернути увагу на тему, але, як доволі часто траплялося протягом майстер-класу, це звертання поширилося на усіх авторів.
Свою порцію зауважень отримали усі учасники. Оповідання Віталія Кривоноса виявилося достатньо сильним для того, щоб інші учасники не знайшли історичних невідповідностей (так, Пане Мишиусе, лицар звучить краще), але пан Єшкілев на те й майстер, ще й викладач історії – знайшов і зауважив. Звісно ж деякі технічні невідповідності виправити буде нескладно. А сперечання учасників з приводу другої частини твору і того, яким бажав автор у творі зобразити Вишневецього, не призвели до одностайної думки.
До речі, щодо персонажів, Володимир Львович вважає, що автор таки має дозволяти собі вільності створюючи образи. Мовляв-бо: «Хіба хто питав у Гоголя, хто такий Вій і чому саме таким його зобразив автор». Це стосувалося питання, чи необхідно розкривати, хто такий Шуліка.
Складно сказати, як має виглядати українська фантастика. Але і як вона виглядати не має, теж не відповіси однозначно. Олексій Тимошенко отримав зауваження з приводу того, що його оповідання схоже на твори дев’яностих. Але це не було окреслено, як негативне явище. Та й Володимиру Венгловському Єшкілев закинув, що його твір яскравий приклад жанру «інтелігентський апокаліпсис», який теж родом з минулого сторіччя. Обидва оповідання активно порівнювали із творчістю братів Стругацьких. Власне я нічого проти Стругацьких не маю, а самі оповідання, на мою думку, далеко не найгірші з тих, що наслідують творчість талановитого дуету письменників.
Складніше за все, мабуть було engineer, бо особливих огріхів, окрім невідповідності характеру деяких персонажів, посаді, що вони займають та цікавого зауваження: «Лаврентій Берія не міг так сказати у 1939 році» майстер не вказував. Побажав вчити матчастину, працювати над правдивістю, а може і (здається) написати з цього оповідання дещо більше. Хоча авторка отримала респект за Шубіна і визнання її перспективності.
А наостанок я хочу нагадати тим, хто був на МК, і озвучити для усіх інших повчальне слово майстра. Він дозволив собі усіх присутніх назвати письменниками і сказав, що ми маємо невпинно працювати, вчитись, творити і вірити в себе. Самоприниження – це саме те, за що найбільше лаяв нас майстер, як це не дивно. Сказав, що усім з присутніх до снаги бути письменниками. Ми ж з повагою та гордістю за себе покивали, а хто який висновок з того зробив – хтозна. Усі ми різні.
І вже з неформального: «Письменник – то віл. Йому завжди тяжко. А тому, хто працює на видавництво, найтяжче».
Поклін майстрові за позитив та конструктив! Подяка організаторам, що самовіддано роблять свою справу! Дуже вдячна за житло та екскурсію Києвом. А ще дякую усій спільноті! Тим, кого мала щастя бачити на МК, і тим, хто не був присутній. Хай там як, але атмосфера на Фортеці доброзичлива, тож дякую усім за тактовність.
