Між уламками світу

Від хмар до хмар можна було дійти за годину впоперек або за п’ять — уздовж. Марко встав ще затемна, щоб встигнути відвідати дальший край уламку світу. Він уникав цього місця вже кілька місяців, але зараз, перед від’їздом, щось потягнуло його туди.

Він видерся на вершечок пагорба і зупинився передихнути. Інший бік пагорба був пологіший, легко спускався до урвища на краю уламку світу. Трохи далі розташовувалися дрібні шматочки землі, що тягнулися за уламком, наче хвіст комети. Якщо дивитися звідси, то здавалося, що дуже легко перестрибувати з одного на інший, наче по камінцях у річці. Але якщо наблизитися, дух захоплювало від безкрайнього провалля, що відкривалося під тими найдрібнішими уламками.

Марко спустився пагорбом і зупинився недалеко від краю. Вітер посилився, шарпаючи його сорочку. Останні місяці йому часто снилися дуже реалістичні жахіття про те, як він падає. Десь там унизу, під нагромадженнями хмар, нібито був Вічний океан, що тягнувся довше будь-якого людського життя. Але ще жоден корабель не залітав так далеко, щоб досягти океану... або ж не зміг повернутися.

Якийсь час Марко напружено вдивлявся в хмари внизу. Його охопило відчуття дежавю, наче він забув щось, пов’язане з цим місцем. Сонце тим часом дерлося небосхилом усе вище і ставало боляче дивитися в його бік.

— Марку-у-у-у!

Він здригнувся, обернувшись, і порив вітру мало не штовхнув його до краю. Останньої миті Марко змахнув руками, впав долілиць у траву і закляк. Якийсь час відчуття було таке, ніби він несподівано вирвався з власного тіла і тепер повільно повертався, заново відчуваючи руки й ноги. Навіть долоні зіпріли. «Все, як у моїх снах», — майнуло в голові. Марко різко сів, відчувши злість на того дурня, що волав йому з пагорба. Тепер цей ідіот сховався потойбіч.

— Гаразд, — прогарчав Марко і чкурнув пагорбом угору, готовий натовкти пику котромусь зі своїх приятелів.

Але видершись на вершечок, нікого не побачив. Море трав коливалося під вітром, і аж до самого селища не видно було ані душі. Марко віддихався, витріщаючись на рівнину, наче кепський жартівник мав от-от вигулькнути з-під землі. Але звісно ж, ніхто не з’являвся. Марко спантеличено озирнувся. Невже це свист вітру зіграв з ним злий жарт? Його раптом схопили дрижаки і він тільки втішився, що от-от покине рідний уламок світу.

***

Маркові випала можливість вчитися на іншому уламкові світу — значно більшому за його рідний. Точніше це були три величезні уламки, поєднані між собою мостами, і разом вони утворювали ціле місто. Думаючи про нього, Марко незмінно відчував піднесення впереміш зі страхом. Жити на уламкові, який не можеш пройти за день, ще й у великому поселенні. Поки що він погано уявляв, як це буде відчуватися, однак був упевнений, що не розчарується.

Дістатися до міста Марко мав на хмарочосі — одному з летючих кораблів. Шхуна «Пілігрим» була посильним судном, що курсувало поміж кількох уламків світу, перевозячи приватний вантаж і пошту, а часом беручи пасажира чи двох. Вона не літала на далекі відстані й була одним з небагатьох хмарочосів, що регулярно зупинялися на Марковому уламку світу.

Наразі «Пілігрим» був єдиним вітрильником на причалі, красувався своїми двома щоглами поміж човнами ловців блискавок.

Повз Марка пройшов Він Нотич — південний вітер, що заступав на службу на «Пілігримі» замість свого північного колеги. Поміж рейсами вітри поперемінно жили в перехнябленій хижці на краю поселення. Старі люди називали їх «недобитками богів», молодші трохи остерігалися цих двометрових створінь з оранжевою шкірою. Коли Марко був малим, серед хлопчаків найпопулярнішим випробуванням на хоробрість було підбігти до вітрової хижі і постукати у вікно. Ніхто з вітрів так ні разу й не визирнув. Вони трималися осторонь від людей, спілкуючись тільки з екіпажами хмарочосів — ці люди ставилися до них приязно, адже без попутного вітру корабель просто шворгатиме туди-сюди поміж повітряних потоків, поки не розвалиться на друзки.

Відігнавши від себе невчасні думки про кораблетрощі, Марко ступив на трап. Кивнув капітанові, але той, здається, навіть не помітив. Невпевнено потупцявши на палубі, спустився в свою каюту, щоб покласти речі, і мало не пропустив, як «Пілігрим» відчалив. Залізні ланцюги, що обплітали корабель, фіксуючи його поміж двох бетонних стовпів, зняли, і на мить ноги Марка відірвалися від підлоги, а тоді запрацювало серце корабля, поширюючи чари, і хлопець боляче вдарився п’ятками, коли повернулася сила тяжіння. Нервово хихикнувши, Марко чкурнув на палубу. Нотич стояв на капітанському містку, і вся його фігура тепер мерехтіла, як повітря в спекотний день, а вітрило вгорі надималося. Заскреготів такелаж. Марко відчув, як судно захиталося, рушивши вперед під одним вітрилом, а матроси вже снували снастями, наче павуки, підіймаючи решту вітрил. Хмарочос хитнуло на один бік, потім на другий, а тоді він втрапив у витворений Нотичем повітряний потік і впевнено понісся вперед. Марко озирнувся на рідний уламок світу, що стрімко віддалявся — ще трохи, і стало видно землю й породи з нижнього краю цього шматка тверді посеред океану хмар. Марка раптом охопив такий захват, що він ледве стримав сміх.

***

Він просидів на палубі до самого вечора, витріщаючись на хмари, що текли й текли повз. Час від часу з їхніх глибин з’являлися пташині зграї, а десь удалині виринали інші уламки розламаного світу. Сонце весь час було за кормою хмарочоса, тож не сліпило, і Марко жадібно всотував очима біле море хмар, що тягнулося, скільки сягав зір. Вдома ніколи не бувало такого всеохопного відчуття простору, як на палубі корабля, коли рухаєшся крізь цей простір назустріч чомусь новому.

Аж увечері Марко спустився вниз і то тільки тому, що живіт добряче буркотів. Команда зібралася на вечерю. Нотич, який займав одразу два місця, посміхнувся до нього, і Марко примостився поряд.

— Компанія Ост спустила на хмари першу семищоглову шхуну, — розповідав боцман. — Їм вдалося запопасти особливо потужний артефакт — здається, молот чи що, — тому в судна купа магії, навіть частина вітрил піднімається й опускається за її помочі. В команді всього шістнадцять людей.

— Та ну, — не повірив котрийсь із матросів.

— То все артефакт, — розвів руками боцман. — Такі зазвичай на хмарочоси не ставлять. Має серце лева.

«Серцями» у кораблях називали артефакти богів — якісь речі, що належали їм і лишилися після війни людей проти них. Самі боги зникли, а світ, що тримався на вірі в них, розколовся — уламки розлетілися небом й відтоді плавали в просторі поміж хмарами і хмарами, посеред ніде. Артефакти, наповнені магією, люди навчилися використовувати собі на користь, заряджаючи їх блискавками, які ловили плетивом Арахни.

— Ризикові ті панове з Осту, — гмикнув інший матрос. — З таким потужним артефактом їх ще за бога повважає яка-небудь «Загибель богів».

— Що за «Загибель богів»? — судячи з одягу, питав другий пасажир «Пілігрима».

Матроси пожвавилися — з’явилася можливість розповісти хмаряцьку байку.

— О-о-о, то ви не чули, — засяяв очима боцман. — Всі ми знаємо, що боги скатрупилися, еге ж?

Всі витріщилися на того пасажира.

— Напевно? — невпевнено припустив той.

Відповіді на це питання по-справжньому ніхто не знав.

— «Напевно», — повторив боцман. — Ну, якось так, точно невідомо. Тому «Загибель богів» не знаходить спокою. Рискає морем хмар у пошуках богів, які вижили і прикидаються людьми, ховаються поміж нас, — він обвів усіх поглядом.

Атмосфера могла б стати похмурою, якби другий пасажир не перепитав:

— То це корабель такий?

— Так, хмарочос, — кивнув боцман.

— І хто ним керує? Яка структура посилає його на пошуки? — допитувався невгамовний пан.

Марко закотив очі. Хіба він не міг сприйняти це просто як захопливу байку? Псує весь настрій.

Боцман подивився на того допитливця як на дурника.

— Ніхто. Той корабель не знає спокою ще з часів війни проти богів.

Знов повисла пауза, і в тиші заледве не чулося, як крутяться шестірні в голові другого пасажира.

— З часів війни богів? — ось в його голосі вже з’явився відвертий скепсис. — Це ж звідколи? Вони плавають уже так років сто?

— Кажу ж, спокою не знають! — роздратувався боцман.

Пасажир хихикнув.

— Але тоді вони, певно, й самі боги, раз стільки живуть.

— Ет, — боцман махнув рукою.

— Ні, це неупокоєні душі, — пояснив один із матросів, наче говорив з ідіотом. — Вони бродять хмарами, шукають тих, хто прикидається смертним. А іноді, — він трохи подався вперед, — плутають смертних з богами і стається всяка біда.

Порипувало дерево корпусу «Пілігрима», а світло ліхтаря, що хитався під стелею, танцювало по обличчях людей.

— Вони нападають на кораблі? — допитливий пан виглядав збитим з пантелику.

— Іноді, — стенув плечима матрос. — А часом люди самі дуріють від їхньої появи. Перед тим як з-під хмар вигулькне «Загибель богів», у всіх на хмарочосі незалежно від погоди синіють нігті. А тоді той корабель-примара постає з-під хмар. Кажуть, він навіть плаває водами Вічного океану.

Марко затамував подих. Він наче опинився всередині захопливої книги.

— І що стається далі? — навіть пан скептик, здається, пройнявся.

— Люди від страху божеволіють, — покрутив пальцем біля скроні матрос. — І якщо на борту є якісь пасажири... чи загалом хтось, хто пливе з командою вперше... — він красномовно вмовк.

У Марка аж сироти пішли шкірою. Оце так.

— То що? — знов зіпсував атмосферу допитливий пан. Його голос лунав розгублено.

— Команда може збожеволіти і просто викинути за борт чужинця, — знов знизав плечима матрос, як ні в чому не бувало, і сьорбнув з кухля.

Допитливого пана перекосило від огиди.

— Якісь дурнуваті казочки, — повідомив він і підвівся. — На добраніч.

Боцман реготнув йому вслід. Марко подивився на свої нігті і спробував уявити, що було б, якби «Загибель богів» з’явилася тут. Чи викинув би боцман за борт допитливого пана? Напевно, він би й так був не проти.

***

Уночі Маркові не вдавалося заснути. Він крутився на вузькому ліжку і стіни маленької каюти тиснули на нього. Зрештою він припинив боротися з бажанням знову відчути запаморочливий стан можливостей-десь-попереду, що охопив його вдень, і піднявся на палубу. Його зусібіч оточило зоряне небо, але через темряву видавалося, наче корабель накрили непрозорим капелюхом. Простір не проглядався, тільки мерехтіли зірки.

Марко пройшовся палубою. Нікого, крім Нотича, він не помітив (вітри нібито взагалі не спали під час подорожей). Зрештою Марко зупинився на носі хмарочоса і саме тієї миті корабель потрапив у велику пухнасту хмару. Марка добряче обдало вільгістю, аж промокли сорочка й волосся. Він струснув головою, відкидаючи з лоба мокрого чуба, і аж скрикнув з переляку, коли поряд опинився Нотич.

Вітер посміхнувся оранжевими губами.

— Вітаю, — бовкнув Марко.

Той тільки мовчки кивнув. Якийсь час тривала незручна — принаймні для Марка — мовчанка. Він зіщулився від холоду і сказав:

— Несподівано мокра хмара.

Нотич далі загадково посміхався.

— Тобто не несподівано, хмари завжди мокрі, — виправився Марко, але відповіді знов не дочекався.

Схоже, пора було якось ввічливо попрощатися й піти від цього дивного типа, але перш ніж Марко встиг промовити бодай слово, погляд вихопив з пітьми щоглу. Огорнута тьмяним зеленавим сяйвом, вона піднімалася з-під хмар. Пошматований прапор на ній ледь коливався попри сильний вітер.

— Що? — Марко закляк, спостерігаючи, як випростується примарний корабель.

Вітрила на ньому теж ледве ворушилися, продірявлені, наче сир.

Марко зиркнув на свої нігті, але не розгледів кольору в темряві, а тоді повернувся до Нотича.

— Ви теж це бачите?!

Той лишався спокійним.

— Час подорожі настав, — виголосив лише.

— Треба збудити команду! — запанікував Марко, але не встиг навіть з місця зрушити, як Нотич з силою штовхнув його в груди. Просто за борт.

***

Рипіли снасті. Попри цей звук, Марко був переконаний, що загинув. Отже, Нотич скинув його з корабля, бо поряд з’явилася «Загибель богів». Якийсь абсурд. Остання думка змусила його розплющити очі. Вгорі коливалися канати й обвислі, пошарпані вітрила.

Марко сів. Густий туман за бортом приховав увесь світ, і його довгі мацаки простягалися на палубу, скрадаючи силуети команди. Найближче до Марка якийсь кремезний чоловік чистив рибу. Довге масне волосся спадало йому на лице, приховуючи його.

— Я на «Загибелі богів»? — спитав Марко.

Зі звуків долинало тільки рипіння снастей. Чоловіки ж сиділи й стояли мовчки. Найближчий кивнув.

Напевно, це був сон.

Чоловік враз похитав головою, наче почув його думки.

— Як я тут опинився? — голос від страху зробився високий.

Чоловік кинув рибу в бочку і опустив руку за іншою.

— Ти помер, — хрипким голосом мовив він.

— Марку-у-у-у.

Він озирнувся. Голос прийшов звідкись із туману. Чи йому здалося?

— Нотич подумав, що ви прийшли за мною? — спитав Марко. Відчуття реальності ставало все примарнішим. — Ввечері матрос розповідав, що люди можуть збожеволіти, якщо побачать вас...

— Люди можливо, — урвав його чоловік. — Але Нотич знав, що ми саме по тебе й з’явилися.

Марко гучно ковтнув слину. В грудях похололо. Він спробував якось непомітно відповзти подалі, чим, здається, викликав посміх на обличчі чоловіка.

— Ми завжди забираєм таких, як ти.

— Яких? Я... — Марко згадував подробиці розмови. Та ну, вони ж шукають богів, які ховаються серед людей... — Ви ж не хочете сказати, що я... — навіть вимовляти це було якось незручно. — Що я... бог?

Вся команда дружно зареготала. Щоправда, їхній сміх наче скрадав туман.

— Бог! — рохнув один із чоловіків і решта зайшлася ще голоснішим сміхом.

Марко навіть трохи розслабився, ніби ситуація стала не настільки абсурдною чи що. Він перечекав, поки команда вгамується, а тоді несміло запитався:

— То навіщо я вам?

— Ми завжди приходимо за тими, хто загинув передчасно й випадково, — відповів той, що чистив рибу.

Марко помовчав. Якийсь час він намагався розгледіти обличчя команди, але їх наче приховувала якась полуда.

— То нащо Нотич зробив це? — зрештою сумно промовив він.

— Нотич? — гмикнув чоловік з рибою. — Він просто передав тебе нам. Ти уже був мертвий.

— Марку-у-у-у, — крик раптом оглушив його, і він упізнав голос одного зі своїх товаришів.

А тоді білий спалах засліпив очі. І він згадав.

Трохи далі розташовувалися дрібні шматочки землі, що тягнулися за уламком, наче хвіст комети. Якщо дивитися звідси, то здавалося, що дуже легко перестрибувати з одного на інший, наче по камінцях у річці.

І вони з хлопцями стрибали. На слабо. Хто спритніший.

Але якщо наблизитися, дух захоплювало від безкрайнього провалля, що відкривалося під тими найдрібнішими уламками світу.

Марко стрибнув невдало — чи занадто важко, чи що, але земля посипалася під ногами і якусь жахливу мить він балансував на краю. Від страху стиснуло горло і він не зміг закричати. Товариші стояли до нього спиною, регочучи від полегшення, що лишилися живі після такої витівки. Ось Назар повертає голову...

— Це корабель мертвих, — пояснив чоловік, беручи наступну рибу. — Тут ми чекаємо.

Марко обхопив себе руками. Він не знав, скільки отак просидів на палубі. Намагався усвідомити, намагався зрозуміти, як не помітив, що мертвий... Перед подорожжю «Пілігримом» він довго не бачив своїх друзів і батьки наче кудись щезли. Але він того не помічав, усе здавалося звичним. Здавалося, вочевидь, ключове слово.

— Що ви чекаєте? — згодом тупо спитав він, не особливо цікавлячись відповіддю.

— Кінця світу, — всміхнувся чоловік. — Тоді наш корабель побачать усі, це буде знак.

Марко не без зусилля зосередився на його словах. Щось у них не в’язалося.

— Тобто якого кінця? Світ уже й так розколовся.

Чоловік трохи помовчав, зішкрябуючи луску з риби.

— Розколовся і почався знову, — знуджено сказав він. — І так завжди. Це коло, — він намалював коло рукою в повітрі. — Світ помирає й відроджується. Його знищують війни, а потім він постає знову. У нього насправді немає початку і немає кінця. Він як Вічний океан.

Маркові голова гула від усього цього. Слова чоловіка здалися нісенітницею. Він визирнув за борт, але туман далі приховував краєвид.

— Що тепер зі мною буде? — це його насправді теж не цікавило, просто від мовчання він ніби зникав, сам ставав туманом.

— Ми веземо тебе до Вічного океану. Там ти теж почнешся знов.

Якась нотка суму таки зазвучала всередині, але на диво легка, наче справжні почуття так і зосталися на «Пілігримі». Марко гмикнув і став вдивлятися в туман за бортом, що знизу набував червонуватого відтінку. Цей колір привернув його увагу і Маркові навіть подумалося, невже Вічний океан — червоний? А тоді він зрозумів. Червонясте світло ставало все яскравішим, от уже воно розлилося простором навколо, забарвлюючи хмари, які Марко прийняв було за туман, а тоді корабель провалився в повітряну яму. Корпусом струснуло, понищений такелаж невдоволено зарипів, а очі засліпило сонце, що ховалося під хмарами.

Коли Марко звик до світла, то побачив внизу воду, багато води. Від горизонту до горизонту простягався Вічний океан, до якого не долітав жоден корабель. Принаймні живих.