Нагадуємо про існування "Авторської колонки"
Цього разу пропонується до уваги есе нашого постійного автора Наталки Ліщинської.
Обговорення вітається
Часто чую зверхнє: «Не люблю ці фентезі-фантастику. Вигадки, брехня!» Як автор, я навчаюся не сперечатися із читачем – він мій цар і бог. Але цього разу кортить перемовитися з моїм богом…
«Ніякої магії, лише вмілі руки», - жартують фокусники. Лукавлять. Спритні руки, звісно, потрібні й тренувати їх необхідно, проте глядач, котрий бачить лише маніпуляції (manu – рука), часто-густо не замислюється, що рушієм ілюзії є… уява штукаря. Багато ілюзіоністів, мріючи про славу Гудіні, який вигадав чимало фокусів, використовують старі трюки. Проте саме в голові факіра зароджується мистецтво ілюзії, там відбувається складна алхімія. Це і є справжня магія, бо руки – лише виконавці. Мозок вигадує, власне він вирішує, який реманент використає, яким чином сконструює фокус, проте глядач побачить, що руки витягнуть потрібну карту з колоди чи звільняться з гамівної сорочки.
Ота передмова про видиму спритність рук і про незриму роботу мозку стосується будь-якого мистецтва, не лише факірського. Художник, музикант, письменник – магістр ілюзії – насамперед повинен бути магом у царині уяви, а вже потім – ремісником із вправними руками. Без цих невидимих для інших, але від того не менш справжніх чарів, стають тільки кустарями. Тими, хто використовуючи вигадливість інших, просто складає з відомих деталей знайомі сюжети. І за що я обожнюю фантастику, так за те, що у ній демонстративно погано працює ремісницька механістична схема. Тобто, спритність рук не порятує фантаста, якщо лихо з уявою.
Мушу пояснити дещо: називаю фантастикою весь спектр нереалістичної прози, тобто і фентезі, і зоряну, і наукову, і містику, й історичну альтернативу – всі різновиди.
Я навмисне звужую рамці до більш звичних загалові, хоча це неправильно, бо фантастикою можна охрестити всю літературу. Навіть те, що іменують реалізмом, ніколи не буває голографічно-точним зліпком дійсності, оскільки в процесі бере участь людина з усіма своїми індивідуальними рисами особистості.
Кожне явище будь-хто з нас описує по-своєму. Пригадайте хоча б шкільні твори на теми. Якщо учні не списували з хрестоматій, одна тема завше народжувала кілька десятків різних творів. Одні були смішними, інші – недолугими й примітивними чи нудними, деякі – цікавими і непересічними, іноді траплялися й контроверсійні, що могли викликати нищівну критику або щире захоплення вчителя і жваве обговорення у класі. Все залежало від школяра-автора.
Отак і реальність видозмінюється у залежності від того, хто береться її трансформувати у художній текст. Читаючи, ми милуємося не фотографічно точною копією, а обов’язково перекрученною, перепущеною через автора дійсністю. Тому мене завжди зачіпає зневажливе ставлення до фантастики. Мовляв це все вигадки – фе-е-е… Та ж уся література – всуціль вигадки! Чому фантастика повинна бути інакшою, адже на цій яблуні й виросло яблучко літератури? 
Так, так! Фантастика – той стовбур, на якому з’явилася та розгалузилася вся проза. Не віриться? Дарма. Згадайте свій перший літературний текст, почутий у дитинстві. Озвучений мамою або дідусем. Спробую вгадати. Казка? Про Сірка чи про курочку Рябу?
Людина від зачаття і впродовж свого життя проходить увесь доцьогочасовий шлях розвитку свого виду. А в ранньому дитинстві – стадію дитинства людства, коли неписьменний представник homo sapiens лише усно міг розповісти іншим про свої пригоди. І, звісно, прикрасити їх маленькими вигаданими детальками, експресивними жестами чи емоційно забарвленими вигуками. Що оповідач був талановитішим, то охочіше його припрошували розповісти ще щось.
Отак і чотирирічний малюк захоплено слухає бабусину оповідь про пригоди змієборця з елементами горору (зміюка ж страшна, багатоголова, плюється вогнем, іноді Чужий відпочиває – це, якщо фантазія у дитини працює добре), мелодрами (цьомки-бомки Івана-дурника із царівною), історичного реалізму (ну а що ж ви думали: бідолаха-цар синочка-спадкоємця не дочекався, то тепер зятя гідного шукає, щоби було кому передати тяжко навойоване добро, бо ж розтягнуть державу, пошматують вороги).
А малюку ж буде незрозуміло та, як наслідок, нудно з Сетон-Томпсоном і з Дарреллом – ці панове поки що можуть йти на перекур, коли на вовчику їде хитра лисичка і навчає його ловити рибку чи розумака-черепаха перемагає зайця у перегонах. Більше скажу, згадані вище товариші (Сетон-Томпсон та Даррелл), як і армія інших літераторів, не стали би письменниками та не здобули б увагу читацької аудиторії, якщо б попередньо підготовлені усною народною творчістю діти не переступили на наступну сходинку – літературу для школярів. Яка, до речі, теж фантастикою підшита й підбита із вивороту та назовні.
Легенди і міфи Стародавньої Греції - сильне враження й любов на все життя. Які сюжети! Які герої! Тут і авантюрні подорожі, і любовні перипетії, і цікаві деталі побуту тодішніх людей, і війна тобі, і мир. А ви кажете: Толстой! Ах, реалізьм! Андрєя Болконського, між іншим, не існувало, але прототипи були. Ясно, що Поліфема важко звинуватити у існуванні. Циклоп – явно із царини фантастики, однак, зазирніть у кунсткамеру при нагоді і зрозумієте, наскільки сильне враження міг справити на чутливого грека-естета каліка-велет з одним оком.
Фантастика взагалі-то не оперує неіснуючим. (Т-с-с-с… Це таємниця, нікому не кажіть, але вам відкрию її. Неіснуюче не можна ані назвати, ані використати, в т.ч. і для написання тексту ). Твердження вельми контроверсійне – знаю. Зате воно правдиве. «А космічні кораблі, чужинці, маги, дракони і т.і.?» – запитаєте. Скажіть, ви ніколи не бачили в телевізійних новинах злету ракети? То космічні кораблі – не зовсім вигадка? Зовсім не вигадка. Подивіться при нагоді якусь гарну природничу передачу, скажімо, про морських жителів – там такі екземплярчики трапляються, що марсіани з «Війни світів» виглядають аборигенами, цілком своїми на Землі. Чарівники? А свої рідні мольфари чи характерники, вони – хто? Ну а перекази про драконів узагалі викликають у мене величезну повагу до пращурів. І звідкіля вони довідалися про археоптерикса чи тиранозавра? Адже описи драконів показують нам справжніх динозаврів, названих іншим словом.
Якщо справа не у вимислові, то чому, наприклад, для читача Сонєчка Мармєладова – цяця, а якийсь Леоніс, учень мага – ні? Адже обидва персонажі – небувальщина. Ось тут намалювалася найважливіша проблемка автора. Справа не у тому, чи вигадка, чи ні. Однозначно, вся література, навіть мемуари й біографічні тексти – авторські казки! Суть у мистецтві ілюзії. Коли ми бачимо всоте один і той же фокус, нам стає нудно… Отак і з фальшивою літературою – читач, який уже бачив ці сюжети, знає, чим усе закінчиться і не захоплений мистецтвом ілюзії автора, не приховує зневаги до написаного. Звідси і вигуки: «Не люблю цю брехню - фантастику!»
Фантаст, який з купи заяложених пазлів складає старі картинки, насправді пропонує читачеві давно відомий фокус, котрий добряче набрид. І читач, який поважає себе, має рацію. Він хоче справжнього дива, а ми, факіри, повинні знати, що це не неймовірна спритність рук, котра досягається роками тренувань, а магія, народжена у мозкові.
Та оригінальні антураж і фантприпущення у фантастиці грають все ж лише одні з головних ролей. Нереалістична проза, використовуючи незвичне, хоча й знане, мовить ще й про різних людей (і навіть тоді, коли фантаст змальовує червоподібних чужинців з планети Просктдіггр) у різних обставинах. Про їхні характери, взаємодію, емоції, пригоди. Юний чарівник, відомий нині всьому світові – це позитивний герой, який вміє дружити, любити, боротися. А те, що він іще й на Німбусі-2000 літає, знаєте, дуже гарно притягує читача до хорошого тексту. Звичайно, небанальний реквізит дуже потрібен, проте без Рона, Герміони, Дамблдора, Вольдеморта і купи інших цікавих персонажів, без яскравих випробувань, пригод, стосунків поміж героями, книга не відбулася би.
Але найсмаковитіше у фантастиці не те, що вона багато може розповісти про нас, про людей. Даром, талантом фантастики є те, що вона потрафить зазирнути у майбутнє. Це зараз підводний човен або телевізор – звичні речі, а обдаровані письменники-візіоністи всьому людству колись показали прийдешнє. І воно не забарилося. Назагал, вгадати винаходження комп’ютера – то квіточки, а от ягідки – пророчити про розвиток суспільства. І таким вищим пілотажем володіють тільки аси серед фантастів.
Наважуся стверджувати, що фантастика – не тільки стовбур, на якому розложисто буяє гілля літератури. За своєю суттю – це найсвіжіший пуп’янок, новаторство, авангард літератури, котрий торує шлях у майбутнє. Вона – ще й найгарніша квітка, найсоковитіший плід на літературному дереві. В ідеалі фантастика – це все, що є у так званій реалістичній літературі, плюс чудові бонуси у вигляді свіжих ідей, фантприпущень, прогнозів, неймовірного реквізиту.
Проте вал пустоцвіту - фальшивої фантастики - заганяє читача у кут безвиході й спонукає робити висновки про нереалістичну прозу, як щось несерйозне, не варте уваги. У масовості отих несправжніх текстів, схожих на псевдогобелени «Подходи, не скупись! Покупай живопúсь!», лихо сучасної фантастики. Частина читачів звикла (привчили!) споживати фальсифікат із блискучим лейблом «Фантастика», інша – відвернулася від нереалістичної прози взагалі.
От і шукаємо ми, факіри, іншого дива – нашого читача, який йде на зустріч із нами, і, між іншим, витягає з гаманця (за наші талант + роки тренувань) свої кровні. Таких читачів різко поменшало і, на жаль, є вагомі сумніви щодо змін на краще. Звісно, розпачливо рвати волосся та кричати, що література вмирає, не варто. Чутки про її (як і фантастики) смерть перебільшені. Просто література, як колись театр, стає стравою для гурманів.
Тож, не можете не писати, пишіть! Здобувайте ремісницькі навички, та голова – ось головне (даруйте за тавтологію) в мистецтві ілюзії. Поважайте рідкісного птаха з Червоної книги сьогодення – читача, і, клацаючи пальцями по клаві, вмикайте не лише комп, але й уяву.
