Міст у кімнату життя

(Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

1.

Та далека зірка наближалася швидко-швидко і зростала у розмірах. Ще мить – і його випорснуло у її світ,  закружляло-завертіло на всі боки візерунками світла і тіней. А потім стало тихо-тихо, і тільки повільно і владно летів голос десь ізгори:

- Я бачу, ця дитина не хоче жити… Доведеться вжалити її – та і хай собі летить вниз!

Він злякався і, ледве зібравши сили,  підвів свою важку голову. - І побачив прямо перед собою великі квадрати чорного павутиння на тлі яскраво-блакитного неба, а високо вгорі (там, де ці квадрати сходилися) - чорного волохатого павука. Той павук заворушився і націлився поглядом прямо межи очі, а йому гостро-гостро хотілося світла і життя. Бо  тільки-но народився. Тому від страху перехопило подих, але  він все одно закричав, сильно-сильно, хоч важка голова і впала.. Потім – ще. І наступної миті відчув, як його тіла торкнулося щось холодне й волохате. І знову зазвучав голос, тільки уже – над самим вухом:

- Повзи, дитино… Повзи, щоб стати на ноги. Поглянь уперед і повзи. А якщо не зможеш, то життя тобі не потрібне…

А попереду… Там починався міст, вузький і без поручнів. Під ним, - геть нічого, просто якесь урвище. І цей вузький міст (а швидше – місточок) так носило туди-сюди вітром, неначе то була звичайна забавка для якогось велетня.

- Повзи, бо вжалю, - металево-владно прозвучав голос павука над самим його вухом.

Тому, зібравши крихти своїх сил, він маленькими рученятками міцно-міцно вхопився за темні обвітрені дошки того місточка і поповз уперед. І у нього все вийшло!  Він повз і радів із цього, і навіть голосно засміявся у навколишній безлюдний простір над чорнотою. Та наступної миті перервав той сміх і з усіх сил вчепився в ті темні дошки, які тільки-но  здавалися йому такими надійними! Бо шквал вітру підхопив місточок і почав махати ним так, ніби мав лише одну мету: будь-що скинути з нього це  йому не потрібне створіння. І він зрозумів, що зараз упаде, бо рученятка розтиснулись і останні сили залишали його. І тоді весь чорний простір під мостом і високе небо над ним разом із чорним павутинням пронизав благальний і відчайдушний  крик:

- Ма - ма-а-а-а!..

За мить він полетів угору із заплющеними від страху очима і… всім своїм холодним, слабеньким  і змученим тілом уперся в щось таке м’яке, тепле і рідне…

- Мій маленький і дурненький Андрійку! Ти ж мало не розбився, - лився теплий голос із висоти, - хто ж тебе просив іти на міст?  Спи вже!.. Відпочивай, мій мандрівничок-павучок такий!...

2.

Його манили ті великі ніжні очі, що за мостом, але була вже глупа ніч. А напруженою спиною він відчував погляд зовсім інших очей: хижих і невблаганних у здійсненні своїх намірів. Зібравши всі сили, він так рвонув уперед тим мостом, що опам’ятався лише тоді, коли вже падав,  знесилений,  у високу м’яку траву після шаленого бігу. І завмер, прислухаючись до того, що діялося навкруг. А було тихо. За хвилину він уже хотів піднятися на ноги, як раптом почув чиїсь кроки: не з мосту, а десь неподалік. Вони все  ближчали і  ближчали, водночас  будили його серце і вносили в нього тривогу, Бо місяць і зірки поховалися за хмари, і темно було. Та ось кроки ті завмерли – і він відчув на своїх грудях тепло лагідної руки, яка впала на нього згори. І за мить він цілував ті великі ніжні очі, за якими вже давно спостерігав із-за мосту, які його п’янили й примушували забувати геть про все інше, що відбувалося на цьому світі й десь інде поза  зірками.  Він пірнав у тепло, пестив те розкішне велике тіло, що його приймало. А потім вони обоє кричали від щастя на повний голос….

…Аж поки згори не звалився величезний живий камінь з палаючими камінчиками всередині, які гостро потребували свіжої і теплої їжі. І той великий, важкий і сильний  розкошував одразу аж на двох тілах, які поступово все холоднішали й холоднішали під його гострими зубами…

3.

Коли вони її наздогнали посеред хиткого мосту, то діяли синхронно, не змовляючись, не зронивши у холодну воду жодного слова. Все зайве розірвали й скинули вниз, а самі (один - сидячи, а інший - стоячи) розкошували над поживою, не дослухаючись до її криків. А коли кожен закінчив, то двічі занурили в її тіло свої ножі, вкинули його в річку та й пішли вечеряти на свій берег, де залишили коней. Швидко розвели багаття, а коли стало достатньо жару, почепили над ним на товстій палиці по два шматки м’яса поміж рогачів.

 - Он скоро вже зайде. Темнота буде наступати

 - Нехай собі наступає. А ми їсти будемо, а потім відпочинемо. А день добрий був, хороший.

- Так, глибока й гаряча була здобич. Хороша.

Обоє згодом із насолодою вп’ялися в гаряче м'ясо своїми міцними зубами. Говорити не хотілося, і їх зморив сон…

Не довго думаючи, високий і вправний чоловік у шоломі тихо вийшов із тіні високих кущів біля мосту,  порішив обох і витер лезо короткого меча об високу траву. На місяці виблискували його очі, які хижо посміхалися. Він відсунув товстою ногою трупи,  підсів до ще гарячого жару багаття, знайшов поблизу нього шмат ледве теплого м’яса і з задоволенням взявся до трапези.

4.

Коні вже чекали біля порога, щоб їхати. Але вона не могла без цього, не хотіла… Тому обвила його дужу шию лагідними руками й примусила забути про час і тривоги. Здавалося, ніколи в житті вона не була такою щасливою, бо відчувала досі непокірного й чужого їй велетня в собі, між своїми ногами, відчувала, що летить-летить кудись і ніяк не може зупинитися…

Вона спочатку не почула пострілів, а тільки помітила  якусь раптову пустоту й полегкість у собі, а потім сильні-сильні руки загорнули її в сукню і ще у щось і понесли до чорних  дверей. А коли вони розчинилися, то побачила в його руках великий блискучий пістолет і почула крики у дворі.  Заржали коні, замиготіли їхні ноги, над самим її правим вухом просвистіли кулі, а затим стало тихо-тихо…

- Жива, слава тобі, Господи, - почула вона знайомий чоловічий голос посеред чорної порожнечі, яка поступово її ковтала і втягувала у себе…

- Відкрий очі. Прошу тебе, відкрий… – донеслось до неї уже здалеку, - прошу, красунечко, не вмирай, ми ще з тобою…- Та порожнеча все втягувала, втягувала…

- Господи, якщо ти є на світі, врятуй її… навіть ціною мого життя, прошу, врятуй, - уже сильніше зазвучали слова, і вона у світлі сонця побачила над собою його великі блакитні очі, котрі просили, благали й були готові на все…

- Ще трошечки, бо ми вже біля мосту. Відпочинь трошки, полежи… а кров я зупинив, не бійся. Ми ще з тобою поживем, красунечко…

Вона лежала на траві, розкинувши руки. Високо над землею сунули кудись білі великі  хмари на тлі блакитного неба. Різкий біль у грудях і у правому плечі примусив  її крикнути й застогнати..

-  Поплач, покричи, моє серденько, . легше стане. Але кров я зупинив… Зачепили тебе ті коротконогі… та їх уже немає…я їх уже… а ми ще з тобою… - промовляли прямо над нею красиві губи під орлиним носом і блакитними очима. Вона хотіла підняти голову йому назустріч. Але не вийшло…. все навколо знову попливло-потемніло…

Коли розкрила очі, то побачила далеко-далеко внизу якусь річку. Голова закрутилася – і вона знову закрила очі. Зрозуміла, що була на спині у того… у того, кого любила. Бо відчувала його запах, запах степової ромашки і васильків, змішаний із потом, який манив-притягував до себе… Вона бажала б, щоб він був завжди-завжди із нею, щоб ніколи-ніколи нікуди не поспішав…

Потім знову відкрила очі – і побачила далеко  внизу воду. У грудях різко заболіло й віддало в голову, у праву скроню. – І вона відчула-побачила те, що було…

… Він перебіг через міст і впав, завмерши у траві, а вона пішла йому назустріч, і коли опустила свою руку, то відчула під нею сильні груди, які вже за мить були над нею, а потім весь він був у ній, а далі – рик страшного звіра над самим вухом, великі гострі ікла перед очима, страшний тягар і…. темрява. А потім, потім вона бігла через міст.. її наздогнали,  і він («так, це був знову він!») хижо всміхався їй у очі і разом з іншим якимсь коротконогим розірвали на ній усе і терзали й мучили її з усіх боків прямо на мосту («на цьому самому місці!»..), а перед очима й тоді  внизу була вода. «Так, ця сама вода внизу!..»

«Так він мене знову хоче туди!..» – миттєво промайнуло в голові. Зібравши всі сили, вона кинула погляд уперед і зрозуміла, що вона зараз десь прямо посеред мосту, лежить у щось загорнута прямо на плечах у… того, якого… якого – кохає?!!

«Хто ж він насправді… цей, що постійно… постійно крутиться біля мене… бере мене… любить мене… вбиває мене!...» - із її грудей, які сильно боліли, вирвався крик, що, здавалось би, повинен був покласти край геть усьому:

- Я ненавиджу тебе, чортисько поганий! Диявол у плоті, пусти мене!... – і вона руками щосили стиснула його за шию…

- Ти що робиш, дурненька? Зупинись, ми ж впадемо обоє, чуєш!...- кричав він, але йшов по хиткому мосту дуже швидко, не зупиняючись. І вона побачила, що залишилося ще кілька кроків, - і міст закінчиться. Сил було мало – і руки розтиснулися, а погляд ковзнув уперед, за полотно мосту, на високо дерево. І коли вона придивилася, то побачила, що на тому дереві - не листя, і що воно було не зелене… Ні, воно геть усе було в павутинні!

- Там же павук, страшний павук попереду! Боже, врятуй мене, - нісся її крик над мостом і над водою, а руки безсило бовталися внизу, за спиною того, що її ніс назустріч тому волохатому страховиську посеред чорного густого павутиння, яке спускалося з високого дерева рівними квадратами до самого мосту з темними обвітреними дошками.

5.

 - Чого ж ти плачеш, Андрійку? Ти чого злякався? Блакитноока красуня з великими і розкішними білими грудьми сиділа посеред хати в зеленому фотелі геть гола. Хвилину тому вона відняла свого малюка від них після щедрого годування й намагалася простежити за його пальчиком, яким він указував кудись у простір вперед і над дверима. А над ними, в кутку, де ще хвилину тому висів чистий білий рушник, тепер сидів… волохатий чорний павук. Здавалося. він от-от спуститься звідти й забере в неї її дитину.

Тому вона притягла-притисла  малюка знову до своїх грудей і повела очима по кімнаті: «Де ж подівся той чистий, вишитий чорнобривцями, рушник?». Але його не було. І тільки тоді, коли вона кинула погляд на свої повні красиві ноги, то побачила, між ними, прямо під собою, той вишитий рушник і… свою зім’яту білу сукню, і … чиїсь чорні штани. А за дверима раптом почулися гучні гортанні  вигуки, іржання коней і чиїсь кроки. Хтось сюди поспішав. У грудях раптово заболіло, цей біль віддав у праве плече і в голову, - й вона зрозуміла, що за дверима – двоє. Вони завмерли й прислухалися. А вона не знала, що їй робити. Тільки з усіх сил притягла-притисла малюка до своїх  білих розкішних грудей.