Мейн Хіро

Очі злипалися, текст на моніторі розлізався навсібіч. Слова втікали від  спроб скласти їх у речення і, здавалося, постійно ховалися в пелені сонливого туману. Тому, щоб марно не мучитися, я вже збирався виключити комп та йти, врешті, спати. Аж раптом скрипнули, прочинившись, двері і хтось ледь-чутними кроками увійшов до кімнати. Чи то в нерішучості, чи то спеціально, незнайомець зупинився в мене за спиною. Я теж завмер, наче паралізований. Те що хтось стоїть у мене за спиною, я не побачив. На жаль, не маю очей на потилиці. Але повірте, відчув: чи то шостим, чи то дванадцятим чи то не знаю яким чуттям. Сказати, що я злякався та розгубився – значить не сказати нічого. Хто це вдирається посеред ночі? Третя ж година вже. Скоро світатиме. І двері я, здається, зачинив. Чи то вже за компом заснув і таке от вві сні приверзлося?

- Кахи-кахи! – вирішив, врешті, делікатно звернути на себе увагу незнайомець. – Доброї ночі!

- Д-д-д-доброї! – затинаючись, вичавив я, розвертаючи свого комп’ютерного стільця боком до гостя. Зовнішній вигляд візитера не обіцяв нічого доброго. Риси обличчя якісь ковзкі та безбарвні.  Завтра на вулиці зустрінеш в натовпі – не впізнаєш. Років 30-ти, а може трохи більше, невисокий, зачіска - «їжачок», джинси, чорна майка з якимось довгим написом не нашою мовою. Неголений не голий не красень та ще й з мішками під очима. Як писав класик: «Мудило в цигейковій шапці», от тільки без цигейкової шапки.

- Вибачай за пізній візит, але раніше приходити не було ніякого змісту.

- Ви-ви-ви, х-хто такий? Чи-чого вам треба?

- Не впізнаєш? Я ж Мейн Хіро.

- Який ще Мейн Хіро? Не знаю такого, ніколи не чув.

- Не який – а чий! Я твій Мейн Хіро! – незнайомець розтягував склади, сподіваючись, що це полегшить мені розуміння.

За кілька секунд, усвідомивши, що мій ступор не минає, він продовжив:

 - Я ніколи не переоцінював твоїх інтелектуальних здібностей, але щоб усе було настільки кепсько? Не сподівався… Напружуй мізки, думай! Мейн Хіро!

- Мейн Хіро, Мейн Хіро, – луною повторив я. Чи то від шоку, чи то через пізню годину, зрозуміти, хто це, було мені не під силу.

- Ну! Згадай англійську!

- Головний герой, чи що!?

- Нарешті!

- Але який такий головний герой?

- Повторюю: не який, а чий? Твій!

- І чого тобі треба, мій Мейне Хіро?

- Прийшов розпитати тебе: чому давно нічого не пишеш?

- Та якось натхнення зовсім нема. Бач, що в світі діється. Війна, напевно, буде. Коротше кажучи, депресія і все таке. Ще й жінка он третій день не говорить.

- Депресія, кажеш? А може в тебе готовий план твоєї ж мобілізації чи евакуації? Ти знаєш, куди вивозитимеш сім’ю? Що сам робитимеш?

- Що це ти таке кажеш? Яка евакуація? Яка мобілізація?

- А продуктів запас у тебе є? Вода, сухарі, цукор-сіль, чай-кава, свічки-сірники, консерви?

- Ні, звичайно…

- А дві каністри бензину відклав на чорний день аби мати чим машину заправити?

- Теж ні!

- І скажи, що ти не дебіл?

- Ну-у-у-у, може ти все ж перебільшуєш? Щодо війни… І щодо дебіла…

- Нехай перебільшую, в такому разі – чому ти з дня в день сидиш за компом та соплі жуєш, рефлексуєш та страждаєш, - останнє слово гість супроводив характерним жестом, маючи на увазі «лапки». А міг би замість того написати щось хоча б розумне, а якщо ні - то добре. Вічного від тебе, хоч як чаклуй-надихай, не діждешся. Давай, я десь присяду, а краще приляжу! Бесіда, бачу, буде довгою, – не чекаючи дозволу, гість влігся на дивані.

- Сідай-лягай. Яка різниця. Кажи, в решті решт, конкретно, що тобі потрібно?

- Потрібно, щоб ти, врешті, написав щось гідне. Спробуй  уявити, що може бути ще гірше і теперішня ситуація здаватиметься раєм земним. Тому не втрачай час і пиши.

- За чимось гідним – не до мене слід звератися. Це до Стівена Кінга, чи хоча б до Аренєва. В мене ж що не герой, то якийсь збоченець. Якщо не алкоголік, то шахрай-пройдисвіт. Ніякого прикладу для наслідування підростаючим поколінням.

- Повір, це мені дуже прекрасно відомо. Глянь на мене. Я все це насправді відчуваю на своїй шкірі. Час тобі братися за щось серйозне. Вірніше, час НАМ братися.

- Слухай, як тобі отака пропозиція: може я писатиму Мейн Гіро через «Г», а не «Х». Перший варіант значно пристойніше звучить, і не буде жодної двозначності.

- Боїшся прикметника «хіровий»?

- Не те, щоб боюся. Але це додатковий шанс всіляким критиканам кинути каменюку в автора. Так і напишуть: авторе, чому ви свого головного героя не назвали якось хоча б трохи більш загальноприйнятно?.

- Відколи це тебе почала цікавити чиясь думка про твою писанину? Ніяких компромісів! Жодних потакань читачеві!

- З таким хіровим Хіром, дійсно можна не думати про компроміси. Кому цікавий такий головний герой? З достоїнств тільки почуття гумору та й те, навіть не знаю як назвати, збочене якесь.

- А такий персонаж читачів зацікавить? – Мейн Хіро встав з дивана і я не повірив своїм очам. Зовнішній вигляд гостя почав швидко змінюватися. Наче я дивлюся не на людину в двох кроках від мене, а на події фільму з комп’ютерною графікою. Перш за все, замість звичайного сучасного одягу невисокої ціни та якості, на Мейн Хіро з’явився блискучо-білий гібрид військового костюму з скафандром, прикрашений чудернацькими петлицями, нашивками та невідомого походження медалями. На голові, невідомо звідкіля, «виріс» хвацький білий берет з сяючим знаком невідомої військової організації. Але найцікавіше, що і сам Мейн Хіро ніби виріс. З’явилася військова виправка, пивне черевце зникло - ніби й не бувало. Позитивні зміни не оминули обличчя: замість неохайної щетини виголена до блиску щелепа, мішки під очима також щезли.

- Чи може я більше подобатимуся отаким?

І блискучо-біла уніформа трансформувалася в якийсь аналог одягу Бетмена, приправлений всілякими військовими лаштунками. Біцепси, тріцепси, півторацепси, кубики на животі, м’ясисті-м’язисті стегна, балерунська випуклість на місці балерунської випуклості.

- Чого ще потрібно вимогливому читацькому оку?

- Ні-ні! Давай краще попередній варіант, повинна ж бути межа моїй деградації. Хоча оці військові мотиви, бойова фантастика – це так примітивно, бе-е-е-е!

- А яка ще буває фантастика, крім бойової? Вся фантастика - це або війна, або те, що буде після війни.

- Можливо, ти й правий. Не будемо ж ми опускатися до драконів, ельфів, магів, вампірів та іншого ширвжитку? Хоча, зачекай, а роботи?

- В пи-пи-прірву роботів.

- В прірву, то в прірву. З таким потужним Мейном Хіро зайве навіть думати про якихось роботів. А як щодо подорожей у часі?

- Я зараз піду геть. В Жмеринці нині такий же графописака не спить. Явлюся йому. Він дурних питань не ставитиме.

- То про що писатимемо?

- Глянь на мене! Які спадають на думку варіанти?

- Міжпланетні війни, завоювання галактики, інопланетяни…

- О! Можеш, якщо хочеш! Хоча, щодо інопланетян, скажу тобі наступне. З точки зору забезпечення екшену, зображення інопланетян страшними і могутніми, звісно, виправдано. Але от, якщо спиратися на земний досвід: наскільки військово могутніми були перший космічний апарат та перший космонавт? Наскільки майбутня експедиція на Марс буде технологічно та військово забезпеченою. Двійко-трійко марсіян, озброєних луками та списами, зроблять з нашими першопрохідцями навіть не хочу казати що. Так само і міжпланетний розвідник прилетить в якомусь горшку завбільшки з «Запорожець» та буде ховатися на далекій орбіті, з острахом збираючи інформацію. Так що на вторгнення інопланетян надії мало.

- Якщо ти такий же прогнозист, як і я, то завтра зранку армада інопланетних крейсерів зависне над, скажімо, Нью-Йорком. А згадаймо Колумба: той з пасажирами свого «Запорожця» немало дров при відкритті Америк нарубав.

-  Як би не було, на мою думку, потрібно писати про війни людей з людьми. Для них у нас завжди причини знаходяться та й виходить непогано.

- Тема війни, на даному етапі, уже й із щоденних зомбоящицьких новин у читачів оскомину викликає.

- До речі, про зомбоящик. Ти не замислювався, що книги - то його прообраз. Наприклад, священні книги, які стількох людей зазомбували й зомбують досі? І ще, дивися, яка несправедливість: коли весь день дивишся телевізор – то тебе вважають імбецилом, а коли весь день читаєш книжку – то ти інтелектуал-молодець. Хоча чи така вже суттєва  різниця між цими заняттями?

- Звісно, читаючи книгу – людина забезпечується алібі на лінь та лежання на дивані. Письменник створює ілюзію, що пізнання світу можливе, не виходячи за межі квартири. Читач деякий час живе життям персонажів, замість того, щоб жити своїм, вирішувати свої проблеми. Таким чином, письменники сприяють людській інертності та ліні. Ніякого відкриття тут для мене нема. А що письменникам робити? Не писати? Тоді ж доведеться працювати для того, щоб заробити на хліб з маслом. А уяви собі працюючого письменника. Яку роботу йому можна довірити, щоб не сталося техногенної катастрофи? До речі, забув про ще один важливий фактор: а увага читачок? Це ж вони замість того, аби до опівночі читати, займатимуться сім’єю, чоловіками. Звісно, чоловіків нам не шкода. А чим діти завинили? Так що не писати нових книжок – теж ніяк не можна.

- Якщо письменники перестануть писати – то що ж я робитиму? – засумував Мейн Хіро.

- Слухай! Ідея! Давай я Тебе роздвою! – ні з того ні з сього, мене осяяло.

- Це як?

- Ну, зроблю тебе парою! Один буде розумний, а інший сильний. Або один буде красивий, а інший з почуттям гумору. Як Холмс і Ватсон, як Салліван і Вазовські, як, кого би ще згадати… Вінні Пух і Паць!

- Досить, досить! Я зрозумів про що ти!  Не треба мене роздвоювати! Краще придумай для мене якогось гідного антигероя.

- Почекай з антигероєм! Спочатку потрібен сюжет!

- Це вже щось новеньке! Раніше ти ніякими сюжетами особливо не заморочувався.

- Цить, капосний! Краще замість своїх жартів креативні ідеї генеруй.

- Ідеї? Лечу оце я…

- З точки А в точку Б.

- Нехай!

- І весь отакий напуцований, пихатий та самовдоволений.

- Гм, нехай! Лечу туди не знати куди, щоб знайти то не знати що.

- Послали тебе як найхитромудрішого капітана, щоб з’ясувати, хто посилає незрозумілі сигнали з якогось закутка галактики.

- Це так виглядає, наче мене хотіли здихатися.

- А чому б і ні? Ти себе в дзеркало бачив? Хіба зграї посередностей  потрібний під боком отакий мегакрасень-мегарозумник? Але це деталі.

- Припустимо, прилетів я туди і що далі?

- А це, поки, невідомо. Там щось таке коїться, що не коїлося ще в жодному науково-фантастичному творі. Як зараз модно писати: там – аномалія! І не проста аномалія, а дуже-дуже аномальна.

- Звучить інтригуюче. Але таке вже мені здається в когось було.

- Усе  в більшій чи меншій мірі вже колись у когось було. Треба тільки придумати, що таке незаношене може статися.

- Аномалія з людьми чи з інопланетянами?

- Мабуть, з людьми. Люди стають зовсім неадекватними. Як зомбі. І доведеться тобі їх розчаклувати- розкодувати. Вилікувати, коротше кажучи.

- Я навіть собі уявляю цих зомбі. Сидять цілими днями в інтернеті. Ледь жевріють від недосипання та недоїдання. Ніхто ні з ким не зустрічається. З квартир ніхто нікуди не виходять. Як у нас зараз, тільки в чистій, довершеній формі.

- Як для четвертої години ранку, сюжет просто шикарний!

- Але головне не в тому, що ти повернеш цих нещасних до повноцінного життя…

- А що головне? – Мейн Хіро, як здалося, щиро здивувався.

- Головне, що з пихатого телепня ти перетворишся на добро- чи милосердного рятівника, який переосмислює своє минуле егоїстично-безтурботне життя і, як зараз кажуть, займає чітку громадянську позицію!

- Ні-за-що!

- А хто тебе питатиме?

- А без оцієї толстовщини ніяк?

- В цьому весь цимус! Не в неймовірних пригодах та порятунку всесвіту вручну, а в тому, щоб герой виріс над собою.

- Ну, виросту я, а що далі? Яка перспектива для майбутніх сиквелів?

- Не переживай, варіанти знайдуться. Люди ж не залізні. Довго бути ідеальним ніхто не витримує. Те ж саме й тебе можна буде кільканадцять разів то збивати з шляху істинного, то знову на нього повертати.

- Гм, ти, бачу, талант. Побалакати, у всякому випадку! Ще б так кучеряво писав – ціни б тобі не було.

- Славно ми сьогодні попрацювали! Може час уже й по норах? Дивися, яка пізня година. Приходь краще завтра! Сядемо, деталі продумаємо. Може якусь любовну лінію додамо – піпл таке любить. Завтра я швидше своїх спати повкладаю і зможу писати спокійною. Гм, але це ж доведеться ще один день з дружиною не миритися. Давай краще приходь післязавтра!

- Отак з вами, писаками-невдахами, завжди. Сьогодні йому спати хочеться, завтра з жінкою миритися, а післязавтра в кума день народження.

- Справді, про кума я й забув. Виходить, не раніше понеділка попрацювати вдасться.

- Знаєш, мабуть, явлюся я чувакові з Жмеринки! Він неодружений: ані жінки, ані кума. А оскільки я ще далекий до морального еталонства, то й сюжет йому розкажу.

- Давай тоді так: завтра я з дружиною не мирюся, а мирюся післязавтра перед днем народження кума. Ти приходиш не в третій ночі, а опівночі і до ранку синопсис буде готовий.

- Які жертви! Які жертви! Що ж, вмовив: тоді до завтра! – Мейн Хіро піднявся з дивана, на мить завмер в стійці «струнко», і виписавши рукою якогось чудернацького кренделя, що мало означати «оревуар», просто розчинився у повітрі.