Мартофлякри

Замість епіграфа

http://www.youtube.com/watch?v=80cTrH1Zv30

http://www.youtube.com/watch?v=sUJkCXE4sAA&ob=av3e

Мене звати Олег Солт. Так мене звали тоді, сотні років тому, так мене звати зараз. Коло замкнулося, ім’я співпало. Маю двох синів: Костика й Макса. Дивні в них ініціали: КОС і МОС. Удвох вони для мене – КОСМОС. Близький космос, де я майже бог всемогутній. Встановлюю правила, обігріваю, годую, обдаровую й караю. Але караю рідко й за діло, бо я їх люблю.

Міг би й зовсім не карати, прощаючи їм усе, але так не можна. Такі закони Всесвіту. Я ж бо майже бог для них, для синів своїх, маю навчити законів. Якщо робиш щось не так і не те, спочатку Всесвіт попереджує лагідно своє кохане дитя: «Не роби так, синку!». Але ти не чуєш, поглинутий власним егоїзмом і силою забаганки. Ще й гундосиш невдячно щось на зразок: «Ти ж мене наче любиш, Всесвіте, ну так дай мені, дай мені тут і зараз те, чого я так хочу, а не забороняй!» Другий раз Всесвіт попереджує спокійно і строго. Але ти все одно відмахуєшся, думаєш: «Чи не пішов би ти?» і робиш своє.  Третього разу обличчя Світу стає суворим, голос його лунає наче грім. Совість твоя волає, інтуїція репетує, але ти глушиш їх горілкою чи ще чимось,  руйнуючи душу й тіло, і таки робиш своє, увесь поглинутий власною гординею. Думаєш, що якось воно буде, хе-хе, прорвемося. І тоді Всесвіт посилає біль. І учить болем. Напевно, для того нам тіла. Напевно, більшість з нас тільки через біль дізнається про існування душі.

Ось тепер і я про це знаю. Маю мудрість, відстороненість і бажання навчити тому, до чого сам дійшов крізь біль і страждання. Маю, кого навчати: двох синів, мій КОСМОС. Міг би багато про них розповісти, міг би говорити про своїх хлопців годинами. Про те, що Макс схожий на маму – синіми й сяючими, наче зорі, очима, про те, що Костик узяв її губи й мої очі... Але не стану. Розповім краще про неї... про Тауріе, мою любов, мою дружину.

Три сотні років тому, Тауріе була відьмою. Юною зовсім, але могутньою. Жила на відсталій планетці  Т-12 за три світлових роки від Метрополісу й нікого, власне, не зачіпала, але й на планетці своїй зачуханій не давала нікому рук нагріти. Метрополісу було це тим більш прикро, що до того, як на Т-12 «завідьмувала» Тауріє, була це покірна сільськогосподарська колонія, де забиті селюки тихо-мирно вирощували мартофлякри.

Ті селюки віддавна повтікали з Метрополісу на Т-12, щоб зберегти свою релігію. Вони вірили в Любов, що панує у Всесвіті, є порядком речей і самим Космосом. З таким сміттям у голові жоден з них не хотів ні воювати у космофлоті, ні пілотувати кораблі, що возили вояків, ні, навіть, хоч якось обслуговувати «збочене», на їхню думку, суспільство, що робить хлопчиків солдатами-вбивцями, а дівчаток – дружинами й матерями убивць. Уряд не хотів їх знищувати, щоб не викликати протестів. Просто вирішили не перешкоджати, коли ці телепні гуртом викупили старезного вантажного мега-космольота й почухрали на геть спустошену каральними операціями планетку, з якої корпорації вже викачали всі корисні копалини.

Мартофлякри почали рости на Т-12 якраз після того, як там з’явилися наші сповнені любові переселенці. Чи то був серед них якийсь продвинутий біолог, чи то релігія їхня тому сприяла, та Т-12 з появою там колишніх землян почала шаленими темпами відроджуватися й буяти. І мартофлякри на переселенських фермах забуяли. Їх у інвентарних описах місцевої флори-фауни раніше не значилося.

Тварина мартофлякр чи рослина – сказати важко. Росте із землі, півметрове, овальне таке, помаранчеве, приємне на дотик, шовковисте, тепле. Не рухається, не бігає, звуків не видає і... любить. Дурненьке іще таке воно, довірливе. От скажеш йому, мартофлякру, будь-якою мовою, що знаєш: «Я люблю тебе», воно й повірить. І віддасть тобі своє життя й енергію. Тоді така кайфота на тебе накочується! Жоден інший психотроп такого приходу не дає. І передозняків не буває. Я одного разу так трьох мартофлякриків захавав. «Люблю, люблю, люблю» сказав, вони усі три для мене одного розкрилися одночасно, і так добре було, що аж. Плюс до всього, мартофлякри болячки лікують, життя навіть рятують і сили надають.

Як цю фішку в уряді розкусили, урядове ж замовлення на мартофлякри надіслали на Т-12. Оскільки мартофлякрів багато бути не може, замовлення було величезним. Те-дванадцятники відповіли, що так багато виростити не в змозі. Грубі бабки селюкам обіцяли, але вони все одно відмовилися. Сказали, що куплений мартофлякр втрачає свою силу. Так воно і є. Їх тільки дарувати можна. Найцінніший, до речі, подарунок. Навіть до Президента не сором було з мартофлякром завітати. Селюки по два-три десятки на місяць всього видавали. Так що мартофлякр у нашій частині галактики став чи не найбільшим ексклюзивом і делікатесом.

Оберігав тепер уряд Т-12 і її мешканців, голубив навіть, можна так сказати. Усіх міжгалактичних узурпаторів відбивав, не турбував даремно. Я особисто за процесом слідкував. Ще й човник раз на місяць за мартофлякрами надсилав.

Аж тут з’явилася ця Тауріе. Мала відьма. Сказала: «Кіна не буде». Тобто, мартофлякрів ми уже не побачимо.

Довелося мені особисто сідати у човника й залагоджувати справу. Треба сказати, що у своїх талантах перемовника я не сумнівався. Та й мужчина я хоч куди – жодної не було представниці протилежної статі, що колись би мені відмовила. Прилетів. Зустрілися. Було тоді Тауріе років з чотирнадцять, а мені уже за тридцять перейшло. Стою, розглядаю її, наче рабиню на ринку. Таких як вона не люблю: худа, нема на що й руку покласти. Різкий надто контраст: сині очі й чорне волосся, ще й кучеряве, губиська пухкі на пів-обличчя. «Жабенятко», – подумав, але чомусь з ніжністю. А вона засміялася й мовила: «Ти зводиш цінність речей до їхньої вартості. Напівсліпий – бачиш лише тіло. Твоя енергія зосереджена на рівні чресел, звідти випускаєш «гачок» і думаєш мене ним зачепити. Так не вийде. Підіймай енергію до рівня серця!» Хотів я її на місце, цю селючку, поставити, аж ні – заціпило мені, мовчки всівся в кораблик і полетів геть. Отямився лише в штабі. Поробила вона мені. Сказано – відьма.

...Що Тауріе тільки не напридумувала за три роки, щоб урядові човники від Т-12 відвадити! Спочатку просто псувала навігацію. Могла наслати божевілля на пілота й не раз це практикувала. Тоді змінювала атмосферу, завихрювала простір... Дійшло до того, що ця сопливка перемістила Т-12 в іншу зоряну систему!

Де це жабеня набрало стільки сили – невідомо.  Тауріе можна було б навіть захоплюватися, якби відповідальність за її вибрики не впала безпосередньо на мене! Звільнили мене з роботи, бо й роботи не стало – мартофлякри тю-тю разом із Т-12. Робити мені не було чого, тому, певно, образ того малого жабеняти переслідував і вдень, і вночі. Та й азарт з’явився, ану ж давай: хто кого? Я Т-12 півроку вислідковував, ніщо ж бо у космосі не зникає безслідно, і таки знайшов.

Словом, одного чудового ранку сів я у космоліт і вирушив по мартофлякри. Навігація функціонувала справно, аж так щоб дуже я не божеволів, лише радість якась невідома й бажання її бачити переповнювало. Хто його знає, чи завихрювала Тауріе атмосферу, чи то в очах мені танцював веселковий вихор, коли кораблик наближався до Т-12.

Тиск на Т-12 був меншим за загальноприйнятий, еталонний, який був колись на Землі, і що його штучно відтворювали на космольотах і в інопланетних гермо-помешканнях. Легко дихалося, легко рухалося. Й на серці було легко. У очах помаранчовіло від мартофлякрів, що росли повсюдно, поступаючись місцем лише річкам, озерам та скромним помешканням поселенців.

Тауріе була тут як тут. Підросла, оформилася. Стала з жабеняти такою гарною... жабкою.

-Привіт, Олеже! – мовила просто. – Я на тебе чекала і ти прийшов! Чому ти прилетів? – запитала.

-Привіт! – промимрив у відповідь. – Я прилетів, бо мене тягнуло. Бо люблю тебе. – Насправді, я думав збрехати, як завжди. Але сказав правду. Тільки сам про це не хотів собі зізнаватися.

А тоді я ухопив її й заходився цілувати. Вона не пручалася, а відповідала відверто й пристрасно. Я таки зачепив її своїм «гачком», закохалася! А як же інакше? Проти мене іще жодна не встояла.

Ми кохалися, сховавшись серед молодих мартофлякрів, укритих пухом, неначе курчата. Той пух – такий ніжний і невагомий – укрив нас самих від маківок до кінчиків пальців.

-Я тебе відразу впізнала, – сказала Тауріе, притулившись до мого плеча. – Коли я була іще зовсім малою, мене бабуся Маура навчила, як упізнати свого єдиного чоловіка. Вона казала, що коли вперше його побачу, то буде неначе спалах, а опісля – таке чуття, що увесь Космос десь далеко, а ми окремо. І що самі ми удвох – Космос. Так приходить любов. А тоді ще має бути другий крок: той чоловік має причепитися до мене й не відчіплятися, неначе мартофлякровий пух. – Тауріе засміялася, здуваючи легкі пушинки мартофлячої дітвори зі своєї тонкої долоні. – Ти й причепився.

На моїх грудях у сонячнім промінні танцювали сапфірові метелики.

-Де ти набрала стільки сили, щоб так далеко утекти від мене? Та ще й разом з планетою? – запитав я.

-Це просто, – знову срібно розсміялася Тауріе. – Т-12 подарувала мені своє серце. Ось воно – в мене на шиї. А я пообіцяла її захищати.

Справді, у Тауріе був незвичний кулон, я його відразу запримітив. Темно-синій дорогоцінний камінь невимовної краси, обкручений якоюсь ліаною, на простій шворці висів поміж її випираючих ключиць.

Я провів рукою угору по її гостреньких грудях до шиї й ухопив каменюку в жменю.

-Яке ж ти дурне жабеня, Тауріе, дурніше навіть за свої мартофлякри! – мовив я, зриваючи з її шиї талісман.  – Без цієї каменюки ти проста, дурна баба! Та я тебе не кину, не бійся. Варитимеш мені борщі з мартофлякрів, народиш пару дітей, а я потиху мінятиму мартофлякри на усілякі блага по всім закапелкам космосу. Продавати їх не можна, але ж обмінювати – так! А хто ж не захоче мартофлякрика з’їсти? Так що ти наречена з непоганим приданим! – бовкнув я, плескаючи Тауріе долонею по щоці.

Її очі ураз стали чорними і з них потікли сльози.

-Ти не слухаєш голосу Космосу, голосу Любові. Не чуєш свого серця. Ти шукатимеш мене по свіх світах, по всіх усюдах три сотні років. І не буде тобі спокою, доки не знайдеш.

...Я отямився від того, що мене не любили. Із палючою ненавистю у мене впірялося півсотні пар очей. Моя матір ненавиділа мене найбільше. Це ж бо її зґвалтували прибульці з космосу. Я відрізнявся від свого племені. Був гидким, безпомічним і без кудлатої вовни. Я мерзнув і прагнув притулитися до теплих вовняних грудей. Натомість мене вклали у якесь кубло й накрили ганчіркою, щоб не дивитися на це потворне тіло. Але не вбивали. Їхня віра в Любов забороняла вбити дитя. Годували, гидуючи. І я зростав. І був вдячним їм за те, що не вбили. І служив своїм співплемінникам, не сміючи нікому глянути в очі, довгі шістдесят років.

...Хазяїн пишався мною, бо я була дорогою чистокровною горзулею, експортованою ним за шалені гроші з планети Кравес. Одного разу я виграла золотий приз на Великих Міжгалактичних Перельотах і сама нетямилася від пихи. Та якось я розірвала алету й не могла уже так швидко літати як раніше. «Не біда!», – мовив Хазяїн. І решту свого довгого життя я провела у стайні, регулярно спарюючись з горзулами найкращої крові й по три роки виношуючи дорогоцінних горзуленят. Мої діти дуже дорого коштували. Годували добре.

...Мене видали заміж за короля Зодії, бо сама я була принцесою Кандрії. Мій жон мав тринадцять наложниць, так у них в Зодії прийнято. А в Кандрії – ти маєш бути відною єдиному жону. Я ревнувала так, що всі мої двадцять очей закочувалися за сорок вух. Тримала жона при собі й винищувала суперниць. Жону було важко жити з єдиною жоною, яку він зовсім не любив. Врешті-решт жон відвіз мене на Кравес, де продав у звіринець. Там мене замкнули в клітку, так самісінько, як я замикала свого жона у клітку шалених ревнощів. Потворна кравесівська дітвора тицяла в мене пальцями й годувала шмальотками.

...Якесь безцільне й бездумне життя я прожив лише для того, щоб почути одного разу ґелґотіння двох шіуюр, що примостилися на моєму нерухомому тілі почистити геліпаги.

-Легко любити смакусіка, – мовила одна шіуюра, – Ти його засмакосив, і він уже в тобі. Нікуди не утече.

-Ґелґонці! – погодилася з подругою друга шіуюра.

-А ось шіуюра – подібного тобі – любити важко. Шіуюр – вільний дух, його не втримаєш, поставивши свій штампик на його геліпазі. Шіуюр буде з тобою і буде вірним лише тоді, коли сам того хотітиме найбільше у Космосі.

-Твій шіуюр – той що любить. Коли любить, його вільний дух вільно буде з твоїм вільним духом. І це буде порядок! Космічний порядок! – завторила першій друга шіуюра.

Перевтілюючись, змінюючи світи й дороги, я все одно залишався собою. Чекав, бо шукати не міг. Чекав на єдину свою Тауріе. Я не ганив долю за те, що посилала мені випробування. Щоб жалітися на Космос, треба бути несвідомим того, за що тобі усі ці нещастя. Я ж знав, бо не міг забути.

І ось нарешті народився людиною. Чоловіком. Батьки дали мені гарну зовнішність, чудову освіту й початковий капітал. Але я вже не зводив цінність речей до їхньої вартості, і бачив трохи більше, ніж тіла, бо слухав серця. Навчався, досліджував, працював. Обрав таку професію, що дозволяла мандрувати Космосом. І шукав. Усе життя шукав її. Адже цього разу мені було дозволено.

Того дня я, геть змучений, повернувся до Метрополісу з тримісячної експедиції по закапелках Всесвіту. Дім, нашпигований роботами, взявся дбати про мене, готуючи їжу, набираючи ванну й розважаючи останніми новинами. У піввуха слухаючи голос дикторки й упіввока глипаючи на екран, я цідив лимонад, відпарюючись у гарячій ванні. Блок новин закінчився, пішла реклама. Я вже хотів перемкнути канал, аж тут на весь екран заблимотіли такі знайомі, мов до кісток в мені пропечені, літери рідного імені. ТАУ РІЕ. І голос за кадром: «Лише сьогодні! Єдиний вечір! Зірка Галактики Тау Ріе зачарує вас своїм незрівнянним голосом в Аудиторіо Міжгалактикаль!»

-Де вона? Покажіть, покажіть мені її!!! Я впізнаю! – мене викинуло з ванни й понесло до екрану, неначе це могло б наблизити мене до неї. Але співачку не показали, лише увімкнули на кілька секунд її голос – справді неймовірний.

За півгодини поштовий робот вручив мені квиток в перший ряд, який довелося вже перекуповувати на вірт-аукціоні.

І ось він я: чистий, поголений, у найкращому смокінгу, з букетом коралових аліцезій і серцем, що шалено гупає в грудях, сиджу в першому ряду й не зводжу зі сцени очей. Найкращі музиканти Галактики вже налаштували свої інструменти. Зал наповнився вщерть. Оголені плечі дам, аромати тонких парфумів, зачіски «морський їжак» кавалерів – писк сьогочасної елегантності – оточують мене й вирують, гудуть від нетерпіння. А вона затримується. Її все нема. Ось уже сьома міжгалактичного часу. Дерижер постукує паличкою й зал завмирає. Сьома нуль три. Усе не починають. Кров пульсує у скронях. Сьома нуль сім. Пальці, що стрискають аліцезії заніміли. Неначе здалеку-здалеку, навшпиньках-тихесенько починає оркестр... «Тау Ріе», – побожно видихає дама, що сидить поряд.

І на сцену випливає безформний драглистий рожевий згусток, що, змінюючи форму й колір, видає з себе звуки божественної краси. Я ридав. Не міг впинити потоків сліз. Увесь концерт. Букет коралових аліцезій вручив дерижерові. Він був людиною. Розчулено потиснув мені руку, глянувши в заплакані очі.

Після концерту вирішив напитися. І взяти собі повію. Першу-ліпшу, що до мене підійде. І вона підійшла. Підсіла в барі. Сині очі й чорне кучеряве волосся. Пухкі губиська на півобличчя.

-Пригостіть мене коктейлем, - попросила.

Я підвів погляд від кришталевого гранчака з віскі й стрівся з нею очима. Вона усміхалася. І враз перестала.

-Не треба коктейлю, вибачте, - прошепотіла й кинулася тікати.

Я схопився, перекинувши високий стілець і, зашпортуючись, неслухняними ногами потрусив за нею.

-Не тікай! Не тікай, прошу тебе! Ти ж бачиш, я не можу швидко бігати! Напився сьогодні, а я не той... не звик, знаєш... – ухопив її за плече лише за кілька кварталів від бару.

Дівчина плакала. А я тулив її до себе, рідну, безкінечно рідну.

-Коли я була маленькою, - схлипуючи, мовила вона, - бабуся говорила, що є для мене лише один-єдиний чоловік. І я його впізнаю. Це буде наче спалах. І що здаватиметься, що ми з ним одні-єдині у Космосі...

-А далі, він має до тебе причепитися, неначе мартофлякровий пух...

-...неначе банний лист...

-І вже ніколи не відпустить...

-Так.

-Пробач мене, Тауріе. Я вже ніколи не відпущу тебе.

-Я не тримаю зла, Олеже, - відповіла мені вона. – Як добре, що ти мене нарешті знайшов.

...Моя дружина носить на шиї камінь невимовної краси. Той камінь – серце планети, яку люди колись нарекли Т-12. Тауріе подарувала мені двох синів: Костика й Макса – наш близький КОСМОС. Удень ми вирощуемо мартофлякри. А ночами Тауріе набирає тих мартофлякрів цілі оберемки й літає світами, даруючи їх усім, хто прагне любові.