Майстер мрій

Четверо сиділи за столом і грали в дурня. Телевізор, що висів на стіні за їхнім столиком, беззвучно показував повтор якогось неважливого футбольного матчу, а радіо десь поблизу горланило чергову дурнувату пісню вітчизняного артиста.

Опівдні в барі майже завжди було порожньо. Мовчазний бармен меланхолійно споглядав короткі відео на Ютубі і час від часу протирав шматою і так блискучу стійку. Зараз же він відволікся від телефону та повернув голову в сторону квартету гравців. Далі почулось сумовите зітхання.

У маленькому селі на Західній Україні в цей час постійно кипіла робота. Люди вставали вдосвіта і півдня присвячували порпанню серед свого господарства. І тільки ці четверо невдах пропалювали цей час на гру в карти і розпивання пива. Точніше троє. Останнього бармен не знав.

Це був молодий чоловік з чорним волоссям одягнений у сині джинси і білу футболку зі смайликом і написом «Nirvana». Стрункий, але не атлетичний, незнайомець виділявся серед інших. Його погляд був ясним, він зовсім не матюкався і сьогодні пив виключно солодку воду, не ризикнувши, на відміну від інших, скуштувати продукцію з кухні цього закладу. Бармен подумки похвалив чоловіка за кмітливість. Не дивно, що незнайомець виграв більшість партій. Трійця пияків, незважаючи на чималу щоденну практику, грала просто жахливо.

Ось і зараз новачок переможно підняв руки, першим святкуючи вихід з гри. Посміхнувшись, незнайомець почав спостерігати, хто з його нових друзів цього разу стане дурнем.

Ним вкотре став Тарас. Також молодий чоловік з блискучим русявим волоссям і носом, схожим на картоплю. Цей пройдоха виглядав значно старше свого віку. Чималеньке черево в останні роки збільшилось у кілька разів, погляд від випитих банок пива потьмянішав, але в руках, на його дурну голову, все ще залишалась сила. Віднедавна він ставав надто буйним, коли вип’є. Ось і зараз під карими очами красувались чималі синці після бійки.

– А не махлюєш ти часом? – спитав незнайомця Тарас, нахилившись трохи вперед. – Сьогодні ти ще жодного разу не програв.

– Просто, на відміну від декого, я вмію грати, – спокійно відповів чоловік і вкотре почав розмішувати колоду. Загрозливих поглядів інших гравців він не помічав. Чи вдавав, що не помічає.

– Ти подивись на нього. Прийшов до нашого бару ще й ображає нас. – немов від ляпасу відсахнувся Тарас. – Не втирай нам всякої фігні. Ми собаку з’їли на цій грі, і якийсь хлюпик не може постійно в нас вигравати.

– Ну собак я не їв, але всі мої друзі постійно визнавали мій хист у картах, – відповів незнайомець і почав роздавати. – Але я не знав, що цей бар належить вам. Напевно, добре бути багатим. Знай, сидіти собі цілий день, дудлити пиво і рубатися в карти. Не життя, а мрія.

– Задумав знущатися над нами! – заревів Тарас і вхопився своєю ручиською за футболку незнайомця. – Та я тебе на шматки розірву.

Блиснуло біле світло, а вже через мить Тарас опинився на підлозі. Незнайомець стояв над ним.

– Тобі погано, добродію? – промовив новачок.

– Як ти?.. – Тарас зробив спробу встати, але в нього нічого не вийшло. – Що за чортівня?

– Фу, – образився незнайомець. – Що за грубе слово. Я надаю перевагу «магії». Але поговоримо про тебе. Тарас Карпюк, двадцять п’ять років. Закінчив школу зі срібною медаллю, але замість того, щоб вступити до університету, залишився в селі заради дівчини. Втім, відносини з нею протривали недовго. Ех, перше справжнє кохання. Яка романтика! І, хоч ненависть на словах не зникла, твої почуття до неї ще не згасли. Навіть тепер ти побіг би чимскоріш, якби вона тебе покликала.

– Не розумію, це якийсь прикол? – запитав Тарас і знову спробував підвестись. На цей раз у нього вийшло. – Ей, Васю, давай відмудохаємо цього мудака!

– Можеш не старатись, він тебе не чує, – відповів незнайомець. Він відверто знущався з хлопця.

Тарас підійшов ближче до своїх друзів. Вони не рухались. Вася встиг пригубити пляшку пива, і золотава рідина застигла прямо в повітрі та між його губ. Тарас помахав рукою перед очима друга, але не добився жодної реакції. Іван, інший дружбан, також застиг, тільки-но скинувши свої карти. Тарас різко розвернувся до бармена. Все те саме.

– Що за чортівня? – повторно пробурмотів хлопець.

Дивно, але футбольний матч продовжував транслюватись, а радіо так само колихало повітря. Тарас повернувся до незнайомця. Той весь цей час з іронічним поглядом спостерігав за реакцією хлопця.

– Магія, – розвів руками незнайомець. Потім він насупився і розвернувся, ніби щось його відволікло. – Задовбала ця дурнувата музика.

Він хлопнув у долоні й черговий народний хіт змінився радіоперешкодами. Потім заграла гітара, забили барабани і чоловічий голос заспівав:

«Oh baby, don`t you know I suffer? Oh baby, can you hear me moan?»

– Так уже краще, – трохи похитавши головою в такт музиці, промовив незнайомець. – Ну так що? Я правий?

– А? – Тарас відповів дурнуватим поглядом. – Ти про що?

– Про твої мрії, – відповів незнайомець так, ніби це було очевидно. – Сьогодні тобі пощастило. Деякі з них можуть здійснитись.

– Ти... Ти їх убив? – ігноруючи слова незнайомця, Тарас указав на своїх друзів.

– Ні, все піде своєю чергою, якщо ти відмовишся від моїх послуг, – зітхнув незнайомець. Він не любив пояснювати щось. Немає ж можливості подраматизувати.

– Послуг?

– Ти чим слухав? Я твій особистий Майстер мрій. Виконаю всі твої бажання.

– Щось типу джину з пляшки?

– Це дуже приблизне порівняння, – образливо насупився незнайомець.

– І скільки в мене бажань?

«Glaciers is melting in the dead of night. And the superstars sucked into the supermassive», – у черговий раз затягнув голос з радіо.

– Безліч, але за кожне доведеться заплатити.

– Ось із цього потрібно починати, – сказав Тарас, відчувши, що його намагаються надурити. Хлопець згадав ті казки про дияволів і джинів, які чув у дитинстві. Люди нерідко там погано закінчували. – І яка ціна?

– Для тебе? Майже безкоштовно. Ти заплатиш щастям іншої людини.

Тарас посміхнувся. Він уже знав свою відповідь. Йому було нічого втрачати, бо по-справжньому близьких людей зовсім не залишилось. Хлопець відповів. Незнайомець посміхнувся у відповідь. Раптом навколишній простір затопило білим світлом. Коли воно розвіялось, Тарас і незнайомець уже зникли.

Лише голос з радіо продовжував співати в досі нерухому кімнату:

«You`re the queen of the superficial. And how long before you tell the true?»

– Я пам’ятаю цей день, – промовив Тарас, як тільки-но роздивився місце, в якому опинився.

– Правда? – іронічно перепитав незнайомець, який просив називати себе Майстром мрій. Ім’я це чи титул, Тарас так і не зрозумів. – А я й не знав.

Вони стояли посеред розбитої сільської дороги. Праворуч у полі за вітром колихались ще зелені соняшники, ліворуч починалась ріденька буковина. Сонце частково сховалось за горизонт, але повний місяць уже встиг яскраво вищиритись, а небо почало вкриватись ковдрою із зірок.

Тарас чудово пам’ятав цей день. Нещодавно йому виповнилось вісімнадцять. Він тільки-но знайшов нову роботу в найближчому райцентрі, де платили трохи більше, ніж раніше. Перша зарплата вже встигла осісти в скарбничці, де збирались гроші на власний будинок. Пізніше він їх усі проп’є.

Він пам’ятав цей жахливий день.

Коли все, що він старанно будував, до чого прагнув з усіх сил, зруйнувалось легше за картковий будинок. Згоріло швидше за неякісний сірник.

Хлопець оглянув себе. Він змінився. Пальці перестали нагадувати сардельки, в рухах тіла не залишилось і частки неспритності того пияка, а в голові тепер панувала зовсім інша веремія думок. Добріша і прозоріша, там не знаходилось місця розчаруванню та безнадії. Тарас уже й забув, коли востаннє себе так чудово почував. Але ж ні, пригадав. Це було сьогодні й вісім років тому.

– Ми й справді перемістились у часі? – спитав Тарас, обмацуючи свій плаский живіт.

– І так, і ні, – таємничо посміхнувся незнайомець. – Усе залежить від тебе. Це ж ти незліченну кількість разів мріяв пережити цей день.

– Навіщо ж так ускладнювати, – посміхнувся Тарас. – Я можу просто забажати її назад.

– Не все так просто, – рука Майстра опустилась на плече хлопця. – Свободу волі ніхто не скасовував. Я просто даю тобі другий шанс.

– А плата? Чого хтось інший має розплачуватись за мою можливість?

– Тобі вибирати, як учиняти, – пожав плечима Майстер. – У світі все пов’язано й урівноважено, щоб один отримав щастя, інший має його втратити.

Тарас насупився. Тепер він уже не хотів учиняти комусь боляче.

– Ти все ще можеш відмовитись, – трохи згодом додав Майстер.

– І що тоді буде?

– Усе повернеться в точку рівноваги. Просто партію в дурня в той день ви зіграєте вже втрьох.

– А спогади про тебе залишаться?

– Ні, але якщо ти знову забажаєш усе змінити, то відразу згадаєш.

Тарас просто не міг цього допустити. Він розумів, що точка неповернення вже минула. І який ідіот у здоровому глузді відмовиться від такої пропозиції?

– То що мені робити? – спитав хлопець.

– Просто піди і поговори з нею, – Майстер кивнув у сторону дівчини, що стояла трохи далі на дорозі. У навколишніх сутінках її ледве можна було розгледіти.

Вона виглядала так само, як і в його мріях. Тепер навіть краще, коли це стало реальністю. Довге русяве волосся, маленький носик і блискучі пухкі губи, які постійно хотілось з’їсти. Дівчина була вдягнена в синю міні-спідницю і білу блузку.

Підійшовши ближче, Тарас помітив те, що його пам’ять уже давно стерла. Сум у цих кришталево чистих синіх очах. Хлопець зняв із себе піджак і накинув на плечі дівчині. Повіяло холодом, але він уже встиг спітніти. Серце шалено калатало. Він безліч разів прокручував цю мить у своїй уяві, придумувавши собі інші слова, а коханій іншу реакцію. Тепер Тарас зрозумів, що це було даремно. Він усвідомив, що саме мав тоді сказати. Хлопець відкрив рота й почав говорити. Цього разу дівчина слухала його уважно.

– І чому все сталось саме так, – промовив Тарас у порожнечу, сидячи на холодній підлозі. – Все ж було так добре. Якщо ти не знаєш, то з того самого дня пройшло чотири роки. Вони були просто чудовими, хоч і спочатку мені довелось пахати, як волу. Складати кожну копійку й жити в економії. Чесно кажучи, мені здавалось, що Іра знову мене покине. За перший рік старань я назбирав чималеньку суму, але потім гривня знову обвалилась. Будь проклята ця девальвація!

Закривши очі, Тарас розсміявся.

– Ей, ти там! – різко закричав він секунду потому. – Відповідай, Майстре. Я знаю, що ти мене чуєш! Я ж усе згадав!

Відповіді не було. Попереду хлопця знаходилась лише темрява в кутках і холодні металеві ґрати, які створювали межу між вільним світом і цією одиночною камерою.

– Зрештою, мені пощастило. Тітка Лариса померла. Знову, хе-хе. Дітей у неї не було, тому свій будинок вона залишила мені. Хоч попереднього разу вона все віддала церкві. Ось, що з людиною робить репутація – з п’яничкою ніхто не хотів мати справ.

Тарас ухопив себе за голову та стиснув її руками.

– Відповідай, бо я Богом клянусь, що віднайду тебе навіть на самому дні пекла!

– Та заткнись ти вже! – пролунав голос із коридору. Кричав дільничний. – Не придурюйся хворим на голову. В тебе нічого не вийде.

Вочевидь не та відповідь, на яку розраховував Тарас. Час мав би зупинитись, коли Майстер сюди навідається. Але в’язень не вгамовувався.

– На чому я зупинився, – Тарас удав, що не почув поліцейського. – Ах, будинок тітки. Я чудово його продав. Чесно кажучи, мені навіть шкода тих йолопів, які так переплатили, але ці гроші стали моєю путівкою в інше життя. Заможне життя. Я купив той самий бар, де ми вперше зустрілись, і перебудував його в маленький бенкетний ресторан. Не дуже дорогий і з нейтральним стилем. Хоча подекуди я трохи переборщив із розкішшю. Хіба ж нашому безликому люду саме не це потрібно? Справи мої пішли вгору. Я переїхав у більший будинок. Потім збудував свій, ще кращий. Хоча ремонт в ньому так і не доробив. Повернувся я з роботи туди, щоб перевірити, як ідуть справи і застав Іру, яка оголена стояла раком перед шпаклювальником. Вона навіть трохи мені всміхнулась. Ти мене слухаєш?

– Так, – цього разу пролунала потрібна відповідь. З темного кутку піднялась постать Майстра.

– Ну я швидко стер цю посмішку з її миленької мордочки, – продовжив Тарас. – Став сам не свій від гніву. А я зовсім не пив ці роки, ні з ким не бився. Вхопивши молоток, що підвернувся під руку, я швидко розтрощив тому майстру голову. Він навіть не встиг витягнути свого члена з моєї дружини. Миттєва смерть. Ти, звісно, зовсім інший Майстер, але дивись, не закінчи так само.

– Це вельми сумно, – відповів незнайомець. Його погляд був швидше байдужим, ніж жалісливим.

– Та вже нічого, – відмахнувся Тарас. – Від п’янички до вбивці. Сумнівна трансформація. Але в мене залишилось тільки одне питання.

– І яке ж?

– Може ще одне коло? Ти все-таки мій Майстер мрій, – сказав Тарас. Його очі лиховісно блиснули. Чи це був трюк оманливого світла?

Майстер хотів постукати в двері, але від першого дотику вони прочинились усередину. Він трохи пом’явся перед входом, а потім перевірив свій вигляд. Цього разу Майстер одягнувся в класичні чорні джинси і коричневу кожанку, а його очі прикривали стильні авіатори, які він поспішив зняти й заховати до кишені.

Насупившись, Майстер відчинив двері ширше і переступив через поріг. У стильній квартирі з чудовим ремонтом і дорогими меблями панував безлад. Майстер обережно покрокував уперед, оглядаючи кімнату за кімнатою. Квартира була велика. Перш ніж повернути у відгалуження від головного коридору, Майстер побачив, як по білому потертому паркету поповзла цівка крові. Вона вперто просувалась уперед, заповнюючи червоним найменші щілини в підлозі. Трохи згодом з’явилась ще одна цівка. А потім іще. А потім вони об’єднались в один потік, пришвидшившись, рушили далі, уперлись у плінтус і розійшлись у різні сторони.

Майстер скрушно зітхнув і нарешті наважився повернути. Біля дверей у кінці коридору, що вели у ванну, сидів Тарас, тримаючи в своїх руках труп Ірини. Її оголене тіло обсипало бісеринками з крові та води. Хлопець плакав. Своїм схлипуванням він ворушив тілом коханої, посилаючи маленькі хвилі крові, що ще продовжувала текти.

– Вона сама себе вбила, – пояснив Тарас, не піднімаючи голови. – Може вважала себе тягарем для мене? Чи просто заздрила моєму успіху? А може й те, й інше? Записки чогось не залишила...

– Поясниш? – спитав Майстер, сідаючи поруч. Він не боявся заплямувати свій одяг червоним. Йому не вперше.

– Цього разу я погодився поїхати з нею в Київ, – знову почав оповідь Тарас. – Іра завжди цього хотіла. Вона гарна, непогано співала і чудово рухалась. Були наявні всі дані, щоб пробитись у моделі чи стати акторкою. Тільки от у Києві безліч дівчат з регіонів, схожих на Іру. Який був шанс, що пощастить саме їй? Я ж навпаки хапався за будь-яку можливість. Став офіціантом, потім пішов на будівництво. Робота важка, вибивала весь дух з мене, але там більше платили. Та грошей усе одно не вистачало. Спортзал, заняття вокалом і танцями. Постійні вечірки, щоб познайомитись із впливовими людьми. А ще десятки провальних проб. Тут кожен зневіриться. Та я не переставав вірити в неї до останнього.

– Ти згадував про свій успіх...

– Так. На одній з проб режисер почув мій голос. Працюючи будівельником, я почав курити. Тембр знизився й голос став приємнішим. Співати я не вмів, але з мене вийшов непоганий диктор. Спочатку на радіо та в рекламі місцевих телеканалів. Потім мій голос почули на національному телебаченні, а після цього вже кілька студій озвучування пропонували мені роботу. Ми швидко стали на ноги і майже відразу переїхали сюди. Ось такі справи. Їхала в Київ вона, а в індустрію потрапив я. Скажи мені краще, чи варто пробувати знову? Чи завжди мене очікуватиме невдача?

– Не знаю, – зізнався Майстер. – Коли бажають моїх послуг, мені підвладне минуле, але майбутнього я бачити не здатен. Я лише даю шанс таким, як ти. Далі ви вільні вчиняти як забажаєте.

– Зрозуміло, – сказав Тарас. Він усе ще не відпускав тіло коханої, а на його обличчі відображувалась внутрішня боротьба. Хлопець явно щось хотів спитати. – А хто..? Хто ставав моєю жертвою? Кому саме я завдав болю? Ти можеш показати цю людину?

Майстер не відповів. Він лише опустив погляд на бездиханне тіло дівчини. Тарас усе зрозумів без слів.

– А ось і пастка, – промовив хлопець, втім зовсім без люті. – І все ж деякий час ми були щасливі. Обидва рази. Я вдячний тобі, Майстре мрій. Краще так, ніж топити себе в алкоголі.

– Ти спробуєш ще раз? – після нетривалої тиші спитав Майстер.

– А тобі цього б хотілось?

– Не сказав би, – пожав плечима Майстер. – Це просто моя робота. І вона приносить біль, коли призводить до таких результатів.

– Це добре, – посміхнувся Тарас. По вологим щокам перестали текти сльози. – Відчувати біль добре. Це означає, що ти живий. Я теж відчуваю біль, бо все споганив Ірі. Двічі. Я можу щось для неї зробити?

– Ти хочеш виконати мрію іншого?

– Так.

– Це можна, але за відповідну плату.

– І яка ж вона?

– За свою мрію та платиш щастям іншої людини, – пафосно, ніби щось цитуючи, продекламував Майстер. – За мрію іншої людину ти змушений...

– ...заплатити власним щастям, – договорив замість Майстра Тарас. – Я згоден.

– Ти знаєш її заповітну мрію?

– Ні, але я знаю, як її виконати, – посміхнувся хлопець. – Тепер ти віднесеш нас у той день, коли я вперше зустрівся з Ірою.

Вранішня свіжість чудово бадьорила. Світанкова зоря ледве вбачалась на щільно вкритому хмарами небі. Осінь потроху заявляла свої права. Тарас стояв на власному подвір’ї, спершись об кований паркан, і стирав рушником піт з обличчя. Потім він протер свої мозолисті руки, дістав з пакета термос і налив у його кришечку гарячого чаю. Після кількох ковтків блаженне тепло хвилями розійшлось його тілом.

Чудовий ранок. Зараз би на весь день вмоститись біля вікна з улюбленою книгою. Та в господарстві постійно залишалась робота. Немов ненаситний звір, воно харчувалось людськими зусиллями. Але Тарас поки не скаржився. Таке неквапливе життя йому подобалось. Ні з чим не поспішаючи, він намагався насолоджуватись будь-якою справою.

Чоловік глянув на пеньок від старого горіха, в який з силою встромили сокиру, а поряд утворився чималенький пагорб із підготовлених дрів. Сьогодні в будинку чекали гостей. Приїжджає двоюрідний брат дружини, і треба було розтопити пічку в маленькому будиночку. У великий Тарас встиг провести газ торік.

«Дивно, – роздумував Тарас, жуючи пиріг, який подекуди запивав чаєм. – Цей горіх залишив чималий слід у моїх спогадах з дитинства. А торік різко взяв і засох. Зовсім без попередження. Що ж це могло означати? Може те, що зміни приходять несподівано, але їхні наслідки проявляють себе через роки? Може горіх уже давно від чогось засихав? Треба було уважніше за ним доглядати».

Філософські роздуми хлопця перервала постать, що з’явилась із ранкового туману. Жінка із золотим волоссям, одягнена в білу сукню. Вона зовсім не тремтіла від холоду, а каблуки її черевичків вистукували гучний марш по новенькому цьогорічному асфальті. Зціпенівши, Тарас заворожено втупився поглядом. Втім її обличчя здавалось таким рідним і знайомим. Кожним рухом, кожним подихом жінка зазивала послідкувати за нею, обіцяючи неймовірну насолоду. Чоловік пройнявся захопленням. Здавалось, що його свідомість вистрибнула з голови. Якби нелогічно це не було, Тарасу понад усе на світі кортіло піти за незнайомкою. Дізнатись її історію. Немов ілюзія, навіяна світанком, вона зачарувала чоловіка. Він уже зробив крок уперед, як крик з будинку розвіяв цей чарівний поклик, що заволодів його розумом:

– Тарасе, чого ти там закляк? – стоячи біля входу, кричала його дружина. – Сьогодні Андрій приїде, ти не забув?

Схопившись, Тарас розвернувся та поглянув на дружину. Не така висока, як та незнайомка, і врода її мала цілком земний характер, з чарівністю земною. Але від посмішки Зоряни відразу на душі ставало легше.

– Що ти там розглядав? – спитала Зоряна, коли Тарас підійшов ближче.

– Та здалось, що в тієї жінки знайоме обличчя, – дурнувато почухав потилицю Тарас. – Немов якийсь спогад із минулого життя. Дивні сюрпризи інколи підкидує нам наша пам’ять, еге ж?

– Якої жінки? – здивувалась дружина, зазирнувши Тарасу через плече.

– Та ось... – Тарас розвернувся, але видіння зникло. На дорозі лише вітер поганяв пожовкле листя. – ...цієї? Але ж я її бачив!

Чоловік знову почухав потилицю.

– А, не звертай уваги. В ранковому тумані і не таке примаритись може. Або ж хтось страх як не хоче працювати і видумує дурнуваті казки.

Зоряна посміхнулась і зникла всередині будинку.

– Можливо, можливо, – розсміявся Тарас і зачинив за собою двері.

Незнайомка, немов нічне марення після пробудження, вже звільнила його розум.

Жінка ж, яка у кількох попередніх життях називалась Іриною, продовжувала крокувати крізь туман. Біла сукня обернулась штанами, кофтою і чорним кардіганом. Загадковий вираз зник з її обличчя. Брови зустрілись на переніссі, сам ніс зморщився, а рот розтягнувся у злісному вищирі. Жінці хотілось викричати всю свою злість у повітря. А ще краще вимістити її на тому жалюгідному Майстрі мрій.

– Я бачу, ти злишся, – з туману попереду почувся голос. Підійшовши ближче, жінка побачила Майстра, який спирався об ліхтарний стовп. Розсіюючи світанковий морок, він ще світився блідуватим жовтим кольором. – Невже на мене?

– Це ти? Ніяк не заспокоїшся? – жінка ледь стримала себе, щоб не накинутись на Майстра. – Тобі мало зіпсувати мені полювання? Ще й зловтішатися з’явився.

– Мало, – зізнався Майстер. – Цього мало, але я тримаюсь. Дивитись на твої страждання навіть приємно.

– Ти скаржишся на те, що я зробила, любий мій? – здивувалась «Ірина». – Це було століття тому, і досі ти мене не чіпав. Хіба я не робила тебе щасливим? Ти сам за мрії назначаєш ціну. Чим я гірша? У мене також є потреби. До зустрічі зі мною ти жив сірим і буденним життям смертної людини, точно так, як і той дурень Тарас. А зараз? Ти Володар мрій, один із небагатьох, хто може кинути виклик Вічним. Саме через мене ти отримав таку владу. Пам’ятай про це.

– О, я чудово пам’ятаю. Але після стількох століть я можу з упевненістю ствердити, що безсмертя не коштує вічної самотності.

– Сентиментальний дурень! – вигукнула жінка. – То ти втрутився у справи смертних без даного на те дозволу, тільки щоб нашкодити мені? Вищим це не сподобається.

– А ти настільки дурна, що готова пожертвувати собою, щоб знищити мене? Не знав цього, – вдавано здивувався Майстер. Він смикнув свій осінній плащ та випростався. – Я впевнений, що твої дії Вищим не сподобаються більше. Намагатись висмоктати життя смертного без даного на те дозволу. Хто ж так учиняє, а?

Жінка не мала чим накрити таку карту, але і мовчати вона також не збиралась:

– Я принаймні не лицемірка. Я не заперечую своєї природи. Сукуб, демон, мара, мойра, сивіла... Як тільки люди мене не називали. Які тільки можливості мені не придумували. І я з усім цим погоджуюсь. А ось ти лицемір. Називаєш себе Майстром мрій, але через постійну брехню тобі більше пасує титул Майстра ілюзій, оманливих очікувань.

– Наївно думати, що хтось може розплатитись замість тебе. Брехня – всього лиш засіб для контролю, адже деяким людям не можна довірити навіть власну долю. Я не розбиваю життя смертних на уламки, а захищаю їх і, якщо потрібно, лікую. Ця брехня несе полегшення, і я не заперечую її існування, – вже серйозно відповів Майстер, але потім його обличчя знов осяяла широка посмішка. – Але ти чудово постаралась. Майже поглинула нещасного. Тоді б і доказів для Вічних не залишилось. А ця хода наприкінці... Ти дійсно очікувала, що він зірветься і знову втрапить у твої смертельні обійми? Що це? Звичайна хитрість чи жалюгідний розпач?

– Я цього так просто не залишу, – жінка майже просичала ці слова. Вона ледве стримувала бажання накинутись на цього чоловіка, хоч і чудово знала, що їй не вистачить наснаги з ним упоратись.

– Не залишиш, – погодився Майстер. – Я обіцяю тобі, що більше ти нікого не поглинеш. І я не зраджу своїй клятві, поки ходжу по землі. Можеш не сподіватись на це. Я не дозволю більше руйнувати долі смертних, так само, як ти колись зруйнувала мою. Нехай цей вічний голод з’їсть тебе зсередини.

Майстер жорстоко посміхнувся, склав руку пістолетом і вистрілив з цієї уявної зброї.

– Ти переможена. – оголосив він, здувши такий самий уявний дим.

Майстер легенько відсунув жінку зі свого шляху і покрокував у протилежний бік. Трохи згодом почувся його спів:

– Glaciers is melting in the dead of night. And the superstars sucked into the supermassive…