Людина, що спостерігає за зірками

Світ гарний, з якого боку недодивись. Хоч із Землі у небо, хоч у космосі навкруги. Світ є дивовижним, бо він таким завжди був і буде. Але лише одне робить його дивовижним – і це людина. Бо саме вона вигадала подібні слова і саме вона дивиться на цей світ завмираючи, ледве дихаючи. Людство, взагалі, дуже дивне.

І це людське тіло – воно примушує мене бути людиною. Що, чесно кажучи, не дуже добре в мене виходить. Я звісно ж задаюся питанням «А чи треба?». Я, як і інші люди навкруги, знаходжусь зараз на цьому кораблі та дивлюся на Всесвіт. Дивлюся людськими очами. В цьому є щось незвичайне, щось ніби незбагнене. Цей Всесвіт мені знайомий, але все ж таки зараз я бачу його інакшим.

Космічний туристичний корабель «Алголь». Велике таріло-подібне судно повисло у космічній тиші, яскраво освітлюючи вакуум навкруги. Кімнати космічних туристів, або космітурів, знаходяться у центрі. Краї судна зроблені зі спеціального прозорого захисного сплаву – коли стоїш на самому краю відчуваєш себе ніби посеред космосу, наче назавжди поселишся серед зірок. Чим далі до центру споруди – тим більше кімнат різного призначення – від магазинів і перукарень до ресторанів і спортивних центрів. За декілька метрів від прозорих стінок судна, що лише єдині захищали людей від жорстокого вакуумного середовища, стояли лави, де багато з космітурів умиротворено спостерігали за зірками та іншими космічними явищами. Все залите світлом і теплом. Все навкруги є білого кольору, мені це чомусь видається трохи дивним. Навіщо стільки білого у космосі?

Отже, людина, що спостерігає за зірками, сиділа собі на лавці і дивилася вдалечінь. Там, перед її очима, був безкінечний простір, заповнений до кінця, але надто складний для розуміння, такий складний, що людині не вдоста часу збагнути все. Планети, зірки, зоряні вітри, туманності… Людина звичайно все це може бачити та вивчати. Але цього, нажаль, мало.

- Вам подобається цей корабель? – почулося зовсім поруч.

Людина, що спостерігає за зірками, тобто іншими словами я, подивилася ліворуч. Зовсім поруч на лаві сидів хлопчик, десь десяти років з блакитними як людське небо очима та жовтим сонячним волоссям. Він був одягнений у модний космічний комбінезон.

- Корабель є засобом транспортування. Чому він має комусь подобатись? – ймовірно, він очікував іншої відповіді, судячи з його виразу обличчя. Але, нажаль, я не можу відповісти інакше.

-  Але кожну річ можна любити або ні. Ну, кожна річ може подобатися або не подобатися, - хлопчик дивився на мене так, ніби мені не стає клепки у голові. Або я не сповна розуму. Людська мова – дуже дивна, але інколи цікава.

- Я не розумію, - спокійно відповівши, я відвожу від нього погляд і далі спостерігаю за зірками.

- А зірки? Вони Вам подобаються? – настирливий малий намагається заглянути мені в очі, відволікти від зірок та звернути на себе мою увагу.

- Так, зорі мені подобаються, - я відповідаю просто і спокійно, але все ж продовжую дивитися вперед. Якщо казати чесно, я не розумію, що йому від мене треба.

- Але зорі такі ж як корабель! Чому їх Ви можете любити, а корабель ні? – на його обличчі дуже дивний вираз, ніби він щойно зміг доказати якусь важливу теорему.

- Вони різні, - хіба це не зрозуміло? Ця дитина мала б замислюватись над тим, що збирається казати, перш ніж це робити. Це є людство – таке ж дивне, як цей малий. Люди порівнюють такі речі, що ніколи не мали нічого спільного. Хоча… І зорі, і корабель, і навіть люди – всі вони з’явилися із зіркового пилу, лише зараз вони різні.

- Звісно вони різні, - засміявся хлопчик. Він не міг тихо сидіти на місці. – А у Вас є брат чи сестра?

Людство – відсутність логіки. Чому таке питання після короблю? Я не можу подібне зрозуміти.

- Багато, - кажу.

- Як багато? – схоже малечі цікаво. Він знову намагається зазирнути мені в очі.

- Дуже. Зірки на небі – це мої сестри, - я відповідаю чесно.

Хлопчик спочатку замислюється – на його обличчі видко всі емоції. Він трохи відкриває рота, ніби щось хоче сказати, а очі хоч і дивляться на мене, та ніби не живі, ніби зроблені кваліфікованим майстром. Секунда – і життя знов повертається до маленького тіла.

- Так багато! Це Ви мали на увазі?

Що я можу мати на увазі?

- Я маю на увазі те, що кажу. Й кажу, що маю на увазі. Зорі – мої сестри.

Хлопець схоже не знає як реагувати на мої слова.

- Але Ви – людина. Як зорі можуть бути Вам сестрами?

Я відкриваю рота, але на мить зупиняюсь. Що я маю відповісти? Як я маю розтлумачити цій малій людині те, що не розуміють дорослі?

- Я є ніби зірка, але інша субстанція, інша істота. Я та подібні мені існуємо поруч із зірками…

- Чорні дірки? – хлопчик аж підскочив від захвату. – Вони можуть існувати поруч із зірками. Вони самі більшість були зірками. Але так не може бути, що Ви є чорною дірою, - хлопчик ніби радів чомусь. Але останні слова чомусь сказав пошепки. Цікаво, як би люди зрозуміли, разом всі, хто я є, чи намагалися б мене схопити, вивчати? Чи хотіли би зав’язати зі мною дружні стосунки? Людське тіло змушує мне бути людиною та навіть мислити подібно до них. Хіба раніше потрібно було думати про дружність?

- Ні, я не чорна діра, - ніби є схожість?

- То хто тоді? – хлопчик навряд чи залишить мене у спокої. Набридливе людство. Чи я маю відповідати? Певно, що так. Навколо багато космітурів, але цей хлопчик знайшов саме мене.

- Я - людина, що спостерігає за зірками, - спокійно відповідаю, не дивлячись на нього.

- Хіба це може бути відповіддю, - надув губи хлопчисько.

Сидимо мовчки. Я дивлюсь вперед. Гадаю, що якщо повернуся, подивлюся на нього, він знову причепиться до мене. Може йому набридне моя байдужість до бесіди і він піде собі. Намагаюся майже не ворушитися, але маю ще дихати. Ледве хапаю повітря, і в грудях вже з’являється неприємне відчуття – дуже хочеться зробити глибокого вдиху.

Ледве помітно скошую погляд ліворуч, на хлопця. І різко повертаюсь назад. Але запізно…

- Мій тато – космічний інженер, вчений. Мама – біолог. Люди чомусь вважають, що я мушу також бути вченим, - схоже, для нього це проблема. Людство завжди робить багато галасу з нічого. Але я все ж не дивлюсь на нього. Добре, що можна глибоко дихати. – Я не хочу. Я і так все знаю про Всесвіт.

Тут я мушу подивитися на нього. Невже все?

- Це не можливо, - відповідаю.

- Ну так, - посміхається він у відповідь, - все, що знають науковці, або припускають. Але чи вдоста цього для того, щоб бути науковцем? Мабуть, так. Потім сидиш собі і фантазуєш. Хто це може перевірити чи спростувати. Ніхто. Бо ніхто не знає напевно.

- Я знаю напевне все про Всесвіт, - кажу, прямо дивлячись йому в очі. Хлопець мені не вірить. Як це по-людському – марно вірити у себе, але не вірити у інших.

- Звідки? – питає він.

- Я спостерігаю за зорями. Тому і знаю. Я є подібна до зірок істота, - я вже не перший раз це кажу. То скільки ще раз треба промовити це?

Звісно, він не розуміє. Людство вигадує теорії та гіпотези, а потім не може зв’язати їх до купи.

- Ти прибулець? – питає він, широко розплющивши очі.

- Звідки прибулець? Я маю звідкись прибувати? – мені не відоме це слово.

- Ну, ти ніби інша раса істот. Живеш собі десь на іншій планеті, в іншій галактиці, приміром. Ну, подібна нам цивілізація.

- Не подібна, - мене це ніби…ображає? Важко виразити це дивне почуття. – Ми різні. Ми подібні зіркам, бо ми існуємо разом із зірками.

- Але ти людина, - виголошує хлопець і торкається моєї руки. – Я навіть можу торкнутися тебе.

- Ну той що. Звісно, що можеш, бо я людина тут. Але це лише оболонка. Тимчасово. Я мушу так зробити.

- Чому? – коли вже скінчаться ці питання?

- Я маю бути поруч із зіркою. Її вже нема дуже давно, але її голос ще залишився. Він кличе мене. Тому я маю тут бути.

- Голос? – хлопець відкрив рота. – Я теж хочу почути цей голос.

- Це не можливо, - хитаю я головою. – Це не під силу людському тілу.

- Тоді може я щось вигадаю для цього, якийсь пристрій, - він аж зстрибнув на лавицю. – А потім зможу також чути зірки.

Над цим можна було б поміркувати. Я собі не уявляю такого пристрою, але люди дуже винахідливі.

- А що вона каже? – нема часу замислюватися.

- Вона померла. Її голос це віщує.

- Померла, - хлопчикові ніби сумно. Невже таке можливе? – Я думав, вони не живі. Але якщо в неї є голос, якщо вона померла, а не зруйнувалася, і якщо, лише якщо, вона є твоєю сестрою – то вона мусила бути живою.

Коли це ми встигли перейти на «ти»?

- Зірки такі ж живі як люди, - кажу я очевидний факт. – Вони і ми всі зроблені з однієї ж матерії. Тільки з різних видів цієї матерії. Зірки народжуються, старіють і помирають: від протозірки, зіркової колиски, до молодої зірочки головної послідовності, а потім до червоного гіганта і білого карлика. А далі супернова – пульсар чи чорна діра. Це є смерть. Але інакша від людської – космічна смерть. У кінці нічого і не зникне.

- Тобто? – хлопчисько міцно тримав мене за руку. Мені здалось, що він ледве дихає. Боїться, що я замовчу?

- Космічний пил засмоктує у чорну діру, а там все починається спочатку.

Я мовчу, але хлопчик ледве помітно стискає мою руку. Дивлюсь на нього. Може і людство зможе чомусь навчитися. Може і воно вміє слухати?

- Що є по інший бік чорної діри? – питаю я.

- Невідомо, - ледве чутно у відповідь.

- Відомо, - кажу, - мені відомо. У тебе є дома м’яч? – він кивнув головою. – Якщо ти припустиш, що у середині м’яча, на його внутрішній поверхні існує Всесвіт, з різними планетами, зірками тощо, то, зробивши у поверхні м’яча діру, що зможеш побачити? Повітря почне виходити з м’яча. Коли з’являється чорна діра, вона ніби дірка у м’ячі – вона дає змогу Всесвіту з внутрішньої поверхні з’єднатися та перейти у Всесвіт із зовнішньої поверхні. Звісно, якщо ти ще припустиш, що на зовнішній поверхні м’яча також є Всесвіт, що існує водночас з внутрішнім. Чи це тобі зрозуміло? – спочатку хотілось додати «людино», але чомусь великі очі хлопчика змінили моє бажання.

Він хитнув головою, але чомусь вирішив ще відповісти.

- Так, я розумію. Але що станеться зі Всесвітом внутрішнім, коли все перейде у зовнішній Всесвіт?

- Нічого. Припусти, що проштрикуючи м’яч цвяхом, наприклад, ти задаєш напрямок руху матерії. Якщо ти зробиш два проколи у протилежних напрямках, то ти отримаєш постійну круговерть матерії.

- А якщо вивернути м’яч на зовні? – хитро посміхається хлопець.

- Нічого не станеться, бо м’яч – це лише образ. Всесвіт не має кулеподібної форми.

- Добре, це я очікував, - він з дуже серйозним виразом обличчя. – Але де чорні діри того, іншого Всесвіту? Де її енергії та матерії? Чорні діри постійні, а білі – ні. Вони не можуть бути виходом. Чому чорні діри не беруть лишнього – іноді вони не поглинають все навкруги, ніби «наївшись», нажахані, що луснуть.

- Бо стінка м’яча не дуже щільна – в ній повсюди простори, відносно невеличкі, по космічному відносно невеличкі. Чорна діра засмоктує матерію, все, окрім, інформації. За обрієм подій вже ніщо не мине засмоктування дірою, але інформація осідає на… ніби струнах. Це інформаційний фільтр. У чорній дірі все руйнується і у просторі з’являється вже пил, молекулярні хмари. І з того будується нове життя. Через час цей простір засмокче вже інша діра і «виплюне» в інший Всесвіт, сконцентрувавши все разом. Але сам простір між Всесвітами не є точним – він може то розростатися, то згортатися. Може мати декілька чорних дір, а може і одну. Може існувати довго, а може ні. Там може бути навіть життя. Зустріч з подібними расами для мене не щось нове – вже були і не раз.

- А ми? – стурбовано спитав хлопець. – Ми живемо у Всесвіті, чи у такому просторі?

- Все це є Всесвіт. Він один. Лише різний сам по собі. Але якщо ти так бажаєш, то так, ти живеш у Всесвіті. Хоча різниці майже немає.

- Так хто ти тоді?

- Взагалі, моя форма видасться тобі дуже дивною і мені важко описати це словами. Я є матерія, що існує безтілесно, як інформація. Але я можу мислити та діяти. Я не плід чиєїсь свідомості. Я беру свій початок від початку Всесвіту і зародження самих зірок. Але подібним мені дуже важко знайти можливість спілкування з подібними тобі істотами – перш ніж з’явитися тут, мені було потрібно збирати інформацію на обрії подій чорних дір.

- І що буде далі з тобою?

Я дивлюсь в далечінь:

- Я піду до іншої зірки. Їх багато. Я буду дивитися на них вже іншими очима.

Хлопчик чомусь зажурився.

- Тато каже, що навіть існування Землі для Всесвіту ніби і не починалось. А моє життя ще менше. Ти підеш і ми ніколи вже не зустрінемося. Бо я навіть не існую для тебе.

Дуже сумний він. Але чому? Він лише вперше мене бачить, але чому так важко йому від будучого розтавання?

- Чому ж, - відповідаю, - існуєш.

- Ти мене заспокоюєш, - почав він втирати очі. – Мама так завжди робить.

Хлопчик подивився мені в очі. Начебто, він намагався щось пригадати.

- А ти не Всесвітній Розум? – знову порушення логічного ходу розмови.

- Ні, навряд чи.

Тут сталося те, що мало вже давно статися. До нас підійшла жінка, молода та усміхнена.

- Андрійку, досить вже набридати. Ходи-но зі мною, - і вона взяла його за руку. Раптом він прилинув до мене і тихо спитав на вушко:

- А ти прийдеш до мене разок, як до зірок?

Вперше, я відчуваю щось дуже дивне. Якась тривога росте глибоко у грудях – я не знаю, що відповісти. Чи не проґавлю цих просторово-часових координат – де і коли я ще зможу застати хлопчика існуючим? Чи можу я знати, як довго він ще буде мене чекати?

- Ну, людино, що спостерігає за зірками? – він чекав відповіді. Людське тіло, людські емоції – коли я залишу це все, чи не пожалкую про цю обіцянку?

- Добре. Я прийду, - лише це відповідаю. Але, здається, ще не усвідомлюю свого вибору.

Він посміхається і вже відходячи від мене додає:

- Я буду тебе чекати!

Вперше за своє життя, за своє існування, я збираюсь спостерігати не за зірками, а за людиною. Вперше за історію Всесвіту я отримую питання, на які не маю відповіді. Невже, людство таке цікаве?