Леля

Безлюдною вулицею пронісся слабкий порив вітру. Розігнав сизий смог, що ледь не задушив мене в своїх обіймах, вихором закрутився навколо і привів до тями.

– Дякую, дідусю Стрибоже, – я сказала вітерцю.

Звелася на ноги, тримаючись за скляну стіну, і непевно продовжила шлях. Гарячий асфальт обпікав босі ступні. Повільно попрямувала в бік міського парку. Під прихистком дерев стало легше, але тепер ногам діставалось від гострих камінців, друзків скла та сміття на стежинах. З кожним кроком наче тисячі гострих голок впивались в шкіру, та я змушувала себе рухатись вперед. Лише так відчувала, що ще жива, коли все навколо вже померло.

Перед очима затьмарилось від болю та втоми. Я схопилась за дерево, сподіваючись як колись відчути підтримку живої природи, та дарма. В стовбурі зовсім не залишилось живильних соків. Листя облетіло, а гілля засохло. Трава пожухла навіть не зазеленівши як слід, а озерце, в якому колись плавали лебеді, перетворилось на калюжу з тванню.

Мокоша була однією з перших, хто покинув цей світ. Люди забули, що таке жива природа. Більше не орали, не засіювали землю. Справжні харчі їм замінили порошки-сурогати, де збалансовані всі вітаміни та поживні речовини. Більше не виходили на свіже повітря. Воно було настільки отруйним, що без респіратора й дихати стало неможливо. В домах надсучасні системи вентиляції, тож всередині набагато більше кисню ніж зовні.

Зачинились кожен у своєму помешканні, спілкувались лише набираючи слова на екранах, а реальне зображення замінили красивими картинками. Тому слідом пішла в небуття матінка Лада. Люди більше не створювали сім'ї, а значить вона стала їм непотрібною.

Досі пам'ятаю її прощальні слова: "Майбутнє світу залежатиме від дітей. Тих, що зараз ростуть у штучних бульбашках без батька та матері. Ми не маємо над ними впливу. Та невдовзі вони стануть підлітками. Тоді відповідальність ляже на твої плечі, Леле." Вона взяла мою сестру Мару за руку і відправилась разом з нею в Наву.

Я довго ридала. Не вірила, що все це відбувається насправді. Відчула руку на своєму плечі – то мій коханий Ярило обіцяв бути поруч. Та не все в цьому світі залежить від наших бажань. І навіть ми, боги, далеко не всемогутні.

Я звела погляд догори. Небо затягнуло сірою пеленою смогу. Ярило, любий Ярило загинув в той день, коли не зміг більше опікуватись земною твердю. Дим, що огорнув планету покривалом, не пропускав жодного промінчика. Коханий все дужче і дужче роздмухував сонячне полум’я, намагаючись пробитись крізь сизу завісу, доки сам не згорів в ньому.

Заради них я трималась. Самотня, нікому не потрібна богиня юного кохання. Лише воно мене живить. Цифрові повідомлення серед ночі до когось незнайомого по інший бік монітору не могли передати весь спектр почуттів, але цей терпкий момент очікування відповіді, хвилювання чи правильно адресат зрозуміє повідомлення і щира усмішка, коли у відповідь прислали зображення сором'язливого зарум'яненого жовтого обличчя, підтримували в мені життя.

Раптово мене знову захопило це відчуття. Ніби огорнуло сонячним сяйвом, а біля ніг заплескалась кришталева прохолодна водиця. Енергія наповнила по самі вінця і вихлюпнулась через край. Дерево, за яке я все ще трималась, ожило. Розпустились бруньки, зазеленіли молоденькі листочки, розцвів білесенький цвіт. Я завертіла головою у пошуках джерела цих емоцій. Стежиною крокувала дівчина, несучи за плечима яскраву кур'єрську сумку. Вона зовсім не зважала на те, що коїться навколо, обличчя було сховане за маскою, а свідомість блукала віртуальною реальністю через екрани окулярів, та я могла бачити її душу. В ній також розквітали молоденькі паростки закоханості. В її думках я розгледіла образ загадкового парубка, чула слова, які вона вкотре промовляла про себе: "Як би я хотіла побачити тебе наживо!".

Свідомістю я полинула над містом. Блукала високими переповненими будинками, заглядала в кожне помешкання. Шукала таку ж закохану душу, як та, що була біля мене, але зустрічала лише байдужість і пустоту.

Впала у відчай. Можливості цифрової епохи безмежні. Той парубок міг бути на іншому краю світу, куди дістатись мені не вистачить сили. Майже здалася, розуміючи марність сподівань, коли раптом помітила вогник в одній з високих веж.

Повернулась якраз коли дівчина пройшла повз мене, не помітивши маленького дива природи.

– Зупинись! – я крикнула щодуху, сподіваючись що її серце відгукнеться.

Вона не чула моїх слів. Невже так скоро стала байдужою до навколишнього світу?

На допомогу прийшла сама природа. З диму просто перед обличчям дівчини випірнула гілка з яблуневим цвітом. Дівчина завмерла. Пристрою на очах знадобився час, щоб розпізнати перешкоду. Дівочі вуста відкрились від здивування.

– Ти можеш його побачити, – тихо шепотіла їй на вухо. – Просто поклич.

Я відчувала азарт та збудження, що пробігли її тілом. Торкнувшись окуляр, вона зробила світлину дерева, що заплуталось в згустках смогу. Пальці зависли над віртуальною клавіатурою. "Знайди мене", – написала і відправила адресату, додаючи координати місця.

Нервове очікування, поки він прочитає її слова. Прокушена до крові губа, поки на екрані висвічувало, що "абонент набирає повідомлення". Три крапки рухатись перестали. Повідомлення так і не з'явилось.

Серце дівчини обірвалось. Вона зняла окуляри і зі всієї сили пожбурила їх в стовбур дерева. Крихке скло розлетілось на друзки. Один з них відбився і залишив криваву борозну на нозі, та вона не відчула болю. Серце боліло сильніше.

– Стривай, не йди! – крикнула вслід дівчині, коли та побігла геть.

Раптовий прилив сил завершився з її відходом. Та тепер в мені жила надія. Розбите серце можна зцілити. Закам'яніле вже не врятувати.

Я покинула парк, знову увійшовши на територію бетону і скла. Ловила у порожніх вітринах своє віддзеркалення. Колись білосніжна сукня тепер запилилась та обтріпалась. Вінок весняних квітів на голові засох, а шовковисте волосся заплуталось і втратило блиск. Та я вперто йшла вперед до яскравого вогника закоханої душі. Цього разу все повинно вийти як слід!

Блукала лабіринтом вулиць, йдучи на палкі почуття як на світло маяка. Ось він. Десь тут. Я здійняла очі вгору, намагаючись роздивитись крізь смог високу будівлю. Вогник в небесах. Так близько, але так далеко.

– Стрибоже, допоможи мені ще раз, прошу, – тихо прошептала богу вітрів, вказавши на свою ціль.

Переді мною зі смогу зіткався напівпрозорий силует. Довга сиза примарна борода Стрибога в’яло коливалась в повітрі.

– Не зможу онуко, – відповів вітер, оцінюючи захмарну відстань. – На це підуть всі мої сили.

– Якщо задум вдасться, світ відродиться!

– А якщо ні? Я не залишу по собі і сліду.

– Та що залишилось від твоєї могутності? – розізлилась, дивлячись на його боягузтво. – Отой ледь відчутний вітерець ти називаєш життям? Допоможи мені і, можливо, тебе запам'ятають. Відмовишся – невдовзі загинемо обоє. Немає в теперішньому нам місця.

– Справді думаєш, що тобі вдасться відновити природу та старі порядки? Люди самі захотіли такого життя. Забули нас і залишили на погибель. Ти не знайдеш тих, кому не байдуже, – скиглив він, виправдовуючи свій поважний вік.

– Я вже знайшла, – ледь помітно усміхнулась та знову поглянула вгору. – Лише допоможи звести їх разом. Поклич його у мандри!

Стрибог стис губи, але кивнув:

– Хай буде по-твоєму, маленька Леле! Та хто догляне за тобою, як я піду?

– Мені тисячі років, а ви й досі ставитесь до мене як до нерозумного маляти. Я впораюсь, дідусю. Нехай ви втратили віру, але в мені вона ще живе. Живе й у них, я знаю, – захотіла доторкнутись до старого, щоб передати свою впевненість, та рука пройшла крізь дим.

Силует дідуся втратив чіткі обриси. Цівки диму закрутились навколо мене. Спочатку повільно, а потім все швидше і швидше. Вітер сильнішав з кожним обертом. Закручував дим у спіраль, носився вулицями, проганяючи його геть. Рвав на мені сукню, розтріпував волосся. Сплутані пасма боляче били по обличчю, але вперше за довгий час я дихала вільно. Здійняла руки вгору і прикрила очі.

Вітер злетів увись, свідомістю я летіла разом з ним. Скерувала до вогника. Його власник сидів перед великим екраном і виступав проти ворожої армії. Бурмотів собі щось під ніс, стріляючи у віртуальних потвор, проте час від часу кидав погляд на маленький прямокутний пристрій, де світилось фото розквітлого дерева. Я відчувала як завмирає його серце від нерішучості.

Рука юнака знову потяглась до телефону. Знову він почав набирати відповідь, але зупинився. Стер написане. На великому екрані блимнуло сповіщення про успішність місії та пропозиція нового завдання. Він відклав телефон. Зітхнув, оглянувши своє житло, подумав про обов'язок перед командою, пообіцяв собі, що обов'язково вирушить на пошуки, але згодом. Все згодом. Знову взявся за гру. Не чув гудіння вітру за вікном, поки Стрибог не розсердився. Дмухнув сильніше, прочиняючи квартирку. Приміщення заповнив аромат пригод.

Юнак встав, щоб зачинити вікно. Блакить неба відбилась в його очах. Припав до скла, не вірячи тому, що бачить. Взяв до рук телефон і зробив знімок.

– Це диво! – тихо прошепотів.

– Диво? – загудів вітер, – Ох, не бачив ти ще дива. Ходімо, покажу.

Він не міг чути голос Стрибога, але раптом йому нестерпно захотілось вийти назовні. Глянув на екран, що все ще зазивав до нової місії, але знайшов в собі сили відвернутись. Схопив телефон, натягнув маску і грюкнув дверима затишного помешкання.

На вулиці здивовано та розгублено озирався. Була мить, коли я подумала, що все. Поверне зараз назад, до звичного спокою та заманливого блимання екрану. Але ні. Зробив крок. Ще один. А тоді зірвався на біг слідом за вітром.

Стрибог розгулявся. Хитав засохле гілля дерев, струшуючи з них пилюку, ганяв вулицями, підіймаючи сміття, здіймався у вишину проганяючи залишки смогу. Мені стало сумно, бо знала, що це його останній політ. І, якщо в мене нічого не вийде, його смерть стане марною. Величезні труби заводів знову забруднять атмосферу, та вже ніхто не зможе цьому зарадити.

Сподіваючись, що хлопець знайде дорогу, я налаштувалась на душу дівчини. Йшла вперед, та знайти її ставало все складніше. На вулиці виходили люди. Передсмертний поклик Стрибога був настільки сильним, що пробув свідомість, приглушену віртуальною реальністю. Зірвав їх з місця та погукав шукати чи то вітру в полі, чи то своє призначення. З дідусем ніколи не можна сказати напевно. Їхні емоції накочувались лавиною, відвертали увагу від цілі, збивали зі шляху. Хотілось допомогти їм, пояснити, що розгубленість, яку вони зараз відчувають, є нормальною, коли тобі відкривають очі та дають свободу. Я йшла поміж людей і нашіптувала їм гірку правду: “Досить ховатися від світу. Час визирнути зі своєї нори та почати жити в реальності”.

Це працювало! Я бачила як вони невпевнено обмінюються поглядами, несміло підіймають долоні вгору пригадуючи давній жест вітання. Починають говорити один з одним. Спочатку боязко, короткими фразами, а згодом все більше і більше, обговорюючи нещодавній буревій та його наслідки. Їхні емоції були щирими та теплими, але це зовсім не те, що я шукала.

Глибоко вдихнувши, я налаштувалась на страждання. Полинула на них, прагнучи втішити та розвіяти страхи. Все життя робила це для юних дівчат, та тепер від моєї вправності залежатиме доля світу.

Невдовзі вийшла неподалік від бічної алеї парку. Дівчина сиділа на облупленому бетонному парапеті, та дивилась на своє віддзеркалення в каламутній воді майже висохлого озерця. В ній поселилась така туга, що боляче було навіть стояти поруч.

"Для чого я це зробила?", – картала вона себе, – "Що як він справді прийде, погляне на мене і розчарується? Я зовсім не та дівчина з картинки."

Я присіла поруч з нею. Огорнула невидимими обіймами, віддаючи залишки свого тепла. Прошепотіла на вухо, ставши її внутрішнім голосом:

– Пригадай, про що ви розмовляли.

– Про все на світі, – миттю відізвалась вона. – Про музику, про ігри, про дитинство в притулку, про майбутнє. Про почуття. Він говорив, що ніхто не розуміє його краще за мене.

– А це так?

– Це було не важко. Я відчуваю все так само.

– А що як з вигляду він також тобі не сподобається?

Дівчину затопило обурення:

– То й що? Хіба це привід переривати спілкування?

– Якщо думки у вас однакові, хіба не повинен він думати так же?

– А якщо ні?

– Ти не дізнаєшся, якщо сидітимеш тут. Почуття варті ризику.

Вона перекинула ноги через парапет і стала на землю.

– Якщо я не права, то втрачу друга.

– Якщо не ризикнеш, втратиш набагато більше!

Я крокувала поруч з нею, підтримуючи вогник почуттів. Та моїх сил не вистачило надовго. Новий напад невпевненості ледь не загасив його. Вона зупинилась на півдорозі і ледь не заплакала від безсилля.

– Це все марно. Він не прийде.

Я відчувала наближення ще одного такого бажаного вогника. Він був зовсім поруч. Йшов також несміло, борючись зі страхом бути обманутим.

– Просто поглянь, – я скерувала її погляд на яблуню, до якої наблизився хлопчачий силует. Схилився до коренів і підібрав з землі розбиті окуляри. Мене омило новою хвилею розчарування.

– Якщо не покажешся, втратиш його назавжди! – в свої слова вклала останні сили.

В душі дівчини піднявся спротив. Ноги самі понесли вперед. Я ж осіла на землю там, де стояла. Відчувала лише холод потойбіччя, та невдовзі прийшло тепло. То коханий Ярило обійняв мене та зігрів. Поруч усміхалась матір, по золотих кучерях мене погладив дідусь Стрибог.

Я вже не бачила як зустрілися хлопець з дівчиною. Не відчула, як дотик їхніх рук послав шалені розряди енергії по тілу. Не знала, що їхні обличчя осяяли щасливі усмішки. Не відомо мені було й те, що хтось з пробуджених того дня прохожих сфотографував закохану пару, що обіймалась біля розквітлого дерева, а на наступний день ця світлина облетіла весь світ, наробивши чимало галасу. Зате я розуміла, що з кожним днем грань між Явью та Навью тоншає і знала, що впоралась. Невдовзі всі боги відродяться, та матимуть силу допомогти людям відновити світ.