Легкість руїн (18+)

В оповіданні фігурують тероризм, наркотики й незахищений секс. Автор дуже просить сприймати цей текст тільки метафорично, не вбачати у ньому закликів до насильства чи інших деструктивних вчинків. Пам’ятайте, що наркотики шкодять вашому здоров’ю, незахищений секс є небезпечним для обох партнерів, а насильство — це спосіб, яким вирішують свої проблеми тільки повні ідіоти.

Автор

Тоді сказав йому Ісус: Поверни меча твого на його місце, бо всі, що взяли меча, від меча загинуть

Євангелія від Матвія, вірш 26:52

Етап перший: озброєння

Металеві двері станції розсуваються, ніби паща якогось давнього звіра, готового проковтнути свою жертву. Ось хто ми всі — жертви цих космічних станцій, між якими вічно курсуємо у пошуках, давно забувши, що, власне, шукаємо. Мій шатл плавно входить у повітряне поле, сідає в ангарі. Двигуни замовкають і стає трохи лячно.

Коли я ставав на цей шлях, я шукав грошей. Багатсвта. Всі ми, хто стали бандитами, рекетирами, шахраями — всі ми спочатку шукали або багатства, або ідеалу. Тепер ідейні й меркантильні злилися в одне велике кодло, й різниці між нами немає. Бо всі компаси збито, ніхто більше не знає, що ми шукаємо.

Я, втім, здається, таки знайшов відповідь.

До мого корабля вже йдуть охоронці у синіх комбінезонах. Вмикаю процес розгерметизації, спускаю трап. Охоронці чекають на мене внизу, всі в закритих шоломах, безликі й спокійні. Замість імен — номери на комбінезонах. Але я добре підготувався — знаю, які імена ховаються за числами.

— Пане Шкарко, ви запізнилися на пів години. Серйозні люди так не роблять.

Це каже чоловік, що весь час ховався за спинами охоронців. Він невисокий, лисий й на диво худорлявий, як для такого багатія.

— Я мав на те вагомі причини.

Лисий багатій — власник станції. Перший, хто відправив до Коґлісана розвідників й виявив, що цей гігант буде ідеальним джерелом фелінового газу, незамінного при створенні реактивних ранців, корабельної зброї, вибухівки й газових бурів. Єдиної відомої подібної речовини, що не є токсичною для людини. Тепер Фердесон — ледь не монополіст на феліновому ринку.

Інакше кажучи, я обрав собі дуже велику жертву, й мені лишається сподіватися, що ця жертва проковтне наживку. Інакше я труп.

Поки все йде за планом: у супроводі охоронців ми йдемо до кабінету Фердесона. Минаючи панорамну залу, бачу світлий бік Коґлісана. Цей жовтогарячий газовий гігант настільки великий, що добувні платформи порівняно з ним здаються несуттєвими мікроорганізмами. А втім, саме вони висмоктують все його єство, пакують в балони й розсилають по всії колонізованих системах. І все це висмоктування, весь цей планетарний вампіризм контролюється одним лисим коротуном.

До кабінету заходимо втрьох: Фердесон, я та один з безликих комбінезонів. Вочевидь, начальник охорони.

— Ви дуже смілива людина, пане Шкарко, якщо посміли вимагати особистої зустрічі зі мною.

— Я просто старомодна людина, — відказую. — Не люблю відеодзвінки. Їх легко перехопити, а інформація у мене надважлива. Ви довіряєте своєму охоронцю?

Киваю в бік безликого.

— Так, при ньому можете говорити все, що я маю почути.

Чую в голосі Фердесона щось зверхнє, мені це не подобається.

— Отже, — каже він, — ви — юрист?

— Ні, я не юрист. Я радше найманий менеджер по зв’язках з громадськістю, і через це змушений трохи знатися на юриспруденції. І в обох цих сферах на вас насувається велика срака, Фердесоне.

Тільки тепер він розуміє, хто я. Тільки нині в його очах я бачу інтерес і легкий острах. Тепер точно знаю, що виграв.

— Велика срака, так ви сказали? — він усміхається, невміло блефує.

— Не треба мати юридичної освіти, щоб зрозуміти, що у вашому бізнесі є безліч правових дір. Починаючи з самої реєстрації, яку було проведено з грубим порушенням черги, й закінчуючи тим, що чверть ваших платформ не занесено в обов’язковий реєстр.

— Серйозне звинувачення, пане Шкарко. Якщо ви підозрюєте мене у шахрайстві, я готовий захищатися в суді.

— Я в цьому не сумніваюсь, адже суддів та прокуратуру ви давно проплатили. Але я не звинувачую вас, а лише пропоную допомогу. Як я вже казав, я фахівець по роботі з громадськістю, і небезпекою для вас є не суд, а саме громадськість.

— Погрожуєте злити інформацію журналістам?

Зморшки на його лисій голові ворушаться, зсуваються. Він з усіх сил намагається показати, що не панікує. Але я маю треноване око.

— Пане Шкарко, давайте відверто: я знаю, як відбувається рекет, теж колись був молодим. Ви не залякаєте мене злиттям інформації журналістам, тому що які б ви не мали зв’язки в медіа — я маю кращі. Коли я був молодим, такі рекетири, як ви приходили до мене в офіс, а після того їх ніхто й ніколи не бачив. Але, бачить Бог, тепер у мене серйозніший бізнес і мушу тримати марку, тому дам десять хвилин, аби ви опинилися якнайдалі від моєї станції.

— Десяти хвилин мені вистачить, щоб вас переконати, — я говорю спокійно, але це також блеф. Він у виграшній позиції, але сам цього ще не розуміє. — Я не збирався лякати вас журналістами. Боюсь, вами зацікавилися дещо інші люди. Чи то пак організації.

— Організації?

— Чули про «Правду традиції»? Радикальні хлопці, на їхньому рахунку багато знищених незаконних підприємств. А все тому, що вони не звертаються до журналістів чи ментів, а просто вдаються до силових методів. Легко і ефективно. Навіть якщо вони не знищать ваш бізнес докорінно — зроблять так, що на охорону будете витрачати більше, ніж можуть дозволити ваші прибутки. Якщо, звісно, ви не погодитеся на мою допомогу.

Тепер він мовчить. Ці розм’яклі діти сучасності готові до судової тяганини чи медійнгої боротьби, але як тільки пригрозиш їм старим добрим бандитизмом, загорнутим в політичний контекст — вони починають труситися від страху.

— Скільки коштують ваші послуги, пане Шкарко?

Він говорить тихо, ніби намагається сам себе не чути. У світі є мало речей, настільки ж приємних, як вигляд людини, яку ти зламав.

— Зазвичай я беру грошима, але цього разу я хотів би отримати товарний еквівалент — скромні двадцять контейнерів вашого чудового газу. Як тільки відвезу контейнери собі на склад — проведу переговори з Правдою. У мене є певні аргументи для них.

— Двадцять контейнерів, і я більше ніколи про них не почую?

— Ні про них, ні про жодну іншу радикальну організацію. Ні про мене, якщо вже на те пішло.

Фердесон тисне мені руку, і я знову почуваюся переможцем. Ще ніколи я не брався за настільки впливовий бізнес, та й з меншими не завжди перемагав — досі з тремтінням згадую, як ми з Феліксом тікали з хлібзаводу, директор якого відмовився платити нам, натомість почавши стріляти у нас з акустичної мисливської рушниці.

Але цього разу я переміг: Фердесон нахиляється до комунікатора й віддає наказ підготувати для мене ланцюг з двадцяти контейнерів газу. Після цього коротун звертається до охоронця:

— Проведи нашого нового фрілансера до його корабля, бо ж йому треба забрати свою плату й провести певні переговори.

Я кивком прощаюся з Фердесоном, ми з охоронцем виходимо. Ненавиджу людей у закритих шоломах — всі емоції поховані за затемненим склом, немає на що орієнтуватися.

— Знаєш, я думаю, шеф був надто добрим до тебе, — каже безликий охоронець, ведучи мене коридором. — Треба було б замочити тебе, тоді відправити до тих праворадикалів кілька хороших бомбардувальників і знищити їхній офіс, а тих, що виживуть — добити десантом.

— Ну, ти все ще можеш спробувати це зробити, — відказую я. — Можеш замочити мене, охоронцю під номером О10103, також відомий як Саймон Лінч, батько двох дітей, які проживають…

— Я тебе зрозумів.

За весь подальший шлях він не промовляє ні слова, не відповідає навіть на моє прощання. Та мені й не треба ввічливості; те, що мені треба, я вже отримав. Лишилося зателефонувати Петру й повідомити, що його хлопці не знадобляться.

Етап другий: плани і кохання

Люди почали соромитися слова «бандит». Вони говорять «злочинець», «аферист», «рекетир» — будь-що, аби не бандит. Людям здається, що це звучить якось по-дитячому, ніби бандитизм — це якась інфантильна гра для ідіотів, які так і не подорослішали. Дійде до того, що скоро це слово вважатимуть архаїзмом. А втім, за якими словами ви б не ховали бандитизм — сам він нікуди не подінеться, тому що є невід’ємною частиною людської природи. Відвертайтеся від нього, ховайте очі, заперечуйте — нічого вам не допоможе, бандити завжди будуть поруч.

Кожен більш-менш впливовий бандит має свій бізнес для відмивання грошей. Я, на щастя, впливовий бандит, і мій бізнес — заправочна станція неподалік Керхези. Заправляти шатли в самій дупі заселеного світу — не дуже прибуткова справа, але мені й не треба великих прибутків від цього місця. Я купив станцію за те, що кав’ярня при ній здалася мені напрочуд затишною.

Ось де ми тепер перебуваємо. За великим столиком сидять троє: я, Матвій «Біблійник» та Ольга. Є ще Коля «Громило» — він розвалився у кріслі неподалік нас, щоб не сидіти за столом, але чути, про що ми говоримо.

— Не хочу спокушатися вашими стравами, — пояснює Коля. — Я на дієті.

— На якій ще, бляха, дєті, Громило? — сміється Ольга. — Що у тебе, гепатит якийсь?

— Не гепатит!

Коля викрикує це, встаючи з крісла, але далі говорить дуже-дуже тихо:

— Геморой.

І ми регочемо. Сміємося попри те, що Громило — наш друг, і цей сміх робить йому боляче. Сміємося попри те, що зібралися для серйозної справи. Сміємося, тому що неможливо без сміху розуміти, що здорованю, якого бояться половина кримінального світу, боляче сидіти на звичайному стільці.

— Ну і смійтесь, придурки, — Коля розгортає книгу й ховає за нею своє обличчя.

— Окей, тепер давайте серйозно, — кажу я, переборюючи регіт. — Що у нас по готовності?

Біблійник дістає з сумки планшет і починає гортати якийсь документ, Ольга надягає мережеві окуляри.

— Гном майже цілодобово працює над твоїм газом, — каже Біблійник. — Каже, все буде готово до середи.

— Що там по партнерах?

— Петро каже, що його хлопці в ділі. «Орли» вимагають більшої плати, але теж погоджуються. «Обов’язок» і «Сварог» ще не відповіли, але ж вони тобі й досі винні, тому навряд відмовлять. Тільки Бельгієць відмовляється. Каже, що не довіряє тобі, бо ти не розкриваєш своїх планів, а плануєш щось дуже масштабне.

— Йому було б досить знати, що я готовий платити нормальні гроші за послугу.

Чорт забирай, Бельгієць завжди був найрозумнішим з усього цього праворадикального кодла. «Біла рука», його «громадське об’єднання», завжди була обережною, коли мова заходила про кримінальні справи. Але це нічого, мені вистачить людей і без нього. Тим паче, буде ще тітушня з човникових центрів.

— Оль, що у нас по човниках? — питаю я.

Оля розкішна, як і завжди — її рожеві окуляри дуже пасують до довгого і такого ж рожевого волосся, а шкіряна куртка та високі черевики роблять її схожою на якусь малолітню фанатку аніме. Зовнішність — добіса оманлива штука. Дивовижно, що за сім років співпраці я так і не зміг затягнути її у ліжко.

— Ти забагато хочеш, у нас не вистачить грошей, — каже ця розкішна жінка.

Човниковими центрами називають тренувальні бази для пілотів малих кораблів. Ми з Ольгою говоримо не про дорогі центри, де навчаються на пілотів багатії та їхні діти. Ні, мова йде про дешеві тренувальні бази, на яких вчаться розбишаки-обірванці, молоді спотсмени, які заробляють на життя темними справами: їх можна найняти для нападу на якийсь мітинг, рейдерського захоплення підприємств, провокацій чи, іноді, навіть для мокрухи. Я попросив Ольгу зв’язатися з усіма відомими човниковими центрами, щоб найняти всіх доступних людей. Зрештою, Бельгієць має рацію — я планую щось дуже масштабне.

Дещо, що можуть зрозуміти лише люди, що сидять тут зі мною. Я роками відбирав таких божевільних.

Як і пасує справжньому божевільному, я відповідаю:

— Значить ми продамо станцію, та й по всьому. Виставляй на продаж прямо зараз, маємо бути готові завтра звідси з’їхати.

Громило знічено стенає плечима:

— Шкода, мені подобається на нашій заправці.

Роль Громили у моїй грі проста й велична — вчасно і красиво померти. Можете думати, що я останній покидьок, якщо хочу, аби мій друг помер, коли мені вигідно. Але для нього, для нашого Громили, останнього представника козацького дому Перших, це — справа честі, він йде на смерть свідомо.

— Тобі то яка різниця? — сміється Біблійник. — Ти ж після діла будеш мертвенький.

— Мертвесенький, — підкидає дрів Ольга.

Вони регочуть, Громило регоче з ними — його не лякає смерть. Я тим часом вмикаю новини, і з великого екрану на мене дивиться дикторка:

— … вирішити юридичний колапс. Для того, аби знайти вихід, президент провів зустріч з найвпливовішими підприємцями країни й спробував переконати їх відкласти внутрішні непорозуміння й перш за все розібратися з несподіваною кризою…

Ось вони, на екрані: найвпливовіші люди країни. Я — далеко не останній за впливовістю у кримінальному світі, але до цих товстосумів мені далеко. Я маю пару квартир, заправку, купу газу й зароблені рекетом гроші; вони мають десятки маєтків на різних планетах, сотні компаній й цілі армії спортивних головорізів. Смішно дивитися на президента: засідає у своїй вежі, намагається стримати їх від подальшої боротьби в судах, старається бути маріонеткою для кожного з них, усіх задовільнити. А втім, яким би він не був жалюгідним, він справді стоїть між ними і стримує їх від ще активнішої боротьби. Ніхто з них не піде проти президента відкрито, бо ж одразу отримає клеймо «злого олігарха, ворога держави», і це розв’яже руки іншим.

Боже, якби не держава, ці покидьки би вгризлися одне в одного своїми потворними іклами.

Скоро я опущу їх до нашого рівня. Прирівняю всіх.

І коли мої поплічники розходяться по справах, я вирішую ще ненадовго лишитися у кав’ярні. Бо вже завтра вона буде не моєю, а за тиждень, можливо, її не буде взагалі.

У кав’ярні ще кілька пілотів-далекобійників, відпочивають після довгої дороги, або перед нею. Розслабтеся, хлопці — всі дороги ведуть до пекла. Хотілося б їм це сказати, заговорити з ними вголос, запевнити, що всі ми живемо тупими напівмірами. Просто купка ідіотів, які не здатні ступити повномірно.

А тоді до кав’ярні входить Соня, і погляди далекобійників зупиняються на ній надто довго. Я готовий вбити кожного з них за те, як вони на неї витріщаються. Кожен з цих недоумків хотів би отримати її хоча б на одну ніч, але ні, сьогодні вона моя, моя Соня, я це знаю, і це єдине, що стримує мене від агресії.

Чому вона прийшла сюди сьогодні? Ми розійшлися ще рік тому, хоча після того мали ще кілька інтрижок на одну ніч.

— Я не бачив тебе вже два місяці, — кажу я. — Чому ж прийшла саме тепер?

Соня. Я вважаю Ольгу розкішною жінкою, але Соня — це щось вище за земні класифікації. Від самої лише її зовнішності у людей часом перехоплює подих: невисокий зріст, темне каре, обов’язково коротка сукця, обов’язково темні окуляри. А коли вона починає говорити, можна й зовсім втратити голову. Я знаю, що між нами давно все скінчено, але, клянуся, якби хтось з цих далекобійників нині почав до неї загравати — я прострелив би йому серце, нехай це й вбило б весь мій план.

Я боявся, що вже ніколи її не побачу, тому тепер тішусь, як дитя. Мені личило б триматися спокійним, показувати свою мужність та незалежність, але замість того я розпливаюсь у тупій наївній посмішці.

— Побачила, що ти витсавив заправку на продаж, і якраз пролітала неподалік. То вирішила поцікавитися, що трапилось? Важкі часи?

— Ні, — кажу, — навіть навпаки. Наближаються найкращі з моїх часів.

— Розкажеш? — питає вона.

— А ти зі мною вип’єш?

Ось воно, я знову повівся. Знову піддався впливу, знову страждатиму, коли вона піде. Не можу бути з цією жінкою, не можу бути без неї. Не можу не пропонувати їй випити.

І ми п’ємо. Спочатку на нашому столі з’являється пиво, потім — вино, потім — ром. Вона пропонує мені амфетамін, але я відмовляю й натомість пропоную ДОБ. Кажу:

— Хороший розчин, одна кришечка — і ти на небі.

— Я пілотую вантажні шатли, — сміється Соня, — я й так завжди на небі. Але, звісно, наливай.

Ми закидаємося ДОБом, і далі п’ємо ром. Чарка за чаркою, всі моїй бастіони падають, захисні механізми вимикаються, гордість засинає. Наркотик все більше охоплює мислення, все навколо здається неймовірно красивим і наповенним смислами. Я думаю: а що мені втрачати? Питаю:

— Сонь, чому ми з тобою розійшлись, а?

— Ми не розійшлися, бовдуре, я тебе кинула, забув?

— Намагався сформулювати пом’якше.

Звісно вона мене кинула. І причину, насправді, я добре знав.

— Бо ти й досі бандюган, — говорячи це, вона відпиває рому. — Ти застряг у тому світі бандитизму, а я не хочу в ньому жити.

— Але ти все одно в ньому живеш! — я підсуваюся до неї ближче. — Так чи інакше, ти щодня мусиш стикатися з бандитизмом: кожен ресторан, в якому ти обідаєш, платить якимось бандюкам. Кожна компанія, на яку ти працюєш, або кришується такими людьми, як я, або належить їм. Навіть той сраний президент мусить балансувати на межі злочинного світу, бо інакше тут ніяк. Це той бік суспільства, який воно саме намагається ігнорувати, але він завжди тут, поруч, ти завжди за крок до нього!

— Може я і змушена контактувати з цим світом, але я не його частина. А ти — так. І ви, бандити — ви ж втрачені люди. По що прийшов у цей світ твій друг Петро?

— Він не мій друг, ми тільки працю…

— Байдуже, — я обожнюю і ненавиджу, коли ця жінка мене перебиває. — Для чого він взявся за це? Втілити свій ідеал націоналізму? Цілу ідеологічну організацію створив, щоб боротися за світле майбутнє. І що з них стало? Купа бандитів. Гниль. Те, чому не місце у світлому майбутньому, тим паче націоналістичному. А ти? Прийшов у злочинність по гроші, отримав їх, і що? Тепер вже не зможеш покинути. Бо в якийсь момент ваші цілі зникають, і лишається злочинність заради злочинності, топтання на місці, бандитизм як спосіб життя. Ви всі — просто ідіоти, які застрягли і надто слабкі, щоб вирватися.

Ця дискусія, що спалахувала між нами вже не раз, зрештою, і змусила нас розійтись. Тобто, змусила її кинути мене. Але тепер усе інакше, я переосмислив свій шлях, і, хоча мій новий шлях їй також не сподобається, я все одно говорю:

— Ти маєш рацію, тому я й продаю станцію. Вирішив покінчити з цим подвійним життям.

— Що?

— Закінчую. Фініта. Я зрозумів, що ти мала рацію — весь цей двіж для слабаків. Бандитизм — притулок для людей, надто слабких, щоб переступити межу.

— Яку межу?

Вона не розуміє. Вона щиро не розуміє, про що я говорю. Ну і нехай, мені навіть подобається її розгублений погляд.

— Межу тероризму.

Вона так і завмирає, піднісши склянку до рота.

— Межу тероризму?

— Так. Бандитизм тільки для тих, хто не наважується на тероризм. Я поясню: візьми того ж Петра. Він, скажімо, мріяв би вбити Цукку.

Соня все ще не розуміє. Я зміг її шокувати й тепер неабияк пишаюся собою.

— Цукку? Того самого?

— Так, Цукку-олігарха. Цукка лобіює інтереси Графства через маріонеткову партію. Петро мріяв би вбити Цукку. Чому він цього не робить? Чому не вбиває внутрішнього ворога нації?

— Певно, бо Цукка має купу охорони і його складно вбити.

— Ні, Сонь, не тому. Цукку легко вбити, просто після цього складно піти живим. А якщо після цього Петро й вижив би, то про якесь нормальне життя він міг би забути: полювали б на нього, на його родичів. Полювали б і бандити і поліція. Ось що відрізняє бандита від терориста: бандит не може відмовитися від свого цивільного життя, і тому йому не стає сили втілити свою ідейність повною мірою. Терорист, натомість, відмовляється від цивільного життя і завжди готовий піти на смерть заради ідеї. Терорист зміг би вбити Цукку. Тільки от ми живемо у світі, де всіх терористів давно перемогли.

— Боже, яку дурню ти морозиш під наркотою! — обурююється Соня.

Вона думає, що все це через наркоту. Встає, хоче піти геть, не хоче більше цього чути. Я встигаю схопити її за плече, повертаю обличчям до себе, обіймаю. Я відмовився б заради неї від усіх своїх планів та ідей. Я відмовився б заради неї від будь-чого, але вона цього не просить, ні. Не хоче бути зі мною.

Я намагаюсь її поцілувати і вона несподівано відповідає взаємністю. Ми цілуємося серед кав’ярні на очах у далекобійників. Я і Соня. Моя Соня. Від алкоголю і наркотиків думки зовсім мішаються, і я сам не розумію, як ми опиняємося в моєму кабінеті, в іншому кінці станції. Там, у кабінеті, подалі від отупілих далекобійників, від бандитів і терористів, від рекету і насильства, ми продовжуємо цілуватися.

Наркотичне сп’яніння хвилями розноситься нашими тілами, і я знімаю з неї сукню, під якою нічого немає, лишаючи її повністю оголеною. В моєму кабінеті немає ліжка, але є кушетка, і ми швидко опитяємося на ній, я і моя Соня, ми кохаємося так, як можна кохатися тільки з нею. Немає ніякого значення, скільки алкоголю чи наркотиків ми вжили — любощі з цією жінкою завжди будуть неймовірними. Проводячи долонею по її грудях я продовжую рухати стегнами, і вона стогне, потім кричить, з кожним моїм рухом стає все гучнішою. Коли я з нею, я маю що втрачати. Коли я з нею, я не готовий робити те, що запланував. Коли я в ній, я не готовий думати ні про що, крім вічності з цією жінкою.

Перевертаю її на живіт, входжу в неї знову. Крик її стає несамовитим, рухи мої стають жорсткішими. Я і моя Соня. Під ДОБом дуже приємно кохатися, але складно кінчити. Тільки не з нею, не з Сонею — з нею кожен мій рух і кожен її рух піднімають нас до кульмінації, і ось я кінчаю, кінчаю прямо в неї, і вона тремтить від насолоди.

Іноді я дуже шкодую, що познайомився з цією жінкою. Але нині я дуже з цього щасливий.

Ми засинаємо в обіймах і останньою моєю думкою перед сном стає розуміння, що Соня зі мною, а отже ніякого плану, ніякого тероризму — все скасовується.

Але прокидаюся вже на самоті. Вона пішла. Просто ще одна інтрижка на одну ніч. Її немає, немає моєї Соні. Лишається тільки тероризм.

Етап третій: тероризм

Столичні готельні номери схожі на каюти в дорогих міжзоряних лайнерах. Тільки от панорама інакша: замість космічної безодні з мого вікна видно Президентську вежу. На моєму оці мережевий монокль, тому я можу розгледіти навіть автівки, які підлітають до Вежі. Це їхні автівки. Найбагатші олігархи, найвпливовіші люди країни, а може й світу, наче змії, сповзаються до вежі на ще один круглий стіл з президентом.

Я не даремно обрав цей день. Сьогодні все буде урівняно. Всі рахунки буде сплачено. Закінчиться химерний період історії й почнеться новий. Можливо кращий, може ще химерніший — але новий.

До «чорного входу» Вежі підлітають вантажівки: це везуть дорогу їжу та ще дорожчих повій, щоб задобрити учасників круглого столу. Президент добре знає, як балансувати між очманілими від влади покидьками. Мільярди людей хотіли б їх вбити, але зроблю це саме я.

Було нескладно дізнатися, з якого борделю президент наймає повій для своїх гостей. Але набагато складніше було перехопити владу над цим борделем і змусити кожну повію проковтнути по десятку пігулок, що їх приготував Гном з фелінового газу. Звісно, ніхто з повій не знав, що ковтає вибухівку — ми наплели їм нісенітниць про те, що це наркота, від якої їхні сексуальні здібності стануть неймовірними.

Єдиний, хто наївся вибухівки свідомо — наш Громило. І зовсім скоро почнеться його вихід.

Я чекаю.

Все життя я не розумів, за чим ганявся, і тому бігав колами, борсався у болоті заперечення своєї природи. Тепер я чітко розумію, для чого народився: знищувати старе й звільняти місце для нового. Рекет, рейдерство, проплачені політичні акції — це дитячі ігри, які я мусив перерости.

І я переріс.

Я чекаю закічнення зустрічі олігархів. Чекаю, коли кожен з них візьме собі повію і вони розійдуться по окремих кімнатах, розпорошаться по будівлі. Сигнал про це мені подасть Ольга — вона пробралася до будівлі разом з повіями, імітуючи таку собі хвойдову кураторку, бордель-маман, сутенерку, і має втекти з вежі, як тільки повій покличуть до зали.

Коли я нарешті отримую той сигнал, у гру вступає Громило і хлопці з праворадикальних організацій. О, ці хлопці, наївні дурники. Якби вони знали про наш план, ніколи б за це не взялися. Але для них це просто черговий проплачений пікет під Вежою президента.

Вони оточують Вежу, скандують щось про корупцію, олігархів. Через монокль я добре бачу, як поліція біля Вежі напружується, готується до конфлікту. Але ніхто не починає бійку, бо напасти на демонстрантів — це політичний суїцид.

Далі на сцену виходять хлопчики з човникових центрів, мої наймані спорсмени. Вони ще менше усвідомлюють свою роль у моєму плані, а роль їхня проста — влаштувати погроми у офісах усіх медіа, на планеті й на космічних станціях. Прийти, рознести все й втекти до того, як з’явиться поліція чи кишенькові бандити олігархів.

Не те, щоб це було необхідно, але я дуже хочу заплутати президента. Погроми в купі різних місць столиці й навіть на орбіті, поліція не знатиме, куди кидати сили. Трохи хаосу, щоб змусити президента запанікувати.

Ми виходимо на фінішну пряму. Я бачу, як з Вежі до демонстрантів виходить чоловік у костюмі. Він, вочевидь, запросить лідера пікету до переговорів з президентом, і вгадайте, хто представиться лідером і увійде до Вежі?

Правильно, наш накачаний по саме горло вибухівкою Громило.

Я бачу, як він підходить до чоловіка в костюмі, як вони разом йдуть у бік Вежі й заходять у неї.

І якраз коли я усвідомлюю, що точку неповернення пройдено, мій комунікатор починає волати.

Це Соня телефонує. Звісно, коли б ще моя Соня могла зателефонувати, як не у найбільш відповідальний момент? Вмикаю зв’язок, і в моєму моноклі з’являється перелякане обличчя Соні:

— Чуєш, я, здається, влипла у маленькі неприємності. Я тобі не казала, що тепер пілотую вантажівки Вежі? Так от я якраз тут, у Вежі, а навколо почався якийсь дикий мітинг чи щось таке… Там ще є Петро і його хлопці. Мені дуже треба встигнути в одне місце, і я не можу чекати закінчення мітингу, то може ти зв’яжешся з Петром і домовишся, щоб мене пропустили?

Ось тепер я розумію, що таке справжня фінішна пряма, справжня точка неповернення.

— Боже, сонечко, біжи звідти геть!

Я кричу це, паралельно намагаючись додзвонитися Громилі, але він не бере слухавку. Звісно, у нього відібрали комунікатор на вході до Вежі. Телефоную Петру, кричу, щоб вони пропустили жінку, яка буде тікати з будівлі. Дивлюсь у монокль і бачу, як вона вибігає з Вежі.

І тієї ж миті лунає перший вибух. Стіни першого поверху Вежі вкриваються тріщинами, вікна вилітають разом з рамами. Соню збиває з ніг ударною хвилею. Починається ланцюгова реакція, повії в кімнатах почергово вибухають, забираючи з собою до пекла огидних товстосумів. Уся вежа вкривається тріщинами, й, зрештою, обвалюється.

Соня, моя Соня зникає під уламками, і я біжу до своєї автівки, сідаю за кермо, злітаю над столичними будинками, прямую до руїн, що колись були осередком влади в цій країні. Ті праворадикальні демонстранти, яким пощастило пережити вибух, перелякано розбігаються. Медіа мовчать, бо в їхніх офісах саме відбуваються погроми. Це моя перемога, але я не тішуся, я лечу до уламків, лечу шукати свою Соню, і якщо я знайду її мертвою…

Я не знаю, що робитиму, якщо знайду її мертвою.

Опускаюсь на уламки, вистрибую з автівки. Розкидаю камінь за каменем. Руїни старого світу легкі в руках того, хто втратив усе. Металеві пластини, шматки бетону, пластикові вікна — я розгрібаю все це там, де востаннє бачив мою Соню. І коли нарешті знаходжу її, вона не дихає.

Ми бавимося в цікаві ігри, але я так ніколи й не навчився програвати. Міг програти тільки їй, їй єдиній я готовий був пробачити свою поразку, але ж не собі.

Коли летів сюди, не знав, що робитиму, якщо знайду її мертвою. Тепер, коли знайшов, знаю. Я дуже добре знаю, що робитиму.

Я робитиму тероризм.