Кукурудзяні поля

У кожного свої нічні жахи. Для когось це павуки, для когось - звільнення з роботи, а ще для інших – стоматолог. Для мене найбільшим кошмаром було зламати батькову машину. Разів зо три я прокидався серед ночі у холодному поті, побачивши сон, у якому я з розгону розбивав авто. При чому, це було ще до того, як я почав діставати ногами до педалей нашого «кадета».  Проте це повинно було колись трапитись. У глибині душі я завжди це знав і мені не залишалося нічого, окрім як чекати.

Чекати мені довелось до 18 років. Ramones у колонках, коли я повертався з університету, розігнали машину до 80 кілометрів на годину. І це по ґрунтовій дорозі посеред поля, але хіба когось хвилює швидкість перед аварією? Спитайте будь-якого водія, який вижив після автокатастрофи. Жодного страху на швидкості немає. Мабуть, він просто не встигає за тобою,  хоча хтозна. Отож, повертаючись до цього дня. Одна з вибоїн на дорозі виявилась дещо глибшою аніж здавалась. Дещо це близько 30-40 сантиметрів, якщо що. Спершу машину різко зупинило, проте всього на одну мить, на долю секунди, коли весь світ зупинився, а далі все відбулось стрімко – різкий розворот на 90 градусів, два перевороти, під час яких я добряче забив голову, а далі, коли машина нарешті стала на чотири колеса, досі працюючий двигун потяг її просто у кукурудзу. Звучить навіть трішки романтично, чи не так? Але тоді мені було не до романтики. Кожну мить цієї аварії я бачив усміхнене обличчя батька, якого вже торкнулася старість: покраяне горизонтальними лініями зморшок чоло, його великі карі очі, в яких ближчали маленькі сльозинки. Бачив ту мить, коли він, взявши кредит під заставу нашого дому, купив таки давно омріяну машину. Я так і не побачив після того вечора ні настільки щасливого тата, ані настільки розгніваної мами, яка, до слова, померла роком пізніше …

Хтозна, скільки часу я просидів у кукурудзі, але коли я прийшов до тями, то з полегшенням помітив, що наш Опель не димить. Вибратися через двері, природно, мені не вийшло. Це було б надто просто. Тому, я спробував через люк. Ті хто, коли-небудь їздили в «кадеті» вже, мабуть, зрозуміли наскільки дурною ідеєю це було. Через цей люк ледве потрапляє повітря, а я ж був 18-річним парубком, не забуваймо про це. Голову і груди я так-сяк пропхав, а от мої бедра і сідниці навідріз відмовлялися пролазити. Спершу я спробував відштовхнутися від даху руками, проте це не допомогло. Далі я просто почав хаотично рухати бедрами в надії на свою удачу і вона мене не підвела. З роздертими до коліна джинсами і півметровою раною, яка пекла вогнем, я таки виліз назовні. Сказати, що машина не піддавалася ремонту це не сказати нічого … Я лише дивом вижив у цій грудці металу. І я заплакав, як ніколи до того. Моє лице перетворилось на місиво з подряпин, які нестерпно пекли від солоності  моїх сліз. І знаєте, що мене змусило раптом почати сміятися?  Так раптово, чорт забирай, що я мало з розуму не зійшов. Це клятий Рамон, що почав горланити «Somebody Put Something in My Drink»! Розбилось авто, я мало не помер, всі мої плани пішли коту під хвіст, а найгірше – я розчарував батька … А цей чортів програвач грає так ніби нічого й не сталося.

Чи тобі, мій слухачу, твоя мати наказувала не сидіти на сирій землі, бо простудишся? Не раз чи два, а кожен раз, коли ти лиш на хвильку присядеш. Якщо так і є, то ти зрозумієш, чому я мов громом уражений раптом підвівся з землі і почав обтрушувати те, що залишилось від джинсів. Я досі хихотів і розривався між бажанням добити плеєр у машині і бажанням почати горланити разом з ним.

Більш менш заспокоївшись, я вирішив дійти до свого дому пішки, а там вже будь-що буде. Йти ще було близько 30 хвилин і я сподівався, що встигну до настання темряви. Не гаючи більше ні хвилини я вирушив у дорогу, що змінить мене назавжди. Іноді мені здається, що і авто зламалось не випадково, але мозок настирливо відмовляється у це вірити. Мабуть, аби не перейти ту межу, після якої я почну безустанно хихотіти і мочитися в штани тоді, коли заманеться. Бо до цієї межі, у той день я наблизився впритул.

Перші кілька хвилини я не відчував жодних змін, кожен крок віддався болем у всьому тілі. Проте, з часом біль почав стихати, допоки зовсім не зник. Спершу я цього навіть на помітив, а коли помітив, одразу списав все на стрес і продовжив шлях.

Мало не збожеволівши від думок, я вирішив рахувати кроки, аби трішки відволіктись і заспокоїтись. 1 … 2 … 4… 9… дюжина … перша сотня … дві сотні … п’ять … тисяча … десять тисяч … Очевидно, мене таки добре трусонуло, що я не звернув увагу на кількість кроків. Десять тисяч кроків за 30 хвилин подолав би навіть чоловік без ноги. А ноги в мене були. Ще й поране … Я провів рукою по рані, чи точніше, по тому місці, де вона була і намацав лише зарослу кучерявим волоссям ногу. «А хіба не так має бути», - подумав я. Тоді я, схоже, навіть білого ведмедя посеред кукурудзи би прийняв, як належне. Все було мов у тумані. Ще тисяча кроків і мої подерті джинси більш не подерті і більш не джинси, як я завжди жартував розповідаючи цю частину історії …

Моя дорога не закінчувалась, проте в мене почали з’являтися проблиски здорового глузду, який відмовлявся приймати ті метаморфози, що відбулися з моєю ногою і джинсами. А чи здивую я вас, якщо скажу, що від ран на лиці не лишилось і сліду?

Рахунок йшов на мільйони, а я далі крокував і бачив лиш шлях, місяць і кукурудзу, проклятущу кукурудзу, яку я після тої ночі жодного разу не їв.

Стоп. Я захотів припинити рахувати. Як іноді нам раптом хочеться морозива чи послухати певну пісню, отак захотілось і мені. Я зупинився і зникло все. Крім місяця, який тепер був значно правіше, аніж ще мить назад. І немає чому дивуватись, адже я був на своєму подвір’ї і одному Богу відомо, скільки часу.

Рухаючись до дверей дому я помітив те, що власне і довело мене до вищезгаданої межі. Натертий до блиску «кадет» підморгнув мені з відчинених дверей гаража і я зомлів, в останній момент побачивши тата, що вилазив з автомобіля. Я так і не пояснив йому, чому той його досить дотепний жарт «машина, що вітається з господарем» змусив мене знепритомніти.

Та не одні джинси змінились у мене після тої ночі. Тричі за наступний тиждень я знаходив гроші по дорозі до магазину, лікаря і навіть, чорт забирай, до вбиральні. Ще ніколи до цього тижня мої м’язи не росли так швидко від тренувань зі штангою. А я ж навіть не займався тепер! А два автоматичних заліки в університеті? Та все це бліднуло в порівнянні з дзвінком наступного дня: Зої запрошувала мене погуляти. Зої! Я навіть заговорити до неї боявся до цього! Але я їй відмовив… Перш за все тому, що я боявся кудись іти після (аварії?) тієї ночі, досі боявся що все це лише сон. А може й кома, хтозна. На жаль, тоді це надовго її не зупинило.

Минуло три тижні з ТОГО ДНЯ і я майже почав його забувати. Наскільки це було взагалі можливо, зважаючи на те, що мені після нього щастило так, ніби я колодязь бажань викопав на задньому дворі. А цього ніхто не помічав, чи то від того, що всі люди тепер сліпі, а чи я таки збожеволів. Немає різниці.

Щастя закінчилось на тридцятий день мого «нового життя» (як я вже почав цей період називати). Востаннє я свого батька побачив зранку 1 березня. Він їв яєчню. З ковбасою. Трішки пересмаженою, як він завжди любив. Кожну цю деталь я переписував тисячі разів, заливаючись сльозами. Я боявся загубити його дух, загубити пам’ять про батька.

Та не довго я горював. В цей час я взагалі не горював, адже я мав свій шлях. Він був мені другом, братом і татом в одному лиці, він єдиний не діставав мене і не змушував виходити з себе, він умів мене заспокоїти і задовольнити. Три кроки і я щасливий. Іноді мені здається, що я на цій дорозі навіть фізичного задоволення зміг би досягнути, якби захотів. Шлях давав мені все і навіть більше ніж все.

Зої перестріла мене в університетській їдальні. Чорт забирай, вона переживала за мене! Якого дідька вона переживала, якщо я за все життя сказав до неї не більше десятка слів? Але я бачив це в її очах, її переживання межували мало не з божевіллям. І вона знову попросила про побачення. Дівчина запрошує хлопця. Це навіть встидно, якщо чесно, але яка різниця? І я погодився. А чом би й ні?

Домовлено було на шосту вечора, проте вже о п’ятій я сидів у своєму «кадеті» за квартал від її дому. Перш за все, бо боявся запізнитись, але крім цього мені потрібно було придумати куди її повести. Чомусь всю попередню ніч моєму бісовому мозку забагнулося уявляти які у неї руки, а не подумати куди з нею піти! 

Та я все одно повернувся до уявляння її рук. І ніг, якщо вже бути відвертим. Десь в той момент, коли я мало не зайшов надто далеко у своїй уяві чиясь рука впала на дах мого автомобіля і я мало не обгезався просто на місці. Це була вона. Одному Богові відомо, як вона дізналась де я, проте мене це не хвилювало. І не хвилює зараз.

Я не знав куди ми поїдемо, коли вона відкрила двері, не знав, коли вона сідала у моє крісло, не знав навіть тоді, коли вона ніжно мене поцілувала. Проте я вже точно знав, куди її повезу, коли торкнувся педалі газу.

Дівчата, як би ви відреагували якби вас привезли на перше побачення на ґрунтову дорогу посеред якогось поля кукурудзи? Їй сподобалось. Так-так, я теж подумав, що вона божевільна. Може тому я й вдарив її хрестовинною викруткою посередині спини, покрутив, витягнув, знову вдарив і знову, знову, знову, знову …

Гадаєте, не тому? Мабуть маєте рацію. Але я не шкодую. Та ну, навіщо. Адже в мене досі є дорога. Хіба це не круто, як ви гадаєте? Я ж відчуваю, що вона мені вдячна, а отже все добре. Хіба ні? Хіба ні, чорт забирай?! Якого дідька ти мовчиш, мій слухачу?! Ну окей, вибач, що накричав. Звичайно, ти розумієш. 

Того що трапилось цієї ночі я так нікому і не розповідав. Маю на увазі людей. Тоді кукурудзяні поля стали моїми єдиними слухачами. Більш не було сенсу рахувати – ми порозумілися чудово. На цій дорозі я провів удвічі більше часу ніж живу насправді і ні на хвильку я не шкодую про це. Ці роки (століття?) були найкращими в моєму житті. А Зої й досі там. Лежить поруч з моїм татом. Приходь, я покажу тобі, де саме. Або ні, я сам прийду. Чекай.