Крок за виднокрай

Його попереднє життя скінчилося раптово: виск гальм… світ плавно завмирає, стає різьблено-контрастним… дивним чином відокремлюється від свідомості… й нараз шалено прискорюється… Оглушливий гуркіт - роздираючий тріск - усепоглинаючий біль… гіркий вал безпорадності й незгоди… дикий страх не за себе… й пітьма.

Нове життя почалося тут, у білій кімнаті з голими стінами й стерильним запахом. Над ним схилилися рідні обличчя. Клим зрозумів, що живий, стрепенувся радісно й… похлинувся задушливим жахом - тіло більше не корилося йому. Якийсь час він болісно усвідомлював цю даність, усе ще не вірячи в неминуче й холонучи від зловісного передчуття. Спробував поворушитися ще раз, несміливо, затим рішучіше, нарешті відчайдушно.

Марно. Доля приготувала йому найстрашнішу з пекельних мук.

- За що!!! - заволав хлопець подумки й поринув у рятівну імлу забуття.

Відтоді існування перетворилося на безконечну вервечку сну й неспання. Причому межа між ними поступово розмивалася. Адже уві сні Клим усе ж відчував себе колишнім, повним сил, планів, перспектив... Наяву ж залишалися лише уламки мріянь, потрощені й скалічені, як і його тіло. Було ясно, що їм уже навряд чи судилося збутися. Але юнак ніяк не міг - та й дико не хотів! - остаточно розлучитися з цими згасаючими відблисками минулого.

З байдужим сьогоденням пов’язували його хіба тато з мамою, що, здавалося, не відходили від лікарняного ліжка ні вдень, ні вночі, ховаючи за вдаваним оптимізмом нестерпні душевні муки й марну жагу віддати все до останку, аби лише повернути йому повноцінне життя.

І ще була його Іванка. Її привозили в інвалідному візку, й дівчина бадьоро розповідала Климові всяку всячину. А він дивився на неї, відчуваючи в ті миті, як гамується біль і влягається невідбутній розпач. Утім, більше вони просто мовчали, бо досить було самої присутності коханої людини, щоби відчути: життя триває, й серцеві як і раніше гаряче від вічно нового почуття, яке не задмухнув навіть крижаний помах крила смерті…

Та з мовчанням неминуче приходили невеселі думки. Клим мимоволі корив себе за ту страшну аварію, хоча насправді за ним не було жодної вини. Так ліг жереб долі, й не було на те ради. Добре, що все закінчилося не гірше. Ну, з ним-бо все ясно… Ось Іванці, на щастя, поталанило більше. Кілька переломів, забоїв, струс мозку - все це загоїться, заживе. Ще б тільки зник із її очей отой старанно прихований біль - його біль.

Але як позбавити від страждань найдорожчих людей, коли ти безпомічний, навіть безсловесний? Єдине, що спадало на думку, - хе-хе - видужати. Та це було майже неймовірно: хоч ніхто не повідомляв йому діагнозу, хлопець підозрював, що пошкоджено спинний мозок, а, судячи з втрати мови, дісталося й головному.

Щоправда, був ще й другий варіант - померти. Просто здатися, збайдужніти і згаснути. Він вирішував майже все, й часом Клим гостро бажав смерті, але, розміркувавши, впевнювався, що наразі ще не готовий до такої розв’язки. Може, тому, що якось Іванка прошепотіла йому гарячково й переконано:

- Ти видряпаєшся, Климе! Ти сильний і впертий. І ти видряпаєшся!.. Бо я так хочу!

Оте наївне дитяче «Бо я так хочу» остаточно переконало юнака, що боротися варто. Принаймні, спробувати… Його лікували, але, вочевидь, на традиційні засоби було мало надії. Залишалося хіба допомагати лікарям вірою, твердістю волі й - головне! - жагою до життя. Він чув, що іноді - дуже рідко! - це допомагає. Зрештою, що йому втрачати?

Легко сказати!.. На ділі всі потуги виявлялися просто жалюгідними, безнадійно марними й радше скидалися на милосердний самообман.

Та все ж хлопець чесно продовжував бунт свідомості на борту знівеченого й безпорадного тіла. Раз-по-раз внутрішньо шарпався, здригався, звивався, немов гусінь, пришпилена глою до стола. Напружував усі сили, все своє єство - до уявного рипіння напнутих нервів та ряхкітливих згасаючих візерунків на сітківці… аж поки знеможено не засинав, продовжуючи марну боротьбу з невідворотним навіть у сторожких снах.

І раптом…

Він не знав, як і коли це сталося. Далебі, то вже була не ява… але ще й не сон. Клим зморено поринав у звичний морок, а очі тим часом мимоволі відшукали за вікном якусь зірку, що яскраво сяяла на фіолетовому полі ночі. Несвідомо він подався назустріч цьому небесному дороговказові…

Далі почалося неймовірне. Довкілля нараз пересмикнулося стрімкою судомою, лунко завібрувало, видимі предмети взялися напівпрозорими брижами, огорнулися райдужними ореолами.

Водночас десь у мозку мовби війнуло прохолодним вітерцем, і тут-таки виник дивний дискомфорт, невідчепна ілюзія чиєїсь присутності. Клим відчув легке збентеження, тамоване роздратування й відверту нетерплячку, чітко розуміючи, втім, що це не його почуття. Але ж у палаті наразі не було нікого!

«Все ще хочеш померти?» - вкрадливо прошелестіло під черепом.

«Ні!» - несвідомо подумав хлопець, не знаючи до пуття, чи то це відповідь, чи то незгода з такою безглуздою маячнею. Закортіло негайно прокинутися.

Натомість усе завертілося в химерному калейдоскопі барв, запахів, звуків, невимовних відчуттів. Назустріч навально ринула порожнеча, сапнула жаром, обдала лютим холодом і кришталевою прозорістю. Навсібіч сипонули зорі, відтак звідкись вигулькнув жовтуватий клубок, розрісся в вируючу туману кулю, вибухнув густими, монолітними хмарами, покраяними гіллястими блискавками.

І ось Клим уже на поверхні розпеченої пустелі, а довкола, мов вінця страхітливої чаші, здіймаються до неба обривисті схили, всіяні безладними купами жовто-зеленого каміння. Все навколо пашіє жаром, гуркотить, клекоче й стугонить.

Де він? Яким дивом тут опинився? Може, таки помер? Тоді це, без сумніву, пекло. Ото вже не сподівався!

Хлопцеві раптом учувся тихий сміх. Роззирнувся, навіть не завваживши, що знову може рухатися, не побачив нікого й нічого, крім дикого бескеття навколо. Думки заметалися без будь-якого ладу, зачудування не минало, але страх чомусь не приходив.

- Вітаю! - нараз виразно почув він. - Вітаю у Всесвіті!

Що за мана?

- Хто ти? Покажись!

Від урази Клим навіть не здивувався, що може говорити. Втім, уві сні можливо все.

Несподівано поряд просто з повітря виринула чорна тінь, миттю набула знайомих обрисів: пазуристі звірині кінцівки, перетинчасті крила, кручені роги, свинячий писок…

Юнак злякано відступив.

- Жартую, жартую, - знову почувся смішок. - Але ти чомусь згадав пекло, ось я й підіграв… Це ваша Венера, коли цікаво… Гаразд, підберу більш відповідну подобу.

Чортяка вмить трансформувався в янгола у білих шатах, із крилами й сяючим калачиком німбу.

- Але для такого вигляду цей пейзаж не пасує. Давай-но перемістимося в якийсь комфортніший світ. Бета Козерога влаштує?

Клим мовчав, приголомшений і спантеличений. Співрозмовник, мабуть, витлумачив це як знак згоди. Навколо знову все заклуботало, закрутилося світляним виром, ринуло назустріч - і ось уже вони стоять на березі фіалкового моря, нерухомого, мов дзеркало. Навколо тепла синя сутінь. У зоряній вишині - сяюча кришталева куля якогось небаченого місяця, значно більшого й яскравішого від земного, внизу - його-таки відображення у воді. Береги моря вкриті буйною оранжевою й вохристо-червоною рослинністю. Раз-по-раз із чагарів вигулькують маслянисто полискуючі озії зі шпичастими, мов каштани, головами на гінких шиях, лунко трублять і діловито зникають за деревами.

- Хто я? - любісінько продовжив розмову невідомий, поки він заворожено роззирався довкола. - Як тобі відповісти? А хто ти?

Хороше питання. Ще не так давно Клим назвав би себе людиною, а тепер… Дух? Привид?

Мовчання не збентежило янгола, що враз перетворився на дивне напівпрозоре створіння з тонкими суглобистими кінцівками й синюватими щитками на сегментованому тілі.

- В мене такий самий клопіт. Ось так я виглядав до… Ну, ти зрозумів. Хто я? Твій Побратим по розуму, якщо завгодно. Тож повторюю, ласкаво просимо у Всесвіт.

- Ми десь у космосі?

- О, не треба розуміти так буквально. Однозначної відповіді бути не може. Якщо спрощено - ми в довкіллі, яке одночасно є просторово-часовим континуумом і розумним надорганізмом, усім в одному й одним у всьому. Всесвіт - просто назва, яка мені особисто подобається. Ти можеш називати його як заманеться. Хоч Тридев’ятим Царством.

- Ага, а ти, напевно, цар? - глузливо докинув хлопець.

- Не я. Ти.

- Тобто як це?

- Розумієш, кожна розумна істота існує водночас у двох проекціях: тілесній і духовній. Зазвичай вони не перетинаються, тому більшість живе в фізичному тілі, навіть не підозрюючи про існування свого другого «я». Але час від часу хтось вільно чи мимовільно віднаходить заповітний ключик і розкриває для себе зовсім інший світ із зовсім іншими масштабами й можливостями.

- Хочеш сказати, що я…

- Не знаю, як це сталося в твоєму випадку… хоч, напевно, то було щось виняткове… але - так, ти віднайшов шлях у Всесвіт.

- Що ти мав на увазі, називаючи мене царем?

- Ах, це… Бач, у кожного Всесвіт свій, тому підкоряється лише законам свого творця.

- Творця? Але ж… Хіба його створив я?

- І так, і ні. Формально Всесвіт існує незалежно від свідомості живих істот, однак водночас кожна свідомість є його співтворцем і повелителем.

- Якось воно не зовсім…

- Вибачай, дохідливіше наразі пояснити не можу, - саркастично промовило створіння, нервово походжаючи вздовж берега. - Катастрофічно обмаль часу. Поспішаю! Та з часом ти сам усе зрозумієш… сподіваюся. А поки експериментуй, пробуй свої сили й можливості.

- Я що, можу все? - поспитав Клим, подумавши, що, далебі, це був би надто різкий поворот долі.

- Теоретично так, - підтвердило створіння. - Але…

- Тобто, якщо я скажу отій горі посунутися, вона посунеться?

- Спробуй.

Хлопець зосереджено поглянув на далеку гору, що мріла крайнеба, наказуючи їй зрушитися з місця.

Нічого не сталося. Він озирнувся на свого візаві, котрий виглядав тепер звичайною людиною, підозріло схожою на його закріпленого лікаря.

- Що, не вийшло? - зі співчуттям похитав головою співрозмовник. - І не дивно. Ти-бо не віриш, що це можливо, і…

- Я вірю! - сказав юнак уперто, хоча в глибині душі розумів, що невідомий, далебі, має рацію.

- Припустимо, - легко згодився той. - Елемент віри тут важливий, але не головний. Потрібна ще й сила.

- Ах он воно як! Жартувати зволите.

- Аж ніяк. Мається на увазі не фізична міць. Тут діють матерії значно тонші. Скажімо так, сила у Всесвіті - це сукупність усіх добрих учинків, які за життя здійснила особа. Сиріч діянь зі знаком плюс, які протистоять уселенській ентропії.

- Та хіба я ніколи не чинив добро? - спалахнув Клим.

- Чинив, мабуть, інакше ми б із тобою не балакали. Але… гора лишається на місці.

- То що ж мені робити?

- Працювати! Ти, либонь, подумав, що потрапив у райські кущі? Що вареники плигатимуть тобі просто в рота? Овва! Всесвіт на те й Усесвіт, що ширші твої можливості, то важчі постають завдання.

- Але ж ти казав, що можливості мої безмежні!

- Вони й є безмежні. Але їх треба розвинути. Попервах я допомагатиму тобі… зрідка, а далі вже сам…

Хлопець помовчав, болісно осмислюючи почуте, але так і не віднайшов душевного спокою. Надто все було неймовірним, щоби сприймати його серйозно. Та й потім…

- А як же Земля?.. Я хочу сказати, як же мої рідні… мій світ?..

- Та як же? Так, як і раніше.

- Я можу повернутися?

- Хоч зараз. Але повернення буде малоприємним…

- Тобто… я вже навіки залишуся там?.. Таким?.. Ну…

- Звідки мені знати? - здивувався незнайомець, у вигляді якого невловимо прослизнули риси і янгола, й диявола. - Кажу ж, усе в твоїх руках. Ти творець. Цар для свого світу.

Щось сколихнулося в серці Клима, теплою хвилею метнулося в мозок, відтак несміливо відлинуло, залишаючи по собі остудний морозець остраху.

- А чи можу я… вилікувати себе?

- Душевно ти цілком здоровий.

- Маю на увазі своє тіло, матеріальну оболонку.

- Чому ж ні? Але навіщо тобі це? Ви не дарма називаєте тіло в’язницею духу. Порівняй перспективи: тут - Усесвіт, там - жалюгідна планетка; тут - ти повелитель, там - раб законів природи й суспільства. Подумай, що ти втрачаєш!

- Назавжди?

Співрозмовник не відповів. Повагавшись, він сприкрено махнув рукою й почав поволі розчинятися в повітрі.

- Куди ти? Зачекай! Як…

- Гадаєш, у мене нема власних справ? Я не можу пасти тебе вічно! Ти ж не маленький. Обживайся в новому середовищі, вправляйся, вирішуй… комплексуй, якщо без цього годі. Коротше, бувай! Коли щось знадобиться, поклич. Особливість Усесвіту в тому, що тут немає відстаней. Але не здумай тривожити мене через дрібниці!

- Як же покликати?.. Я навіть не знаю твого імені?

- Просто подумай про мене - і все.

- Ще одне питання! - скрикнув Клим і зробив жест, ніби хотів затримати дивну істоту.

Новоявленого Побратима мовби висмикнуло з порожнечі, він стрімко оформився в щось на кшталт чорного волохатого павука, м’яко плюхнувся на перлистий пісок і погрозливо клацнув зазубреними клішнями. Відтак, мовби отямившись, вайлувато перевернувся горічерева й скрушно зітхнув.

- Ти обережніше з цим, шановний. Більше так не роби. Ніколи.

- Не буду, - запевнив хлопець, долаючи збентеження. - Але й ти зрозумій мій стан…

- Можна подумати, я через це не проходив, - павук підібгав членисті лапи, згорнувся в клубок, із якого розгорнувся вже грубелезним лускатим змієм із гіпнотичним жовтим поглядом. - Ох уже ці неофіти… Ну що там у тебе, питай мерщій?

- Чому ти допомагаєш мені?

- Гм… Бач, це - один із базових законів Світобудови. Й водночас щось подібне до ініціації, переходу індивіда на якісно новий щабель. Я до цього дозрів, от Усесвіт і вибрав мене… е-е, як це у вас називається… психопомпом, посередником між світами, так би мовити. Щоб ти, бува, не схибнувся в новій іпостасі й не наробив дурниць… Та вибір, як це часто буває, заскочив мене зненацька… не зовсім, так би мовити, вчасно. Так що давай відкладемо цю розмову… років так на тисячу.

Клим усе ще майже нічого не розумів, але мусив наразі вдовольнитися такою відповіддю. Йому враз спало на думку інше:

- Як мені… тобто, якщо я захочу назад… як мені повернутися?

- О зорі небесні! - змій звинувся химерним вузлом і перетік у дивної краси діву, не вельми обтяжену одягом. - Хіба ж я не сказав? Варто лише захотіти. Просто подумай! Ну, уяви щось чи когось зі звичного тобі довкілля - словом, вибери будь-який просторово-часовий маркер. І все! Гаразд, мені справді пора. Ще зустрінемося. Відчуваю - намучуся я з тобою…

Мить - і дивного співрозмовника не стало, лише ясна чужосвітна ніч слалася довкола химерними мазками світлотіней.

Клим не провів його поглядом. Перед мисленим зором уже пропливали безбережні космічні простори, небачені світи й неймовірні природні явища. Все це - аж подумати лячно - відтепер доступне йому, досить лише забажати. Попереду мріли неосяжні в своїй грандіозності перспективи, чекали захопливі пригоди й відкриття, від яких уже зараз перехоплювало подих.

Яке приголомшливе відчуття - з розчавленого хробака перетворитися на всемогутнє божество!

Ось тільки…

На самотнє божество, подумав хлопець, неуважно споглядаючи химерний ландшафт. Усесвіт - це, звісно, чудово, але що значить він без Землі, без дому? Всемогутність - непогано, але навіщо вона - всемогутність задля всемогутності? Жити треба для чогось. А радше для когось! Там, на батьківщині, його чекають і люблять, у нього вірять, зрештою! В найтяжчу хвилину його не покинули, не віддали на поталу повільній загибелі. Хіба ж можна заплатити чорною невдячністю за добро, потураючи своїм марнославним забаганкам?

Але… що, коли, повернувшись у своє скалічене тіло, він уже не зможе покинути цю шкаралупу й залишиться паралітиком до скону? Хіба не знедолить це і його, й коханих людей?

Він згадав Іванку - й відразу заспокоївся. Він не зможе не змогти. Його живитиме та сила, яка вибудовує світи й відроджує до життя мертву матерію.

Що там казав поспішайко Побратим? «Варто лише захотіти». Клима непереборно потягнуло додому, до коханої, до батьків. До Землі. А Всесвіт… Кортіло, звісно, побачити незвідане, і навіть дуже. Але спочатку - не це. Усесвіт може й зачекати, коли попереду - вічність. Є справи важливіші.

Від полегкості аж запаморочилося в голові. Стало легко й радісно. Тепер він був цілком певен у собі й своїх силах.

- Я ще повернуся! - крикнув юнак у зоряну ніч, аж луна покотилася чужопланетними хащами й зачудовано позводили голови небачені дивогляди. На мить замовк, дослухаючись до відлуння, усміхнувся й гордо вигукнув: - Чекай мене, чуєш, ти, Всесвіте?!

Розсміявся безтурботно. І зник.

Берег моря спорожнів, тиша лягла на все довкола.

Аж ось, мовби отямившись, далека гора на обрії здригнулася, з глухим гулом просунулася трохи вперед і знехотя зупинилася…