Кращий зі світів

Двері виявились не замкненими і відчинились беззвучно. Хазяїн квартири мене помітив аж коли почув клацання курка, проте відреагував напрочуд спокійно: дочитав сторінку і аж тоді закрив комікс. В очі кинулась напівоголена дівиця зі зброєю на фоні чогось сигароподібного.

‒ Чекав на твою появу, але трохи не так, ‒ намагаючись не робити різких рухів, він дістав сигару зі знайомого мені футляру та запалив її. ‒ Радий тебе бачити.

‒ Будучи по той бік дула, я б так не вважав, ‒ мені здалося, що ця фраза мала б звучати круто або хоча б переконливо. Але Містер Спостерігач, чи як його там, явно так не вважав. ‒ І не думай, що хтось зайде. Це Нью-Йорк, тут всім на все байдуже. Камери спостереження теж не працюють, трапляється.

‒ Насправді ти хочеш мені щось сказати, а не стріляти, ‒ в його голосі промайнуло глузування.

Втім, я справді готовий вистрілити.

Мабуть.

Але чому, чорти б його взяли, Містер Спостерігач такий спокійний? Наче не він повинен боятись, а я. І я таки боюсь. Щонайменше ‒ боюсь назвати його по імені. Нехай, я певен, несправжньому, проте цілком звичному. А ще боюсь, що мій “магнум” може виявитись недієвим.

‒ Крім того, здається, стріляти в найбільшого інвестора вашої компанії ‒ не дуже розумно? Все ж 2008-й рік, криза надворі. Безробіття і все таке…

‒ А ви певні, що вас шукатимуть? Ну, там поліція приїде, патологоанатоми, ідентифікація тіла… Як вважаєте, що вони ідентифікують? Що вони знайдуть в своїх базах? Я от мало що зміг знайти. ‒ Думаю, пора показати трохи козирів. ‒ Містере Спостерігачу, я ще там, на космодромі, зауважив вас. Шеф вважає…

Його обличчя перекосило.

‒ Отже, Імператор прислав свою шавку, щоб вирішити проблему? Превентивно, як він любить? Все ж чорного кобеля не відмиєш…

В його тоні було стільки ненависті, що я мимоволі відсахнувся.

‒ Імператор?

‒ Ви його Шефом звете. Королем, імператором, богом він себе назве сам пізніше.

Він що, хоче мене збентежити?

‒ Наразі Шеф переймається запуском четвертого “Сокола” і думати про щось інше не може. Я про тебе, Містере Спостерігачу. Тебе ж насправді не існує. Ти відсутній в базах даних авіакомпаній, у тебе немає страховки, кредитної історії… Перша згадка про тебе ‒ вже після того, як ми вперше побачились. Всі зароблені тобою гроші ‒ зароблені на кризі. Вчасно купити акції, вчасно продати… Так просто, якщо знати, коли це слід зробити, адже так? ‒ Раптом я зрозумів, що він щойно видав себе. ‒ Твій тодішній костюм ‒ я розумію, що це класика ‒ вона на всі часи, ‒ але капелюх-федора? В наш час? Справді? А сигара… точніше ‒ коробочка. Звичайно, ці сигари виробляються незмінними вже більше сотні років, але футляри до них ‒ ні! А цей журнал? Він мало не пахне типографською фарбою, але що я побачу, коли вивчу палітурку детальніше?

‒ Ти такий спостережливий, Карле! Спостережливий! ‒ Насмішка в його голосі була якось… незлобливою, чи що. ‒ Або просто параноїк. Що ти хоч сказати?

‒ З коли ти?

‒ Перепрошую? Звідки я?

‒ Ти почув: з коли ти! Розумієш, я тебе впізнав, в цім найбільша твоя біда. Ні, справді, я не забуваю облич. Розумієш, як я здивувався, коли не зміг пригадати, де тебе бачив?

‒ Може, здалося? ‒ він затягнувся димом та примружився. ‒ Все-таки добре, коли немає дурних заборон. То де ти мене бачив? Просто цікаво.

‒ Взагалі-то, є.

‒ Немає, повір ‒ все ще немає. То де?

Я затнувся. Все-таки усе, що я говорив до цього, мало свою логіку. Нехай трохи безумну, але мало. Те ж, що мало бути сказане зараз… “Магнум” виявився важким ‒ не спускаючи погляду з співрозмовника, я присунув до себе стілець, сів та поклав руку на стіл.

‒ Знаєш, я ракетчик не в першому поколінні. І навіть не в другому. Мій батько запускав “Колумбію”, знаєш таку? Ну мусиш же…

Я дочекався кивка.

‒ А дід виробляв ФАУ-2.

Я дістав з кишені заламіновану світлину та показав йому.

‒ Ось. Третій в другому ряду. Дід рідко діставав ці фотографії. Не певен, що їх взагалі хтось роздивлявся. Але у мене хороша пам’ять. Феноменальна ‒ на обличчя. Це ‒ ти.

‒ Може, схожий? ‒ припустив він і засміявся. ‒ Треба ж, щоб так поталанило!

Я відчув, що руки не коряться мені, голос перетворився в невиразне хрипіння.

‒ Скажи це. Скажи, хто ти, перед тим, як я вистрелю!

* * *

...за кілька місяців до того.

Там, нагорі, вітер розмазав хмари в білі смуги ‒ тут, внизу, він не хотів ані дихнути. Температура за сотню та нереальна тропічна вологість не викликали надмірного бажання висовувати носа з кондиціонованого приміщення, проте Шефа це, як зазвичай, не зупиняло. Як не зупиняло й те, що його особистий літак-джет мав на одне місце менше, ніж потрібно було інженерів. Тобто місць вистачало ‒ не як тоді, в Каліфорнії, але останньої миті з'явився Містер Спостерігач і запропонував Гроші. Нічого, врешті, хтось може летіти і в туалеті!

Цим хтосем виявився я.

І от ми на космодромі.

Біла з чорною смугою ракета дивиться в небо, готова відірватись та вознести дві з половиною сотні фунтів на небеса. Ну або хоча б спробувати це зробити.

Втретє.

Закинута військова база на тропічному острові ‒ чудове місце для спроби вставити підпалений ґніт у бочку з пальним: близькість до екватора дозволить зекономити чи не двадцять відсотків пального, а сотні миль пустельного океану навколо приховають всі можливі невдачі. Ну, хоча б зроблять їх трохи безпечнішими: риби все ще не навчились шукати собі адвокатів.

Проблема в тім, що в це зручне місце треба ще потрапити. А ще ‒ в пекельній спеці та тільки трохи кращій вологості. Взяти хоча б компоненти попередньої версії, що кородували в якийсь нереально короткий час. Тоді ми з Шефом вирішили, що варто виставити пріоритети якось інакше. Ісусе, здається, у фон Брауна не було таких проблем!

Втім, наше із Шефом дітище не надто вже відрізняється від сумновідомої ФАУ-2, якщо розібратися.

‒ Цього разу вона полетить!

Шеф ‒ оптиміст. Цілком в його дусі спробувати купити в росіян кілька ракет “Сатана”, а коли ті з пихою відмовили ‒ вирішити зробити свою. Але треба щось відповісти.

‒ Вона, безперечно, злетить. Питання, що буде далі.

‒ І що буде далі, Карле?

‒ Невдовзі побачимо, ‒ кажу.

Я майже певен, що перша ступінь має відпрацювати нормально.

Старт. Струмені вогню вдарили в бетон стартового майданчика, двигун виплюнув розжарені гази і штовхнув циліндр ракети вперед. За лічені секунди “Сокіл” перетворився на палаючу в небі цятку. Можна приєднатись до Містера Спостерігача в кондиціонованому приміщенні і вивчати телеметрію чи просто дивитись на те, що передає камера.

Так чи інакше, це довго не триватиме.

На 180-й секунді при розділенні ступеней перша теоретично багаторазова ступінь наздогнала другу і здорово так її буцнула. Мені не треба було дивитись на Шефа, щоб знати, що він думає. Я думав те саме: “Навряд чи ми знайдемо інвестора для того, щоб підірвати четверту ракету. І точно не знайдемо для п’ятої. Цікаво, Містер Спостерігач не надто розчарований видовищем?”.

Я подивився на цього дивака, що навіть в 2008 році і навіть у тропіках ходить у “федорі” і мимоволі здригнувся. Але ні, здалося. Адже ні, справді, адже я не міг побачити в його погляді ту пекучу ненависть, яка там була? Містер Спостерігач не дивився на екрани, не дивився в амбразуру вікна, не дивився навіть на Шефа. Він просто палив кубинську сигару і витріщався в стіну ‒ весь час, окрім тієї миті, коли я випадково перехопив його погляд.

І я точно його десь бачив.

Мушу сказати, що у мене чудова, майже фотографічна пам’ять на обличчя, і я щиро вважав, що ситуації, коли виникне думка: “я десь його бачив”, зі мною не станеться.

‒ Ну що ж, в усякому разі, не сталося швидкого незапланованого демонтажу, ‒ Шеф вміє тримати обличчя.

‒ Ну, так, нічого не вибухнуло, ‒ Містер Спостерігач й далі витріщався в стінку. ‒ Гадаю, вам варто попрацювати над системою розділення ступенів.

‒ Ми так і зробимо, ‒ запевнив Шеф. ‒ Наступна ракета полетить. Що ж, вважаю, ми отримали цінний досвід і можемо повертатися.

‒ Гаразд, ‒ Містер Спостерігач загасив сигару, витяг з кишені антикварного вигляду футляр та акуратно заховав туди решту. ‒ Повертаємось. Дякую, панове, за вражаюче видовище.

І тут я таки пригадав його обличчя.

* * *

...Я повторив, майже благально.

‒ Скажи це!

‒ Добре. Ти вважаєш мене мандрівником у часі. Так, я мандрівник у часі. Але це все ще не є причиною мене вбивати. Тут щось інше? Щось особисте? Ну погодься, феномене, я маю право знати. Тепер скажи.

‒ Ти… ти міг його вбити. Не в 44, але в 28, в 18, чи й раніше… Ти міг врятувати мільйони! Сотні мільйонів!

‒ Тисяча дев’ятсот вісімнадцятому?

‒ Так!

Це безумство. І я це говорю серйозно. Може, він не сперечається зі мною лише тому, що з безумцями не сперечаються?

‒ Все просто. ‒ Він знову затягнувся. ‒ Я не вбиваю з етичних міркувань. Ти про герра Шилькгрубера, художника-невдаху, героя війни із залізним хрестом. За що його вбивати?

‒ За те, що він зробить… за все те, через що пройшов мій дід… бабуся… за все те, за…

Його інтонації помінялись, стали жорсткими і навіть трохи гіпнотичними.

‒ Отже, ти вважаєш припустимим покарання за незроблене, так? А як же за зроблене? За те все, що ти міг би, мусив би зупинити?

‒ Е… ‒ я не знайшовся одразу, що відповісти, але він і не слухав.

‒ Хочеш спробувати? ‒ Він серйозно подивився мені в очі, потім перевів погляд на револьвер. ‒ Ти ж готовий вбивати? Ну, давай складемо список. Гітлер, так? Я вже це зрозумів. А що зі Сталіним робити? Без Гітлера Райх не нападав на СРСР, але хто сказав, що не нападе СРСР? Хочеш в 50-х побачити Європу в радіоактивних руїнах?

‒ Сталіна ‒ туди ж!

Він кивнув.

‒ Гаразд. Приберемо цього урку-семінариста. Тоді до влади прийде Троцький. Світова революція, “Весь світ насилля ми зруйнуєм…” До речі, про Гітлера. Вважаєш, Рем був би кращим? Але навіщо зупинятись, в тебе ж багато куль! ‒ він відверто сміявся з мене. ‒ Вважаєш, Леопольд Другий має право на життя? А Купер? Хоча ні, у вашій історії його вже немає.

Я розгубився, револьвер вже давно лежав збоку на столі, але мій співрозмовник цього, здається, не помітив.

‒ Ну, міг би хоч Кенні врятувати.

Здається, в його очах щось промайнуло.

‒ Деяку історію змінити не можна, пробач. І про етику… про етику я злукавив. Просто, якщо вбивати, вбивати і знову вбивати ‒ психіка не витримує. І так… так теж не витримує.

В його голосі прозвучала така туга, що мені мимоволі стало його шкода. Не те щоб я був особливо сентиментальним, але все ж…

‒ Щось же можна зробити?

‒ Можна. Можна не допустити одного художника в мистецтво і направити його діяльність на щось таке безпечне, як політика.

‒ Безпечне?

Він скривився.

‒ Новий напрям у світовій культурі. Зміни світогляду. Війна поколінь. Батьки мусять вбивати дітей, щоб ті не вбили внуків… Цього не станеться вже. Шерідан Купер прожив довге і щасливе життя і помер, дочекавшись правнуків. Ніхто про нього й не знає. Ілон… Хай краще буде геніальним конструктором і мріє про міста на Марсі, ніж збанкрутує і направить своє енергію та харизму… в інше русло. От так, крок за кроком. З минулого ‒ в майбутнє. Пробач, але ти живеш в кращому зі світів.

Я не придумав, що відповісти. Та й що тут можна сказати?

Він піднявся, зиркнув на годинник.

‒ Гаразд, дякую, що послухав, давно хотів тебе побачити. Але тепер мені вже пора.

‒ Куди? Тобто, коли?

‒ В дві тисячі чотирнадцятий. Пробач, роботи ще багато.

‒ Куди? Чекай, коли? Що…

Але він вже розчинився в фіолетовому сяйві.

І тільки тут я зрозумів, що він сказав. Він мене чекав. Він мене хотів побачити. Навіщо? Звідки в людини з майбутнього, мандрівника в часі, що перекроює історію, виникло таке бажання? Що такого він про мене знає?