Космос

Любомир був студентом другого курсу в столичній Академії. Таких як він у Вередії було сотні. Так уже заведено, що такі як він у віці шести років назавжди покидають свої домівки, своїх батьків, і віддають своє життя в ім'я... науки? Ні, точно не для науки. Мало хто досяг вершин у цій, так би мовити, сфері життя сучасного суспільства. Може, Церкви? Навряд чи. Церква рече: "Усі маги – богохульники." І вже добрих три століття, себто відколи Церква почала втручатися в життя магів... ні, не втручатися, а забирати життя магів, це звучить як незаперечна істина, аксіома.

Важко точно визначити заради чого такі як Любомир жертвують чверть століття свого й без того нелегкого життя. Однак це залишається фактом. Десять років – школа магії, потім ще десять – Академія, а по тому п'ять років "стриманості". А вже тоді, якщо Велика Рада, до якої входять професори Академії, духовенство Церкви та лицарі Ордену, визнає тебе придатним до існування, тебе випускають у суспільство, повертають до нормального життя. Хоча яке там може бути нормальне життя після двадцяти п'яти років вивчення згубних наслідків застосування магії та втовкмачування, що ти богохульник, апостат, виродок, помилка природи і таке інше.

Проте альтернатив не існує. Звісно є герої, яких у дитинстві не "здали". Але жити у лісі чи якійсь печері, там, де немає людей, постійно ховатися, чекати, що тебе спіймають і запроторять до в'язниці чи замкнуть у вежі, або й ще гірше – вб'ють, то не кожному до душі. Тікати нікуди. На заході – море, на півдні – пустеля, на півночі й сході – гори. Ізольована держава. Ізольований світ.

Хтозна чому, та Любомир уперто відмовлявся вірити в цю ізольованість. І, напевно, правильно робив.

*          *          *

– А, це ти... Заходь, – Андрій, друг і соратник Любомира в боротьбі проти всього світу, лежав на своєму ліжку, тримаючи в руках величезний фоліант "Історія Магії. Том III" авторства Теодора Сидунського. Любомир зайшов у "комірку", як поміж собою говорили студенти, й зачинив за собою двері.

Кімнати, в яких жили гризуни науки, й справді нагадували комірки. Розмір три на чотири кроки. Ліжко, шафа, стіл, стілець і щось схоже на крісло, проте значно менше за розмірами. Все зроблене із сосни. І все у всіх однаковісіньке.

Любко всівся у "крісло" навпроти свого друга.

– Що нового? – байдуже кинув останній.

– Та що... Все як завжди, – неохоче відповів Любко.

Андрій голосно ляснув "Історією Магії" і поклав її на стіл, завалений сувоями, книгами та канцелярським причандаллям. Поклав руки за голову і втупився у стелю.

За хвилину мовчання він нарешті невпевнено запитав:

– І що будеш робити?

Любко, голова якого весь час була похилена, підняв очі:

– Маю одну безглузду думку, – повів він. – Знаєш, я знову бачив той самий сон.

Андрій похитав головою. Любко продовжив:

– Якби вони просто спробували. Якби просто дали згоду. Якби вони дали мені спробувати...

– Тобі ніхто не повірить. А попики й слухати не захочуть. – перервав його Андрій.

– Я знаю, але мені нема чого втрачати.

Знову запала мовчанка. Почувся віддалений гуркіт. Нічого дивного, у гуртожитку Академії часто щось вибухало. З різних причин.

– Як ти це називаєш? Ко... кос... як? Я забув.

– Космос.

– І придумав же таке слово чудернацьке.

Любко знову похилив голову.

– Знаєш... от чесно... я – твій друг. Не казатиму найкращий. Який – це вже тобі вирішувати. Я хочу тобі допомогти, але що я можу? Я такий самий студентик як і ти, як і сотні у цій клятій Академії. Якщо потрібно склепати якесь закляття, чи що-небудь дістати, я з радістю допоможу! Але мені здається, ти й сам не знаєш, що тобі потрібно.

– Знаю. Мені потрібна мана. Багато мани. Або щось, що її замінить. Енергія, словом.

– Ну гаразд, тоді можеш мене убити, – відрізав Андрій.

– Невдалий жарт... – серйозно сказав Любко, дивлячись другові просто в очі.

Існує багато теорій, згідно з якими, вбивши людину, можна отримати величезну кількість енергії. Однак, звичайно ж, усі ці теорії заборонені Церквою, спростовані Академією та висміяні Орденом. Проте в історії відомі випадки, коли людське життя використовувалося як запас енергії. Байдуже з якою метою.

– Дякую тобі за підтримку, друже. Я все-таки спробую добитися аудієнції Ради і попросити допомоги, чи принаймні згоди.

– Марна це справа. Марна...

– Я знаю.

Любко встав і вийшов, не озираючись.

*          *          *

Ніч. Любко стоїть посеред галявини, що заросла високою зеленою травою. На небі жодної хмаринки. Міріади зірок яскраво сяють, вимальовуючи на небі тисячі зображень і фігур. Тепло. Любко дивиться в небо. Повний місяць освітлює все навколо синюватим сяйвом. Навколо хлопця з'являється якась сфера. Вона прозора, однак здається щільною й міцною. Якась невідома сила повільно підіймає Любомира в повітря. Він підіймається все вище й вище, вище і вище... Яке приємне почуття польоту!

Перед Любком з'явилася прекрасна панорама із дивовижних речей. Місяць став величезним. Величезною білою кам'яною кулею. Кулею, а не диском! Він глянув у інший бік і побачив палаючу кулю. Це напевно сонце! Любко озирнувся навколо. І побачив ще кілька невеликих куль, не схожих одна на одну. Мабуть це інші місяці. Тільки вони дуже далеко. А може й ні. Дивно. Юнак глянув в той бік, з якого напевно прилинув сюди. Вражаюче видовище! Надзвичайних розмірів куля блакитного кольору, із розкиданими де-не-де різнокольоровими плямами. Ні, не може бути. Це суперечить усьому, що є загальноприйнятним. Але це насправді так. Його осяйнуло.

– Це наш світ! Це наш світ! – вигукнув Любомир. Вигукнув і зрозумів, що прокинувся.

Він знову бачив той сон.

*          *          *

Перше, що викликало в людей недовіру й підозру до Ронзо, це той факт, що він був гномом. У всій Вередії можна було надибати максимум з десяток представників цієї раси. Друге, що змушувало насторожитися під час спілкування з цією неординарною особистістю, це той факт, що він був алхіміком. Уявіть, гном і алхімік. Та ще й не де-небудь, а в аптеці при самій Академії! А науковці, як відомо, не дуже добре ставляться до нелюдів. Тим не менш, Ронзо був хорошим приятелем Любка і, якщо можна так висловитися, його розрадою в цьому недалекому світі. Йому можна розповісти будь-що, а він лиш покиває головою, погладить свої довгі синьо-чорні вуса, і пояснить причини, передумови й наслідки того, про що ти йому розповідаєш.

– І коли ти бачиш Анадор, себто наш світ, ти прокидаєшся, так? – багатозначно перепитав гном у Любка.

– Так.

Ронзо єхидно посміхнувся.

– А знаєш, цей твій сон мені набагато більше подобається, ніж оті всі дурнуваті теорії вбогих фанатиків та незграбних архімагів! То, розумієш, нас зліпили з глини чорні ворони, то такий собі бог наклав і створив землю, то їх там була ціла купа, богів. А оце зараз вже, бачте, ми земляний млинець, який плаває в нескінченному океані! Твої літаючі кульки, як на мене, набагато ймовірніші та й реалістичніші.

Юнак посміхнувся. Чого ще можна було чекати від цього типа?

– Я гадаю те, що ти бачив, треба якось назвати.

– Навіщо? Це все одно нічого не дасть.

– Чому ж? Можна розвинути теорію і стати ще одним дурним архімагом. Тобто я хотів сказати, мудрим архімагом.

– Ну гаразд, і що ти пропонуєш?

– Ммм... Як тобі... Космос! Це з дворфійської. Означає безмежність.

– Нехай буде космос, – сказав Любко після короткої мовчанки.

Обличчя Ронзо знову скривилося в єхидній посмішці злодія, який надумав пограбування ювелірної крамниці.

*          *          *

– Ну що ж, юний друже. Ми тебе вислухаємо. Але не можемо нічого пообіцяти наперед. Тож прошу, кажи із чим ти прийшов до Великої Ради, – формально звернувся до юнака Іван з Вередії – лицар Ордену Праведного Меча, тобто ще одна маріонетка в руках Церкви.

У залі, де приймали таких як Любко, на його превеликий подив було аж три представника Великої Ради. Юнаку чомусь уявлялася величезна зала із височенною стелею і п'ятдесят сивобородих дядьків у різних вбраннях, але однаковими гримасами, які сиділи колом і уважно слухали кожне твоє слово. Так чи інакше молодий маг помилявся. Насправді все виявилося набагато прозаїчнішим.

Ліворуч сидів старуватий архімаг, професор кафедри низькорівневої магії у Академії. Любко чудово його знав. Це був один із небагатьох професорів, які більш-менш лояльно ставилися до студентів, ба навіть заохочували їх до розвитку своїх здібностей. А звали цього сивобородого академіка Магобор Спалах. Дивне прізвисько і ще дивніше ім'я, проте всі вже звикли до чудернацьких власних назв, якими послугували дивакуваті маги.

Праворуч вмостився, заклавши ногу на ногу і схрестивши руки на грудях, вищезгаданий лицар. До речі, у повному бойовому обладунку, окрім хіба що шолома.

Посередині ж поважно зайняв місце отець Собіслав у червоній розцяцькованій рясі. Подейкують, що насправді він був не простим священником, а інквізитором, який відшукував і знешкоджував магів-відступників та інших противників Церкви. Таких як Любомир.

– Ваша премудросте, – звернувся маг до членів Ради, – я отримую чудову освіту, навчаючись у Академії. Я постійно тренуюся контролювати свої сили. І все те, що я роблю в процесі навчання й тренування, спонукає мене до самостійного вивчення секретів науки, – Любко довго підбирав слова для промови, адже будь-яке криве слово в бік Академії, Ордену, чи, не доведи боги, Церкви може стати фатальним. – Досліджуючи історію, геологію, географію, геомагію, астрологію та інші подібні науки, я склав теорію, яка частково пояснює будову нашого Всесвіту. Я впевнений, що усі високошановані присутні вже ознайомлені з основними положеннями моєї теорії щодо існування простору поза межами Анадору – Космосу, – юнак зробив коротку паузу. – Однак я не хотів би відволікати шановних архімагів та професорів Академії базуючись лише на власних здогадах. Тому я попросив аудієнції у високоповажної Ради, аби звернутися по допомогу.

– Зупинись, сину, – перебив Любка інквізитор. – Розтлумач значення свого вислову "склав теорію, яка частково пояснює будову нашого Всесвіту". Це означає, що ти заперечуєш загальноприйняте вчення про наш світ? – обличчя отця Собіслава здавалося спокійним, та в його очах палав праведний гнів.

На мить хлопець розгубився. Він знав чого можна чекати, навіть підготував кілька розумних відповідей на подібні запитання. Проте погляд священника його спантеличив.

Його врятував Магобор.

– Святий отцю, навіщо ж так кидатися на хлопця? Усі маги створюють власні теорії, які пояснюють яке-небудь явище. Це нормально і навіть чудово. Це рух науково-магічного прогресу! А для студента другого курсу це взагалі досягнення! Юначе, – звернувся професор до Любка, – ти сказав, що прийшов просити допомоги. Якої саме?

– Розумієте, – продовжив заспокоєний юнак, – для перевірки моєї теорії мені потрібно багато енергії. Моєї власної мани буде надто мало.

– Ти правильно зробив, що звернувся до нас, – сказав Спалах. – однак ти так і не сказав яким чином маєш її перевірити.

– Я збираюся поєднати формулу двох заклинань першого рівня і посилити змішане закляття у кілька сотень разів. Але для цього, зрозуміло, потрібно дуже багато енергії.

Магобор задоволено посміхався. Напевно він пишався своїм учнем. Подейкують, що раніше він і сам висловлював незадоволення існуючим ладом, однак відкрив щось, що змусило Церкву поступитися і майже одразу дати молодому випускнику Академії ступінь архімага.

Лицар, не звиклий до наукового стилю мовлення, втупився в Любка поглядом хижака, готового до стрибка.

Нарешті святий отець Собіслав, очі котрого налилися кров'ю, заговорив, ледь стримуючи тремтіння голосу.

– Ми детально вивчили твої припущення і наша відповідь "Ні", – складалося враження, що інквізитор хоче зробити в Любомирі дірку. – Ми відмовляємо тобі в допомозі. Понад те, ми забороняємо тобі подальші дослідження даної теми, а також позбавляємо права будь-якої наукової діяльності протягом наступних трьох років. Чи маєш ти якісь заперечення чи запитання, магу?

Любко знав, що так буде. Знав із самого початку. Вже тоді, коли йому вперше приснився цей сон. Вже тоді, коли намагався описати побачене, коли хотів обґрунтувати все науково. І тоді, коли розмовляв із Андрієм, і з Ронзо. І коли вручив копію теорії Магобору. І коли стояв у черзі, щоб просити аудієнції Ради. І коли стояв тут і просив допомоги. Знав. Проте жаринка надії остаточно погасла лише зараз. Святий отець, намісник Великого Жерця, посередник між богами й людьми, винищувач відступників, приборкувач невірних, інквізитор Собіслав знищив надію Любомира на справедливість.

– Ні, ваша премудросте, – спокійно відповів обеззброєний юнак.

– Ти можеш бути вільним, – наказовим тоном звернувся Іван з Вередії до юного мага.

Любко швидко вийшов із зали і жодного разу не озирнувся.

*          *          *

– Ну що ж, друже... Треба сказати у тебе проблеми. Дуже серйозні проблеми, – ще ніколи Любко не бачив Ронзо таким зосередженим. – Найближчим часом за тобою пильно стежитимуть. Можливо, виженуть з Академії. А може щось новеньке придумають. Собіслав це тобі не сільський попик, а отой Іван, як мені відомо, не одного молодого мага... ґхм... приборкав.

– Ти хочеш сказати мене можуть...

– Можуть, ще й як можуть, – різко перебив юнака гном. – Одначе гадаю є вихід. Вихід, мій юний чародію, є завжди. Навіть якщо тебе з'їсть вовк...

– То виходів є аж два. Знаю, Ронзо, знаю. Кажи що ти пропонуєш, бо я вже подумки складаю план втечі з Академії, а може навіть і з міста. – Любко хвилювався. І правильно робив.

– Я пропоную провести твій екксперимент.

– Що-що? – Любко перепитав не тому, що не дочув, а тому що не повірив у те, що почув.

– Ти знаєш формулу того змішаного закляття?

– Ну, так... Заклинання левітації і герметичної сфери. Такої, яку використовують для дихання під водою. Вони обидва досить прості, тому поєднати їх не проблема. Але...

– Чудово. Ти знаєш, що саме тобі потрібно для цього?

– Для самих заклять не потрібно нічого особливого, але ж мені треба їх підсилити у кілька десятків разів!

– Я знаю.

На мить Ронзо замовк.

– Слухай, Любку, ти чув про кристалізовану ману.

– Та байки це все. Мана – не матеріальна субстанція. Вона не може ні кристалізуватися ні випаруватись ні будь-що схоже, – юнак знав, що каже. Все-таки він учився в Академії.

Ронзо лише посміхнувся.

– Бачиш, мислиш ти абсолютно правильно, – він виліз на високий стілець, дотягнувся до круглої склянки з дивною каламутною рідиною і сьорбнув. – Років двісті тому, коли маги й мандрівники мали ще сяку-таку свободу, гільдія магів якогось великого тоді міста послала експедицію на північ, у гори. Сьогодні усім відомо, що у горах є багато печер, але, як нас вчить Академія, вони дуже небезпечні і наповнені усілякими страшидлами. Так-от, оте все про небезпеки – брехня й казочки. Та експедиція, вибач, але імен і назв місць уже не пригадаю, знайшла в одній із печер дивовижну річ. Надтверді кристали ідеально-правильної форми, напівпрозорі, світло-блакитного кольору, які ще й світяться в темряві. Що воно таке тоді ніхто не знав, та й зараз толком невідомо, але, зрозуміло, що повертаючись додому гільдія набрала багато цих кристалів, – Ронзо зупинився і зробив ще ковток моторошного напою.

– Я чув про ці кристали. Але, по-перше, це було дві сотні років тому, а по-друге, ці кристали можна використати лише в якості ламп.

Ронзо мовчав.

– Не люблю, коли ти так посміхаєшся, – обурився Любко. – Невже ці кристали мають якийсь стосунок до мене й моїх проблем.

– Поки що ні. Але ж дослухай, – гном зістрибнув зі стільця і став ходити туди сюди перед магом. – Ці кристали були розіслані у різні міста для досліджень. Довгий час так ніхто й не дізнався як і для чого їх використовувати. Проте не так давно, років двадцять-тридцять тому, молодий маг на ім'я Магобор зумів за допомогою простенького закляття пробудити силу цього кристала, за що, до речі, і отримав ступінь архімага, тепер уже п'ятого рівня, – Ронзо замовк і завмер на кілька секунд, спостерігаючи реакцію Любка.

– Спалах! – вигукнув Любко.

– А ти кмітливий, – алхімік щиро посміхнувся.

Він допив дивну рідину і поніс склянку до столу заваленого колбами, мензурками та іншим посудом із різноманітним вмістом.

– Один кристалик розміром із мій вказівний палець, – продовжив гном, – містить у собі стільки енергії, скільки потрібно для, скажімо, знищення головної вежі Академії. Гадаю нам цілком вистачить приблизно такого кришталика.

– Вистачить. І тоді я справді переконаюсь у існуванні Космосу.

– Напевно. Однак залишається одна малесенька проблемка, – Ронзо зробив інтригуючу паузу. – Запас кристалів Вередійської Академії знаходиться у сховищі під пильним наглядом і захищений усілякими захисними закляттями.

Вогонь в очах Любка зник так само швидко, як і з'явився.

– Не хвилюйся, я про це подбаю, – сказав гном, і в одній із колб щось моторошно забулькало.

*          *          *

Любко страшенно хвилювався. Ще б пак! Від результату його дій залежить його майбутнє.

Закляття невидимості, якого його колись навчив Ронзо, виявилося дуже ефективним. Три пости вартових, повз які пройшов юнак, спускаючись у бік сховища, абсолютно не помітили його. Принаймні так здавалося. Однак окрім неуважних охоронців сховище було обладнане різноманітними магічними штуками. Перед входом до кімнати, де знаходились величезні круглі сталеві двері до сховища, були суцільні ґрати. Пройти через них можна тільки магічно, використовуючи спеціальне закляття, яке підходить саме для цих ґрат. У самій кімнаті був лише стіл, а за ним бойовий маг бозна якого рівня. Він виконував охоронну та реєстраційну функцію. Усе, що потрапляло до сховища чи витягувалось звідти записувалося у книгу. Сам охоронець-маг був також нафарширований захисними закляттями, тому ні про який бій мови бути не могло. А щоб відчинити двері до сховища потрібно стільки всього, що це неможливо зробити, навіть якщо ти студент Академії.

Зважаючи на всі ці маленькі перешкоди Любко вирішив просто робити те, що йому сказав Ронзо.

Просто перед ґратами, між двома вартовими Любко зняв закляття невидимості.

– Якого дідька?! – приголомшений зміною звичайного стану речей охоронець у паніці позадкував.

Інший виявився більш хоробрим і, не довго думаючи, витягнув меча й замахнувся ним на Любка. Маг, детально виконуючи інструкції Ронзо, плеснув у долоні підсиливши звук коротким простим закляттям. Вартового оглушило, він кинув меча й схопився за голову.

Десь півхвилини юнак бурмотів складне закляття, яке дозволяло пройти крізь ґрати, при цьому він махав руками у строго визначеній послідовності. Це закляття він дізнався у гнома. Де той його взяв, Любко не питав.

Спостерігаючи цю картину перший охоронець розвернувся і швидко побіг у напрямку виходу. Але не дійшов він до сходів, як послизнувся, упав і знепритомнів. Перед сходами маг завчасно вилив дивну слизьку масу, яку дав йому алхімік.

Глибоко вдихнувши, з надією, що він жодного разу не помилився, Любко зробив крок просто через ґрати. Відчувши в тілі дивне тепло від заклинання, юнак зрозумів, що все гаразд, і пройшов через ґрати повністю.

– Оце так! – почув Любко знайомий голос з боку стола. – А ти молодець, синку! Молодець!

Магобор Спалах, архімаг п'ятого рівня, підійшов до юнака і простягнув йому руку. Любко інстинктивно її потис, ніяк не в змозі повірити в побачене.

Раптом двері сховища повільно відчинилися. Зсередини. Величезний круглий грубий сталевий диск закотився в стіну. Звідти виліз Ронзо, тримаючи в руках невеликий блакитний кристалик.

– Привіт, друже, – весело кинув він. – Давай забиратися звідси, бо зараз тут стільки людей позбігається.

Магобор тим часом щось пробурмотів перед стіною, легенько вдарив по ній своїм посохом і в стіні з’явився портал із блакитною, як кристал, плавучою поверхнею.

Ронзо швидко стрибнув у портал. Любко невпевнено запитав:

– А ви?

– Я? – перепитав архімаг. – Мені не можна, я на посту, – і посміхнувся.

Любко ступив у портал і відчув легке тремтіння.

*          *          *

Ніч. Любко стоїть посеред галявини, що заросла високою зеленою травою. На небі жодної хмаринки. Міріади зірок яскраво сяють, вимальовуючи на небі тисячі зображень і фігур. Тепло. Любко дивиться в небо. І це не сон.

– Довго отак стоятимеш? Я розумію, тобі зараз добре, та в нас насправді дуже обмаль часу, – промовив алхімік, порпаючись у своїй шкіряній сумці.

– Так-так... – напівшепотом відповів Любко після короткої паузи.

Ронзо тим часом готував місце для експерименту. Посередині було намальоване коло із магічним знаком Повітря всередині. По-суті, це був "недомальований" трикутник. Однак сила цього знаку перевірена поколіннями. Малюнок був висипаний білим порошком, що є сумішшю звичайного попелу із невеликою кількістю висушеного й розтертого тутешнього епіфіту – світлолиста. Блакитний кристалик, заради якого довелося лізти в академічне сховище вертикально стояв посередині кола.

– Ти готовий? – гном виглядав трішки стурбованим.

– Так, – упевнено відповів юнак.

– Ну тоді вперед! Я спостерігатиму.

Любко глибоко вдихнув.

– Мало не забув, – Ронзо витяг із кишені малесенький флакончик із абсолютно прозорим вмістом, – випий оце.

– Що це?

– Зараз це неважливо. Це зілля тобі допоможе... просто допоможе.

– Гаразд, – погодився хлопець і одним ковтком випив вміст флакончика.

Любко став перед колом, звів руки до неба й став вигукувати закляття, роблячи паузу після кожного слова.

– Лото! – повітря навколо стало електризуватися, – Румкоре! – з цим словом він різко обома руками махнув у бік кришталика.

Спалах білого світла на мить осліпив юнака й гнома, котрий стояв поруч, проте жоден з них навіть не кліпнув.

Кришталик повільно піднявся над землею. Блакитне сяйво, яке постійно пробивалося крізь прозорі грані кристала, сильно посилилося і освітило всю галявину.

– Аітрас! – крикнув маг, і повіяло теплим вітром. – Акро! – здавалося, що повітря стало вологим, – Ксепарете мен!

Навколо Любка поступово нізвідки, неначе хтось повільно малював її, з'явилася сфера. Цілком прозора. Однак здавалося, немов вона створена із найміцнішого кришталю. А кристалик всередині кола з кожним словом сяяв усе яскравіше.

– Аітрас! – знову вигукнув юнак. Ронзо тим часом відійшов від нього кроків на десять. – Допаре мен підґеа внеке! – закінчив закляття Любко.

Повільно, немов з якимсь острахом, могутня сила підіймала мага над землею. У прозорій сфері він летів до неба, все більше набираючи швидкість, аж поки не зник з поля зору. Коли це сталося, на місці, де був кристалик, не залишилося нічого.

– Сталося! – задоволено вигукнув Ронзо, весело посміхнувся сам до себе, і безслідно зник, наче його там і не було. Зник – у прямому сенсі цього слова.

*          *          *

Любко все ще не міг намилуватися красою побаченого. Найпрекраснішим йому здавався Анадор – світ, у якому він жив. Юнак не знав скільки часу минуло відколи він прочитав останні слова закляття. Тут втратилося почуття часу. Здавалося, що він може вічно отак дивитися на свій світ, милуватися ним.

– Ну як екскурсія?

Хтозна чому, та Любко зовсім не здивувався, почувши тонкий гномівський голос у себе за спиною.

– Прекрасно, – відповів він, і обернувся обличчям до Ронзо.

Якийсь час вони мовчки дивилися один одному в очі. Тоді юнак запитав:

– То хто ти такий?

– Важко сказати, – швидко відповів алхімік, якщо його можна так назвати. – Чесно кажучи я й сам не можу точно сказати хто я. Бач, мене послали наглядати за особами, які штовхнуть світ до подальшого розвитку. Ти – один із них.

Любко мовчав.

– А знаєш, насправді Космос безмежний. Зірки, які ти бачиш з Анадору – це світила, такі як наше Сонце. А навколо кожної з них обертаються різні світи. Не на всіх є життя, не у всіх є магія, та й істоти там живуть найрізноманітніші. Ти можеш собі це уявити? Агов, Любку, ти мене чуєш?

– Чую, – юнак здавався засмученим. – Тільки ніяк не можу зрозуміти...

– Питай, – невимушено кинув Ронзо. – Питай зараз, бо невідомо чи ми колись ще зустрінемося.

– Чому, якщо у Космосі є стільки світів, у королівстві ніхто нічого ніколи не чув навіть про інші народи, не те що світи? Чому ми вимушені підкорятися Церкві, Ордену? Чому окрім мене жоден маг ніколи не спробував піднятися до небес?

– Ти запитуєш таке, що я й сам дуже прагну знати. Однак можу сказати лише, що так задумано. Це рух. Вічний рух. Іноді рух по колу. Але з цього руху складається життя, існування всього навколо. Один мій смертний друг якось сказав: "Важливий не результат, а процес." Щоправда це стосувалось дещо іншого, але й сюди підходить.

На деякий час запала тиша. Любко ще раз озирнувся навколо, глянув на місяць, на сонце.

– Гадаю, тобі вже час, – нагадав гном.

– Останнє запитання, – сказав юнак до Ронзо. Той запитально глянув на Любка. – Що мені тепер робити?

– Ну це просто, – усміхнувся алхімік, – повідай людям про Космос.