Шлях роману «Солпік» я можу порівняти зі шляхом зернятка квітки. Була ідея, можливо, я з нею народилась, хто знає, бо зірки увійшли в мене ще в дитинстві, як і я відчуваю їх у собі – як утримати час? подолати міжзоряні відстані? як зберегти крихкий вогник життя, коли є конкретна межа (значить, є перехід за межу!). Назва твору (Солпік як трансформоване слово Зліпок) містить категорію часу, матерію часу, текстом я намагаюсь передати динаміку його руху і відчуття безкінечних змін, плину, неможливості утримання миті. Межа – це не тільки щось дуже конкретне, перехід між можливим і неможливим, у романі це процес, трансгресія, перетікання і вихід, я пишу про мистецтво високих технологій, коли людство майбутнього винайде спосіб (я не кажу подорожі в часі, але володіння надтонкими і надвисокими енергіями часопростору), щоб повторити мить. Мій роман - про інші технології, про новий образ мислення для переміщення у часі і просторі.
Повертаючись до рукопису, я звернулась до Літературної агенції OVO, отримала незалежну рецензію і мене вразила їхня думка про текст, дякую Вікторії (директорці агенції) за імпульс надії. Рукопис йшов до видавця понад два роки, у надскладні для країни часи, дякую видавництву Фенікс - підтримати наукову фантастику в такі важкі часи потребує великої сили і віри в майбутнє країни. Щиро дякую всім хто разом зі мною був на шляху перетворення рукопису у дивовижну квітку: редактор Осока Сергій; прочитали рукопис і написали неймовірні відгуки для обкладинки письменник Сілін Олег і письменниця Городецька Ганна. Моя книга - усім хто шукає поглядом птаха в небі і лине до світла.
«Вектор (неможливий вузол) з'явився у просторі. Слизнув у інший, свій простір, неможливий. Але мить вільного польоту подарувала цьому світу свободу іншого порядку: чорне світло задрижало. Структури в капсулі, що здавалися твердими, спалахнули адамантовим білим золотом і раптом стали прозорими, немов товщу води пронизали промені далекого, може, позагалактичного, світила. Ця товща (мільйони років непорушна) раптом звалилася вниз, і на мить відкрилися внутрішні візерунки: мереживо-піна, мережа життя слабо коливалася під впливом невидимої течії. Певно, комусь ці візерунки здавалися хмарами, крізь які пробиваються промені далекого сонця. І хтось підпливає так близько до поверхні й навіть торкається піни, угадуючи своє місце в цій мережі. Зайшовши так далеко. Стоячи на самому краю. Може, така сміливість дає комусь відчуття вільного польоту де-небудь на межі замкнутого життєвого простору? Мальки-Ікари. Вода біля берега кольору синього, хоча вся річка від краю до краю бачиться чорною з блискітками, і йде чорний яскравий час. Ілюзія буття.»
«Числа вдивлялися в дивну людську хмару, що утворилася біля острова, розгойдували її музику, сягаючи самого дна. Їх погляд сповідував мистецтво думки: пророщені образи-ілюзії переходили з духовного у світ фізичний. Уявні й рухомі, миготять форми, утворені звуком, – процес народження вислову, з якою метою? Кому послання?
І ось воно, фізичне тіло, єдине, неподільне, раптом розпускається на атоми й виявляється акордовим за природою. Ілюзія. Чи має шанси людина зрозуміти таку ідею – повторення себе на квантовому рівні в гіпероб’єктах?
Числа застигли, вслухаючись у людську хмару, вдивляючись у цвіт шумовиння, закутий під ковпаком неба: захід-світанок, вдих-видих – різновиди звуків. Бо мають вони з усіма тими дивними формами щось спільне.
Цієї самої миті лускаті лаписька людської хмари завмерли, спираючись на острів, і тисячі поглядів пробили запаморочливу вишину чорного як єдина сила, що промовляла…
Небеса над островом і над містом-за-порогами спалахнули й розкрилися. Так блискавка вихоплює з пітьми силуети. Під цим небом живе немов стиснулося в ціле: звір-єдина-сутність стоїть однією лапою на острові, іншою – в місті-за-порогами, дивлячись у небеса. А там, а там застигли непередавано величезні, на все небо, структури, схожі на земні коралі, що раптом розрослися в космосі й випали на Землю числовим співом.»
Однорідність часу і простору, подібність властивостей простору в усіх точках і по всіх напрямах, що лежать в основі Синтезу, дозволяють тримати рівноважний контакт з-тим-хто-тримає цей кусок реальності в своїх лапах. Він (ти) граєть(ш)ся з тобою (з ним), перетворюючи матерію на уявність чи навпаки. Памʼятай, ніхто не виникає з нічого, ніхто не зникає в нікуди. Тебе покличуть і назвуть по імені. Ти відродишся в звучанні тепла і світла, але кожного разу будеш інший…
