Він заходить у зал і сідає серед глядачів. Деякий час його ніхто не помічає, а тоді обступають фанатки. Його виступ у форматі Q&A, щоб глядачі могли вільно питати про те, що вони хочуть. У кінці він підписує книжки: кожному з індивідуальним побажанням.
— Скільки років вашому сину?
— 7 місяців.
— Добре. То у вас ще все попереду, — каже він і лишає у книзі для молодого тата жартівливий підпис про батьківство.
А коли його імпровізована автограф-сесія затягується так, що забирає час наступної події, він не обходить стіл, а ефектно перестрибує посередині, наче герой екшн-фільму.
Ричард Морґан. Автор «Видозміненого вуглецю», «Ринкових сил», «Землі, гідної героїв». Такий самий динамічний у житті, як і його тексти. Ми сідаємо в грінрумі SFERAKONу й говоримо про його творчість, нові книги та війну росії проти України.
— Почну з очевидного питання. Ваша трилогія про Такеші Ковача стала такою популярною, а сам головний герой — знаковим. Ви ж могли запросто після «Пробуджених фурій» перетворити цю серію на нескінченні пригоди Ковача. Але Ви цього не зробили. Чому?
— Я думаю, коротка відповідь: я знудився. Я написав 3 історії довкола однієї й тієї ж технології та її можливих застосувань. Я вже просто був ситий по горло. Але що набридло особливо: було важко робити так, аби речі мали свої наслідки. Важко вбивати людей у всесвіті Ковача. Важко позбутися їх назовсім. Коли людину вбивали треба було не лише вбити її, а ще й переконатися, що її кортикальний стек був знищений, інакше це не мало таких самих наслідків як звичайна смерть. Тому що коли ти в цьому всесвіті вже давно і бачиш, що когось вбили, то думаєш: «О, цей чувак помер. Але з ним все буде гаразд, він повернеться. Вони знайдуть йому нове тіло». Тому в наступних своїх творах, я твердо вирішив: смерть буде справжньою, неминучою. Увесь сенс «Black Man / Thirteen» в тому, що вони поки не винайшли технологію оцифровування людей. Не можуть робити їх безсмертними у цьому сенсі.
Чим довше пишеш в певному всесвіті, тим більше ти обмежений своїм творінням. Ти постійно думаєш: «А я можу його сюди перемістити? У мене таке відчуття, що ні...». Ти мусиш постійно звірятися з попередніми книжками. Бо я колись сказав, що ця планета непридатна для життя. А чи був він ось тут раніше? З часом це дуже дратує. Ти витрачаєш так багато часу на сумніви у собі, що це загальмовує процес. Я напевно міг би цього уникнути. Міг би перенести історію в абсолютно в інше місце. Зробити: «200 років по тому». Але тоді треба показати ці 200 років технологічного розвитку.
Це було завелике прохання. Та я і так знудився з головним героєм. Тож я робив щось інше і в мене ніколи не виникало такого бажання. Я написав «Black Man», потім фентезі-серію і ніколи не мав моменту, коли б подумав: «О, як би я хотів повернутися у всесвіт Ковача». Та, якби я міг писати книжку про Ковача щороку, тоді все було б добре: мої видавці були б щасливі, частина моїх фанів були б щасливі, і я мав би регулярний дохід. Але я не можу цього зробити. Я маю дуже низький поріг знудженості. Я вже хотів займатися чимось іншим. А зараз було б навіть важче повернутися назад. 20 років з часів останньої книжки. Я вже не відчуваю, що вони належать мені. Тож це було б ніби створювати історію у всесвіті якогось іншого хлопця. Ніби DC чи Marvel попросили мене. Не дуже зручно.
Хоча завжди знайдуться речі, які можна робити у певному всесвіті. Колись на автограф-сесії десь на півдні Англії одна жінка підійшла до мене, не пам’ятаю її імені, вона була якоюсь науковицею… і сказала мені: «О, мені здається, було б дуже цікаво, знаєте, що вони мають тепер орбітальні платформи на їхньому боці, принаймні так здається. Але ви маєте всі ці марсіянські кораблі зі "Зламаних янголів" у іншій зоряній системі і Протекторат міг би у певний спосіб їх використати. То ось вам потенційний конфлікт». І я такий: «Дідько! Це дуже гарна ідея для історії!». Але не та, в яку я міг би помістити Ковача. От в чому проблема. Це потенційно дуже цікава історія, але не така, як інші книжки про нього. Тому я залишив її. Можливо я до цього колись повернусь, розкажу цю історію з точки зору іншого персонажа чи навіть кількох інших. Хоча я ніколи не мав хисту до історій типу Кевіна Джея Андерсона, де є тисячі героїв. Щойно персонажів стає більше ніж десяток, мені стає складно це менеджерити, забагато людей.
Отож, настав час. Мені пощастило мати біля себе людей, які підтримали моє рішення. Я ще й почав тоді займатися відеоіграми. У творчій професії, дуже важливо лишатися оригінальним. Що б ти не робив: чи розповідати інакші історії, чи пробувати нові формати. Будь-що. Коли доходиш до моменту, коли тобі просто треба написати ще одну таку саму річ… Знаєте книжки про Джека Річера? Я не знаю як цей хлоп це робить. Кожного року у нього виходить нова книжка. Я навіть не знаю який рівень залученості такий підхід вимагає. Ну, може, якби мені треба було платити великі рахунки… Але, на щастя, мені не треба було. Просто настав час. Найкращі фільми, які я бачив це ті, які залишають по собі відчуття незавершеності, щоб глядач хотів ще і це не закінчувалося. «Хороший, поганий, злий», «Той, що біжить по лезу» — вони всі мають кінець. Остаточний. Можна, звісно, додумувати як би там жили герої після закінчення цих історій. Але тільки й того. Воно закінчується. Як і саме життя. Хіба ж не в цьому увесь сенс? Що воно кінечне. Як би не хотів, щоб це тривало нескінченно, воно не триватиме.
— У Вас виходить новий роман: про Британію після Першої світової війни з головним героєм Дунканом Сілвером. Цей роман у жанрі фентезі. Мені цікаво, що змусило Вас змінити жанр, оскільки ви все-таки більше відомий нам як автор кіберпанку? А також що змусило вас змінити фокус з майбутнього на минуле?
Я не знаю. «No Man’s Land» з’явився мені майже уві сні. Буквально так і було. У мене був цей образ в голові — зараз пролог можна почитати у мене на блозі — хлопець, що несе маленьку дитину на руках, маючи дробовик за плечима. Я не знав нічого крім цього: лише те, що це буде історія про підмінків і фей. Спочатку здавалося, що вона може мати стимпанківський вайб, але потім я усвідомив, що вона має бути більш технологічною. Це не вікторіанський період, а дещо інше.
І я трохи погрався з цим, почав писати. Писав трохи, потім ще. Чим більше писав, тим більше розумів, що цей повоєний період — неймовірно захопливий осьовий момент Європейської історії. Тому що є багато дискусій на тему коли постав модерний світ. Деякі скажуть: починаючи з Просвітництва. Хтось скаже: з промислової революції. Люди говорять про різні речі в цьому питанні. Але для мене те, що було після Першої світової війни це не відкриття модерного світу, це руйнування мрії про нього. Тобто ми мали майже століття «Вікторіани»: Британську імперію, котра простяглася по всьому світу і підкорювала не тільки землі, але й науки, технології. Було ось це відчуття, ніби людство розвинулося, взяло планету під свій контроль і що майбутнє належатиме нам. Себто, англійцям, ага. Протягом століття людство контролює світ, матінку природу, рухається в усіх напрямках. Ми наближаємось до майбутнього, підкорюємо медицину, фізику.
А потім приходить Перша світова і вона стирає всю цю самовпевненість. У нас є ці технології, але ми використовуємо їх для того, аби вбити якомога більше людей. Увесь концепт патріотизму, що ти британець і ти воюєш за Британську імперію — за що ти насправді воюєш? Ніхто не знає. Ти воюєш у якійсь третій країні на чужій землі. І ось це відчуття: «Боже, що за сраний безлад! Що ми наробили». Отож, ми маємо після Першої світової похмілля від ейфорії модернізму. Ми навіть бачимо його у мистецтві. Експресіоністи. У них є така цікава бридкість. Ніби це раптове відходження, відхиляння від краси вікторіанства. Наче ми рухаємося кудись понад це до чогось іншого. Є втрата віри. Відчуття того, що ми, вся наша витонченість, вся наша сила, всі наші науки, освіта, всі наші великі схеми та двигуни прийшли до цього.
Мені, чесно, здається, що це непогана аналогія до того, що ми маємо зараз. Тому що, на мою думку, зараз увесь так званий «західний світ» проходить крізь пароксизм сумніву та невдач. Все, що ми створили за століття — ми зносимо. Ми більше не можемо чітко розуміти хто ми такі. Підіймається велика хвиля гедонізму. У 20 столітті це була величезна штука. Раптом наркотики, тусовщики, дикі вечірки, бо чом би й ні? Ти можеш померти завтра. Це усвідомлення того, що ти маєш дім і родину, ми збудували цивілізацію, але вона може просто ось так загинути. Це відчуття, коли ціла цивілізація втрачає віру у себе. Гарне відображення того, що ми маємо зараз.
У книжці є феї. Ззовні вони репрезентують природу, повернення до старих часів. Але якщо поглянути глибше, то вони репрезентують дещо дуже темне, атавістичне, не притаманне раціональній поведінці. Феї — це темрява, це те, що стається коли ти відмовляєшся від цивілізації. І при цьому ми маємо період після війни, коли відбувається багато цікавих речей. Наприклад, у міжвоєнний період з’являється раптовий інтерес до бойових мистецтв. Ерік Сайкс і Вілліам Фейрберн, обидва британські імперські силовики. Один з них, здається Сайкс, був комісаром гонг-конгської поліції для Британської імперії у 20х роках. Він вивчав східні бойові мистецтва і розробляв їх для офіцерів поліції. Він привіз це назад до Британії. Коли почалась Друга світова війна він тренував британських командос, навчав їх різноманітним технікам вуличних боїв. Відбувається велике нарощення виробництва і технологій зброї. Танки, літаки, кулемети — усі ці речі виходять на перший план.
Тобто в моральному плані — занепад. Цивілізаційно — невдача. Але технології і далі прогресують. Виходить, така дивна позиція, яку важко описати. Між атавістичними феями, темними упередженнями і тим, що ти маєш на іншому боці: технологіями, раціональністю, сучасним світом. Але той світ — зовсім не такий чудовий, яким він був і має багато темряви в собі також. І це все просто закипало у мене в голові. Це одна з найшвидших книжок, які я будь-коли писав. Просто вилив на сторінки. Бо вона мала багато речей, над якими я хотів порозмірковувати. Що з нами не так зараз, на даний момент? Хто ми такі? Як наша цивілізація насправді виглядає? Що важливо? Головний герой історії не зовсім впевнений у цьому питанні. Ну, вірніше, впевнений, але у нього таке абсолютистське бачення речей. Тож маємо таке зіткнення ідей.
Це мало бути фентезі, бо тут є феї. Це не був свідомий вибір. Я буквально просто почав писати і все відкрилося переді мною. Я зараз справді не знаю чи буде ще одна книжка у цьому світі. Я не впевнений. Мої американські видавці подають її як одиночний роман.
— Коли саме він вийде?
— У жовтні. Я не впевнений щодо Британії, але у Штатах він буде доступний з жовтня. Я думаю, вони скоординують вихід. Тож так, це фентезі. Але зараз я вже повернувся до написання науково-фантастичного роману. Зараз я набагато краще пишу сай-фай ніж раніше. Я забув дуже багато речей, до того, як писав «No Man’s Land». Я просто палав і насолоджувався своєю роботою над цим романом. З моєю іншою книжкою так не було. І я зрозумів, це через те, що я намагався швидко викотити поганеньке продовження…
— Ви маєте на увазі до «Thin Аir»?
— Так. Це було ось як: я написав «Thin Air», я пропрацював усю світобудову, я створив це, а тепер давай швиденько ще книжку. Нумо-нумо! Через це я ніколи насправді не зупинявся щоб просто насолодитися тим, що я робив. Я буквально хотів завершити нову історію так швидко, як тільки міг. Коли я писав «No Man’s Land», кожного разу коли я зустрічав якусь перешкоду, це було неважливо, бо я казав собі: «Ну нічого, напишу далі, попри неї». Я мав виправляти якісь речі, але це не мало значення, бо я був повністю включений. Я справді жив цим твором, переносячи його на сторінки.
Тож коли я сів писати «Gone Machine», я переніс з собою ось це ставлення. Цей пролог? Що це за фігня? Зараз пролог там 4 розділи. Раніше я намагався все стиснути, аби написати якомога швидше і це була найгірша помилка, яку я міг зробити. Тож тепер пролог там двожиною у 4 розділи. Усі інші речі, які я написав, розширились також. І сама книжка йде у зовсім іншому напрямку, ніж до того. Вона вийде. Вона буде наступною. Зараз я десь на половині. Книжка ще не дописана. Сподіваюся здати її видавцю в районі виходу «No Man’s Land». Побачимо.
— Це було якраз моє наступне питання, про «Gone Machine». Чи важко вам було повертатися до героя Хакана Вейла після перерви? І до Марса загалом?
— Ні, не було і це якраз цікаво. Тому що я мав час без нього. Річ у тому, що я ж мусив написати швидкий сиквел. Але у мене пішло на це 7 років! Кожного дня я намагався працювати над ним, але нічого не виходило. І коли я працював над «No Man’s Land» я зміг нарешті забути про нього. Зараз я повернувся і все прекрасно, бо я повернувся зі свіжим поглядом. Я навіть мав перечитати частково «Thin Air», просто щоб пригадати налаштування того світу. Отож книжка росте. Мені вдалося розкрити речі, які я лише побіжно згадував у першій книжці, думати над тим, куди ці речі можуть привести. Все йде чудово.
— Ви були на стрімі у наших письменниць зі спільноти «Фантастичні talks». Вас тоді спитали про багато-чого цікавого, але також про економічні зв’язки з росією. Ви розумієте, я ж теж маю Вас про це спитати. Це такий моральний код усіх українців. Нам це важливо. Чи ваші нові книжки виходитимуть в росії?
— В росії?! Та ні, не думаю. Здається, мої видавці нічого мого в росії не видають. Якщо вони прийдуть до мене з контрактом на російську книжку, я не підписуватиму угоду. Це само собою зрозуміло. Але я навіть не думаю, що вони колись таке зроблять. Мені здається, в Європі принаймні, більшість видавців не працюють з росіянами через санкції. Я не знаю точно. Але я можу сказати, поклавши руку на серце, що я особисто не продаватиму сраним росіянам прав. Нахуй тих уйобків.
— Наостанок я хочу подякувати Вам. Я переслухала безліч Ваших інтерв’ю, які Ви давали за останні роки. Навіть коли інтерв’юер не питає Вас про це прямо, Ви все одно розповідаєте про війну росії та України. Дякую, що не соромитеся говорити про це відверто у той час, коли навіть деякі світові лідери не наважуються прямо назвати росію агресором.
— Так, я знаю, це божевілля, правда? Я ж думаю ви знаєте, що я співпрацюю з українською відеоігровою компанією Gunzilla Games і тому до війни я відвідував Київ кілька разів. Вони найняли мене у 2020 році. Я маю гарні стосунки з багатьма людьми з України. Мені дуже сподобався Київ. Тому для мене це особиста історія. Тому для мене воно так не тільки через те, що це морально правильно, але це і особистий гнів, який я відчуваю дуже глибоко. Бо ці люди, мої друзі. Це особисте. Я з ними працював. Це справжнє. Я був там. Вони обстрілюють Київ, а я ходив тими вулицями.
Я дуже радий, хоч і прикро, що це стається через Трампа, що Європа прокидається зараз. Бо я казав, здається, на Bluesky деякий час тому: люди ви не розумієте, росія вже з нами воює, просто єдині, хто поки що вмирає у цій війні — українці.
Росіяни ж насправді найближчий сучасний еквівалент до нацистів. Можна пройтися за списком хто такі нацисти і відмічати. Чи вони етнорасисти? Та звісно. Вони хочуть загарбати Україну через етнічні причини. Чи вони застосовують тортури і скоюють воєнні злочини? Абсолютно. Пройдіться по списку і вийде, що вони срані нацисти. Це ж очевидно.
І як я казав раніше, про паралелі між 20-ми роками і сучасністю…Про цю втрату віри у себе…Я просто думаю, що це ж збіса легко. Є конфлікти у світі, які дуже важко визначити: кого ти підтримуєш, що ти про це знаєш. Але те, що відбувається в Україні це збіса елементарно. Ось є поганці. Все просто. Життя загалом не таке просте. Дуже рідко випадає ситуація, коли ти такий: «О, ну бляха дуже легко зрозуміти що тут і до чого». Часто ти не розумієш. А це…це очевидна річ. І Трамп, котрий цього не визнає, це щось говорить про тих людей. Я не американець, але я ніколи не був більше присоромлений за Америку ніж коли дивився зустріч Трампа і Зеленського у Білому домі.
— О Боже! Це було жахливо!
— Це був сором. Якщо чесно, велика частина американців напевно відчувала те саме. Ось і маєш: курс нашого наступного століття. Напевно, якби я був молодий і мав якусь військову підготовку, чого я не маю, на жаль, я б зголосився воювати. Якщо шукаєш битви, то ось тобі найголовніша. Ти знаєш точно, що чинитимеш добре і морально правильно, стрілятимеш поганих хлопців. Це не складно. Немає ніяких двох сторін історії. Це як битва за Британію. Все чорно-біле наскільки може бути. Ми в Європі загралися в релятивізм, що постійно треба у всьому сумніватися. Це не погано, але коли приходить дещо дійсно жахливе, ти мусиш його розпізнати. Кожен європеєць має собі вдарити по столу і сказати: «Все просто». І той факт, що ми зараз не можемо цього зробити, свідчення того, що щось не так з нашою цивілізацією.
Після розмови, я прошу пана Ричарда підписати книжку, сказавши чесно, що вона - нова і жодного разу не читана (він звертає увагу на стан книжок, які йому кладуть на підпис). Попереджаю його: це не моя книжка, ми з «Зоряною фортецею» розіграємо її, аби зібрати грошей для ЗСУ.
— Отож підпишіть її знаючи, що власником буду не я, а просто хтось з України.
— О! Це легко! — усміхається він і ставить свій підпис.
Ви можете виграти цей чудовий артефакт, взявши участь у благодійному зборі «ЗФ». Деталі трохи згодом.
розмовляла і переклала Анна Ковальова спеціально для «Зоряної фортеці»
травень 2025, Загреб, SFeraKon
