Коли відлітають кораблі

Я погойдувався на хвилях, таких тихих і спокійних. Теплих. Тіло було невагомим. Усі радощі й туги тьмяніли перед цим спокоєм і затишком, відступали кудись в тінь, в невідомі глибини. Думки, почуття, усе це було так далеко, так нереально, безглуздо. Тільки тихий шелест хвиль.

Спокій. Ось чого постійно бракує, цієї тиші, цих хвиль, м'яких сутінок. Навіть час збентежено відвертається, завмирає, доки звучить цей плескіт. Екстаз. Нірвана. Ейфорія. Так, найкраще сказати ейфорія.

Дія релакс-випромінення закінчувалася, коли ніч розлетілася від нудного завивання сирени. Я сів на ліжку, струшуючи залишки ейфорії, вилаявся. Подумки віддав команду дисплею і той слухняно спалахнув. На екрані з’явився Командор. Обличчя, його, що ще не встигло скинути залишки сну, було суворим, зібраним. Гучний бас чеканив короткі рубані фрази:

- Позаштатна ситуація. Потрібно втручання. Усім санітарам прибути до кораблів. Район операції - Університет. Десять хвилин на збори. Повторюю.

Повторно слухати повідомлення Командора я не став, кинувся до шафки. І тут ніби грім серед ясного неба. У повідомленні говорилося «усім». Отакої, як усе серйозно. Зазвичай однієї чергової бригади вистачало для вирішення проблем в секторі. Але усі - це занадто. Яка ж каша повинна заваритися?

Через чотири хвилини я мчав коридором. Гучна луна наступала на п’яти. Моя кімната знаходилася в загальному корпусі, який зараз мирно спав. Щасливі люди. Вони сирену не чують, вона проведена лише в кімнати санітарів. Та й що їм до нашої роботи? Розбудити когось я не боявся, звукоізоляція справно гасила усі звуки. Там, за переборками що виблискують сріблом, зараз повна тиша. Я по-доброму їм заздрив. І біг вперед.

На рівному бетонному полі юрбився народ. Десять бригад, по п'ять чоловік в кожній. Багато, дуже багато. Війна чи що? Я підбіг до своїх хлопців. Володимир, високий, з короткою зачіскою, життєрадісний хлопчина якраз закінчив розповідати черговий жарт. Усі реготали. Лише Дмитро, як завжди, був серйозний і зібраний, тільки легка посмішка блукала обличчям.

- Усім привіт, - Я посміхнувся.

- О, бригадире, - Обернувся Антон, - Спізнюєтеся.

Вони знову захихикали.

- Відставити, - Ввімкнувшись до гри, гаркнув я.

Стас похитав головою, сумно промовив:

- Не в гуморі Ви щось, Олег Вікторович. Знову таймер на релаксаторі не спрацював?

Новий вибух реготу. Хлопці прекрасно пам'ятали казус з таймером, після якого я два тижні не користувався релакс-випроміненням. День тортур насолодою - це було страшно. Я теж посміхнувся, потиснув протягнуті руки, запитав:

- Вже відомо, чому такий галас?

Вони відразу посерйознішали.

- А біс його знає, - Вступив у розмову Дмитро, - Місце знаємо, мета - невідома. Але загальний збір - це не жарт. Як завжди, брифінг в дорозі.

- Звісно.

Натовп на полі почав шикуватись, через бетонну рівнину крокував Командор. Огледівши нас, він кинув:

- Старші бригад, до мене. Інші - по машинах.

Хтось з хлопців поплескав мене по плечу. Від строю відокремилося десять чоловік, прямуючи до Командора. Усі серйозні підтягнуті. Бригади позаду тихо вантажилися в транспорт. Я задер голову. Небо дивилося на мене тисячами очей, холодних та байдужих. Які нікчемні, низькі для нього наші проблеми, страхи і турботи. Вічне, безкрайнє небо. Мовчазний свідок усіх наших вчинків і переживань, тріумфів і фіаско. Небо, що зберігає таємниці сотень тисяч звернутих до нього поглядів. Я стряхнув морок, наближаючись до Командора.

- Ситуація дуже складна. Ми отримали сигнал від чергової бригади. Вони не впоралися, не змогли. І їх…їх більше немає.

Серце тьохнуло. П'ять чоловік, чиїхось друзів, синів, наречених, чоловіків і батьків. Як змиритися з тим, що їх не стало? Не потиснути більше міцної руки, не побачити усміхнених очей. Лише імена на запорошених полицях історії. З чим зіткнулися вони там?

- Що ще в повідомленні? - Олександр Іщенко, наймолодший з бригадирів, завжди ставив потрібні питання.

- Нічого, - Зітхнув Командор, - Абсолютно нічого. Ось і працюй так.

Дії в умовах повної відсутності інформації - той ризик, на який нас вчили йти, готували, але страх залишався. Він завжди залишається в усіх розсудливих істот. Не відчувають страху лише божевільні. У голові промайнула прописна істина: «хто володіє інформацією - той володіє ситуацією». Шкода, але ми нею не володіли. Не вперше, звичайно, але завжди неприємно.

- По конях? - Я зрозумів, що більше нічого не буде сказано. Коли закінчуються слова - приходить час діяти.

Командор кивнув. Прошепотів:

- Хай щастить.

Ми вже бігли до транспорту. Наші люди завмерли в напруженому очікуванні. Кабіна з'їхала убік, пропускаючи мене всередину. Корабель скинув дрімоту, ожив зв'язок.

- Що там, Олег? - Стас задав питання, що мучило усіх.

- Інформації нуль, загинула чергова.

Тиша. Я розумів хлопців, така новина причавила до крісел, лещатами стиснула серця.

- Боже, що ж там? - Здається, це прошепотів Антон.

- Усім повна готовність. Говорить Командор, - Ніби ми самі не здогадалися, чий голос звучав в динаміках, - Хлопці, як сказали вам старші, ситуація дуже складна. Інформації нуль. Діємо за обставинами. Хай щастить.

Я дивився в небо, повне різнобарвних спалахів. І воно впало на мене, кинулося назустріч, миттєво збільшуючись. Площина планети згиналася, все більше і більше закруглялася, доки не перетворилася на диск. Згодом в невелику кульку. Що було потім я не роздивився, ми пірнули в зоряну пучину.

Мене оповило каламутним сірим маревом, суцільним туманом. І тиша, щільна, ватна і в'язка. Ненадовго, але не любив я цього розірваного в клапті простору. Навівало тугу, чи що. Чомусь з глибин пам'яті спливла пісня, присвячена першому вдалому міжзоряному польоту:

Ми пірнули в глибини.

І зорі здригнулись,

Крок назустріч людині,

Зробили з пітьми.

Ми пірнули в глибини,

Крізь імлу та парсеки,

В крижаній порожнечі

Лишились самі.

Як давно це було. Коли людина навчилася ламати простір, багато чого було написано. Але ця, сам не знаю чому, запала до душі. Перший політ, до Проксими, і повернення назад. Ми досягли того, до чого так прагнули, про що віками мріяли.

Ми пірнули в глибини,

Невже цього мало?

У сріблястий потік

В вічну зоряну тінь.

Ми пірнули в пучину,

Отже, жили не марно,

Доторкнулись зірок,

Подолав далечінь.

Політ крізь каламутну суспензію скінчився. Так само несподівано, як і почався. Зоряне світло різонуло по очах. Світлофільтри кабіни відразу налаштувалися, створюючи ідеальну видимість. Під ногами, розкинувся Університет - крихітна кулька на синяво-чорному полотні. А вдалині, на повній швидкості тікали два крейсери хадван. Лише два?! Та кожна шкаралупа кораблика санітарів варта десятка крейсерів! Що ж це таке? Біля зірки, повільно тліючи, кружляли уламки чергової ланки.

Октаедри крейсерів, з якимись нечіткими, розмитими гранями, переливалися зловісними, кривавими відблисками. Карміновий диск Лаланда створював воістину приголомшливі декорації, особливо напередодні близького бою. Ось неповороткі кораблі підсвітилися бляклим блакитнуватим світлом активованих щитів. Із дюз виривалося полум'я. Напевно, ревище було жахливим, але космос вирішив жити в тиші, навіки погасив усі звуки, дарувавши лише планетам примху слухати і чути.

Крейсери дуже програвали в швидкості, Сашко Іщенко, зі своїми хлопцями вже сиділи на хвості величезних кораблів. Ті, мабуть усвідомивши усю безнадійність втечі, вирішили прийняти бій. Отакої, я навіть почухав потилицю, смертники.

Як же я помилявся!

Сашкова ланка промайнула повз крейсери, услід ним бризнули, розкреслюючи простір яскраво-червоні промені. Спалах, сліпучий спалах. І усе, догораюча грудка плазми, що повільно дрейфує в міжзоряній порожнечі. Вони навіть залп зробити не встигли! Канал зв'язку передавав відбірну лайку, зітхання, крики, здивовані і обурені. Наступну ланку сягнула та ж доля.

- Трясця твоїй матері! - Вічно стриманий Командор цього разу вибухнув, - Що це за зброя?

Я починав здогадуватися, коли мене вбив в крісло релакс-удар. Ейфорія. Світ перестав хоч щось означати, все затягла полуда блаженства. Всесвіт… Нехай згорить він в променях Лаланда і Сонця, Сіріуса або Веги, Альдебарана, Капели, тисячі інших зірок, аби не кінчалося це задоволення. Тіло стало невагомим, штучна гравітація не відчувалася. Наповзало тепло. Поворушитися я вже не міг, останнього мого зусилля вистачило на невиразний шепіт:

- Рела...

Здається, Командор зрозумів. Але це було вже не важливо для мене. Я розпластався в кріслі. Думки в'яло повзали в голові. Навіщо? Дайте потонути у блаженстві. З повною байдужістю я зрозумів, що навіть не встиг увімкнути щити. Плазмовий протуберанець мчав до мене, готовий перетворити на купку попелу.

Не судилося. Стас, наймолодший з моєї ланки, прикривав командира. Він знав, на що йде, але віддати наказ не робити дурниць я фізично не міг. Релакс-промінь діє на нервові центри, повністю вимикаючи їх, м'язи не слухаються. Ніби спостерігаєш за власним тілом зі сторони. Повна безпорадність. Навіть ейфорія трохи відступила, коли Стас прийняв удар на себе, спалахнув маленькою надновою, що затьмарила небо.

- Тримайся, Олеже.

Ось так. Сволота. Ні, не хадван. Ті, хто винайшов релакс-випромінення. Тільки злий геній людини міг поєднати вічний спокій та руйнування. Найстрашніша зброя. Невидимі промені, що дарували небачене блаженство і повну неможливість рухатися. Коли ось так, лежиш в пілотажному кріслі, дивишся на плазму, що мчить до тебе, і безглуздо посміхаєшся. Релакс-удар, а потім, вже на витончений вибір - залп атомними ракетами, плазмовим вогнем, анігіляторами, та чим завгодно, жертві вже все одно.

Так, людство стало найсильнішою расою, завдяки цій технології. Але зараз нас били нашою зброєю, били безжально і дуже успішно. Елітні солдати Землі - «Санітари галактики», догорали біля колиски релакс-зброї. Ось, значить що сталося на Університеті. Крадіжка технології. Все-таки ризикнули. І хто? Маленькі, інертні хадван, трохи схожі на людей, але нижчі, набагато ширші, покриті блискучими лусочками. Революція. Невдоволені, ті, що піднялися проти ласкавої влади людини. Влада, за визначенням, не може влаштовувати усіх. Скільки не будуй рай, знайдуться ті, для кого він стане пеклом. Ми занадто вірили у свою силу, стали безтурботними, ось і платимо за помилки.

Наскільки дозволяв оглядовий екран, поруч я бачив такі ж, як і мій застиглі кораблики, що не встигли включити секторальні двигуни. Досить примітивні, створені для польотів у рамках зоряної системи, розвиваючі максимум швидкості до двох ЦЕ. З одного боку добре - некеровані ми не заважали діяти своїм. З іншої - відмінна мішень, хоч навчання проводь.

Поруч промайнув догораючий кораблик Артура, а я так само байдуже розглядав маленьку космічну драму, намертво прикутий до крісла. З деякою іронією я помітив, що руки так само стискують штурвал. У динаміках зазвучав нервовий сміх Володимира. І спалах. Я бився в кріслі. Подумки звичайно, рухатися я не зможу ще довго.

Нарешті один з крейсерів накренився, щити потьмяніли. Він ще жив, боровся, але вже бився в агонії, в передсмертних конвульсіях. Зброя мовчала. Другий, розгортався, заходив на траєкторію стрибка. Правильно, технологію треба довезти додому. Ось тактику вони спочатку вибрали невірну. Один повинен був прикривати, інший – відчайдушно тікати.

Простір почав викривлятися, розірваний двигунами, пропускаючи громаду крейсера у свій виворіт. Не встигали хадван, зовсім трохи. Залп десятка «санітарів» змусив замовкнути двигуни корабля. Навіки. Але інерція невблаганно тягла його вперед, в канал, що утворився. Там він назавжди і залишиться, обійнятий полум'ям велетенський звір, що не доповз до рятівного барлогу.

Поруч крутився кораблик Дмитра, ніби остерігався нової атаки.

- Олег, ти чуєш? Ти живий?

Живий, і чую, ось відповісти не можу. У динаміки увірвався голос Командора :

- Хлопці, співчуваю. Знаю, ці слова вам усім до лампочки! Загиблих не повернеш! Думаєте, мені не боляче? Найкращі солдати галактики! Краще б я помирав замість них! Але тужити будемо потім. Нас переграли. Земля в курсі, прийшов наказ - спалити усі населені планети Зірки Бернарда. Хто з бригадирів у нормі?

Відгукнулося шість чоловік, потім невпевнений голос Дмитра:

- Олег теж живий, швидше за все, під релакс-шоком.

- Сідаємо на планету, - Вирішив Командор, - Потім перегрупування і помста.

Іскорки кораблів наближались до Університету. Пілотів, постраждалих від релакс-ударів, вели гравітаційними щупами. Не дуже приємна приземлення та все краще, ніж бовтатися на нестабільній орбіті. Планета зустріла нас вічним снігопадом, морозом. Чому головна наукова база людства знаходитися біля неласкавого Лаланда я не знав. Ну, це і не важливо, зараз мене займало, як довго я пробуду в такому стані.

Снігова рівнина планети насувалася. Проступили контури материків, тягнулися до неба гори. Ось і посадковий майданчик показався. Тут він здавався зовсім недоречним, суміш сталі і бетону, маленьких вишок і антен.

Санітарів, що постраждали від релакс-удара було небагато. Вісім чоловік. Зараз усі ми лежали в медичному карі, під пильним контролем лікарів. Крізь прозору кабіну кара було видно, як метушитися Командор, підраховуючи втрати, перегруповує ланки. Зазирнув Дмитро, посміхнувся.

- Ми відлітаємо.

Він чекав. Власне чого? Знав же, що ні говорити, ні ворушитися я не можу. Хотів в очах прочитати напуття? Навіщо воно йому, адже летимо вбивати? Беззахисних.

- Ти хочеш з нами?

Хочу, чорт забирай, але як відповісти? Я напружився, намагаючись хоч якось поворушитися, і, диво, мої повіки здригнулися. Дмитро визнав це відповіддю.

- Побалакаю з Командором, - І вийшов під пориви завірюхи.

Лікарі все метушилися, то підключали наші тіла до універсальних аналізаторів, то світили в зіниці, то ще щось, хто ж розуміється на їх роботі? За вікном запекло жестикулювали Дмитро з Командором, суперечка йшла на рівних. Обличчя Командора було червоним, чи то від морозу, чи від відвертого порушення субординації Дмитром. Потім вони зазирнули до кару. Командор похитав головою, кинув відвертаючись:

- Під твою відповідальність, пілот.

Дмитро відкозиряв, потім, скомандував:

- Цього в мій транспорт.

- Я проти. - Лікар спробував заперечити, та під спопеляючим поглядом Дімки осікся, похитав головою. Сперечатися було безглуздо.

Дбайливо мене завантажили в корабель Дмитра. Ланки вже були перегруповані. Кораблі ще двох бригадирів отримали пошкодження, тому йому довірили очолити одну. Звичайно, бойовий наліт - ось запорука успіху. Тільки не заздрю я Дмитрові. Вести людей на відверте вбивство. Одна справа - на війні, під сполохи знарядь. Там вбиваєш не замислюючись. Але спалювати планети, знаючи, що у відповідь тобі не протиставлять нічого - це брудно. Але треба. Щоб інші зрозуміли. Космос – не місце слабким, постійно доводитися доводити силу, будь-яким засобами.

Кораблики вже підіймалися в холодне небо, оповите хуртовиною. Поспіхом перегруповані п'ять ланок. Скальпель Людства, хірурги неба. Однієї ланки надто багато для цієї мети. Але піднімалося в небо двадцять п'ять кораблів. Ось він, розмір людської мстивості, всеосяжної, часом первісної тваринної люті.

Я почав сумніватися в доцільності свого польоту. Навіщо мені це? Промені, що вогняними батогами розривають на клапті планети, атомний пил на їхньому місці. Чути тужливий, прощальний крик цілої цивілізації. Адже не зрозуміло хто винен, уся раса, чи її певні представники, групи екстремістів. Але людина занадто звикла бити у відповідь в повну силу, не замислюючись про наслідки удару.

Університет повільно перетворився на кульку, здатну уміститися на долоні. Ми заходили на стрибкові траси. Перші кораблики вже розірвали хистку плівку реальності.

Ми пірнули в глибини,

Схопили в долоні

Діаманти зірок

З нічиєї пітьми.

Ми пірнули в глибини,

До палаючих далей,

Щоб навіки прокласти

Крізь небо мости.

Перед нами розгоралася Зірка Бернарда, повільно пливли п'ять планет системи, три з яких обернуться в молекулярне сміття. Дмитро вчепився в штурвал, пильно вдивлявся в простір. Замерехтів дисплей, намалював карту системи, відкреслюючи лінії атаки. Санітари готувалися до роботи. Сріблясті цятки нащетинилися знаряддями, закуталися павутиною силових полів.

Мабуть, хадван встигли передати сигнал на планети. З орбіт зривалася уся флотилія Чужих, геометрично правильні многогранники, від пірамідок винищувачів, до важких октаедрів крейсерів. Наші щити палахкотіли жахливою веселкою, приймаючи вогняний шквал на себе. І ми відповіли. Релакс-ударом. Бою більше не було - просто знищення мішеней, як в тирі.

Мені раптом стало зле, наринуло запаморочення, в кабіні відчувався огидний запах паленої плоті. У голові звучали сотні голосів, я б у відчаї закрив вуха, якби міг. А голоси все благали про милосердя, співчуття. Хотілося закричати, та я і кричав, але ніхто не чув мого відчайдушного галасу. А ми вже підлітали до планети. Перші промені хльоснули чуже небо, почали шматувати його на клаптики. Надто багато війни. Більше винести я не міг, м'яка хвиля забуття ласкаво прийняла мій змучений мозок у свої обійми.

Перед очима стеля, звичайнісінька, ні чим не примітна. Отже, я не в кабінці корабля. Тоді де? Поруч почувся шелест. Я повернув голову. Повернув! Здатність рухатися повернулася!

Ряд ліжок, голі стіни білого кольору. Ліжка порожні. Лікарняна палата? Судячи з усього, так і є. Увійшов лікар, розсіюючи мої сумніви.

- Здрастуйте.

Я кивнув.

- Як самопочуття?

- Не скаржуся. Скільки я був без свідомості?

- Тридцять шість годин.

- Довго. Де я?

- Університет.

Отже, після операції ми повернулися сюди.

- Що зі мною було?

- Наслідки релакс-удара, нерви. Загальне виснаження організму. Вже усе нормально, - Голос лікаря був якийсь невпевнений.

- Щось ви приховуєте.

- Ну, не знаю, як і сказати.

- Прямо. Кажіть прямо. І конкретно.

- Конкретно, - Він пожував губами, - Якщо так - релаксимія.

Релаксимія. Ніби виплюнув слово, бажаючи скоріше від нього позбавитися. Як усе просто. І буденно. Релаксимія. Напевно, таким тоном і ухвалюються смертельні вироки. У білосніжних палатах. Одним словом. Давно, коли ліків від раку ще не було, коли діагноз СНІД викликав жах, що леденить душу, тоді людина почувала себе так само, як я. Безнадійно, приречено. Релаксимія. Нерви, надломлені релакс-ударом, вже почали атрофуватися. Водночас, не сьогодні і не завтра, але скоро, мозок віддасть команду, і зупинитися серце. Усе просто, і помирати буде не боляче, зовсім. Вчора був, сьогодні не стало. Релаксимія, немає від неї панацеї. Я раптом зрозумів, чому у лікарів білі халати. Білий колір – він символізує невинність, святість, ніби підкреслює, не винна медицина, що від цього не лікують. Не даремно ж, наші далекі предки описували біблейських янголів незмінно у білосніжних туніках, з білими ж крилами. Грізних і справедливих. Непогрішних. Символізм. Але чи так ви безневинні, га, лікарі? Я сумно посміхнувся.

Лікар дивився на мене важким, пильним поглядом. Чого ти чекаєш від мене, ескулапе, мій несподіваний суддя, мій мимовільний кат? Жаху в очах? Відчайдушного крику? Не дочекаєшся! Я солдат, еліта, приховувати почуття вмію. Чого ж ти чекаєш? Я прошепотів: «Дякую». Здивування наповзало на його обличчя. В очах німе питання: «За що»? За правду. Я бачу, тобі боляче, за свою безпорадність, за свої слова. Робота у тебе така, лікарю. Я теж ухвалював смертельні вироки, сам же їх виконував. Нічого, звикнеш, нехай це і важко.

Скрипнули двері, тільки в моїй уяві, нічому було скрипіти, просто частина стіни стала прозорою, пропускаючи збентежено усміхненого Дмитра.

- Не заперечуєте?

Брови лікаря зігнулися. Ні, ти вже не потрібний, принаймні мені. Іди, допомагай тим, кому ще можна допомогти. Тут ти вже зайвий. Вголос я цього не сказав, лише кивнув.

- Ну, я піду, пацієнти чекають, - Він квапливо підвівся, посміхнувся Дмитру. Обернувся в дверях, змахнув на прощання.

- Здрастуйте, Олег Вікторович.

- Привіт.

- Як здоров'я?

- Могло бути краще. Ти як?

- Якщо чесно, погано, - Він зітхнув, - Хлопці приходять у снах.

- Мені теж, ми стільки пройшли разом, поруч. Це війна. Жертви. Данина смерті.

- Та розумію я, розумію! - Голос його зірвався, - Але зробити нічого не можу, їх обличчя, вони...вони постійно перед очима. Навіть поховати їх по-людськи не вийшло.

- Заспокойся! Що ми поховати могли? Попіл? Плазму? Що?! - Тепер кричав і я, - Я не міг їх зберегти, розумієш? Не зміг. Що мені тепер робити в небі, коли їх в нім більше немає? Ти та я - от і все, що залишилося від нас. Вірніше, тільки - ти.

- А Ви? - В його очах промайнуло збентеження.

- А я...мене вже можна не рахувати.

- Тобто?

- Релаксимія.

Погляд Дмитра застиг на мені. Дивився він довго, пильно. Вираз очей нестримно мінявся. Від здивованого до жалісливого. Я зрозумів, що зараз будуть сказані зовсім зайві, непотрібні слова співчуття, тихо прошепотів:

- Не потрібно. Що тут скажеш.

- Олег.

- Не треба, я ж прошу.

- Пробач.

- Давай про тебе поговоримо. Ти займеш моє місце. Я підготую рекомендації, мене послухають. Очолиш ланку.

- Я не хочу!

- Дмитро, - Я похитав головою, - Ти відмінний пілот, гідний командир. Молодь таких потребує. Що з ними стане, забери капітана? Ви були такими ж. Безглуздими, невмілими. Я пишаюся, що виховав вас, допоміг стати грізними воїнами. Один, вартий сотні. І ти зможеш. Без санітарів в галактиці хаос почнеться, анархія. Розвалиться усе. Хтось повинен скривати гнійники. Так склалося - це наша робота. Запущена хвороба вимагає скальпеля хірурга. І цей скальпель - ми. Вістря.

- Знаю, але не хочу, боюся, - Прошепотів він, - Боюся, що не впораюся. Що моя ланка згорить так само як...- Дмитро поперхнувся словами.

- Як моя...наша?

- Пробач.

- Перестань, спалили нас, в цьому є і моя провина.

Біля дверей почувся неголосний кашель. Я підняв очі. Лікар посміхнувся:

- Дмитро, я прошу вибачення, але Олегу потрібний спокій.

- Так, так, звичайно, вже йду.

Він протяг мені руку. Я міцно потиснув її:

- Ти зможеш.

Дмитро кивнув, залишив палату. Лікар винувато розвів руками:

- Режим, - І теж вийшов услід.

На Університет опускався вечір. Воістину чарівна картина, гідна пензлю художника, рядків поета.

Небо розгоралося різнобарвним маревом, переливалося фарбами, клубилось веселковим туманом. Всі кольори, які тільки може представити людина, зараз прикрашали піднебесся. Дуже давно, в дитинстві, я був на Землі. Там я вперше побачив дещо схоже на це небо - північне сяйво. Тільки там була смуга, а тут усе блакитне полотно, що сповило планету. Крізь цю запону, вже ледь видимий, останній раз на сьогодні, посміхався Лаланд - двоюрідний брат такого рідного, земного Геліосу - колиски людства. А перші зірки кидали боязкі погляди крізь різнокольорову вуаль неба…

Я стояв на злітному полі. За спиною завивав вітер, навіваючи тугу, на обличчя сипалася дрібна снігова крупа. Какофонія фарб палала і на землі, відбиваючись від вічного снігу. Пориви вітру гнали біле простирадло сірим бетоном, і здавалося, ніби під ногами білястий туман, а зовсім не самотні плити космодрому. Снігові струмочки перетікали через поле, прямували кудись, в тільки їм відому далечінь. Вони дуже нагадували людину, з її постійною метушнею, гонитвою за невідомими цілями, іноді зовсім примарними і непотрібним.

Крізь різноколірну вуаль марева, ледь помітні, пливли сріблясті точки. Я їх більше не побачу. Ніколи. Нехай. Моя війна скінчилася тут, під небом поетів. Мені вже немає місця серед зірок. Але усе колись закінчується. Ось і моя черга. Ми все одно мусимо заплатити цю ціну. Це платня за всемогутність. Коли весь час знаходишся поруч із релакс-генератором, бойовим (із значно меншою довжиною хвилі), а не побутовим, під, хай навіть незначним фоном, рано чи пізно настигне релаксимія. У моєму випадку потрапляння під релакс-удар виявилося лише каталізатором. Наші життя – лише крупиці серед мільйонів інших, які ми оберігаємо і захищаємо. І ціна не надто вже й висока. Виходить – ми згодні її платити, стати санітаром лише наше рішення. Відчути, хай і ненадовго, могутність, потримати її у долонях, і потім тихенько згаснути. Це, ніби закони збереження, ніщо не дається задарма.

Я любив зірки, але вони пережували мене і виплюнули. Мені зарано помирати. Але смерть, вона не питає дозволу, запрошень не чекає. Я відчував її кістляву руку на своєму плечі. Почекай, дай попрощатися. Чи боявся я? Напевно ні, адже сама собою вона не страшна, страшне її очікування. До того ж я вже помирав, там, поряд з шибеником Вовкою, що здивовано скрикнув, перетворившись на попіл. З кулькою плазми, якою обернувся Стас, прикриваючи мою спину. Поруч з Артуром, його тихий шепіт: «Як, виявляється, приємно помирати», назавжди залишиться в пам'яті.

Кораблі відлітали

Щоб світи неймовірні,

Сяйвом крадених зорь

Заквітчали поріг.

Крізь бездонні глибини,

Що віками манили,

Щоб підкорений Всесвіт

Жбурнути до ніг.

Я останній раз поглянув в небо, змахнув услід Дмитру, прошепотів: «Удачі, вона потрібна тобі, як нікому». Коли відлітають кораблі, землі лишаються непотрібні герої, що лишили свої маленькі життя, свої широкі душі в чужому байдужому небі.