“Колумбійській золотий літачок”

Гойдало. Тут, на цій планеті, щільність води була майже втричі нижчою, аніж у води батьківщини. Відтак океанську хитавицю відчувалося, щойно корабель, пройшовши крізь атмосферу, сів на воду. Відчувалося, себто, навіть на борту корабля. У човні ж і поготів.

Чотири човни. По десять чоловік у кожному: водій, озброєний охоронець в червоному та восьмеро в’язнів-пасажирів.

Від корабля до безкінечної, рівної смуги узбережжя, що біліла піною прибою, залишалося кількасот метрів (футів, ярдів?). Корабель належав до легкого типу, – це був спеціяльно переобладнаний для транспортування “вилучено-ізольованих осіб” борт, початково призначений для перевезення груп робітників (“технічний обслуговуючий персонал”) на планети-штольні. І все ж таки, тонни ваги його із вогнетривких сплавів давали відповідну осадку у рідкій тутешній воді. Ніби велетенський морський звір, корабель погойдувався на хвилях, глибоко занурившись черевом та підставивши спину з матовим відливом сонячному промінню.

А втім, ніякого сонця у цей день на поверхні планети не було. Зірка залишилася по той бік од низького хмарного неба, яким зі сходу на захід з великою швидкістю усе пливли, клубочилися й безкінечно мінилися за формою і розміром сірі і сиві важкі хмари. Вітер, що рвав із них клапті на горі, був сильним навіть тут, унизу, - раз по раз він кидав бризками з гребенів хвиль в обличчя людей у човнах. Хмарний потік шириною від обрію до обрію затуляв небо щільною запоною, а позаяк плинув потік низько, небо втратило свою заокругленість і стало пласким. Відтак, для стороннього ока витворювалася фантасмагорична картина: корабель, човни і люди у човнах поміж двох площин – хмарного неба вгорі та океану внизу. Земля із білопінним прибоєм біля узбережжя була згодом, але також безмежна…

“Як вода батьківщини”, – міг, між іншим, подумати хто-небудь з ув’язнених щодо щільности хмарного потоку. Таке порівняння, звісно, було позбавлене сенсу, – бодай якогось. Адже газ, зрозуміло, не може мати щільність наближену до щільности рідини. Але, властиво, саме тому про таке й міг подумати котрийсь із “ізолянтів”. Тому що саме через наявність у своєму мисленні таких ось ірраціональних елементів вони тут і опинилися.

Зрештою, човни рухалися лише уздовж неба. Човни наближалися до берега, і берег був незнайомий. А отже, очі в усіх (і не тільки в ув’язнених) були прикуті до нього. Там, за прибійною смугою жовтів пісок пляжів; далі, за ними, зеленіло травами; а дещо правіше і темніше, більш насичено: чагарі й високі дерева, – гирло повноводої річки, а понад рікою ліс.

Можливо, це було узбережжя Західної Африки. Можливо, травами зеленіла Сахара. Тому що, ймовірно, це відбувалося тоді, коли посушлива зміна клімату і стада свійської худоби іще не перетворили її степів на “Велику Пустелю”. А ріка? Можливо, відтак, це було гирло ріки Сенегал – у Сахелі, на кордонах Сахари.

Усі ці назви, проте, ці географічні докладности усе одно не мали жодного значення для людей у човнах, які вдивлялися в узбережжя. Пустий звук. Знання про планету Земля, якими володіли прибулі в кораблі, мали базовий характер. Розвідник зібрав відомости виключно у тій кількости, яка відповідала необхідному мінімуму. Вони знали її розміри і вагу (силу тяжіння), швидкість обертання навколо своєї осі (тривалість доби) і час проходження орбітою навколо Сонця (тривалість річного циклу), склад атмосфери і кут нахилу планетарної осі.  Із розмірами покладів корисних копалин на планеті були ознайомлені орієнтовно. Точніше, вони із легкістю могли би отримати відповідні дані шляхом елементарних розрахунків на базі відомих вихідних. А проте, цього вони не робили, тому що Вища їх Цивілізація (ВЦ) вже віддавна видобувала корисні копалини (рівно як і розташовувала промисловий комплекс) виключно на планетах мертвих, із низьким коефіцієнтом ймовірности зародження життя у прийдешньому. Натомість, вони мали чітке уявлення щодо харчового і енергетичного потенціялу Землі. Їх знання про Африку мали той же відповідний характер раціональної користі, - Розвідник порахував кількість і якість материків і океанів.

Узбережжя наближалося. Ні, небезпеки від нього вони не чекали, – їм воно не загрожувало. Розумні істоти Землі (РІ), – так вони усе одно називали їх поміж собою, хоча Вища Учена Рада (ВУР) і не визнала такими землян на підставі зібраної Розвідником інформації, - були вкрай нечисленними та надзвичайно слабкими у плані технічного розвитку. Уся їх техніка, зрештою, обмежувалася використанням ріжучо-колючих властивостей розщеплених предметів, сякого-такого ричажного ефекту на основі рослинних матеріялів та застосуванням хутра інших тварин з метою теплоізоляції тіла і житла.

Але головне – ірраціональне мислення. Превалюючи у розумовій діяльности землян над використанням властивостей предметів, саме воно й не дозволяло надати їм кваліфікаційного статусу “РІ”. Вже мислення, – воно вважалося, проте, його найнижчою, зародковою формою, первісною сходинкою на шляху опанування довкілля. (І ця обставина – обставина наявности цілої популяції людей, в основі життєдіяльности яких лежало ірраціональне, повинна була приваблювати багатьох з тих, кого вигнано з батьківщини лишень за елементи, натяки ірраціонального у мисленні). Але, повертаючись до питання безпеки. Ірраціоналізм землян звично перетворював їх багаточисельні за слабкістю страхи на міфи. А міфи вони шанували більше від сили. А відтак, цією розумовою особливістю було легко – а власне, найлегше – скористатися, коли б до загрозливої ситуації усе ж таки прийшло. Не складно налякати того, хто гріється чужою шкурою…

Але, наскільки було відомо, земляни й без того не виявляли агресії один до одного (а отже, не виявлятимуть, слід сподіватися, і до собі подібних). Надто мало їх було, навіть як для такої малесенької планети. Надто важку боротьбу провадили вони із оточенням: з холодом і посухами; браком води і, навпаки, розливами річок і навіть цілих морів – клімат на Землі змінювався; з виверженнями вулканів і буревіями. А іще з хижаками – це на щодень. Видове багатство планети у тому часі взагалі повинно було б вразити прибулих. Не бракувало й хижаків із найрізноманітнішою конфігурацією ікол та пазурів. Щодо останніх – технічна оснащеність людей у човнах була доброю.

Видове різноманіття. Три чи чотири види чайок (бакланів, альбатросів, буревісників?) із криками здіймалися і опускалися на хвилях вітру понад хвилями океану. Медузи, як моделі галактик. Зграя дельфінів показала плавці звіддаля. У цей хмарний, безрадісний день гри розпочинати не стали й вони, але у тому, що планета жива, сумнівів не виникало.

Перший, другий, третій, четвертий. Човни плавно врізалися носом у піщаний берег. Не надто поспішаючи, пасажири зводилися на рівні. На якусь мить вони навіть завмирали нерішуче, проте охоронці в червоному пильно стежили за ними, а зелений вогник в них на грудях блимав невблаганно. І “вилучені” розуміли чудово, попри вроджену свою ірраціональну ваду, і щодо невблаганности, і щодо безнадійности…

Один за одним вони вистрибували за борт. Бризки солоної води розліталися увсебіч, а потім, по коліно у набігаючій хвилі, ноги впиралися у дно, - вони уперше торкалися цієї планети. Дещо в’язнучи у піску і воді, довго брели до сухого. Лінія прибою дуже широка на тутешніх пляжах і досі, - пласкі хвилі накочуються на десятки метрів. А коли дісталися до нього, падали на коліна. Розслаблені, розкриті долоні лягали на мокрі піщинки, лягали на Землю. Вони робили так не від шани, звісно. Вони не могли ані любити, ані бодай шанувати цієї планети. Не зараз. Ноги їм підкошувалися самі, знеможені безвихіддю. Хтось навіть плакав. Можливо.

І лише коли їх слуху долинув звук шкрябаючого тертя металевого дна об мокрий пісок, звук, що означав відплиття човнів, їх розрив з Африканським материком і планетою Земля, відпущені на її волю в’язні обернулися. Хтось рвучко, інші повільно – кожен у міру власної ірраціональности. Дехто кинувся наздоганяти відпливаючих. Прибійна хвиля вдарила їм у ноги, а вони падали у воду, піднімалися і знову йшли слідом за човнами, які віддалялися все одно значно швидше, –заходили все глибше: по коліно, по пояс, по груди. Хтось просто підводився, стояв і дивився якось дуже уважно – на човни, на рухи людей, які в них залишились. І погляд їх нічого на позір не виражав, але люди у човнах, здавалося, саме від того намагалися не робити зайвих рухів. Нарешті треті так і залишалися сидіти, відтак лишень обернувшись обличчям до океану, міцно обхопивши коліна руками. Вони дивилися з під лоба і в їх очах зачаївся страх. Можливо також, хтось лаявся, тому що прокльони – аргумент безсилих.

Човни пливли до корабля безкінечно довго, а потім, іще довше, корабель віддалявся від узбережжя. Сорок миль. Він повинен був віддалитися від берега на сорок миль і лише тут, у відкритому океані, міг прогріти двигуни і піднятися в небо. Фізичного знищення ув’язнених не передбачалося в жодному разі. Ішлося про речі абсолютно доцільні. Ірраціональні елементи у розумовій діяльности окремих індивідів робили їх небезпечними для суспільства. Водночас, ізольовані від соціуму, в умовах нової атмосфери нової планети, значно багатшої на вміст кисню та інших корисних складових, вони отримували можливість для власного вдосконалення, а також створення колонії, ширення ВЦ за оптимального збігу обставин. Передбачалося, що важка праця над раціоналізацією агресивного довкілля змусить до вороття у відповідне річище також і мислення вилучених індивідів.

Натомість, як стверджувала теорія психології ірраціонального та підтверджувала практика, ніхто з поселенців не відходив від берегової лінії (не відходив од місця висадки) одразу, ба, навіть протягом тривалого часу. Частина ж з найбільш слабодухих, чия ірраціональна прив’язаність до звичного, т.зв. рідного світу переважала над розсудливим баченням нових перспектив, так і не залишала узбережжя зовсім. Їх зібгані кістяки, присипані піском, залишалися на пляжах планет біліючими віхами колонізаційних етапів. У разі ж підйому корабля у повітря одразу біля берега колоністів очікувала б неминуча (а для когось, либонь, і бажана у хвилинному розпачі) смерть від викидів вогню з сопел та гарячих випарів морської води. Квантові двигуни приводили у дію лише у відкритому космосі. Подолання планетарного тяжіння вимагало грубої фізичної сили.

У небі, нижче хмар, із півночі на південь, понад Африкою і людьми на її узбережжі пролетів клин журавлів із тужливим своїм, бентежним “курли”. Була осінь.

Корабель усе меншав для ока людей на березі, перетворювався у цятку на межі обрію, і було не зрозуміло, де зникає їх Цивілізація – за щільною стіною хмар, що пливли слідом за кораблем у тому ж напрямку, а чи то хвилі Атлантики забирали її від них…

Вони безглуздо дивилися на тонку, аж незриму смужку на доторку неба і океану навіть і після того, як корабель зник. Можна припустити, що першу свою ніч на новій планеті вони провели на березі разом. Вночі пішов нарешті дощ, і люди горнулися один до одного та кількох димних від мокрого хмизу вогнищ. Але на ранок розвиднілося. Над степом Сахари та океаном зійшло сонце. Люди обсохли і зігрілися, і тоді найбільш раціональні серед цих ірраціональних вигнанців рушили вглиб материків. Засновувати щось на кшталт цивілізацій і тут, на Землі: будувати, наприклад, піраміди із виходом на Сиріус у долині Нілу; розповідати догонам у Малі про обидва його супутники; із чого прийдеться (з дерева, ну то вже з дерева!) збирати діючи моделі літальних апаратів, “віманів”, перед зачарованими укладачами Вед…