Колискова для Хаосу

День Великого Сну, попри назву, починався метушливо. З самого ранку щасливі містяни прикрашали оселі яскравими квітами та пальмовими гілками, торговки пропонували безплатні солодощі, чай до яких коштував захмарно, а сторожі порядку крокували вулицями, вишукуючи в натовпі злодюжок, котрі намагались поцупити кошелі у зівак. Традиції мовчання давно вже ніхто не дотримувався.

На Майло ж цей день завжди наганяв тугу, тож від галасу натовпу він сховався в напівпорожній таверні. Ціни, тут, звісно кусались та добряче стоншили його гаманець, однак спокій був того вартий. Він сидів за маленьким, але чистим столиком, попивав собі узвар з сухофруктів, що прекрасно втамовував спрагу, та насолоджувався тишею. Але метушня наздогнала його і тут.

Все почалось з незграбної подавальниці, що перечепилась через сумку відвідувача і впустила тацю зі склянками. Залу наповнив спершу звук розбитого скла, а згодом лайка власника таверні:

– Та щоб тебе пустеля забрала! Хочеш, щоб через твої криві ноги Рабай проснувся? Великою Матір'ю клянусь, не дівчина, а суцільний хаос!

Подавальниця впала на коліна. Збирала друзки та ледь стримувала сльози. Чоловік, чия сумка так недоречно опинилась на її шляху. присів біля неї та допоміг.

– Це частково й моя провина, тож я оплачу вартість посуду, – звернувся він до власника таверни. – Але ж хто зараз вірить у ці забобони про Рабая? Красива легенда, не більше.

– Е, ні, – протягнув власник. – Моя сестра працює служницею у храмі Сонми. У них там шалена паніка зараз. Дівчина, що мала сьогодні спускатись в гробницю в ролі богині, зникла.

Почувши ці слова, Майло насторожився. Сьогодні нове двадцятиріччя сну бога. Зникнення дівчини означало великі проблеми. Як для нього, так і для всієї Аронії.

– То й що? – стенув тим часом плечима незнайомець. – До вечора знайдуть іншу.

– Ви не розумієте, ні? – відповів власник таверни. – Вона не знатиме слів колискової.

В приміщення увірвався один зі стражів порядку. Новенька, ще не пошарпана форма вже вкрилась пилюкою. Яскраво-червона стрічка, зав'язана на руці, підтвердила здогади Майло – молодого стража використовували як гінця. Він скривився, передчуваючи, що тиші йому сьогодні більше не почути.

– Мені потрібен шукач Майло Корунай. Кажуть, його тут бачили, – звернувся до присутніх гонець.

Як би не хотілось стояти осторонь цієї справи, а проханням стражів нехтувати не слід. Навіть якщо він вже не був одним з них, все одно поважав правила Порядку.

Майло побачив, яким поглядом гонець дивиться на збанок з узваром і протягнув йому залишки питва. Чоловік зняв шолома, перехилив збанок та не відривався від нього, доки посудина не спорожніла. З глухим звуком поклав його на стіл, голосно подякував та повідомив, що на Майло чекають у храмі Порядку.

Шукач висипав вміст кошеля на столик. Вирахував монети за узвар та нічліг, переклав їх в окрему стопку, поскладав від більшої до меншої, і посунув убік власника таверні. Решту монет засунув назад, підвівся зі зручного крісла, та попрощався кивком голови. Вийшов на вулиці Арону слідом за гінцем. Пришвидшив крок, мріючи утекти якнайдалі від жвавого натовпу та палючого сонця під високі склепіння храму. Всередині було все як йому подобалось – багато простору, чіткі лінії, мінімум декорацій та тиша. Здавалось би, чого ж ще чекати від місця, де живе сам Порядок, але ж ні. Він багато подорожував і всюди порядок розуміли по різному.

– Страже Летію, честь бачити тебе, – Майло промовив традиційне привітання до старого друга.

– Для мене честь, що ти погодився прийти, – відповів високий чоловік у шкіряних бойових обладунках. – Нехай ти відмовився від служіння Храму, але зараз нам потрібна будь-яка допомога. Розумієш, чим саме загрожує зникнення Рісти? Ми перекрили всі виходи з міста, але якщо послідовникам Рабая вдалось обійти заставу, нам її не знайти.

Майло кивнув. Років сім назад саме йому вдалося відшукати інкарнацію сил Сонми у маленькій тринадцятирічній дівчинці. Для нього це виявилось легкою справою, хоча десяткам інших стражів не вдалось побачити нічого. Він найсильніше з усіх відчував, коли щось у світі відбувається не так як має бути.

Протягом довгих років вони стежили за храмами сну, але дар прислужниць був слабким. Тоді з'явилась ця маленька дівчинка, якої не повинно було бути. Майло одразу зрозумів, що глибокий та довгий сон матері Рісти є неприроднім, а її відчай непідробним. Дівчину забрали жриці Сонми, зробили однією з них. Матір її врятували, однак бачитись заборонили. З того дня Рісті не дозволялось мати близьких. Дивлячись на її побивання за ненькою, жриці боялись, що коли прийде час виконати місію, вона не захоче покидати близьких, тож краще розлучити їх зараз.

Двадцять років назад Майло подався на службу в храм Порядку, щоб знайти тут спокій. Та після тієї справи все змінилось. Він знав, що його вчинок був правильним, вирішальним в боротьбі проти хаосу. Знав, що місце дівчини в храмі Сну, але знав і те, яка доля чекає на неї. Кожен день у храмі Порядку Майло нагадували про успішно виконану місію, та терпіти це не було сили. Він покинув свій притулок. Став шукачем, найманцем, що за чужі гроші відшукує втрачене. Бажав забути те, як домовився з сумлінням, але сам час призвав його до порядку. Доля Рісти, як і цілої Аронії вирішується сьогодні.

– Розкажіть, що трапилось.

– Її виманили прислужники Рабая. Стражі порядку обшукали все місто. Знайшли їх сплячими в одному з будинків, але жодних слідів Рісти. Ми бачимо, що вона ще жива, але не знаємо де вона. Ти зможеш її знайти? Як тоді... – з надією запитав Летій.

– Знайшов тоді, знайду і тепер, – впевнено відповів Майло. – Вона опиниться там, де їй місце.

Шукачеві подали шаль дівчини. Він стиснув її в руках, заплющив очі і занурився у сплетіння людських доль, вишукуючи серед прекрасної впорядкованої схеми хаос. Нитка дівчини горіла яскраво-синім вогнем поміж тьмяних ниток містян. Стражі не могли її бачити. Не дано простим смертним бачити божественну сутність. Та від нього ще нікому не вдавалось сховатись. Не кажучи ні слова колишнім колегам, він покинув храм, вирушивши на пошуки.

Багаті та чисті будинки Аронії залишились далеко позаду. Вулички ставали вужчими, доріжки, вимощені каменем, присипало піском. Тут вже відчувалось дихання пустелі. Хаос підіймав свою голову, а та, котра мала його знову приспати, ховалась в цьому лабіринті. Він знову заплющив очі. Серед чітких прямих ліній простого люду, вона здавалась закрученою спіраллю. Не на своєму місці. Помилкою було сховатися тут.

Він підійшов майже до самої межі міста, зайшов за ріг будинку для подорожніх, де за бочкою з водою принишкла вона. Поруч у віз збирав речі фермер, що розпродав уже продукти, а тепер повертався додому в маленьке селище в оазі, щоб встигнути на початок ритуалу Великого Сну. Його шлях був звичний і правильний, проте Майло бачив, що як тільки дівчина сяде у воза, це зміниться. Фермер не добереться до сім'ї. На дорозі його перестріне хаос.

Як тільки власник воза знову зайшов в будівлю, він тихо підкрався до дівчини та схопив її за зап'ястя. Вона сіпнула рукою, намагаючись вирватись. Коли не вийшло, відкрила рота, але замість крику залунала мелодійна нота.

Майло відчув як свідомість починає затуманюватись, клонило в сон. Відпустив руку дівчини, щоб тут же долонею прикрити їй рота. Нахилився ближче і заговорив виразно та спокійно:

– Тихо. Я не заподію шкоди. Тобі краще повернутися до жриць. Так буде правильно.

Знайомі сірі очі налились вологою. По щоці скотилась сльоза. Ріста захитала головою та пробурмотіла щось злісне в його долоню.

– Якщо заберу руку, обіцяєш без фокусів?

Вона часто закивала. Коли відчула, що більше нічого не стримує її, слова, як і сльози, полились стрімким потоком.

– Я не збиралась пропускати ритуал. Рано чи пізно мене все одно знайшли б. Втекти від порядку можна тільки в хаос, а мені і так туди дорога. Просто хотіла побачити матір. Мені передали записку, буцімто вона чекає на мене, але то була пастка прислужників Рабая, – дівчина схлипнула і вже сама затулила рота рукою. – Я так скучила за нею.

Майло згадав як сім років назад вони рвались одна до одної в обійми. Суворі жриці міцно тримали дівча, а мати спровадили за ворота храму. Він знав, що так правильно, але дивитись на розлучення було на диво боляче. Ніколи раніше такого не відчував.

Він повторив те, що говорили йому жриці:

– Якщо прив'яжешся до когось, не зможеш виконати свої обов'язки.

– Це ж які? Заспівати колискову, щоб божество хаосу не змело нас пустельним вітром? Як мої стосунки з матір'ю можуть на це вплинути? Для чого ізолювати мене, коли інші жриці спокійно заводять сім'ї? Чому до гробниці піду лише цього року, хоча колискову знаю вже давно? Коли ти привів мене в храм, мені сказали, що я втілення Сонми. Я повірила їм, але чим дорослішою стаю, тим більше здається, що я чогось не бачу. Чогось важливого просто перед носом. А мати знала. Не дарма не хотіла відпускати тоді. Все, що я хочу, це побачити її, а згодом піду до гробниці Рабая і заспіваю кляту колискову!

Майло заплющив на мить очі. Дівчина навіть не здогадувалась, що то буде остання пісня в житті. Він обіцяв стражам, що вона опиниться в гробниці, але не уточнював, яким буде шлях.

– Ходімо, – простягнув розкриту долоню. – Верхи буде швидше і безпечніше.

Вона поглянула недовірливо:

– Чому я маю вірити тобі? Видаси мене першим зустрічним стражам та отримаєш свою винагороду.

– Ти не пам'ятаєш мене? – він спочатку засмутився, що зустріч, яка змусила його змінитись, не залишила в її пам'яті жодного спогаду про нього, та потім вирішив, що це все ж на краще. – Я бачив тебе до того як ти стала жрицею.

– Ти з мого селища?

Він кивнув. Не обманював до цього часу ніколи. Брехня пробуджувала хаос. Та сказати правду язик не повертався.

Ріста оперлась на його руку, підвелась з землі, похитнулась, бо ноги затекли від незручної пози. Він обережно підтримав і повів у бік конюшень.

Рудий, як піски пустелі, кінь, заіржав, як тільки побачив свого власника. Майло підійшов до тварини, погладив по вологому носі. Дівчина боязко підійшла ближче і також простягла руку. Правда, різко відсмикнула, як тільки кінь фиркнув.

– Ти що, ніколи коней не бачила?

– Це було наче в іншому житті. Крім того, я з бідної сім'ї. Все, що ми з матір'ю могли собі дозволити, це один маленький віслючок. Як зараз пам'ятаю, як ловила його у сусідському городі.

Поки дівчина віддалась далеким спогадам дитинства, Майло осідлав та вивів коня зі стійла.

– Тобто брати для тебе коня – то марна справа?

– Ніколи не їздила верхи. Зараз, напевно, пізно починати.

Йому б дуже хотілось сказати, що починати ніколи не пізно, але ж це не її випадок. Він промовчав, допомігши Рісті залізти в сідло, і сам вмостився позаду. Вдарив віжками, придумуючи на ходу що скаже вартовим на виїзді з міста. Зупинився біля застави всього на мить.

– Передайте жрицям Сну, хай починають приготування. Зустрінемось біля гробниці, – гукнув, пришпорив коня і поскакав дальше.

– А як же?... – донісся у спину початок запитання, однак продовження він вже не чув.

Вони в'їхали у пустелю. Тут починалась територія хаосу. Здійнявся вітер і спробувати заговорити означало набрати повний рот піску. Майло допоміг закутати обличчя дівчини шаллю, насунув свій каптур нижче, щоб захистити очі, та пустив коня галопом.

Через годину шляху на горизонті завиднілось селище. Стомлена та спрагла тварина, здавалось, сама рвонула вперед, відчуваючи скорий перепочинок. Заїхавши в поселення, Майло притримав коня, сповільнюючи його хід. Ріста зачаровано озиралась, дивуючись тому наскільки змінився рідний прихисток та відшуковуючи поглядом свою домівку.

– Стільки часу пройшло, – сказала тихо. – Що як вона покинула нашу ферму, а то й зовсім відійшла в інший світ.

Майло знову пригадав жінку, що побивалась за воротами храму. Заплющив очі, шукаючи її сутність.

– Ні, – відповів. – Вона на своєму місці.

Звернув на іншу вуличку і повів Рісту за собою, на край селища. Зрошувальні канали тут були мілкими, ґрунт сухим, зелень ледь жевріла. Але жінка все одно щось сапала на городі біля дому. Гавкнув собака. Вона підвелась, побачила чужаків на своєму подвір'ї і попрямувала до них. Підійшовши ближче та зрозумівши хто перед нею, кинула сапку, перейшла на біг. Старечі ноги слухались погано, але обличчя сяяло радістю. Обійняла доньку, довго шепотіла їй слова любові та туги. Обоє ридали.

А тоді жінка розірвала обійми, витерла сльози і розвернулася до Майло:

– Ти! Я пам'ятаю тебе! Розлучив нас, а тепер вирішив познущатися зі старої жінки наостанок?

– Мамо, ви про що? – розгублено запитала Ріста.

Майло похитав головою, мовчки благаючи не розповідати, але вже розумів, що пізно. Відчував, як починає закручуватись вихор хаосу, руйнуючи всі плани.

– Двадцять років тому, якраз перед твоїм народженням, мені наснився сон, – почала розповідь жінка. – Богиня Сонма сказала, що життя в моєму череві вже немає. Я й сама підозрювала про це. Ти вже кілька днів не ворушилась. Вона сказала, що може виправити це, подарувати тобі життя на довгі двадцять років, але згодом візьме його собі. Звісно що я погодилась. Твого батька день перед цим забрали піски, а я б не вижила зовсім сама. Думала, в нас є багато часу разом, поки не прийшов він і не забрав тебе в мене.

Ріста різко видихнула від обурення. В сірих очах запалала злість.

– Я мав це зробити! – вигукнув він, виправдовуючись. – ти не могла контролювати дар богині і сіяла хаос.

– Я опанувала його через рік після того, як потрапила в храм. Чому вони мене не відпускали? Чому нічого не розповідали? – Вона благально подивилась на нього всім серцем бажаючи отримати відповідь. – Що має трапитись сьогодні?

– Сьогодні твоє тіло займе богиня, щоб приспати Рабая ще на двадцять років, – сказала їй мати.

– А що буде зі мною?

Мати мовчала, стримуючи сльози. Мовчав і Майло. Ріста все зрозуміла сама. Розвернулась і побігла в пустелю. Зупинилась там, де починались піски, вдивляючись в далечінь. Туди, де можна було побачити кам'яні брили гробниці бога хаосу та пустельного вітру.

– Саме тому їй ніхто нічого не розповідав, – сказав Майло жінці.

Вона заперечно похитала головою та відповіла:

– Щоб там не говорили стражі Порядку, діяти за схемою, не означає діяти правильно.

Майло взяв коня під вуздечку і пішов слідом за Рістою. Уявлення не мав, як дівчина збирається вчинити і це його лякало. Лякало й інше. За всі двадцять років зараз він відчував хаос настільки сильно, наче сам стояв поруч з Рабаєм. Але він спав, це Майло знав точно. Відчуття ж могло означати, що його прислужники поруч.

– Рісто! – гукнув. – Повертайся, хутчій!

Вітер відніс його попередження в інший бік. Здув шаль з її голови, розплутав волосся, та вона не зважала на те. Зминала пальці і хмурилась, зосереджено розмірковуючи. Майло прискорив хід. Дістався до Рісти якраз тоді, коли з пустелі, приховані піском та вітром почали з’являтися перші прислужники Хаосу. Їх було з десяток і показались вони набагато ближче ніж хотілося б, зовсім не залишаючи часу на підготовку до бою.

Здавалось, нападники зіткались просто з вітру та піску. Майно спам’ятатися не встиг, як зрозумів, що в дівчину летить гостре вістря списа. Він простягнув руку і перехопив його в повітрі.

– Співай! – наказав переляканій дівчині.

Розвернув списа і направив його на одного з вершників, що вже заніс шаблю над його головою. Вістря списа пробило шкіряну броню. Вершник звалився з коня, волаючи від болю.

Ріста взяла низьку вібруючу ноту. Майло відчув як все навколо наповнюється спокоєм. Його також повело. Навіть вітер стишився, а прибічники хаосу продовжували атаку, попри колискову. Відбивати їхні атаки ставало дедалі важче.

– У них затички у вухах! – відповіла, перегукуючи вітер.

– Співай не прислужникам. Заспокой вітер! – вигукнув їй.

Ураган, що підіймав тисячі піщинок, був суцільним хаосом. Він перекривав його бачення, не давав змоги зосередитись на ворогах. Пісня змінила тон. Завібрувала сильніше. Змусила повітря тремтіти. Після кількох куплетів вітер стих, та Майло вже не відчував цього. Занурився у свій світ, вибудовуючи схеми атак та захисту. Міг передбачити кожен рух противника, підібрати кілька способів протидії і вибрати найуспішніший. Він перетворював хаос битви у неймовірний та ефективний танець смерті. Не спинявся, доки останній з нападників не стік кров’ю на помаранчевому піску. Ось чому стражі Порядку ставали ідеальними воїнами. Він же стояв над всіма ними.

Коли битва скінчилась, запала тиша. Улюблений його момент. Мить, коли порядок остаточно переміг хаос. Був би він один, сповна б насолодився цим, але дівчина поруч огидливо скривилась. Відчуття близької смерті пробудило в ній бажання діяти.

– Що було б, якби мене вбили? – запитала Ріста.

– Ти б померла, – просто відповів Майло. – Не виконала б своєї місії, а переродження зайняло б ще довгих двадцять років. Рабай би у цей час знищив усе живе.

– Цей вітер... такого не було в моєму дитинстві.

– Був. Двадцять років назад подібний вітер ледь не змів усю Аронію.

– І забрав мого батька? – пригадала вона слова матері.

Майло кивнув і продовжив:

– Сонма приспала його, знаючи, що це коштуватиме їй життя. Тепер її чари втрачають силу, Рабай прокидається.

– А що буде, якщо я не потраплю до гробниці? Я житиму?

– Так. Та в тобі не прокинеться свідомість Сонми, тож Аронії прийде кінець. Порядок не втримає Хаос без Спокою.

Вона подумала ще трохи і, зрештою, сказала:

– Знаєш, жриці були не праві. Якби не зустріч з матір'ю, я б нізащо не спустилась в гробницю, дізнавшись правду. Для чого мені рятувати чиєсь життя, коли моє власне в стінах храму не приносило жодного задоволення? Але матір… вона завжди в мене вірила, любила. Можливо думала, що моїми вчинками керує богиня, хоча я не відчуваю цього, не знаю. Тільки я не хочу, її смерті. Зараз я не хочу нічиєї смерті, – сказала, поглянувши на понівечені тіла прислужників Хаосу. – Відвези мене туди.

Вони добрались до гробниці Рабая швидше його вітру. Біля входу вже очікував кортеж зі святково вбраними містянами, жрицями Сонми та стражами Порядку. Навіть здалеку він чув мелодію колискової. Побачивши хто їде, кортеж розступився, пропустивши вершників..

Майло відчув, як дівчина перед ним напружилась, коли вони під’їхали аж до самого входу в гробницю. Божественна сила вирвалась на волю і змусила всіх зненацька замовчати. Закручена спіраль її долі вирівнялась в пряму нитку.

– Зупинись! – наказала Ріста владним голосом, якого він вже давно не чув.

Її бентежні сірі очі змінились спокійною синявою очей Сонми. Майло зліз з коня і допоміг спуститись богині.

– Ти пригадала?

– Я пам’ятаю усі рази. Але знаєш, Ріста мені найдорожча. Жаль буде з нею прощатися. Та й твоє серце не спокійне.

Він кивнув. Тепер усе йшло за планом. Так було правильно.

Сонма махнула жрицям рукою і ті знову завели колискову. Натиснула на важіль, відкривши двері в гробницю. Їх овіяло диханням хаосу, та колискова жриць приспала вітер. Спустилась вниз по сходах, тихо мугикаючи собі під ніс. Жриці спустились за нею, а завершивши ритуал, повернулись. Чорне провалля входу в гробницю тепер чекало його ходу. Він взявся за важіль, але завагався. Все було правильно, але цього разу не так.

Рука сама зіслизнула з важеля. Ноги понесли до входу.

Дорогу йому перегородив страж Порядку. Шабля Летія загрозливо цілилась в шию.

– Ще крок і я буду змушений зупинити тебе! Ти стільки років служив Порядку, щоб зараз загинути через спробу посіяти хаос?

Іронічно, бо він і був Порядком. Порядком, що пішов дорогою Хаосу.

– Спробуй! – самовпевнено відповів, а вже через секунду скривився від болю.

Лезо шаблі відшукало вразливе місце в обладунку і пробило плече. Летій витягнув клинок, підготувавшись до наступного удару. Майло прикрив очі, зосередившись на цей раз на власному тілі. Кожен м’яз, кожен нерв, кожна клітина, були розташовані у власному порядку. Зараз він його відновлював. За мить від рани нічого не залишилось.

– Лише бог може зупинити бога, – сказав і пройшов повз приголомшеного колишнього друга. Спустився вниз, йдучи на мелодію колискової.

Сонма стояла біля саркофага та гладила обличчя з золота. Припинила спів як тільки почула його кроки.

– Нарешті ти наважився. Я знала, що Ріста буде особливою.

– Це її мати, – відповів. – Вона змусила мене зрозуміти, що порядок, то не завжди правильно.

– Прекрасно. Тепер залишилось переконати брата, що хаос, то не завжди суцільне знищення, – відповіла його сестра.

Майло взявся за кришку саркофага, зсунув її з місця. Молодий чоловік в гробу мирно спав. Він торкнувся його руки і тіло розчинилось в повітрі. Зосередився, щоб змусити брата з’явитися в зовсім іншому місці. Переродитися.

А в цей час на жінку, що ридала над мертвонародженим немовлям, зійшов спокій. Вона заснула і побачила прекрасний сон. Проснулась від найпрекраснішого звуку в світі – дитячого плачу. Взяла на руки та почала співати колискову.