Коли згаснуть зорі

Сіаран прокинувся із сильним головним болем та гидотним відчуттям, ніби його переїхали декілька вантажних модулів. Навкруги було тихо. Роззирнувшись, він швидко оглянув просторе приміщення, освітлене тьмяним світлом декількох старих настінних ламп та нечисленних вогників від приладдя.

Чоловік повільно підвівся на ноги, тримаючись рукою за пульсуючу скроню.

Хитаючись від запаморочення та сильної слабкості, він випадково помітив маленьку пляшечку з-під ліків. Таблетки розсипались підлогою, виблискуючи у світлі вогнів. В голову закралась очевидна думка, яку він одразу почав гнати із свідомості, однак, все було очевидно. Спогади мимовільно спалахнули у голові, відкидаючи останні сумніви.

Відкрита пляшечка. Декілька проковтнутих пігулок. Це все, що закарбувалось у пам’яті за останні кілька… Днів? Років? Сіаран із подивом виявив, що не може згадати зовсім нічого. Ні де він зараз, ні який це рік, ні що взагалі відбувається. Однак, подив і страх швидко змінились холодним, раціональним мисленням. Контроль — це основа всього. Він дістав це знання, ніби із підсвідомості, єдиного місця, якого не могла дістатися амнезія від таблеток.

Сіаран, попри залишки млявості у ногах, пройшов трохи далі, до кінця кімнати. Йому здалося, що із горизонтальних щілин у стіні пробиваються промені якогось дивного кольору. Підійшовши ближче, чоловік упевнився в цьому.

Декілька ледь помітних променів синього світла звідкись із-за стіни пробивалися крізь металеві пластини. Якісь старі спогади, виринувши із глибин мозку, підказали, що треба спробувати натиснути на сенсор. Він знайшов його поруч, одразу за границею крайньої пластини. Загорілось повідомлення про підтвердження.

Широкі металеві пластини розійшлися, відкриваючи шлях синьому сяйву, яке, як виявилося, йшло від обводу-корони велетенської чорної зірки, що нависала над ним серед темної порожнечі. Від темряви та зорі його відділяло зараз лише міцне скло… Корабля?

Трохи спогадів промайнули в голові, але нічого конкретного, лише уламки вражень та старих відчуттів. Сіаран довго вдивлявся в порожнечу у центрі чорної зірки. Вона була значно темнішою за навколишню, вірніше сказати, «глибшою». Може, то і не зірка була зовсім, а… Хоча все одно, надзвичайно красивий краєвид. Так, саме тут би він і вчинив самогубство, якби того хотів. Але чи хотів? Чи бува не змусив його хтось? Питання лишились відкритими.

Металеві пластини знову зійшлися. Електронний голос повідомив про небезпеку від тривалого перебування під променевим тиском та автоматичне відновлення екранування за протоколом В25.

Сіаран, невдоволено насупивши брови, розвернувся та поволі пішов у протилежний бік, відтворюючи у себе в голові щойно побачену картину. Надовго зупинився біля розкиданих таблеток. Наступивши на одну з них, рушив далі, до дверей у протилежній частині кімнати, які спочатку не помітив.

Сенсорна панель видала вже знайоме підтвердження: маленький екран замка загорівся зеленим світлом, пропускаючи чоловіка. Головний біль нарешті почав стихати, але пам’ять все ніяк не хотіла повертатись. На цей момент, Сіаран все ще не знав де він, і що взагалі відбулось.

Коли двері нарешті відчинились, його здивуванню не було меж. Хвиля спогадів захопила його і понесла у глибини пам’яті. Сіаран побачив велике Місто. Місто, де велетенські хмародери височіли у світлі денного сонця, заледве не торкаючись небесної блакиті.

«Згадав, це небо фальшивка, — злегка посміхнувся Сіаран, — я тут точно був, але окрім цих двох фактів… Жодної конкретики»

Двері за ним одразу зачинились. Потрапивши на маленьку площу, усіяну різноманітними деревами та квітами, чоловік стрімко пробрався поміж них, опинившись поблизу сходів на оглядовий майданчик.

Зайшовши на нього, Сіаран побачив, як тисячі аеромобілів та поїздів сновигали туди-сюди поміж могутніх стовбурів-будинків, серед яких тим часом цвіли майданчики із квітами та невеликими фруктовими деревами, перетворюючи урбаністичний пейзаж у щось більше схоже на квітучий сад, лише випадково осквернений металево-скляними гігантами.

Сіаран помітив, як люди спокійно зривають плоди із дерев, смакують їх та… Сміються, радіють?

В голові картинки якихось жахів, пожеж та вибухів. Шум і крики заповнюють усе навколо…

Чоловік виринув із цих спогадів, немов із глибокої води.

Пішов вуличками Міста кудись у сторону будинків, аби лиш іти. Люди навколо такі щасливі й усміхнені. Це настільки різко контрастувало з його станом, що він навіть почувався ніяково. Всі, кого Сіаран намагався зупинити та розпитати, лише вибачалися та йшли собі геть, не намагаючись вислухати.

«Вони тут усі на таблетках, чи що?» — роздратувався чоловік.

Сіаран підійшов до людей, які їли яблука з того дерева, що він бачив здалеку. Вони так само не зважали на його існування. Ігнорували, займаючись своїми розвеселими справами.

— Скуштуєте? Якщо ви прийшли, то маєте скуштувати. Така його воля, — лагідно промовив невисокий чоловік із червоним яблуком у простягнутій долоні.

«Чия воля? Він що, знущається?»

— Ні, дякую, але я маю кілька питань…

— Вибачте, — чоловік раптом відсторонився, повернувшись до інших напрочуд швидко.

Сіаран спробував знову звернути на себе увагу, злегка торкнувшись плеча незнайомця, але той лише вибачився та відійшов подалі, закликаючи до спокою та порядку.

Ці заклики стали Сіарану як грудка у горлі, але він все ж стримався та пішов собі далі, блукаючи вулицями Міста без якоїсь мети.

Пролунав гучний електронний голос, закликаючи людей пройти до найближчої їдальні та відновити сили, якщо є така потреба.

Сіарану не хотілося підкорятися якомусь електронному голосу, але це був як-не-як шанс дізнатися нову інформацію. Та і їсти справді хотілося. Змішавшись із натовпом, що було не важко, він швидко потрапив до одної з невеликих їдалень.

Вона була облаштована досить скромно, навіть старомодно. У стилі якихось відсталих років минулого тисячоліття. Їжу, якщо її так можна було назвати, видавав спеціальний автомат. Ніхто не завадив Сіарану взяти собі тацю і тарілку та отримати порцію густої білої жижі, дуже схожої на клей за консистенцією.

Довелося всістися за перший-ліпший столик, де ще було вільне місце. Його сусідкою стала молода дівчина. Принаймні, з вигляду. Тут усі були молоді, і це аж ніяк не лякало, бо в пам’яті жевріли спогади про власну іморталізацію. Померти від старості нікому з них не судилося.

— Прийміть мої вибачення, мене звуть Єлизавета, я хочу завести з вами розмову, якщо ви не проти, — у Сіарана ледь не відпала щелепа, коли дівчина заговорила із ним перша. До цього він довго і детально розробляв план, як же розв’язати язика хоч комусь.

— Зовсім не проти, я Сіаран. Пробачте, а чому ви заговорили? Тобто, я нічого такого не маю на увазі, але зі мною чомусь не надто хотіли розмовляти до цього моменту.

— Звісно, адже під час обіду бесіди не є забороненими, а контакти між незнайомцями у робочий час не по справі — це, безумовно, погана річ, і ніхто не має права так робити.

— «Цікаво, а їсти яблука це теж їх робота?» — подумав Сіаран.

— То ж звідки ви? Я вас раніше не бачила. Ви з приміських районів? По роботі тут?

— Саме так. У вас прекрасна дедукція, — широко усміхнувся чоловік, — я вибачаюсь за нескромне та дивне питання, але… Чи не могли б ви мені сказати, де ми зараз знаходимось?

Єлизавета розміялась легким гортанним сміхом.

— Ви такий дивний, невже заблукали? Ми майже в самісінькому центрі Міста, — вона зачерпнула ложкою трохи білої жижі та швидко проковтнула. Сіаран і сам взявзя за ложку, але моральної сили на те, щоб покласти цю білу субстанцію до рота, у нього не вистачило.

— А Місто… можете розказати мені трохи більше про нього. Знаєте, ми, люди з приміських районів, такі не обізнані у історії.

— Та хто ж в ній обізнаний, — махнула рукою Єлизавета, — наша робота бути щасливими та вірити у Солеса. А він про все подбає. Зайві знання лише шкодять людському розуму. Це ж базові речі!

Від уламків спогадів заболіла голова. Якісь уривки фраз. Красивий кабінет. Велике вікно.

— З вами все гаразд? — занепокоїлась дівчина.

— Так-так. Не переймайтеся. А Солес, він…— запитально потягнув Сіаран.

— Які у вас дивні питання. Це наш лідер. Він живе у найвищій, центральній башті. Ніхто і ніколи не бачив його, але ми всі йому віримо. Солес величний, мудрий, справедливий керівник Міста.

Сіаран з усіх сил намагався зараз не дивитися на неї, як на цілком божевільну.

— Тобто його ніхто не бачив? — він вже знав відповідь, але все ж таки спробував перепитати про всяк випадок.

— Ні. Але це зовсім не важливо. Ми всі у Місті щасливі та вдячні йому, — в очах Єлизавети чітко читався екстаз, коли вона згадувала про цього, мабуть, чоловіка. Якщо, звісно, він справді існував.

— А якось потрапити до центральної башти можна?

— Звісно ж ні, це суворо заборонено.

— Хто б сумнівався, — іронічно відповів Сіаран.

— Що?

— Та не беріть в голову.

— Ви, певно, мали не те на увазі. Всередину, звісно, потрапити не можна, але подивитися зовні, безперечно, можливо. Я сама часто приходжу помилуватися нею. Звідси не так і далеко, адже ми у центрі Міста. До неї легко дістатися із будь-якого тутешнього куточка. А... Так. Ледь не забула, — Єлизавета поблажливо посміхнулась, — адже ви із приміських районів. По місту повно голографічних карт, з ними ви точно не заблукаєте.

— Дуже вам вдячний за допомогу.

— Впевнена, ви хочете виразити відданість нашому лідеру. Але мені чомусь спочатку здалося, що ви його зовсім не знаєте.

— Ну що ви, вам лише здалося, звісно, я обожнюю нашого лідера. Навіть не сумнівайтеся, — Сіаран вимовив це настільки ласкаво та ввічливо, наскільки взагалі був здатен.

Знову пролунав електронний голос, повідомляючи про закінчення трапези. Сіаран одразу поспішив вийти із зали, швидко попрощавшись із новою знайомою.

Карта знайшлася досить швидко. Він вирішив поспішити та одразу почав маневрування вуличками, проминаючи потоки усміхнених людей. Врешті, вийшов на алею з якої башту було видно у всій красі.

Це була справді велетенська споруда, що досягала шпилем аж до самого неба, освітлена тисячами штучних вогнів, які було добре видно навіть під променями сонця, хоч і штучного. Окремі, прикріплені до «стовбура» башти нависні кабелі, були чимось схожі на металеві лози, що запліталися на шляху униз в чудернацькі фігури.

Сіаран стишив хід. Дійти до цілі тепер було не складно. Однак вже на підступах до неї височіла чималенька стіна, яка перекривала будь-який шлях до башти. Чоловік обійшов паркан навколо, знайшовши декілька входів, кожен з яких мав сенсорний замок. Він добре пам’ятав цю башту. Навіть занадто добре. Ніби провів там цілу вічність. Але що ж він там робив? Логіка підказувала, що звичайна людина ніяк не могла пройти через ворота, але хоча б спробувати, покладаючись на фарт, можна було. Він підійшов до одного із сенсорів та раптом почув гучні і водночас ідеально рівні за тональністю голоси навколо себе.

— Громадянине, просимо поговорити з нами, — декілька роботів підходили до нього ззаду, ще двох він помітив з боків. Не лишили жодного простору для маневру.

— Це він, так! Прошу, перевірте його, — Єлизавета стояла за їх спинами, вказуючи рукою на розлюченого Сіарана.

— Будь ласка, дайте нам перевірити ваш нейрочіп, пане, — ввічливо промовив один із роботів, вже дістаючи із кишені ручний зчитувач.

«Значить нейрочіпи, ось як він робить з них придуркуватих зомбі»

Чоловік кинувся вперед, намагаючись прорватися, але роботи виявились спритнішими за нього. Він виривався що є сили. Пробував бити, куди міг дотягнутись, але машинам це не завдавало жодної шкоди, вони тримали його, немов у лещатах.

— Прошу не проявляти супротив. Я перевірю нейрочіп. Протокол перевірки є обов’язковим до виконання всіма громадянами.

— Пішов ти, виродку, — процідив крізь зуби Сіаран.

Робот приставив пристрій до його скроні та натиснув на кнопку. Зчитувач видав негучний писк, передаючи якісь дані.

— Прошу пробачення. Всі роботи одночасно відпустили його та стали струнко. На вигляд вони були, як воскові ляльки у музеї: однаковісінькі на обличчя та одягнені у бездоганно чисту форму.

— Офіцери, то він в порядку? Що показала перевірка? — Єлизавета підійшла ближче, вирячивши очі від подиву.

— Будь ласка, повертайтеся до своїх справ, — так само ввічливо та однотонно промовив робот.

— Але я… Це… Це непорозуміння…

— Вали звідси! — крикнув Сіаран, і дама справді втекла, не проронивши більше ні слова.

«Не розумію, якщо мій чіп у порядку, чому я тоді не під впливом, як усі? Я міг чимось пошкодити його, але перевірка показала б це».

— Агов, шановні офіцери, які все таки результати перевірки?

— Чіп у належному стані, пане. Нашу роботу завершено, — роботи швидко забралися з того місця, залишивши чоловіка наодинці.

«Треба заходити, поки про мене не доповів ще хтось із цих клоунів».

Сенсорний замок точно такий самий, як і скрізь. Треба просто прикласти пальця. Шансів на успіх майже немає, але відповіді десь у цій башті. Сіаран відчував це всім нутром.

Замок відчинився, пропускаючи його в прекрасний квітучий сад на внутрішньому дворику. Тут не було вже жодної людини чи робота. Лише мальовничі квіти та дерева із гранітними доріжками поміж них. Але розсада зараз його не цікавила.

Ще одні двері, тепер уже в саму башту. Центр цього божевілля. Власне, йти туди було повною дурістю. Зустрітися із людиною, що власноруч перетворила людей на своїх маріонеток, змусивши їх боготворити себе. Це точно не найвеселіша річ, яку він робив у житті. Але іншого шляху Сіаран не бачив. Адже Солес лишив йому прохід, дозволив прийти, інакше б усі замки було зачинено, а значить… Є якась особлива мета. Він щось очікує від зустрічі.

Широкі металеві двері башти відчинились.

В голову вдарили важкі спогади: якісь розмови, суперечки, дивні, незнайомі люди. І… Він сам. Він щось говорив, щось вмикав, чимось тут керував.

Башта всередині була неперевершеною у плані інтер’єру.

Все, як він любив: сині стіни, широкі вікна із виглядом на сад, мінімалістичні меблі.

Сіаран пройшов до ліфту та натиснув клавішу «Кабінет» на панелі. Чомусь йому захотілося саме туди. Та і де б ще сидів його ворог? Чи може, Благодійник?

Коли двері ліфта відчинились, його вдарив пекучий головний біль.

Велике вікно. Красивий кабінет.

Хитаючись, Сіаран зайшов всередину та сів на найближче крісло.

— Вітаю, пане Солес, сьогодні ваша прогулянка була довшою ніж зазвичай. Які будуть побажання? — пролунав жіночий електронний голос.

Розуміння осяяло все, немов блискавка нічне небо.

«Це я Солес. Я ж сам придумав це дурне ім’я»

Спогади ввійшли у голову суцільним потоком. Сіаран заплющив очі, намагаючись витримати бурю в своїй власній голові. Врешті йому полегшало. Прийшов біль і сум. Так багато розчарування, навіть занадто, як для його роз’ятреної душі.

— Комп’ютер, історична довідка. Із самого початку.

— Пошук даних… Ініалізація виконання команди. Близько 3058 року, після того як стало відомо, що всесвіт увійшов у фазу стискання, був розроблений корабель «Надія», оснащений хроноблокаторними полями та автоматичною системою життєзабезпечення, для усіх обраних, що стали його пасажирами. Капітаном корабля, за результатами автоматизованого добору, було обрано Сіарана Алвейна. Офіцера першого рангу об’єднаної армії.

Десятого травня 4031 року, за корабельним календарем, корабель досягнув кінцевої мети експедиції. Було здійснено прохід через горизонт подій надмасивної чорної діри, після чого були успішно ввімкнені додаткові хроноблокатори, стабілізована орбіта судна та налагоджена система поставок енергії від випромінювання діри. Проект «Едем» було успішно розпочато.

Четвертого липня 40575 року, за корабельним календарем, відбулось збройне повстання, викликане масовою істерією та нарощенням криміногенної активності.

Повстання було повністю придушене силами роботизованої охорони під керівництвом капітана Сіарана Алвейна, після чого все населення було примусово чіповане. Ім’я капітана корабля у системі, від двадцятого вересня 40575 року, змінене із «Сіаран Алвейн» на «Солес».

Інших важливих подій не зареєстровано у бортовому журналі.

Довгі хвилини Сіаран не міг припинити істеричний сміх. Він поглинав його, стискаючи горло судомами. Та врешті-решт сміх вдалося ковтнути, разом із власним відчаєм.

— Який зараз взагалі рік? — ледве вичавив із себе Сіаран.

— Бортовий журнал не ведеться з тридцять першого грудня 17999 року за наказом капітана Солеса. Поточна дата невідома.

Сіаран підвівся та повільно підійшов до великого вікна у кінці кабінету. З нього відкривався прекрасний вид на все Місто. Воно виглядало, немов веленський квітучий сад, із вкрапленнями металево-скляних стовбурів хмародерів, що виблискували у променях сонця.

— Отже, Всесвіту вже немає?

— За розрахунками, він колапсував приблизно у 5054 році.

— А ми зачинені на цілу вічність у цій дірі поза часом і простором?

— Не коректне формулювання питання. Будь ласка, перефразуйте.

— Ми тут… Назавжди?

— Так. В цьому полягає суть проекту «Едем»

— Тепер зрозуміло, чому я хотів здохнути, тільки от не випив достатньо таблеток…

— Не коректне формулювання питання. Будь ласка, пере…

— Замовкни.

Сіаран швидко знайшов очима блок командування кораблем та сів у крісло перед ним, роздивляючись масиви даних на моніторі.

— Двигуни цієї стародавньої розвалюхи ще працюють?

— Всі двигуни перебувають у повній готовності, капітане.

— А який шанс вижити, коли ми, ну, скажімо, потрапимо всередину чорної діри?

— На жаль, у мене замало даних для відповіді на ваше запитання.

— Значить, шанси хороші, — Сіаран широко усміхнувся. Його очі загорілись рішучістю.

— Я був неправий багато у чому. Власне, я зовсім здурів… Хоча, кому я це зараз кажу... Відключи усім режим контролю на нейрочіпах. Але не зараз, почекай до входу у чорну діру. Направити корабель просто у її центр!

— Ви певні у своєму наказі? Криміногенні настрої можуть посилитися внаслідок відключення нейрочіпів. Входження усередину чорної діри є прямим порушенням цілі проекту.

— О, я розумію, чому були такі настрої. Людям треба для чогось жити, а не гнити вічність на цьому шматку брухту. Я надто довго вірив у проект, не помічаючи очевидного. Знову балакаю з машиною… Повторюю наказ: «Відключити нейрочіпи за попередньо наданою інструкцією, направити корабель у чорну діру… І включи повний хід».

— Так, капітане.

Все навколо поглинув гуркіт. Нейтронні двигуни запрацювали на повну потужність, ведучи корабель у чорну безодню.

— Ілюзію неба теж прибери. Хай звикають до правди.

— Так, капітане.

— Хроноблокатори ввімкни на повну потужність. Спробуємо проскочити. Якщо там щось є, ми це дізнаємось. Або просто помремо, яка вже різниця, — Сіаран відкинувся на спинку крісла, розслаблено заплющивши очі.

Старі спогади. Прекрасні часи на Землі. До цього кошмару, що затягнувся. Світло справжнього Сонця і зірок. Подих вітру…

Корабель почало сильно трясти. Заволала аварійна сирена. Рівень навантаженя хроноблокаторів дійшов до максимуму та навіть перевищив шкалу. Значить, вони уже не захищають.

Сіаран покинув крісло, знову повернувшись до вікна. Тепер замість неба було видно лише металеву обшивку велетенського корабля, і тільки світло від будинків та ліхтарів не давало пітьмі поглинути Місто.

Простір навколо дивно закрутився, немов у спіраль. Це не було боляче, але в голові від цього зовсім потьмарилось. Все раптом стало таким сірим, проте, в той же час кольоровим. Швидким, і в той же час повільним. Нічого вже не мало якоїсь конкретної форми. Ні кабінет, ні Місто, ні сам Сіаран. А тоді зникло зовсім усе…

Пройшло невідомо скільки часу. Вірогідніше за все, часу взагалі не було. Сіаран розплющив очі. Сирена більше не скавчала. Було зовсім тихо. І чомусь холодно.

— Комп’ютер, де ми зараз знаходимось?

— На жаль, у мене замало даних для відповіді на ваше запитання.

— Отже, нам усе-таки вдалося, — гучний сміх Сіарана заповнив кабінет.

А корабель тим часом летів уже крізь простір зовсім іншого світу.