Калюжа

– Я не заслуговую такої долі! – проскиглив я, розкинувшись на дивані. З пляшки, затиснутої в правій руці, вихлюпнулося трошки пива. Я протер пляму на облізлій сірій оббивці рукавом і зробив ковток.

– Ні? – донісся позаду здивований голос. Від несподіванки я здригнувся і випустив пляшку з рук. Вона розбилася об підлогу, розлетівшись на друзки. Серце втекло в п’яти, залишивши по собі холодний згусток страху і неохоче повернулось, шалено калатаючи. «Голос в порожній квартирі? Чом би й ні!». Я скоса глянув на низьку тумбочку, де вже стояло три порожні пляшки.

В уяві стрімко пронеслися всі можливі монстри з усіх фільмів жахів, що я коли– небудь бачив: мертвотно–бліді вампіри, кудлаті перевертні, маленькі діти з привітливими посмішками на гнилих облізлих обличчях, привиди, клоуни і нафарбовані блондинки. Я з острахом обернувся і вглядівся у напівтемряву кімнати.

В дверному отворі кухні стояв високий статний чоловік в темному костюмі, з акуратно розчесаному на два боки волоссям і невеликим портфелем в руках. Моїм тілом пройшла хвиля полегшення, та через туман алкогольного сп’яніння все ж пробився неспокій і настороженість. Це не був монстр, проте це не робило ситуацію менш дивною.

– Сьогодні ви пожалілися на долю сім разів, – рівним беземоційним голосом констатував чоловік.

– Що? – пробурмотів я. Язик заплітався, слова розбігалися від проспиртованого подиху.

Чоловік скрушно похитав головою і повільно рушив до мене. Обійшовши диван і переступивши через розбиту пляшку, він присів поряд і тицьнув пальцем мені в лоба. В голові відразу ж прояснилося.

– Хвилину назад ви пожалілися на долю сьомий раз за сьогоднішній день.

– Ти хто, мужик? І як ти увійшов до квартири?

– Мені не потрібно входити. Спрацював закладений нашою компанією таймер: сім скарг на день і ось він я, в безпосередній близькості до клієнта.

– А? Що? – тут я пожалів про свою неосвіченість. Чи вона тут ні до чого?

– Не АЩО, а ПД. “Подарунок долі”. Вічно якісь варвари трапляються. Нікудишня клієнтська база, та й умови праці жахливі. Свіже повітря і нові знайомства? Кар’єрний ріст? Ха! Купився на яскраве оголошення як останній ло…

– Що? – я рішуче нічого не розумів.

– Хоча з моїм дипломом…

– Ей!

– Ваша Доля! – згадав незнайомець. – Вам потрібно з нею зв’язатися.

– Що?! – здивувався я. – Як?

– В мене є її електронна адреса, – сказав він. З дрімучих глибин моєї свідомості не згодилася виповзти ніяка реакція. Навіть гнана копняками здорового глузду. –Жартую, жартую! – На його обличчі з’явилася невпевнена посмішка.

– А.. – протягнув я.

– Для того, щоб помітити Долю – потрібно цього сильно захотіти. Зазвичай, вона маячить на периферії зору. Коли відчуєте її присутність, різко оберніться і зафіксуйте поглядом. Вона невидима, проте, відчувши непереборне бажання врізати їй у пику, знайте – вона там. При цьому ні на що не відволікайтесь і дивіться прямо перед собою. Інакше доведеться починати спочатку.

– Але навіщо мені з нею зв’язуватися? – не зважаючи на всю абсурдність сказаного, черв’ячок цікавості поворухнувся в… ну точно не в голові.

– Щоб змінити, – сказав незнайомець, з полегшенням поглянув на годинник і зник.

Я ошелешено дивився в порожнечу перед собою. За цей час очі атеїста могли б вилізти з орбіт і, рухомі цікавістю, подивом та жалем, докотилися б до ніг Бога, який чекав їх власника біля воріт до раю. З точно такими ж почуттями я луснув себе по обличчю.

Мені згадалася школа. Моя любов до роздачі стусанів кістлявим представникам молодших класів, нелюбов до навчання. Сповнені зневаги погляди ровесників, сповнені жалю погляди вчителі. Неук! Варвар! Ідіот! Ось що кидали мені вслід. Казали, що з мене нічого путнього не вийде і так воно й сталося. Школу я закінчив з горем пополам. Пішов до училища. З нього мене ледь не вигнали через бійку і ще раз ледь не вигнали, коли відновив її відразу ж після того, як покинув кабінет директора після тривалої незручної розмови.

Згадав пошуки роботи. А шукав я її доволі довго і на першій протримався теж довго, хоча це довго було значно коротшим. Потім роботи стали мінятися з жахаючою систематичністю, наче пори року. І все через те, що я погано ладнав з іншими людьми. Я намагався це виправити, та інколи мої кулаки, які підбадьорював алкоголь, робили спроби (і переважно їм це вдавалося) торкнутися чийогось обличчя. Зазвичай те обличчя належало людині, яка мене сильно дратувала. Два тижні назад саме це і сталося, і тепер я сидів без роботи. Я шкодував про це – хоча й там платили небагато, але на життя вистачало.

Жив я в задрипаній однокімнатній квартирі без звукоізоляції і по тих звуках, навіть ледь чутних, що доносилися з сусідніх квартир я міг з точністю сказати, що робить їх джерело. З особистим життям було так погано, що навіть його відсутність була б у сто раз краща. З усіх боків щирили зуби борги. Гаманець – глибока порожня западина. Щось там було, але  що – краще не знати. Щоночі я запитував себе, чим заслужив таку долю. Аж ось мені випав шанс її змінити. Хоча це й було неймовірно, проте дуже хотілось у це вірити.  І я повірив.

Я вмостився зручніше, поклав руки на коліна і став зосереджено сканувати периферію на предмет невидимих сутностей. Та коли через три хвилини так нічого і не відчув – здався. Може я щось не так роблю? Або не так зрозумів слова незнайомця? З мене станеться. Я спробував ще раз. Нічого не вийшло. А може все-таки мені здалося? Ні, це було б нечесно. Я вирішив лягти спати і спробувати завтра. В іншому, не такому вбогому місці. Може в цьому справа?

Прокинувся я об одинадцятій. За вікном гуділи машини, на кухні гудів холодильних. А ще гуділа голова. Мій нічний гість хоча й зняв сп’яніння, але від похмілля мене не позбавив. Зараза. Через двадцять хвилин, за які я встиг здійснити декілька подвигів, як то піднятися з ліжка, переставляти ногами і вмитися, я вже сидів за столом і повільно жував сніданок. Хотілося як найдовше відтягнути момент зустрічі з Долею. Або момент розчарування, коли усвідомлення всієї безглуздості моїх дій вріже по голові і розіб’є всі надії на краще життя.

Та все ж я одягнувся і вийшов на вулицю. Прогріте повітря злегка розігнало смердючі випари похмілля. П’ять хвилин я бродив містом, поки не вийшов на центральну площу. Повз мене проносились люди, під ногами метушилися голуби. Раптом, наче крижаною водою із водомета, правий бік лизнуло відчуття чиєїсь присутності. Я зупинився і різко обернувся, вп’явшись поглядом в порожнечу перед собою. І правда, захотілось дати тій порожнечі в пику, за все те, що зі мною сталося, та мої наміри швидко перегоріли. Бо де ж та пика була?

– Ви моя Доля? – промовив я, відчуваючи себе передостаннім ідіотом. Порожнеча кивнула. – І яка ви в мене? – недолугість цього речення дійшла до мене постфактум.

– Тебе чекає порожнє нікчемне життя, довготривала, до могили, дружба з алкоголізмом і самотність. – Голос, звідки би він не йшов, був чистий, холодний і дещо відсторонений.

– І ви мені допоможете?

– Звичайно. Для цього тобі потрібно виконати три завдання. Тоді твоє життя назавжди зміниться.

– І які вони?

– Для початку – самомотивація. Тобі її не вистачає. Вибери будь-яку книжку з самомотивації і знайди мене, коли прочитаєш.

– Добре! – зрадів я.

Я ще трохи походив по місту і повернувся додому, купивши по дорозі дві пляшки пива. Життя налагоджувалося! Весь день я провів за комп’ютером, дивлячись фільми і безцільно блукаючи по різних сайтах. Близько восьмої години вечора завантажив першу ліпшу книжку і вже до дванадцятої її прочитав. В голові крутилися думки про краще життя, люблячу сім’ю та хорошу роботу. З ними я і ліг спати.

Прокинувшись зранку, я не зміг стримати посмішки. Скоро все зміниться. І я в першу чергу. Не хотілось говорити з Долею в тісній квартирці, тому, поснідавши, я вийшов на вулицю. Через хвилину притягальна порожнеча була схоплена моїм поглядом.

– Прочитав, – сказав я з гордістю в голосі.

– Дуже добре. Тепер тобі потрібно побити любителя реп-музики, розбити два вікна і домалювати вуса на будь-яких трьох театральних афішах.

– Що? – від здивування я аж зробив крок назад. – Це друге завдання?

– Так. Ти ж хочеш жити краще?

– Звичайно.

– Тоді роби, що кажу.

На виконання другого завдання в мене пішло два дні. Спочатку мене мучили сумніви, та по його завершенні, сповнений радості і оптимізму, я знову відшукав Долю.

– Готово.

– Третє і останнє завдання – весь день ти повинен провести в інтернеті і випити при цьому не менше десяти банок пива.

– Десяти?!

– Десяти.

Вибору в мене не було, тому майже всі гроші, що були в гаманці я витратив на пиво. «Нічого, скоро в мене буде купа грошей», – втішав я себе. Пиво я розтягнув на десять годин, відходячи від комп’ютера лише щоб сходити в туалет. Як тільки стукнула дванадцята година, я впав на ліжко і майже миттєво заснув.

Прокинувся я дуже пізно. У вікно барабанив дощ, небо було затягнуто важкими сірими хмарами. Боліла голова, сильно хотілося пити. Я випив води з-під крана, вмився і почистив зуби. Стало трохи легше. На вулицю я вийшов з поганим настроєм, але з кожним кроком він покращувався.

Знайти Долю я не міг доволі довго. Цікаво, яка для цього була причина? Я бродив по широких вуличках, оминаючи поодиноких перехожих і невдовзі зайшов в парк. Людей в ньому майже не було. Я присів на лавочку, трохи посидів і рушив в центр міста. Долю я помітив, коли йшов тротуаром.

– Я зробив все, як ви казали! Тепер моє життя зміниться?

– Ну звичайно що ні! – сказала вона і невидима сила штовхнула мене в груди. Через мить я вже лежав в калюжі, мокрий з голови до ніг і спантеличено дивився наперед себе.

– А…, – видавив я.

– Щоб змінити життя потрібно відірвати зад  від дивана. Легких шляхів не буває.

Мене пробрав сміх. Тільки зараз до мене дійшло, яким наївним і дурним я був. Це ж треба, малювати вуса на афішах і сподіватись, що життя якимось дивом візьме і зміниться.

– Сподіваюсь, ти засвоїв урок і більше ми ніколи не побачимось. Адже доля є тільки в слабких, безвольних, безхарактерних  і нікчемних людей. Сильні люди самі керують своїм життям.

Я розреготався і втратив концентрацію. На мене косилися люди. Я встав з калюжі і сяк-так викрутив одяг. Холодний вітер пробирав до кісток. Я поспішно закрокував тротуаром, стараючись дивитися під ноги. На моєму обличчі грала широка посмішка.

– Завтра ж знайду роботу, – крізь сміх пробурмотів я і щільніше натягнув шапку на вуха.