ЙОВ

Гості виникли нізвідки. Йов сидів спантеличений, тільки важко кліпав очима від яскравого світла. Генератор замовкав та ревів, діоди над робочою поверхнею ледь жевріли, передчуваючи смерть трансформатора, у кружальці вікна багровів горизонт. Йов затулив очі сухими долонями, тоді опустив руки на ліжник і знову оглянув модуль. Постаті в білому не зникли. Чоловік у скафандрі порпався біля бортового журналу, а жінка, на голову вища, перевертала контейнери з речами.

– Владе, Тачі? Ви чого так довго на місії?

Новоприбулі перезирнулися. Темношкіра жінка облишила космічні лахи й невпевнено підійшла ближче. Чоловік спохмурнів і махнув рукою.

– Давай уже Влад і Тачі, хрін із тобою. Гарете, ми вирушаємо за годину, ти їдеш із нами.

– Гарет? – здивувався Йов. – Старий у Місті-2 на екваторі, але має скоро вернутися. Мене звати Йов Честер!

– Добре, Йове, збирайтеся, будь ласка, нам потрібно виїхати на світанку.

Тачі допомогла йому піднятися і дійти до столу крізь завали захисної плівки й харчових пакетів. Чому рухатися так важко? Йов зашпортався об перекинутий стілець і жінка ледве його втримала.

Безлад справляв химерне враження, ніби тут влаштували алкогольну вечірку, побилися, запустили попастися коня, а тоді всі вийшли покурити років на десять. Під ногами хрумтіло лабораторне скло, як кістки. Хтось натягав сувенірних камінців усіх розмірів та відтінків, наче вперше побував у космосі. Шоломи новоприбулих тулилися на столі прямо поверх покресленої мапи південної півкулі. Гості дійсно поспішали і вирішили не перевдягати тлусті зовнішні скафандри на легкі буденні.

– Одягай, ну, – Влад простягнув господарю такий же, хіба трохи потріпаний. – Добре, давай допоможу. Спершу змінимо термобілизну…

Тачі співчутливо зиркала в їхній бік і моторно перебирала останній контейнер, що, як наголошувало гравіювання, належав Йову Честеру. Кілька записників, друковані світлини, конверт із волоссям (і так досі хтось робить?), срібний ланцюжок, Святе письмо, пуста бензинова запальничка і ще якийсь непотріб. Вміст десятиметрової космічної мушлі заковтнув дорожний контейнер. Туди ж астронавти поклали жорсткий диск із копією бортового комп’ютера, а також паперовий журнал.

— Все твоє беремо з собою, — Влад підбадьорливо постукав його по спині.

— І мене теж?

— Ну ти ж свій?

Запустився бортовий комп’ютер.

«Буря рівня B-2 за закінчиться о 5:42, ймовірність прогнозу 82%».

— Пощастило, що старий проскочив перед бурею. Господи, ще трохи, і спустився б у долину Еллади.

— Ага, заледве спіймали. Як я люблю, що тепер вказують ймовірність прогнозу, – мовила Тачі. – Шкода, що перестали вписувати чергового гідромедцентру.

— Зауваж, попри всю сраку, оновлення доходять навіть у Місто-1.

– Це не Місто-1, – втрутився Йов. – Ці модулі, капсули… У нас було три сховки, два техприміщення й сонячна станція, все. Тут щось… інше.

Гості перезирнулися. Чоловік важко дихав, Влад підсунув йому стільця й допоміг сісти.

— Гарете, тобто, Йове, ми заберемо тебе в Місто-1. Повернешся у свій модуль, усе буде добре. А ще трохи заглянемо до лікаря.

— На плановий огляд, — докинула Тачі. — До речі, гарне каміння. Що це за порода?

Йов глипнув на неї так, ніби вперше побачив.

***

— Це зараз він забуває, тоді не знатиме, що відповісти. Потім губитиметься. Потім втікатиме. Випадки є різні, але повного лікування жодного немає. Я розумію, що це жива легенда, але його треба відправити на Землю.

— Ти гадаєш, ми не зможемо доглянути старого? Еліасе, ми що, по-твоєму, діти?

— Це Марс, а не санаторій! Коли ти його доглядатимеш? Поки чиститимеш сонячну панель?

— Годі, — командор зітхнув і строго подивився на колег. — Ми маємо виявити повагу. Гарет один із засновників Міста-1, він відкрив кілька родовищ й дав нам ресурси на десятки років уперед. Забезпечив нас, невже ми не зможемо підтримати його?

Присутні за столом перезирнулися. Як не дивно, але змогли прийти всі двадцять два мешканці Міста-3. Востаннє всі так збиралися хіба на новорічну промову, і то зв’язку із Землею перервався, довелося робити свою.

— Але, зрештою, у нас нема потрібних ліків та умов, усе одно доведеться звертатися на Землю, — підсумував один із біологів.

—Потрібно звернутися до NASA, — додала лікарка Марі з сильним французьким акцентом. — Якщо вони вирішать його забрати — підготуємо політ, якщо узгодять лікування — чекатимемо на препарати. Самотужки хіба наглядати за ним і пом'якшувати картину. У мене є заспокійливе та снодійне, ще можу комусь вирізати апендицит чи накласти гіпс на ногу, але повноцінно імунотерапію вести нема чим.

Командор кивнув, тоді звернувся до гурту техніків:

— Синтіє, Алісо, зможете організувати йому якийсь gps? Плюс відеонагляд за модулем.

— Ще й робочу панель на дистанційне керування виведем. Зробимо, шеф, — дівчата відразу почали перекидатися ідеями. Синтія витягла олівця з-за вуха й щось накреслила на планшеті.

— Дякую. Тоді я зв’яжуся з іншими містами, чи є десь лікар-невролог. Психотерапевта принаймні маємо, і те добре.

— Мені здається, в долині Маринера когось якраз прислали, — втрутився біолог. — У них був дослідницький конкурс по неврології.

Астронавти схвально загомоніли. Новина про здоров’я ареолога всіх вибила з колії. Гурт потроху перейшов на інші теми, а потім почав розбігатися по справах. Останнім лишився Еліас.

— Ти ж розумієш, що до найближчого польоту сім місяців? Закладаюся, NASA знайде «найгуманніше рішення».

— Ти щось дуже злий, як для психотерапевта, — зауважив командор.

— Я реаліст. Просто щоб ти не мав особливих надій, Чес. Ліки нам не пришлють. Ти не врятуєш друга. Відпусти Йова в пустелю, можливо, Бог подарує йому ще сто сорок років.

***

Під колесами марсохода гуркотіло дрібне каміння, за апаратом тягнувся шлейф пилу. Буря злизала сліди мандрівників і вони прокладали нові.

— Добре, що не по льодовику, — кинула Тачі.

— Так, Гарете, дякую, що не встиг спуститися вниз.

— Йов, — буркнув старий. — Я Йов.

— Добре, добре, питань нема, — Влад швиденько погодився.

За бортом струменів холод, мінус пів сотні градусів. Тачі навіть в Антарктиді рідко потрапляла на такий мороз. Можливо, їй пощастило зимувати на узбережжі Південного Океану на чилійській станції, можливо, глобальне потепління дало своє. Або ж планета бога війни була жорстокіша за найсуворіші закапелки вдома. Влад несказанно радів, що опалення в новенькому марсоході налагоджене і вони зможуть спокійно проїхати ще пару годин до Міста-3.

— Тачі, — гукнув Йов і вказав пальцем кудись вправо.

— Що таке? — жінка визирнула з крісла до старого.

— Тачі, там, справа. Ти не бачиш?

Астронавтка нахмурилась. Справа лежала така ж лисяча пустеля, як і з усіх інших боків. Вона постукала по бортовому комп’ютеру.

— Ксю, карту. Що там справа по борту?

— Тачі, — приємний комп’ютерний голос погодився з божевільним старим. — За кілометр від нас на три години і десять хвилин знаходиться кратер Тачі.

***

У кімнаті стояв легкий дим. Командор підозрював, що Еліас щось домішав у тютюн. Як він його провіз? За довгим столом сиділа ще огрядна лікарка Марі, жінка середніх років із мішкуватим обличчям та елегантним вузлом на потилиці. Поруч розташувалися вузлуватий інженер Йосип та новоприбулий невролог Франческо Улоа. Молодий хлопець ніяково переминався з ноги на ногу, він геть щойно отримав PhD і не встиг навіть як слід відсвяткувати, що вже казати за одружитися чи хоча б посадити дерево. За грантовою програмою перуанця швиденько відправили в космос, сподіваючись вибити краще фінансування для дослідницької установи на наступний рік.

— Варто зробити КТ, УЗД щитовидки, плюс ще ряд аналізів. Звісно, фінальне заключення за психотерапевтом, механізм запам’ятовування нам ще не ідеально відомий.

— Маємо його позаминулорічне КТ, якраз робили на огляді перед польотом, — Марі подала планшет із відкритим знімком.

— Чудово, можна буде глянути динаміку. Це вже щось.

Невролог натягнув окуляри і з цікавістю вивчав знімок. Психотерапевт курив навіддалі від присутніх, курив прямо у вентиляцію, хоча й забирала вона не все. Світловолоса Марі вколола його поглядом і демонстративно кашлянула.

— Ви ж лікар, Еліасе.

— Отож бо й воно, — чоловік й сам закашлявся, аж засльозилися очі. — Улоа, гадаю, це саме Альцгеймер, причому, перша стадія на грані з другою. На медогляді цього не виявили, але за півтора року пішли перші симптоми. Ми спершу думали, що то просто забудькуватість, а тоді почастішало… зрештою, він загубився в їдальні. Якогось біса пішов об одинадцятій вечора з ліжка й заблукав.

Присутні закивали, командор опустив очі в підлогу.

— І ви не повідомили Центр відразу?

— Повідомили, — м’яко відказала Марі, — але спершу довелося зробити купу аналізів. Довелося його ізолювати і встановити нагляд. У нас немає соцробітника чи й медсестри, тому чергували один за одним. NASA вимагає точного діагнозу.

— Їм треба порахувати це економічно, — наголосив Еліас.

— Я розумію, — невролог віддав планшет лікарці. — Моя бабуся мала Альцгеймера, шість років. Ми доглядали її вдома, але… це було важко.

— Мабуть, їй пощастило, що вдома був лікар, — обережно зауважив командор.

— Тоді ще не був. Власне, — перуанець красномовно розвів руками. — То де ваш пацієнт? Його можна побачити?

— Так, звісно.

Сивочолий командор присів за узголів’я столу й натиснув на інтерактивний екран. Почав шукати контакти сьогоднішнього чергового та заодно вивів на екран відео з модуля Гарета.

— Ми зробили відеонагляд за ним, а ще почепити датчик на електронний браслет. Алісо, будь ласка, приведи Гарета. Алісо?

Динамік зашипів.

— Перепрошую, Алісі трохи зле, я за неї, Синтія. Гарета немає. Його електронний браслет лежить у модулі. Але я вже перевірила костюми й марсоходи, є несанкціонований виїзд.

— Трясця, — командор вилаявся. — Бери з собою Йосипа і їдьте бігом за ним.

***

— Тачі, — Гарет стискав у руках обгорілий камінь на пару кіло.

Він знову сидів у рідному модулі. Командор сидів навпроти на стільці.

— Так, Гарете, це той метеорит. Пам’ятаєш Тачі?

Старий підняв затуманені очі на командора.

— Йов?

Між ними було двадцять років та метеорит. Унікальний небесний камінь, що пропалив місію астронавтів наскрізь.

— Йов, — Гарет заплакав.

Командор Честер обережно обійняв друга та заспокійливо погладив його по плечу.

***

Еліас зайшов на місце зборів. За столом нікого не було, але екран комп’ютера світився.

— Гей, Йове, ти тут? Там прийшли аналізи твого друга. Може, ми відтягнемо пару років.

Він підійшов до екрану. Виводилося повідомлення від NASA.

«Син Гарета дав згоду на евтаназію. Ми чекали на вашу відповідь ще два дні тому. Командоре Честере, відповідь».