Янь, син Вишати

…Сів Сокіл-Рід на траву між квітів і замислився. Довго він так просидів і врешті-решт зніс Золотий Жолудь, з якого виросло розкішне та могутнє Прадерево – Дуб-Стародуб, або Прадуб…

(Легенда про створення світу)

– А волхви-то, – повідав боязким шепотом білоозерець Варяжко Яневі, синові Вишати, – волхви-то вчора приходили.

Був Янь орел, муж ставний і широкоплечий. Чимало жінок заглядалося крадькома і зітхало, не наважуючись підступитись. Тільки вбирались іще старанніше в хутра та кільця скроневі, незважаючи на спекотне літо. А Янь немов не помічав, та не через те, що був байдужим до краси жіночої. Чекала на нього в хоромах княжих Святослава Ярославича лада ненаглядна, світ-сонце Таміла, дочка Якуна.

Тому й не задумував Янь залишатися надовго в Білоозері. Приїхав із Будієм і ще одинадцятьма отроками тільки по велінню князя – зібрати данину. А тут йому в темній хаті смерд про волхвів оповідає.

– І рибу забрали, і мед. Як прийшли з ростовських земель, нікому з нас не дають спокою! Нічим данину платити. Так і передай князеві.

– Нічого я князю передавати з порожніми руками не збираюсь. Чи забув, хто тут по праву? Хто землю від половців обороняє? Волхви твої, чи що?

Варяжко руками розвів.

– Та ж з ними людей триста. І справу вершать добру під час неврожаю. Відразу вказують на тих, хто хліб та м’ясо ховає.

– Стривай-но, – згадалося Яневі, – чи ти не про тих двох волхвів з Ярославля, що на Волзі і Шексні багатьох жінок повбивали?

– Не вбивали – смертю карали, – підняв вказівний перст Варяжко. – За те, що ховали жінки запаси добра від нужденних в часи голодні.

Глянув Янь вовком сірим і лютим. І знову перейшов Варяжко, боязкий, як лань, на догідливий, раболіпний говір.

– Про них, про них кажу. Приходять волхви, і оголошують ім’я. І жінку, яку вони називають, до них приводять.

– Потім що?

– Потім, – запнувся Варяжко, – зрізують вони у жінок за спиною мішечки з їжею для жертвопринесення своїм богам. І карають. А їжу собі беруть.

Примружився Янь.

– Дружина твоя де? Лада твоя де?

Замовк Варяжко. Тільки очі опустив і промимрив.

– Волхви…

Розставив Янь ноги ще ширше, руки втупив у боки. Стало в хаті ще тісніше.

– Будію!

Рипнули дубові двері, що ніколи не знали ні замку, ні ключа. Гнучкий і верткий отрок з’явився у всеозброєнні, з мечем та списом. Якби зняв шолом, то можна було б побачити високе чоло і гриву чорну, хвилясту.

– Тут я, наставнику.

– Дізнайся, чиї смерди прийшли сюди з волхвами і де вони зараз.

– Це я можу сказати! – стрепенувся Варяжко. – Смерди вони нашого славного князя Святослава Ярославича. А нині ховаються від вас у лісі.

– Перевір, Будію.

Отрок кивнув і вийшов так само швидко, як увійшов.

Дивився Янь на Варяжка похмуро і довго, немов вирішуючи, що з ним робити. І хоч не було при сині Вишати батьківського топірця, та тремтів, відчував Варяжко, що будь-якої миті може покотитися голова з плечей.

І покотиться, ой, покотиться, куди ворон кісток не занесе.

– А я ж пам'ятаю, – вимовив повільно Янь, – дружину твою. Молода була, смуглолиця. А очі – зелені, як мох. Дітей молоком пригощала. І ти – ти! – дозволив поганим волхвам убити її?

Мовчав Варяжко, дивлячись на чисту підлогу, яку ще вчора підмітала дружина.

Скривив губи Янь, та стримався від плювка. Тільки грюкнув дверима сильніше, ніж зазвичай, вийшовши з хати на чисте повітря. На світло.

– Правду казав Варяжко, – сказав Будій, повернувшись трохи згодом із рослим худорлявим смердом у брудній сорочці та потертих штанах, підперезаних старим ременем. – Один з них погодився прийти до тебе, наставнику.

– Яшко, син Словита, – назвався смерд. – Я чув про тебе. Янь, син Вишати. І бачу, що ти один з небагатьох, хто зі мною одного зросту.

Подивився на нього Янь недобре і кивком відіслав Будія геть, а Яшко оперся на здоровенну бочку з дощовою водою, яку пив Варяжко та його сусіди.

– Кажуть, прадід твій теж волхвом був.

– Неправду кажуть, – спокійно мовив Янь. – Прадід мій богам молився, а не ділом богомерзьким займався. І ти не волхв. Тебе підіслали.

– Правильно, – засміявся Яшко хрипко, – підіслали. Ще коли ти тільки на коні своєму сюди їхав, я чекав тебе, за їхнім велінням.

– І ще думаю, – вимовив сухо Ян, – що не волхви вони, а брехло від аза до іжиці. Такі самі смерди вони, як ти, Яшко, син Словита. Смерди мої і мого князя.

Стерлася посмішка з вузького обличчя Яшка, а в очах запалахкотіло, ніби запалив багаттячко злий дух, якого побачили всередині чоловіка.

– Видай мені їх, – не зводив з Яшка холодний погляд Янь. – Видай цих двох окаянних, що кличуть себе волхвами. Залишишся живий.

– При тобі навіть меча немає, – знову засміявся смерд, та цього разу зі страхом і неприязно. – При тобі тільки дванадцять отроків. А нас триста людей. У нас твій піп. Здається, ім’я його – Анастас?

– Щось не бачу триста людей.

– А вони в ... – Яшко замовк, так і не договоривши.

Підняв Янь брови соколині.

– Що вони нібито в лісі і спостерігають зараз за нами, я й так знаю. Мені потрібні тільки двоє. Двоє цих брехливих волхвів. Видай мені їх, вони смерди мої і мого князя.

– А ти сам чи правду кажеш? Помсти ж бажаєш, – буркнув Яшко. – Немає віри тобі, Яне, син Вишати. Прийшов я з миром, ти пропонуєш війну. Ні, не видам нікого.

– Що то за мир зі вбивствами жінок? І як можу я – без меча – пропонувати війну?

– Я сказав: ні. Це моє останнє слово. І краще тобі якомога швидше обзавестися хоча б ножем.

– Такий ніж, як у тебе, мені не потрібен.

На тому й розійшлися вони.

Кивнув Янь одному з отроків, щоб не спускав очей з Яшка, а Будій підійшов до наставника.

– Те, що Анастас у них, – правда, – тихо сказав він. – Смерди глумляться над ним, пов’язаним, у своєму чорному лісі. Глумляться над нами. І душа моя жадає помсти.

Нічого не відповів Янь. Та Будій, який знав наставника вже більш ніж три літа, бачив: і Янем опанував вогонь, що колись рукою княгині Ольги випалив місто древлян за образу Ігоря.

– Збирай усіх, Будіє, – мовив, нарешті, наставник і пішов до свого гнідого коня, щоб узяти плащ.

Попервах це особливо дивувало отроків, адже воїни, на їхню думку, не носили ні хітона, ні плаща. Воїни надягали лише короткі штани влітку. І ще броню, якщо була зима.

Ось і тепер не витримав Будій.

– Так і підеш без меча, наставнику? Осоромлять тебе.

Задумався Янь.

– Твоя правда. Візьму батьківський топірець. А ти й інші, озбройтеся якнайкраще.

Він повернувся до коня, а Будій похитав головою. Всі отроки й так були озброєні якнайкраще.

Високий ліс, хрустять гілки, гойдається тривожно шелестке листя. Дехто з отроків зупиняється, щоб помолитись духам, та Янь – християнин, а християнин не вірить у прикмети, вони – для язичників.

Він ішов спокійно і попереду всіх. Звір і птах – усі лісні жителі немов відчули біду, бо всюди панувала тиша. Янь опустив очі, розшукуючи сліди, а коли підняв їх, побачив перед собою старця у білих одежах і з посохом у руці та закляк від несподіванки. Йому мало не відібрало мову.

– Бачу, плащ ти надів, – промовив старець.

Повіяв вітерець, та одяг на старці навіть не поворухнувся. Янь відчув, як до горла підкотився клубок. Серце, що мить тому ледь не зупинилось, тепер калатало у грудях важко і швидко.

– Прадіду? – ледве зміг вимовити він.

Дух, який мав ввижатися язичникам, але аж ніяк не християнину, усміхнувся. Янь озирнувся.

– О, не хвилюйся за своїх отроків, вони не бачать мене, – сказав дух прадіда. – І з ними нічого не станеться.

– Нащо ти тут?

– Їх триста людей, а вас – дванадцять отроків і ще ти сам.

Янь скинув голову. Страх відразу вивітрився з його широких грудей.

– Я син воєводи Вишати, – чітко вимовив він. – А ти, може, злий дух, який боїться хреста, породження сатани з обличчям мого прадіда.

– Ти син воєводи і правнук волхва, – зауважив дух. – Моя сила в тобі. Використай її.

– Що тобі треба?

– Використай її і не знімай плащ.

– Наставнику?

Голос Будія немов вирвав зі сну. Янь озирнувся, а коли знову поглянув на прадіда, його вже не було, щез, мов мара. Будій нашорошено завмер.

– Ви щось казали, наставнику?

– Ні… так… – Янь спробував зібрати думки докупи. Він християнин, він, чорт забирай, християнин, і жодної язичницької сили в ньому немає. – Сліди знайшли?

У погляді Будія заграла підозра, надто добре він знав наставника, але промовчав. Інші отроки також підійшли.

– Ні, – сказав один із них, кароокий, – не побачили жодного сліду.

– У мене відчуття, – додав ще один, блакитноокий, – що вони знайдуть нас, а не ми їх.

– Пропонуєш почекати їх тут? – вищирився Янь.

Отрок почервонів, так нічого і не відповівши. Янь поглянув на Будія.

– Якщо не знайшли сліди тут, натрапимо на них далі.

Вони пішли далі, заглиблюючись у ліс і читаючи землю, неначе книгу. Ось поблизу бігав вовк, а ген-ген сидів заєць. А там, на сосні заховалась білка… і все-таки Янь та отроки не побачили слідів смердів. Троє смердів у кільчатій броні самі вийшли до них з-за дерев. Двоє, зі щитами на спинах, тримали у руці меч, самовпевнено і вправно, а третій – сокиру, не бойову, звичайну. Він же й гукнув Яневі.

– Бачиш, що йдеш на смерть! Відступись!

Янь навіть не припинив ходу. Топірець у його руці блиснув під промінням сонця, і вмить ця трійця із криком ринулась на сина Вишати. Першим устиг той, що тримав сокиру. Він замахнувся нею, рубанув, та Янь вчасно ухилився вбік. І відразу його пальці, що могли скручувати цвяхи у вузлики, перехопили ворожу сокиру. Обух її, який важив набагато більше, ніж батьківський топірець, і тому робив власника неповоротким, обрушився на скроню нападника, і він повалився безпритомний.

– Бийте їх! – гукнув Янь отрокам.

Він міг би цього й не казати. Будій вже махав мечем, відбиваючи удари, а поруч із ним змагалися й інші отроки. Дуже швидко двоє з мечами впали, молячи про пощаду. Янь наступив одному на груди.

– Кажи, де інші.

– Тут! – задихаючись, вигукнув він, вочевидь, збагнувши, що не помилують. – Ви оточені! Ви всі помрете!

Він зареготав, та відразу захлинувся кров’ю. Янь заколов його ж мечем. Другого також не помилував. З огидою віджбурнув меч.

Будій з отроками оглядівся.

– Безгоміння. – тихо сказав він. – Таке тільки перед великою бурею.

Отроки стали ще ближче один до одного, гуртуючись. Жоден птах не цвірінькав, жоден звір не подавав голос, дерева немов завмерли перед загрозою, і це лякало навіть Яня, хоч він побував у бувальцях, незважаючи на молоді літа. Але він не міг показувати свій страх.

За деревами поодаль висипали вони – смерди, триста чоловіків, озброєних по зуби. Вони не бігли, але наближались, знаючи, що оточили свою здобич. Ніхто навіть не потрудився підійняти лук і вистрілити, впевнений, що Янь з отроками не зможе втекти. Наближаючись звідусіль, вони немов давали час, щоб Янь усвідомив своє безвихідне становище.

– Ближче до мене! – звелів він отрокам і присів, схиливши голову.

Будій не міг повірити своїм очам. Наставник, який ніколи нічого не боявся, вирішив здатися в полон? Надто пізно Будій помітив іскру, яка пробігла поміж пальців Яня від батьківського топірця.

Мить – і трава, висушена літнім сонцем, зайнялась полум’ям. Будій з отроками заціпенів. Краще загинути в бою, ніж у вогні! Але наставник сказав.

– Не бійтеся.

Вогненне коло охопило їх, дихаючи димом і жаром. Триста смердів, що йшли їх вбивати, завмерли, а потім почали відступати. Тільки опісля вони помітили, що вогонь – і за їхніми спинами.

Весь ліс запалав. На них насувалась вогненна стіна.

Вони заволали. Чимало кинуло зброю, кожний спробував хоч якось втекти з пожежі, та вогненна стіна, вища від дерев, із ревом, який нагадував тигрячий, наздоганяла, дихала розпеченою пащею, а потім пожирала, не зважаючи на мученицький лемент.

Стіна вогню насувалась і на отроків. Будій, не в змозі витримати суміш реву і лементу з полум’яної пащі, закрив вуха руками і міцно заплющив очі. Він хоробро зустрів би власну загибель від меча чи стріла, але не від вогню! За хвилину він раптом відчув, що диму вже немає. Він несміливо розплющив праве око.

Ліс анітрохи не змінився. Дерева та кущі, що мали вже чорніти й димитись, як і раніше, зеленіли, не постраждала й трава. Отроки, і Будій в тому числі, заніміли від подиву. І тільки Янь стояв так, немов нічого не сталось, стискаючи топірець. Обгорів лише його плащ.

– Що… – Будій відкашлявся, прочищаючи горло. – Що то було?

– Стіна впала, – відповів Янь, наче то було звичним ділом.

– Я відчував жар і дим! – вигукнув Будій. – Я зараз ледве говорю через цей дим! Я бачив, як вогненна стіна пожирала смердів!

– Так! – загомоніли отроки. Дехто також закашлявся.

– Я теж відчував!

– Я теж бачив!

– Я вже думав, що то кінець світу.

– То ти волхв?!

Усі відразу затихли. Бо про це запитували у християнина.

– Я син воєводи, – сказав Янь. – І правнук волхва. У мені залишилась деяка… сила.

– Як ти викликав такий вогонь? – все ще з недовірою запитав Будій.

Янь поглянув на нього.

– Жар моїх долонь і топірець мого роду, – він озирнувся. Ті самі дерева. Чи… ні? – В дитинстві мій прадід розповідав, як перемістити себе та своїх друзів у інший вимір. Я б не зміг спалити весь ліс. Це був вогонь і водночас не вогонь, жар стіни іншого виміру. Я зміг пройти і провести вас за допомогою свого плащу. Це плащ для таких справ.

– А смерди? – Бурій все ще не міг повірити в почуте. – Вони живі?

– Не знаю, – зізнався Янь. – Я думаю, так, живі. Та в цьому вимірі їх немає.

– Вони кричали, втікали, гинули.

– Гинули? Я б сказав, перелякались, коли побачили, що ми щезли перед їхніми очима. Чи бачив ти хоч одного загиблого від пожежі смерда?

– Я бачив, що вогонь пожирає їх.

– Насправді пожирав він нас. Але ми змогли пройти крізь його стіну, дякувати богам… і Богу. Чи Богу.

– Отже, – зауважив Будій, – ми тепер в іншому світі. У якомусь незнаному вимірі. А як повернемось додому?

– Як повертатись, прадід не розповідав, – Янь подивився на витягнуті обличчя ошелешених отроків, на їхні вирячені очі, і широко усміхнувся, показуючи, що пожартував. – Невже вам уже так хочеться додому?!

Він зареготав, а отроки з криком накинулись на нього. Вони повалили його на землю, даючи стусани, хоч так не годилось поводитись із наставником. Але не в іншому вимірі.

Коли всі трохи заспокоїлись, Янь посерйознішав.

– Звісно, ми повернемось до Білоозера. Ми покараємо всіх смердів, які сьогодні перешкоджали нам. Ми обов’язково знайдемо цих двох, які вдають з себе волхвів і вбивають жінок. Але дамо поки що час їм на чутки. Хай смерди гадають, куди ми щезли і чи не духи ми. Хай смерди тремтять від страху, чекаючи на покару. Хай вважають, що розгнівали самого Бога. Хай їхні ноги самі проситимуться навтікача, коли ми наступного разу з’явимось перед ними. Ніхто з них навіть не подумає напасти на нас. І ніхто з білоозерців тоді нам не перешкоджатиме.

Він звів дух і закінчив.

– А поки вивчаймо цей вимір. Ліс дуже схожий на наш…

Вони ішли, а ліс усе не закінчувався, стаючи все зеленішим, все яскравішим… отруйним. І ось уже листя дерев та кущів кольором нагадувало зелену отруту, а замість невисокої трави під ногами розстелилась суха чорна земля. За одними з дерев, які Янь з отроками ніколи не бачив раніше, він помітив лавку, а на ній – старця у білих одежах. Янь повернувся до отроків та звелів:

– Зачекайте тут.

Він підійшов до лавки.

– Сідай, – сказав прадід.

Вони помовчали, оглядаючи дерева.

– Чи тут темнішає хоча б колись? – поцікавився Янь.

– Нащо мені темрява?

– Я не бачив тут сонця. Просто звідусіль світло.

– І біле небо.

– Так, – погодився Янь. – Біле небо.

– Я творив цей світ протягом усього життя, – сказав прадід. – Тут ніхто не вмирає. Тут немає війн і навіть часу. Колись ти також створюватимеш свій острівець. Такий, який забажаєш сам. Може, з лісом, як у мене. Може, з морем. У тобі моя сила.

– Але як?..

– Я розповідав. Чи ти забув про Світове Дерево, про Всесвіт?

– Величний дуб, що розпустив гілля… – пробурмотів Янь, пригадуючи поволі відзвуки далекого дитинства. Прадід кивнув. – І на кроні його острови, а ще вище – небеса. Але ж…

– Що?

– Я християнин, прадіду.

– То й що?

– Як можу я молитись Богові, аби потрапити на небеса, і водночас творити свій острів-вирій на Дереві? Як можу я бути водночас християнином і волхвом?

Прадід зареготав, і сміх його покотився громом.

– Яне, Яне! – промовив він трохи згодом. – Коли зрозумієш ти, що всі віри і релігії всі – це уламки чогось одного? Чи ти не читав у своїй Біблії, як волхви приходили до вашого Христа і приносили йому дари?

Супився Янь, все ще не здатний збагнути, як це – уламки чогось одного? Невже язичництво і християнство – уламки одного? І невже волхв читав Біблію?! А прадід кивав і казав.

– Думаєш, волхви не йшли до Христа? Йшли, і йшли, і йшли. Досі десь, кажуть, зберігаються Дари волхвів, які ваш Ісус отримував. І щось я не чув, щоб церква цуралася їх.

Сидів Янь, слухаючи. Думаючи.

– Іди, – сказав, посміхаючись, прадід-волхв. – Іди і будуй свій острів. Так само, як будував Христос. Можливо, колись я зазирну до тебе.

– І обов’язково проходити крізь вогонь?

– Аякже! Це ж Дерево, хоч і Світове. Якщо спалювати стіну між світами, то тільки вогнем. Не знімай тільки плащ і пам’ятай: стіна дуже швидко відростає знову, відновлюється вже за мить. Інакше світи змішалися б докупи давно.

– Дякую, прадіду, – сказав Янь. – І пробач, що тоді сказав, нібито ти породження сатани.

Він поклонився до землі, а прадід із легким усміхом благословив помахом руки.

Здавалося, все Білоозеро завмерло, коли в ньому знову з’явився Янь, син Вишати, з отроками. З’явився, мов дух, немов зіткався з повітря, прямісінько в центрі міста. Дехто з жінок скрикнув та знепритомнів, а дехто з чоловіків кинувся навтікача.

– Стійте! – пролунав голос Яня над дерев’яними спорудами. – Стійте всі, і слухайте мене уважно, і передавайте почуте всім іншим! Якщо не зловите двох волхвів, що втекли, буду стояти у вас усе літо! І тоді хай начувається кожен, на кого впаде мій гнів!

– Чи ти не дух якийсь? – вигукнув один з містян-перехожих.

Янь вищирив зуби. О, він це умів робити.

– Я всім вам і дух, і Господь Бог, і смерть, – сказав він. – Хоч хрестіться, хоч кличте своїх богів по допомогу, я буду тут, доки не зловите двох волхвів. Та що я кажу?! Які з них волхви? Це смерди лише мої і князя мого, які вдають волхвів!

Вже коли сутеніло, до Яня, котрий досі стояв на тому ж місці, у центрі Білоозера, підійшов Будій.

– Смерди вбили Анастаса, – сказав отрок. – Білоозерці знайшли його тіло в лісі.

– Хай царствує, – тільки і зміг сказати Янь.

– Знайшли! – гукнув здаля блакитноокий отрок. – Волхвів знайшли!

Місто оживилось та загуло. Незабаром перед очима Яня постали пов’язані волхви. Жалюгідно виглядали вони, так, як і годилося смердам.

– Ну, – запитав Янь, відчуваючи, як у грудях щось наростає: чи то гнів, чи то радість, чи то суміш їхня. – Заради чого ви погубили стількох людей?

Як згодом описував літописець Нестор, ті відповіли:

– Вони ховають запаси, і якщо знищимо їх, то буде достаток. Хочеш, ми й перед тобою виймемо у тутешніх людей сховане при них добро – жито, або рибу, або щось інше.

І казали вони:

– Ми знаємо, як людина створена.

– Як? – спитав Янь.

– Бог мився у мивниці і спітнів, витерся віхтем і кинув його з неба на землю. І засперечався сатана з Богом, кому із того віхтя створити людину. І створив сатана людину, а Бог уклав у неї душу. Ось чому, коли вмирає людина, йде тіло в землю, а душа до Бога…

Згадуючи те, Янь то сміявся, то хитав головою. Ці божевільні справді повірили у власну казку, що боги охороняють їх! Що ж, він, Янь, довів їм істину, а містяни надовго запам’ятали, як це воно – слухати смердів, котрі вдають з себе волхвів. Ох, і червоніли ж білоозерці.

Волхвів повісили на дубі веслярі-перевізники, серед яких виявився Варяжко, той самий Варяжко. Мстив він за жінку, ладу свою… а може, просто підкорявся наказу Яня: «Мстіть за своїх!» Хтось мстив за матір, хтось – за сестру, хтось – за дочку…

«Ладо моя ненаглядна, Таміло, – думав Янь, повертаючись додому на гнідому коні, до князя Святослава Ярославича, – ніхто не посміє торкнутися тебе й пальцем. Я побудую для тебе острів на кроні Світового Дерева, і ми будемо жити у власному світі, найкращому світі…»

Його та отроків наздогнав Будій.

– Чули? – крикнув він, ще не віддихавшись після галопу. Світлий кінь його пирхав, зовсім не стомлений. – Кажуть, сьогодні, на другу ніч, на дуб заліз ведмідь! – він помітив здивовані погляди і пояснив. – Дуб, де повісили цих двох волхвів! Туди, кажуть, ведмідь заліз і мертвим спокою не давав! Ось що буває.

– Та-ак, – сказав кароокий отрок. – Наговорили ці мертві, наробили чимало бісівського. Навіть звір роздирає.

– Якби були вони справжніми волхвами, – сказав хтось іще з отроків, – то знали би, де їх спіймають білоозерці, і не потрапили б у пастку.

– Так, – посміхнувся широко Будій. – Справжній волхв – він із нами.

Насупився Янь, муж ставний і широкоплечий.

– Не здумайте комусь розповідати, чули? – наказав він. – Бо не подивлюсь на те, що я ваш наставник і що дехто з роду боярського. З’ясовувати, хто бовкнув, не буду, а каратиму всіх.

– Але чому, наставнику? – запитав Будій. – Чому люди не мають знати?

– Тому що є такий дух, називається Заздрість, а ще є Страх і Дурість. І бачили ви це самі – у Білоозері.

Вони наближались до Чернігова і вже згадували один з островів на кроні Світового Дерева. Кожен хотів потрапити туди знову.