Як маргутською мовою сказати «мир»?

З присвятою всім, хто робить ілюзії реальністю.

Розділ 1. Культура, яку просто вбити...

Двадцять чотири партизани, озброєні трофейними рушницями та револьверами, хутко пробирались хащами Підгірного лісу. Покинути коней довелось ще чотири години тому – ліс був надто густим. Загін Рейба Тонсона. Вони знали, що за ними женуться шарґанійські гвардійці. Знали, що втекти не зможуть, і єдиний їхній шанс – заховатись у закинутому місті маргутів.

Про місто, що заховане у горі, їм розказав Рудс – санітар загону. Сам він був наполовину маргутом, так що знав про міста корінних народів доволі багато. Предки Рудса по батьковій лінії жили тут задовго до прибуття перших колоністів.

- Є місто під Лісовою горою, - сказав санітар Рейбу тиждень тому. – Місто моїх предків. Після завдання зможемо закріпитись там і дочекатись закінчення війни.

Тепер завдання виконано, а партизанам доводиться тікати від двох сотень гвардійців. Мир близький, як ніколи, але як дожити до нього?

Рейб, як і більшість його товаришів, народився у Лоденсі – це дрібне королівство Шарґан окупував іще під час Першої колоніальної війни. Коли почалась Друга, небайдужі Лоденсійці, що ще пам’ятали часи незалежності, організували мережу партизанських загонів. І оскільки цього разу Шарґан накинувся на Марцарен, Рейб, як і більшість партизанських лідерів, координував свої дії з марцаренськими військовими.

Ось як воно іноді виходить: ти воюєш за незалежність своєї країни, а накази отримуєш з-за кордону. Ворог мого ворога…

А втім, марцаренська влада в обмін на виконання цього завдання пообіцяла на мирних переговорах ультимативно заявити про те, що Лоденс має бути незалежним.

Ось тільки зовсім незатишно тепер почувався Рейб. Завдання довелось виконувати під Надролем, а відступати – до Лісової гори. І Надрол, і гора знаходились далеко від рідного Лоденса. А коли воюєш на чужій землі, то з’являється враження, що й ця війна – чужа.

Загін швидко наближався до скелястої гори.

- Навіть не віриться, чорт забирай, - хрипло сказав Отіс. – Рейбе, бляха, ти віриш, що ми це зробили?

Отіс - військовий маг і старий друг Рейба. Впізнавали його по довгих вусах та відсутності будь-якого іншого волосся. Подейкували, що то наслідки тривалої роботи з магічними мінералами.

- Вірю, - відказав очільник загону.

- Нє, ну ти вкурюєш, це ми зробили! Не марцеренські шпигуни, не якісь відомі генерали – ми, Рейбе. Ми закінчили війну!

- Ти не перебільшуй, друзяко – мирні переговори тільки от-от мають початись. Хтозна, як воно все пройде.

- Після того, що ми зробили? Ха, шарґанські дуполизи благатимуть мерцеренців про мир.

- Так-так, але дожити б нам до того – бо я, здається, чую бісових гвардійців, що женуться за нами уже чорт знає скільки годин…

- Я казав, що не треба тягти з нами телепата – без нього рухались би швидше, - Отіс на мить замовк, бо якась хвойна гілка подряпала йому лоба. - Він же довбаний овоч, ну!

- Без цього «овоча» ми не матимемо жодного зв’язку з союзниками.

Телепат справді сповільнював загін. Як і всі інші медіуми, він був майже повністю паралізованим. І, як більшість з них, мав дуже недорозвинену свідомість. Фактично, телепати були настільки відсталими, що їм навіть не давали імен. І єдиною користю від цих бідолах було їхнє вміння передавати сигнали іншим медіумам.

Колись це відкриття змінило світ: миттєва передача інформації. Миттєвий зв’язок між військовими одиницями. І між містами – кожен провінційний центр мав штатного телепата. Кілька найбагатших родин континенту могли собі дозволити власного медіума.

Бідолаху, який належав загону Рейба, ніс на спині Рудс. Біг він, звісно, повільніше за інших, тож час від часу хтось з партизанів кричав щось типу «Та швидше уже, Рудсе!», «Рухайся, маргутське дитя!» або «Викинь уже того овоча, користі з нього – нуль».

Незважаючи на проблеми та сварки, партизанський загін добрався до скель. Ліс за їхніми спинами гудів голосами переслідувачів. Самотня і неймовірно висока гора, оточена густим лісом, здавалась Рейбу водночас неприродною і величною.

- Нам треба видертись на ту скелю! – пояснив Рудс. – Там вхід до міста.

- Ну от просто чудово, - Отіс пошепки вилаявся, сплюнув і почав лізти на скелю.

Усі партизани, окрім Рейба, Рудса та телепата, послідували прикладу чаклуна. Опинившись на скелі, вони скинули мотузки і уже з їхньою допомогою підняли нагору телепата. І тільки тоді – Рудса з Рейбом.

Скеля, як виявилось, приховувала за собою доволі широку кам’яну платформу – вхід до тунелів.

Отіс тим часом намагався закляттям відчинити вхідну браму підземного міста. То було непросто – маргути свого часу володіли непоганими техніками магічного блокування.

Партизани зайняли зручні позиції: дев’ятеро посідали за скелю, інші – лягли на холодну кам’яну поверхню. Двадцять дві рушниці дивились у бік лісу, звідки мали напасти гвардійці.

- Довго ще? – крикнув Рейб, сидячи за скелею і не відводячи погляду від лісу.

- Нє, - відказав Отіс, малюючи на брамі печать. – Вони непогано тут все захистили, як для, аматорів. Але хрін їм, маргутським курвам, зі мною тягатися!

Джапер, наймолодший партизан у загоні, перервав їхню розмову:

- Бачу півників – ховаються за деревами!

Рейб уже і сам помітив – гвардійці у жовтих шинелях займали позиції на окраїні лісу.

Перший постріл нікого не вбив – гвардійська куля влучила у скелю. Рейб жестом показав своїм людям, що стріляти ще рано. Ще кілька влучань у скелю.

Пролунав пронизливий скрип.

- Уже відчинив, - пояснив Отіс, - але почекайте ще трохи. Поставлю пару вибухових печаток – завалимо вхід, щоб ті сучі діти за нами не пішли!

Гвардійці тим часом визирали з дерев і стріляли у бік скелі, не наважуючись на повноцінний напад.

- Бий півників, - гаркнув Рейб.

І дев’ятеро партизанів синхронно вистрілили по позиціях гвардійців. З боку лісу теж пролунало кілька пострілів.

- Здається, трьох ми завалили, - зрадів Рудс, визираючи з-за скелі.

- Суки підстрелили Джапера! – гучно сказав хтось з партизанів.

Джапер сперся на скелю і тримався за прострілену шию, намагаючись зупинити кров. Рудс підскочив до пораненого.

- Півні, схоже, добряче розлютились, - хрипло сказав Джапер.

Кров текла його шиєю і губилась під одягом, де-не-де виринаючи багряними плямами на тканині.

- Іще б, - усміхнувся йому Рудс. – Ми ж убили їхнього імператора!

***

Потяг їхав повз неймовірно широкі плантації Торла. Шелла Овденс, міністр закордонних справ Марцарену, через невелике віконце роздивлялась людей, що працювали, обережно пересуваючись між рівними рядами червоних кущів. Її особистий вагон зовні був оздоблений давнім маргутським візерунком, укритим позолотою, тож кожен працівник на мить зупинявся, затамовував подих і дивився, як потяг їде у бік столиці. Для людей, що все своє життя провели не безмежних полях, то було справжнє диво – рідко вдається побачити щось настільки гарне.

В середині ж вагон Шелли був схожим на квартиру заможної марцаренської родини: дерев’яні меблі, вишукані підсвічники, велика книжкова шафа. Біля шафи – крісло, на якому лежав службовий телепат. Четверо особистих охоронців міністра сиділи за столом і грали в шарґанські карти.

Всі вони, як і Шелла, були дуже раді потрапити до теплого Торла. Ця дрібна, але доволі багата країна, єдина на всьому континенті не оголосила незалежність від старих земель. Торлійці вирішили обмежитись автономією, і не прогадали – метрополія дуже посприяла економічному розквіту своєї колонії, тож тепер і Торл, і Хауф насолоджувались плодами економічної співпраці.

Втім, і тут не все було так добре – майже всі багатства цієї країни були в руках багатих дворянських родин, що володіли плантаціями. Робітники ж, не маючи особливого вибору, були змушені працювати на умовах землевласників. Тобто, дешево.

Ось чому Шелла так захоплено дивилась на робітників. На те, як їхні знедолені очі проводжають потяг. Їй було цікаво, скільки ще вони терпітимуть.

Випивши келих торлійського вина, вона сказала:

- На цю країну чекає велика революція.

Говорила пані міністр скоріше з собою, ніж зі своїми охоронцями – ті все одно нічого не зрозуміють.

У цій війні Торл намагався зберігати нейтралітет. Правитель країни, губернатор Гауліф, вперто створював собі образ миротворця і пацифіста, що закликає обидві сторони до примирення.

Тож не дивно, що Торл люб’язно запропонував свій столичний палац як нейтральне місце для мирних переговорів. Ось куди їхала Шелла.

Ще година дороги, і плантацій за вікном уже не було – потяг їхав повз передмістя столиці. Невисокі будинки, спокійні люди – тут зазвичай проживали дрібні землевласники.

Через півгодини Шелла вийшла з вагона і ступила на одну з шести платформ центрального столичного вокзалу. Там її зустрів марцаренський посол у Торлі, двоє представників губернатора і семеро жандармів.

- А ви нітрохи не старієте, пані Овденс, - промовив посол. – Як справи у рідному Марцарені?

«Чорт, як же його звати?» - подумала міністр.

- Марцарен тримається, пане, - нарешті відповіла вона, не використовуючи імені. – Шарґанський міністр уже приїхав?

- Так, дві години тому.

- І як він?

- Судячи з усього, про смерть імператора йому повідомили уже тоді, коли він їхав у потязі. Тепер він… Не знаю, розчавлений якийсь.

Шелла задоволено усміхнулась.

- Значить, - сказала вона, - на нас чекають плідні переговори.

***

Дев’ятнадцять партизанів слухали, як обвалюється вхідний коридор маргутського міста. Хвиля куряви пронеслась сусідніми приміщеннями, змусивши Рейба закашлятись. Отіс малював на руці печатку, щоб освітити абсолютно темні коридори.

Джапера з ними не було – він помер ще на скелі. Його тіло, як і тіла інших чотирьох загиблих, лишились зовні.

Нарешті магічна печатказасяяла, і партизани побачили коридор, в якому знаходились. То був не дуже широкий прохід, йти ним можна було хіба що колоною по троє. Стіни коридору прикрашав старий маргутський візерунок.

- Чорт, - зітхнув Рудс, - ми тільки-но увійшли до міста моїх предків, а вже почали його руйнувати.

Рейб стенув плечима:

- От не починай, а? Твої предки пішли звідси… Скільки, років сто тому?

- Дев’яносто шість, - виправив його Отіс. – Мій дідуньо брав участь у Великому переселенні. Допомагав перевозити дітей. Казав – дивний вони, маргути, народ…

Загін просувався вузькими коридорами, кожен з яких був оздоблений вирізаними візерунками, ієрогліфами, картинами. У місцях, де перетинались кілька коридорів, Рудс вказував правильний шлях.

- Треба швидше вибиратись звідси, - сказав Рейб, прискорюючи ходу. – Вони швидко звільнять прохід.

- Ми могли б дати їм бій у коридорах, - відказав Рудс.

- Ми не хочемо бою, ми хочемо миру, Рудсе, - пояснив лідер. – Але телепат гвардійців не дізнається про мирний договір, якщо буде під землею – повідомлення не пройде. Треба вибиратись.

- І сподіватись, - додав Отіс, - що міністри добазаряться про мир раніше, ніж півники нас перестріляють.

Рейб постійно дивився на візерунки. Посуд з маргутським орнаментом продавався в кожному пристойному місті континенту, але тут візерунок виглядав інакшим. Змістовним, виваженим. Справжнім.

- Рудсе, - нарешті заговорив він, - а що означають ці малюнки?

- Хтозна.

- Ти ж маргут, маєш знати.

- Я жодного разу не бував у старих містах, я виріс уже у тих маргутських селищах, в які ви їх заселили.

- Отакої, - Рейб поклав руку на плече санітара, - пройшло менше ста років, а ви уже забули свою культуру.

- Тому що ваші предки, - відказав Рудс, - мою культуру вбили.

Отіс опустив руку з печаткою, і на мить в коридорі стало дуже темно.

- Культура, яку так просто вбити, - сказав чаклун, - не заслуговує на життя.

- Думаєш?

Тієї ж миті в кінці коридору пролунав скрип. Отіс знову освітив приміщення, і від побаченого зробив два кроки назад.

Істоти, що йшли коридором, були зроблені з каменю. Їх було троє, і кожна мала коротку кам’яну сокиру. Зростом ці живі статуї були трохи вищими за людей, рухались повільно.

- Ми біля дитячих відділів, - здогадався Рудс, - а це – їркени. Духи легендарних маргутських воїнів, прив’язані до магічних скульптур. Захисні чари – мій народ дуже цінував безпеку дітлахів.

Кам’яні істоти, їркени, наближались до партизанів. Рейб дістав кинджал, це ж зробили інші бійці, окрім того, хто ніс на спині телепата. Стріляти в такому коридорі було би небезпечно.

- Що ти там казав, Отісе? – лідер загону іронічно усміхнувся. - Називав маргутів аматорами в магії? Так от думай тепер, як розчаклувати цих потвор до того, як вони нас усіх переб’ють!

Тієї ж миті один з їркенів підійшов достатньо близько і спробував ударити Рейба сокирою. Той вчасно відскочив назад, а коли лезо сокири пролетіло повз нього – кинувся вперед і спробував вирвати зброю з рук статуї. Кам’яні пальці, тим не менш, міцно стискали убивче знаряддя. Тримаючи сокиру правицею, їркен вдарив Рейба лівою рукою.

Лідер партизанського загону відлетів убік, вдарився спиною об стіну і впав на холодну підлогу. Інші бійці одночасно кинулись на почвар, але три статуї синхронними рухами відбивали всі атаки.

Отіс шепотів якесь закляття, але це нічим не допомагало. Тоді чаклун кинувся до Рудса і гучно запитав:

- Маргуте, як вашою мовою буде «Мир вашим дітям”?

Тим часом один з бійців отримав удар сокирою їркена, і тепер на його грудях проступала кривава смуга.

- Що?

- Для закляття, - пояснив чаклун, - потрібні слова, які влаштують ваших духів!

- Блін, зараз згадаю, - прокричав Рудс. - Нім ва-ер шоель.

Ще один партизан упав мертвим від їркенської сокири. Отіс почав читати імпровізоване закляття, вплітаючи туди маргутські слова. Рейб підвівся, обтрусився і кинувся на одну зі статуй. Він ухилився від удару сокирою і різко встромив кинджал між пальцями їркена. Прадавній маргутський дух, ув’язнений у кам’яне тіло, різко зашипів і випустив зброю з рук. Упавши на підлогу, сокира видала звук, який миттєво рознісся коридорами підгірного міста. Та й бій проходив не дуже тихо.

- Чорт, півники явно зрозуміють, звідки оце все звучало, - хтось з партизанів вилаявся.

Їркен, позбавлений зброї, уже заніс для удару кулак, коли Отіс закінчив читати закляття. Тоді усі три статуї стали рівно, зробили кілька кроків назад і стали під стіну, звільнивши партизанам прохід.

- Ну і хто тут крутий, дівчатка? – самовдоволено усміхнувся чаклун. – Нехай стоять тут, накинуться на півників, коли ті нас переслідуватимуть.

Рудс нахилився над тілами тих двох партизанів, що не пережили сутички з їркенами.

- Мертві, звісно.

З обличчя Отіса сповзла усмішка. Рейб обтрусив з себе пил, сказав щось собі під носа, а тоді гучно дав наказ:

- Йдемо вперед, тіла з собою не беремо – повернемось по них, коли оголосять мир!

І вони йшли далі. Мовчки.

***

Шелла Овденс, у супроводі охорони та помічників, увійшла до Дипломатичної зали Торлійського центрального палацу. Там за довгим столом уже сидів Орсон Яґ – шарґанський міністр зовнішньої політики, високий худий чоловік в окулярах та з сивим волоссям. Біля нього сиділи четверо помічників, а позаду – стільки ж охоронців. Виглядав міністр Яґ розчавленим: ще вчора він мав усе, щоб закінчити війну на шарґанських умовах, тепер же його імператор мертвий, країна кипить від боротьби політиків, що прагнуть прийти до влади, військо деморалізоване – марцарен переміг.

Біля вікна нервово ходив губернатор Гауліф – товстий коротун з великою лисиною.

Шелла вклонилась присутнім і сіла за стіл. Губернатор склав руки на череві, широко усміхнувся і гучно промовив:

- Раз усі зібрались, пропоную традиційно почати переговори з хорошого обіду, м? Заносьте їжу!

Шелла ненавиділа усі ці безглузді архаїчні традиції. Але політика є політика.

Розділ 2. Людяність, мир та інші ілюзії...

Сімнадцять партизанів, сумних та мовчазних, після трьох годин походу коридорами вийшли до широкої підземної зали. Вони йшли повз ряди кам’яних столів, обходили високі дерев’яні шафи, роздивлялись дивовижні настінні малюнки.

Отіс глянув на один зі столів і поклав руку Рудсу на плече:

- Скажи мені, що це, була кімната для оргій, га?

Рудс різко скривився:

- Це розподільча зала, - пояснив він. – Сюди зносили всю малечу, і кожну дитину прираховували до якоїсь юлу.

- Юлу?

- Ну, ви б назвали це кастами. А тоді чаклуни починали обробляти дітей магією, щоб ті краще підходили своїм юлу. Лісорубам, наприклад, нарощували додаткові м’язи, лишайникових фермерів робили витривалішими, мізковиків робили розумнішими. Втім, велику частину дітей лишали без магічної обробки.

- І як саме обирали цих нещасних? – втрутився Рейб.

- Нещасних? – Рудс засміявся. – Та вони були щасливцями – вони входили до юлу плодовитості. Діти з інших юлу втрачали здатність до статевих стосунків – побічний ефект магічної обробки.

- Фу, бляха, ну і дикунами був твій народ, - Отіс тепер інакше дивився на кам’яні столи. – Вони магічно кастрували дітей! Дика культура! Варварство.

- Глянь на це місто, Отісе. Хіба варвари могли спорудити таке. Мій народ раніше був дивовижним…

- Варварським.

Рейб, не витримавшись, зупинив їхню суперечку:

- Маргути були варварами. Але були і дивовижними. На цьому закінчимо.

Загін підійшов до металевої драбини, оздобленої позолоченим візерунком. Драбина вела до стелі, де розташовувався невеликий люк. Зачинений, звісно. Під магічним замком.

Рейб хиже усміхнувся:

- Отісе!

- Трясця, - відповів маг і поліз драбиною в гору. - Роботи тут не на п’ять хвилин, так що займіть про всяк випадок хороші позиції. Думаю, півники уже пруть коридорами сюди.

Рейб жестом віддав наказ, партизани поховались за кам’яними столами - по два за кожним, аби один міг вести вогонь, поки інший перезаряджає рушницю.

- Ну, враховуючи те, скільки часу їм треба було, щоб звільнити прохід, - вголос подумав лідер, - вони десь на півгодини від нас відстають.

Рудс, уже сидячи за столом, заперечив:

- Ще десь хвилин на десять їх мали затримати їркени.

- Байдуже - тримайте під прицілом входи до зали. Їх більше, але усім натовпом вони не вибіжать з таких вузьких коридорів. Рудсе, що там, за люком?

- Внутрішній двір міста, - відповів нащадок маргутів. - Тобто, відкрита штучна галявина. Тобто, під відкритим небом, але з усіх боків оточена горою. Там є храм, в якому ми зможемо закріпитись. Туди дійде сигнал телепата зі сповіщенням про мир.

- Це якщо вони вже домовились, - хрипло сказав Отіс, вимальовуючи щось на кам’яній ляді.

Партизан, що носив на плечах телепата, обережно посадив його за один зі столів, а сам також дістав зброю і прицілився у лівий вхід. Так вони і сиділи: маг намагався розчаклувати ляду, стоячи на високій металевій драбині, а шістнадцять рушниць завмерли, направлені на тунелі, з яких може прийти смерть.

***

Орсон Яґ мовчки роздивлявся листа, в якому перераховувались усі умови, за яких Марцарен готовий підписати мирну угоду з Шарґаном. Очі міністра бігали від рядка до рядка і назад так, ніби він обдумував кожне слово. Хоча очевидно було, що вибору він не має - продовження війни уб’є Шарґан остаточно.

Шелла так само мовчки спостерігала за цим процесом. Губернатор нервово потирав пальці - він теж знав, що все, по суті, вирішено.

Яґ підняв очі і тихо-тихо запитав:

- “Звільнити від окупації Лоденс, Халігію і Танкарин”? По-перше, це не окупація - народи цих земель підтримують Шарґа…

Шелла грубо перебила опонента:

- Ці умови не обговорюються.

- Давайте не будемо сваритись і перебивати одне одного, - знервовано сказав губернатор. - Ми ж цивілізовані люди.

- Ці “цивілізовані люди”, губернаторе, кров’ю і брехнею загарбали вісім народів. П’ять з них уже настільки “прижились”, що не бажають незалежності - вони втратили себе, розчинились у паразитичній шарґанській культурі. Нехай, їх ми не чіпатимемо. Але ті три, що ще мають шанс на порятунок, ми витягнемо з імперських лап.

Яґ зітхнув, але не відповів. Губернатор також не коментував ситуацію - він боявся образити одну зі сторін, адже його країна торгувала як з Марцареном, так і з Шарґаном.

- Ось у чому проблема імперій з культом особистості, - уже відкрито насолоджуючись перемогою, продовжила Шелла, - все тримається на авторитеті однієї людини. Варто вбити її, і країна просто закипає від внутрішньої нестабільності.

- “Відповідно, партизани, що на тих землях відстоюють сувернітет своїх країн, припиняють вважатись злочинцями і приходять до влади”, - продовжив читати Яґ. - Ви серйозно? Ці бандити, що з лісів налітають на наших, не знаючи чесного бою, отримають владу? Ті бандити, що підірвали імператора, стануть керувати країнами?

- Не зображайте подив, міністре, - усміхнулась Шелла. - Ви ж знали, що ми вимагатимемо цього.

Міністр Орсон Яґ встав і вклонився. Начепив на обличчя найбільш офіційну свою усмішку і уже зовсім іншим, офіційним тоном промовив:

- Що ж, запропоновані Марцареном умови дуже жорстокі й невигідні нам. Але воля Шарґану до миру настільки неосяжна і безмірна, що ми готові піти на ці жертви, аби зупинити те безглузде кровопролиття, що керує зараз світом.

Шелла задоволено відкинулась на спинку стільця. Губернатор спочатку ляснув себе по череву, а тоді заплескав у долоні:

- Чудово-чудово, я дуже-дуже радий! Принесіть папери і телепатів - підпишемо всі папери і розішлемо повідомлення про мир!

Шелла і Яґ дивились одне на одного так, ніби миром і не пахло.

***

Сімнадцять партизанів чекали уже більше, ніж півгодини. За цей час мимоволі трохи розслабились і розговорились. Отіс, стоячи високо на драбині, іноді гучно лаявся. Старий вусатий партизан годував з ложки телепата. Рейб та Рудс досі обговорювали маргутську культуру. Іноді свої п’ять копійок вставляв і Отіс, але з його висоти було складно чути всю розмову.

- Ти ж розумієш, я не упереджений, - продовжував Рейб. - Ви мали чудову архітектуру, гарну музику! Ваші орнаменти - це щось неймовірне. Але якось тут все… Жорстоко, ні?

- О, - Рудс замріяно глянув на оздоблені ритуальні інструменти, - знав би ти, як помиляєшся. У моїх предків була єдність, якої ми не маємо. Маргут ніколи б не пішов проти жителя свого міста. Ні заради кар’єри, ні заради багатства. Ми працювали тільки заради процвітання свого міста.

- А тоді прийшли ми, - крикнув Отіс, - і показали, що не обов’язково так жити, що можна бути самозакоханими і егоїстичними гівнюками. І вся ваша утопія впала.

- Так, ви заразили нас егоїзмом, - погодився Рудс.

- Ну, - сказав Рейб, - вашій культурі не вистачало егоїзму, нашій - людяності.

- Маячня це все, - Отіс гучно фиркнув. - Людяність, ага. Людяність - це ілюзія, а все, що ми вважаємо альтруїзмом - просто інша форма егоїзму.

- Ні, - лідер загону заговорив гучніше, - не маячня. От історія: був я у Торлі. На їхньому столичному вокзалі мав зустріч з марцаренським агентом, що передавав нам завдання. Було це два місяці тому, здається.

- Почалось, - Отіс засміявся. - Готуйся, Рудсе - він тобі зараз розкаже про голуба.

- Так, про нього. На сходах біля входу я побачив голуба. Хворого, кволого. Він не те щоб не вмів літати - навіть ходити ледь міг. Я дивився на те створіння і думав: які у нього шанси на виживання? Чи хтось його прихистить? Навряд. Скоріше за все на нього взагалі не звертатимуть уваги. І рано чи пізно хтось з абсолютно байдужих людей наступить на нього, чи навіть спеціально вдарить - і птах помре. Були б ми трохи людянішими - все було б інакше. Ось він, показник - доля хворого птаха у натовпі. Всі ми раді допомогти своїм близьким, іноді навіть своїй країні, але це тому що близькі люди мають для нас якесь значення, а для когось - і країна. А от допомогти тому, до кого тобі, насправді, байдуже - оце уже ознака того, що я називаю людяністю. Маргути до Переселення були саме такими. А ми їх зіпсували.

- І правильно зробили, - сказав Отіс. - Виживає найсильніший. Природній відбір культур. Оп, поїхало!

З неймовірним скрипом ляда відкинулась і до зали увірвалось яскраве сонячне світло.

- Ну, бляха, нарешті, - радісно крикнув маг. - Позачиняли тут все, хрін пролізеш.

- Ти ж казав, що вони аматорами були, - в’їдливо процідив Рудс.

- Так і є, але ам…

Отіса перебив звук пострілу. Куля розірвала щелепу чаклуна. Вся нижня половина його обличчя перетворилась на багряне місиво. Ще пару секунд маг дивився на своїх товаришів шокованим поглядом, а тоді впав з драбини прямо на один з кам’яних столів.

- Вогонь по півнях! - гаркнув Рейб.

Ось тоді почалася справжня стрілянина. Партизани стріляли по коридорах, де раз-у-раз виринали силуети гвардійців. Шансів піднятись драбиною тепер не було - кожен, хто туди полізе, стане легкою мішенню. З іншого боку.

- Це нічого, - сказав Рейб, - тримайтесь, хлопці. Сигнал про мир зможе пройти, якщо ляду відкинули - головне дожити до того.

Рудс хутко схопив свій медичний набір і перебіжками між столами кинувся до Отіса. А втім, уже на відстані трьох столів до нього санітар зрозумів, що чаклун не дихає.

Прямо над головою Рейба просвистіла куля. Він різко відкинув рушницю, вихопив револьвер і зробив три постріли у бік входу до зали. Одна з куль таки настигла гвардійця. Шарґанці часто влучали в кам’яні столи, тоді кулі іноді відбивались від поверхні, що робило перестрілку ще хаотичнішою.

Вусань, що ще дві хвилини тому годував з ложки телепата, впав з простріленою головою. Рудс спробував проскочити між столами, щоб допомогти пораненому, але отримав кулю в плече і з криком повалився на підлогу.

А тоді усе затихло. Гвардійці припинили вогонь.

Рудс катався по підлозі, стогнучи від болю. Рейб обережно підповз до телепата, той тихо-тихо шепотів:

- Оголошення про мир між Марцареном та Шарґаном, а також про незалежність Лоденса, Халігії та Танкарина... Шарґанський імператорський парламент визнає самостійність цих країн, а також офіційно передає владу організаціям спротиву… Нехай панує мир та процвітання… Деталі мирного договору: сторони зобов’язуються…

- МИР! - закричав Рейб. - Мир! Не стріляти!

Очевидно, гвардійці так само вислухали свого телепата, бо тепер невимовно раділи. Рейб нарешті вийшов з укриття, випрямився і пішов у бік гвардійців:

- Більше немає сенсу воювати!

Партизани почали підніматись, сміятись, кричати.

Один з гвардійців, худорлявий високий юнак, вийшов на зустріч Рейбу. На мить усім здалось, що вони потиснуть один одному руки, але тоді юнак вихопив револьвер і вистрілив Рейбу прямо в обличчя.

***

Шелла уже виходила з палацу, коли до неї знову заговорив Орсон Яґ:

- Ви ж розумієте, що ми помилували тільки тих партизанів, що знаходились на території своїх країн. Ті загони, що воювали проти нас на нашій території, все одно будуть розстріляні як злочинці.

- Ваша маленька помста, міністре?

- Закон, - відповів Яґ, а тоді самовдоволено додав: - Міністре.

- Нехай так, - Шелла вклонилась на прощання. - Мир того вартий.

- Мир, люба моя - то ілюзія, - зовсім іншим тоном сказав шарґанський міністр. - Його ніколи не буде. Навіть коли ми не стріляємо одне в одного, ми воюємо. Не тільки між країнами, а й у межах однієї держави. Навіть однієї родини. Мир - ілюзія. Штучний стан, придуманий для того, щоб підготуватись до війни. Перехідний період між війнами. Тому що ми ніхто без конкуренції, без домінування, без перемог. Це природній відбір культур, пані Овденс. Наша імперія зрозуміла це раніше за будь-яку іншу країну, тому і є тепер найбільшою державою на континенті.

- Але ж тепер уже трохи менша, правда? - підколола його Шелла. - Мінус три провінції. І мир, у який ви не вірите. Це означає, що ваша войовнича культура у цьому відборі пограла.

- Скажете про те, наскільки справжнім є мир, тим партизанам, яким ви його пообіцяли. До мене дійшла інформація про те, що прямо зараз наші гвардійці розстрілюють ту партизанську банду, що вбила імператора.

Шелла пішла до виходу. Особиста охорона крокувала з нею в ногу.

- Знаєте, як ваших гвардійців називають у інших країнах, пане міністре? - сказала пані Овденс, уже не озираючись.

- Що? - перепитав Яґ.

- Півниками. Ми називаємо їх півниками. Це через дебільні пафосні костюми і таку ж дурнувату пафосну філософію.

***

Хтозна, скільки партизанів лишались живими. Рудс усе ще лежав на підлозі, тримаючись за плече. Усі його товариші, окрім безіменного телепата, були або мертвими, або пораненими. Гвардійці ходили між тілами партизанів, добиваючи тих, що ще дихали. Один з них, той самий, що застрелив Рейба, став над Рудсом і промовив шарґанською:

- Твій колір шкіри… Ти маргут, так?

У відповідь Рудс тільки стогнав від болю.

- Радієш тому, що помреш у місті своїх предків?

Гвардієць дістав револьвер, присів і приклав дуло прямо до щоки Рудса.

- Радієш миру?

Звів курок.

- Як там вашою мовою? Нім… Радієш “нім”, маргутська паскудо?

Біль минув разом з пострілом, і то був останній постріл у лоденсійського партизана в історії.

Епілог

Шелла крокувала привокзальною площею, гучно вибиваючи ритм підборами по бруківці. Біля вокзалу ходило багато безпритульних, злодюг, алкоголіків. Жандарми, що постійно патрулювали цей район, уже не звертали на подібне уваги. Пані Шелла Овденс знову зауважила, що скоро на цю країну чекає велика-велика революція. Не завадило би бути готовими до цього і вчасно скористатись. Може навіть самій підштовхнути їх до повстання? Ні, поки ні. Рано.

А тоді вона задумалась про те, що замість того, щоб радіти миру, уже планує революцію в чужій країні. Ось що мав на увазі Яґ, коли говорив про мир. Шелла похмуро глянула на безхатьків. Чи зможе вона зробити мир справжнім? Не ілюзією, не періодом підготовки до нової війни. Справжнім.

Вона йшла сходами вокзалу, коли помітила, що у одного з безпритульних є улюбленець - хворий голуб. Шелла навіть зупинилась, щоб роздивитись їх. Птах виглядав кволим, але близьким до одужання. А безпритульний, брудний і бородатий, ділився з голубом хлібом. І від того виглядав неймовірно щасливим.

Якусь мить Шелла спостерігала за ними, і це підняло їй настрій. Задоволена і сповнена планів, вона пішла далі.

Додому. Щось міняти. Назавжди.