Я - книга

Я – книга. Мабуть, років зо двісті назад це звучало б абсурдно або, як мінімум, незрозуміло. Але сьогодні, у двадцять п’ятому столітті, у цій заяві немає нічого дивовижного чи незрозумілого. Он нас скільки таких на вітрині книгосховища. А ще скільки на полицях шаф… Незліченні ряди невеличких плиток. Здалеку, мабуть, ми таки трохи схожі на паперові книги древності. Але це тільки здалеку. Насправді ми не складаємося з картонних обкладинок та паперових аркушів з надрукованим текстом, і нас неможливо відкрити, як древню книгу. Ми – маленькі пласкі коробочки, начинені мікросхемами.

Отже, я – на вітрині. В нашому книжковому середовищі вважається, що знаходитись тут престижніше і цікавіше. Можна споглядати за вулицею. За зміною дня і ночі, погоди, пір року. За стеблами трави, які пробиваються крізь шпарини між бруківкою. За жовтим листям, яке, опадаючи з дерев, опиняється під владою вітру. За банальними горобцями, які звили гніздо на найближчому дереві. Під час білкового життя якось не звертав на них уваги. Часу не було, напевно. А зараз, як то кажуть – «пробило», камер не можу відвести. Чи то може такий психологічний фокус: усвідомлення значимості білкового життя після оцифрування особистості. Хтозна, можливо, доживу до часу, коли люди навчаться не тільки в мікросхеми себе переселяти, але й в тих же горобців, наприклад, чи собак. Було б пізнавально, мені здається. Був би живим, то годував би їх. Колись в дитинстві, пригадую, ми в школі годівниці майстрували. Здається, вішали ті девайси на дерева. Шкода, але моменти дитинства майже зовсім стерлися з пам’яті.

На мою думку, припадати пилюкою на полиці, в цілому, нічим не гірше, аніж припадати пилюкою на вітрині. Все, що відбувається за товстим броньованим склом чудово видно з вебкамер. Навіть краще, аніж з власної камери. Мабуть, то один з комплексів, який виникає після цифрування особистості. За принципом «своя сорочка ближче до тіла». Іншими словами, побачене власною вебкамерою сприймається значно ріднішим від переданого з глобальної мережі «вебок». А може й просто хочеться бодай якось виділитися з-поміж сотень тисяч схожих на себе. Бажання бути першим, дух конкуренції – це так по-людськи.

Люблю споглядати за смертними, тобто людьми, які іноді проходять повз книгосховище. Особливо за дівчатами. Після того, як вони зникають з поля зору моєї камери, перемикаюся на вебки та переслідую їх ще деякий час. Здається, це почуття називають ностальгією. Деякі люди зупиняються біля вітрини. Роздивляються, а книги, як можуть, привертають до себе увагу: посміхаються найкращими світлинами, підморгують, генерують примітивні написи на кшталт «Завантаж мене – не пожалкуєш». Як діти малі. Я колись теж мав таку слабкість: до дітей посміхався своєю дитячою фотографією, панянкам підморгував юнаком, на старших дивився уже зрілим чоловіком, а іноді й в образі мудрого старця показувався. Та зараз перестав бавитися в ці ігри. Звісно, рейтинги завантажень – штука важлива. Якщо ніхто не завантажуватиме, то можна і місця на вітрині позбутися, переселитися в тисняву полиці. Колись мене це лякало, але час, як відомо, добрий лікар і він вилікував мене від цієї фобії. Багато з сусідів по вітрині зовсім не цікавляться тим, що відбувається за вікном. Більшість поглинута спілкуванням у мережі – висять у різноманітних чатах та форумах. Найоригінальніші цікавляться екзотичними речами: хто мандрує небаченими за білкового життя просторами Землі, а хто і за космосом спостерігає, не покидаючи рідної полички.

Незважаючи на те, що ані на вітрині, ані в мережі жодної реклами для підвищення уваги до своєї персони я не роблю, мій рейтинг упродовж останніх десятиліть не те, що не знижується, а навіть і зростає. Може тому, що я був доброю людиною. Чомусь добрим людям у всі часи називати себе «добрими» вважалося моветоном. Відповідно, після цифрування особистості я став, хочеться вважати, доброю книгою.

Можливо, причина людської цікавості до старих книг у зовсім іншому. Пам’ятаю – сам, час від часу потрапляючи на кладовища, старався знайти найстарші поховання, та ще подумки рахував, скільки покійні прожили. При чому розраховував тривалість життя не тільки близьких чи знайомих, а й  зовсім чужих, невідомих мені людей. Навіщо то було робити? А коли цифра виходила велика, відчував якусь ніби повагу до померлого. Якась така легенька форма некрофілії була у мене колись, а в моїх читачів є зараз.

А може, причина цікавості людей набагато банальніша, і полягає в  тому, що в білковому стані прожив я довге життя, пережив багато усього різного. Є про що розказати. Крім того, згоду на цифрування, на перетворення в книгу дав у числі перших тисяч. Це зараз усі сховища завалені людьми-книгами. Лише в нашому магазині, мабуть, кілька мільйонів нас. Тобто, як не крути, маю деяку історичну цінність.

Ех, знати б наперед, що життя так повернеться. Якось підготувався б. Щоденник завів хоча б. Не кажучи вже про те, що можна було б і набагато цікавіше життя прожити. А то все чогось боявся, або, кажучи науково, – комплексував. З іншого боку, прогалини старечої пам’яті та нестачу пригод можна успішно компенсувати додаванням вигаданих фактів та подробиць. За принципом старого бородатого ще в часи моєї юності анекдоту. Коли старезний Абрам приходить до лікаря і просить допомоги. Оскільки Мойша розказує, що в свої 82 ще «може», а сам Абрам в сімдесят з «гаком» уже має з тим, «м’яко кажучи», проблеми. На що лікар резонно відповідає: «Мойша каже, – то й  ви кажіть!». Ото ж і я не цураюся приповісти та прифантазувати.

Хоча… Скільки побрехеньок про свої пригоди та подвиги не вигадуй, скільки читача за носа не води, а себе, рідного, не обманеш. Мабуть, все ж не так прожив, як було треба, як було можна. Десь протупив, десь полінувався, когось образив, а десь і взагалі – вчинив підлість. Ось що мене муляє. Не ця, з дозволу сказати, реальність, з її смертельними стабільністю та одноманітністю. Хоча вони теж вартують окремих роздумів. Болить мені моє марно прожите життя. І це, мабуть, єдина, хоч і зовсім не нова думка, яку я стараюся повідати читачам. Пам’ятайте, що життя одне і старайтеся його прожити гідно. Щоб потім не брехати та не фантазувати, розповідаючи про нього. Багато хто, прочитавши ці тривіальності, – далі не читають. І не тому, що одразу зрозуміли, усвідомили та негайно побігли виконувати. Просто це так характерно для людей: вважати себе розумнішим за інших та, відповідно, не прислухатися до мудрих порад. Якби це було неправдою, то історія людства була б переписана радикально. Адже всі моральні інструкції були сформульовані ще в далекій древності. Та що з того, кожному цікаво самому пізнавати, як співав класик, «емпірічєскі разлічні сторони життя». І тут же продовжував: «Hе диво то, же прозаїческі закінчилась любовь твоя».

Слід завважити, що, зазвичай, не тільки любов закінчується прозаїчно, а й саме життя. Що ж, такі ми є – люди-тварюки. Чи тваринки. За звичкою все ще зараховую себе до людей, хоча, напевно, це стверджувати так досить дискусійно.

«Отака-то екзистенція, малята!», – як казав уже й не пригадаю, хто – чи то Конфуцій, чи то дід Панас.

Гм, а може ще раз повторити. Наскільки я пригадую, повторення – це досить ефективний педагогічний прийом, який покращує сприйняття інформації. Хоча, як свідчать безліч історичних прикладів, при засвоєнні моральних цінностей він зовсім не діє. Однак, все ж: люди, будьте людьми! Живіть гідно. Любіть одне одного, і все таке.

І що, ви ще й досі читаєте? Стільки тисяч знаків тексту і жодного сюжету, жодної інтриги. Тобто, нічого з того, за що цінують книги читачі. А навпаки, суцільні повчання та моралі, від яких «нормальні» читачі втікають, як чорт від ладана. От був би я живим, я б на такі дурниці, як читання книг, свого часу не витрачав. Тільки кінофільми. Жартую. Насправді, з моєї теперішньої точки зору, – якщо дивитися на світ з іншого боку обкладинки, –то існує безліч набагато цікавіших та приємніших занять, аніж читання.

ЕПІЛОГ

Х-у-у-у-х! Здається цього разу пронесло. Уникнув останнього попередження та вимкнення на 50 років. Не сказав жодної єресі.  Принаймні, тепер можна відірватися. Все одно програма-сканер швидше, аніж за п’ять років не перевірятиме зміст моїх думок. І при перевірці неглибоко копає: на глибину одного року – не більше. Як я її… Про квіточки, про пташечок, про дівчат в міні-спідницях. Добре, що оцифрованих не нудить, – був би білковим, то від таких речей знудило б стовідсотково.

Хоча у вимкненні нічого насправді жахливого нема. Не відчувається розрив у часі. Раптом зображення зникло і тут же воно з’явилося, тільки в календарі дата на 50 років пізніша. Ніяких тортур чи неприємних відчуттів. А життя по той бік майже не змінилося.

Тепер головне – ключових слів не вживати, типу … Та ні, краще не ризикуватиму. А що ж я хотів такого сказати? Думаєте – на кшталт того, що: «Люди, читайте уважно весь договір з фірмою, яка оцифровуватиме вашу особистість.  І навіть текст, набраний дрібним шрифтом, який на старості без лупи прочитати неможливо. Ото ж – купіть лупу і читайте! Уважно-преуважно вичитуйте все що вам пропонують підписати». Я от теж свого часу на радощах «підмахнув» не читаючи. А там і пункти про зобов’язання не піддавати сумніву репутацію фірми-транслятора.

Звісно, уважне читання договору на оцифровування важливе. Але не за це я вже одну п’ятдесяточку років «відпочив. За намагання дестабілізації суспільства постраждав. І що вони називають суспільством? Яке з кладовищ? По цей бік вітрини чи по той? Хіба це нормально, що живі люди бояться через дорогу в непозначеному місці, чи на червоне світло перейти? Нормально, коли на вибори явка сто відсотків? Люди перестали спілкуватися один з одним без зайвої необхідності. Адже це ризик образити іншого та, знову ж таки, не потрапити  до кола оцифрованих. Тюрми давно закриті, про злочини та злочинців забуто.

Невже там, за вітринами, – живі люди? Швидше – стадо. Живуть, як вівці. Дім – робота. Кошара–пасовище. І мета банальна: тільки б не порушити чого-небудь. Інакше ж фірма-цифрувальник контракт не підпише. Навіщо соціально неблагонадійних цифрувати?

Те, чого не змогли добитися релігії та революціонери, без особливих зусиль досягли фірми-цифрувальники людей.  Ідилія. Мрія утопістів збулася. Але, на мою думку, по той бік вітрини те ж саме кладовище що й на полицях. Хто б сподівався, що реальна перспектива, хоч і оцифрованого, безсмертя може так змінити поведінку людей. А крім вічності в «цифрі» гріє людей можливість в майбутньому знову в білкове тіло переселитися. Коли технології відповідні винайдуть. Але це вже зовсім інша історія. Можливо їх уже навіть і винайшли тільки для дуже обраних. Якісь такі слухи мережею циркулюють.

Ех, небагато нас залишилося, – тих, котрі пам’ятають інше людство. Людство – веселе і безтурботне. Людство кострубате і різнокольорове. Людство з праведниками і грішниками. Людство, яке жило – шукало і знаходило, кохало і ненавиділо, творило добро і грішило. Де тепер воно?

Чи може це тільки моя невиліковна старомодність? Нездатність правильно оцінити прогрес суспільства. Старечий маразм. Не знаю. Я от картаю себе – що десь не дожив, десь полінувався, недопрацював за білкового життя. А про що сучасні оцифровані згадуватимуть?