Я і Я

Прокинувся від брязкоту посуду. Хтось хазяйнував на кухні. Я здивувався, а потім напружився, бо в будинку мав бути сам. Вероніка у відрядженні, ніхто вчора не приходив у гості і не залишався ночувати. Вероніка повернулася раніше? Але як? Увечері ми розмовляли скайпом і вона була у Гонконзі. Не могла так швидко прилетіти. Тоді що? Шум трохи вщух і я почав сподіватися, що почулося. Ну, з ким не буває, тим більше зараз. Я згадав про падіння гривні і аж засичав. Коли знову шум, цього разу вже безсумнівний: хтось ввімкнув кавомолку, чудовий витвір радянського оборонпрому, що ревів, наче винищувач на віражі, але каву молов добре. Пристрій подарували мені батьки, коли я вступив до інституту і починав самостійне життя. Зараз кавомолка гула в своєму звичайному загрозливому режимі бомбардувальника в піке.

Я аж похолов, коли подумав, що це злодії. Вони не помітили мене і… Дурня. Злодії шукають гроші та дорогоцінності, а не мелють каву на чужій кухні. І вони б дзвонили у двері, щоб з’ясувати, чи є хто вдома. Та взагалі вони мусили б побачити мою машину у дворі! Тобто господар в будинку! Ні, не злодії? Тоді хто молов каву? Я точно зачинив увечері двері. Та і навіть би якщо не зачинив, хто міг зайти до чужого будинку?

Нічого не розумів, потім подумав, що не мушу ось так лежати і гаяти час у порожніх гаданнях, хто б це міг бути. Треба підвестися і подивитися, бо це мій будинок! Мій! Я підхопився, був одягнений, у джинсах та светрі, бо ж ліг увечері просто подивитися кіно, відволіктися, а потім чомусь заснув. Підійшов до шафи, по дорозі ледь не перечепивши пляшку бурбону і келих. Випив вчора майже половину! Багатенько. Відсунув шафу, за нею була схованка. А в ній шабля. Вірніше козача шашка зразка 1904 року. В мене вона опинилася випадково. Сусід займався пошуком раритетів на місцях колишніх боїв. Ходив з металошукачем лісами та ланами, щось все нишпорив. Кажуть, непогано заробляв на раритетах, але якось продав знайдений «наган», а той виплив у стрілянині, почалося слідство. Сусід, мабуть, відчував, що до нього ось-ось прийдуть, то вирішив сховати те, що могло бути протизаконним. Сховав у мене під сараєм, мені і слова не сказавши, а вночі сусіда арештували. Провели обшук, нічого не знайшли. Знайшов я, коли вранці вийшов полити газон і побачив на ньому цю шашку. Потім знайшов і всю схованку. Шашку залишив собі, а все інше сусід забрав, коли повернувся з СІЗО. Про шашку нічого не питав. Я теж мовчав, наче нічого не знаю. Залишив її для самозахисту. Ну і сподобалася вона мені, я любив думати про її бурхливу історію, скількох господарів вона змінила.

Тепер ось пішов з шашкою до кухні. Я – мирна людина і я завжди намагаюся уникати конфліктів, але ось зараз хтось господарював у мене в хаті. Можна було б викликати міліцію, але що я їм скажу? Що хтось невідомий у кухні? А що як, це хтось знайомий? Ну якийсь дивний збіг, чи я щось забув? Ні, подивлюся сам. Я ж фізично сильний чоловік, з гострою шашкою у руках, чого мені боятися?

У кухні заграла музика. Там лежав планшет, підключений до колонок і хтось поставив мій плейлист. Я завжди слухав музику, коли готував каву. Раніше читав новини, але останні тижні припинив, бо тільки засмучувався. Краще слухати музику. Ось зараз грала Little Boots - моя улюблена співачка. Я зазирнув на кухню. Якраз запрацював міксер. Ним я завжди змішував яйця, молоко та борошно для омлету. Хтось у моїй  кухні молов мою каву, слухав мою музику, робив мій омлет. Якого біса? Я роздратувався, забіг до кухні, але забув, що кахель там досить слизький. Ноги були в шкарпетках, поїхали і я гепнувся. Хоч шашку не випустив з рук, підхопився і побачив чоловіка у халаті. У моєму халаті! Високий, з зайвою вагою, світлим волоссям. Він скрикнув з переляку, підстрибнув, сам поточився, ледь не гепнувся, а потім схопив сокирку для м’яса, що висіла на стіні під шафами з посудом.

- Ти що тут робиш? – я починав це речення криком, а закінчив майже пошепки. Вирячився на загарбника, а він на мене. Ми стояли і дивилися один на одного. Подив, жах, нерозуміння, все це накочувало хвилями. Я хапав повітря ротом і відчував, як гупає кров у скронях. Я не розумів, як це все сприймати. У мене не було досвіду таких ситуацій. Завжди те, що я бачив, могло існувати. Жодних тобі літаючих тарілок, привидів чи духів. Але ось зараз переді мною стояв я. Не просто я, а я у моєму халаті, в моїх капцях, з моєю сокиркою для м’яса. Я. Точнісінький я. Завжди подобався собі, часто роздивлявся у дзеркалі, здавався гарним. Так, чортова зайва вага, але високий зріст, широкі плечі, обличчя з правильними рисами, голлівудська посмішка, блакитні очі, пшеничного кольору волосся. Я був гарний, подобався жінкам і знав про це.

Але я не знав, що відбувалося зараз. Чому у моїй кухні стояв інший я! Інший не в тому сенсі, що чимось несхожий, ні, навпаки повністю ідентичний! Але навіщо він? Є я. Людина мусить бути одна! Братів-близнюків в мене не було. І ось тепер я стояв переді мною. І так само здивовано та перелякано вирячився на мене. Ми далі мовчали, бо не знали, що сказати. Він опустив сокиру. Я шашку. Ще стояли, потім змушені були говорити.

- Ти хто? – ви не повірите, але ми сказали це водночас. І засміялися. Ну бо це виглядало смішно. Засміялися теж разом. Я підняв ліву року. Хотів перевірити, чи не будемо ми тепер робити все синхронно! Уявіть, якби так трапилося! Один би щось робив, а другий в ту ж мить повторював! Тіло і тінь! Він теж підняв ліву руку. Мабуть, щоб подивитися на мої руки.

- Залиш її. – ми сказали це разом. Це був тупик. Ми думали однаково і діяли однаково. Він різко присів, а я підстрибнув.

- Ну слава Богу! – сказали ми водночас. Потім вилаялися, бо це вже був якийсь цирк. Вилаялися удвох, але вжили різні лайки. Хоча всі ці лайки я час від часу вживав.

Ми дивилися один на одного, боялися поворухнутися, щоб не почати далі мавпувати один одного.

- Треба сісти. – сказав я.

- Кави? – спитав він.

Ми посміхнулися. Ми таки були трохи різні і хоч це тішило.

- Кави. – сказав я.

- Добре. 

Ми обидва потяглися до турки. Уважно подивилися один на одного. Родимка на шиї, слід від вітрянки, прихований вусиками, прищ на щоці, маленька зморшка на лобі. Я знав всі деталі мого обличчя і вони були в наявності. Але не тільки в мене, а і в цього чоловіка. Ми узялися за турку. Хто варить каву, той господар у хаті. І ми не збиралися поступатися. Кави вже не хотілося.

- Треба поговорити. – ми сказали це хором. Мені здавалося, що я ледь-ледь, на мілісекунду, випереджав його, але я не був впевнений. Він, здається, теж.

- Сядемо. – і це ми сказали разом. Подивилися на стіл. Он де мій улюблений стілець. Ми пішли до нього і узялися удвох. Скривилися, бо кожен сподівався, що інший схибить і вибере не той стілець. – Залишимо його.

Залишили, сілі на інші стільці, навпроти один одного. Він досі тримав сокиру, а я шашку. І це трохи напружувало, бо породжувало спокусу швидкого та простого рішення. Немає людини – немає проблеми. А тут не просто людина, тут така сама людина, клон, копія.

- Покладемо на буфет. – ми продовжували розмовляти однаково. Добре хоч зброя у нас була різна. Поклали її на буфет, повернулися за стіл. – Хто ти? – як можна здогадатися, ми спитали одночасно. – Монетку? – і це ми разом запропонували. Він був у халаті, монеток у нього не було, я почав порпатися у кишенях джинсів. Помітив крапельки бруду. Відлига, все тануло, було брудно. Він уважно придивлявся до штанів, скривився, бо впізнав мої улюблені джинси. Чого це я в них заснув? Зараз це було неважливо. Я знайшов монетку, поклав її на стіл. – Герб. – це ми теж сказали удвох. Нервово посміхнулися. – Камінь, ножиці, папір. – і це ми сказали разом. – Добре. – обидва кивнули.

Почали викидати на руках. Папір-папір, ножиці-ножиці, папір-папір, камінь-камінь. Я вже злякався, що ми можемо грати вічно, коли він викинув ножиці, а я знову камінь. Я переміг.

- Герб. – сказав я і узяв монетку. Він кивнув. – Той, хто виграє зараз, матиме право поставити перше запитання. А той, хто програє, відповідатиме. Далі вже по черзі. 

- Я згоден. – він дивився на мою руку. Я поклав монету, це були 50 копійок, на великий та вказівний пальці. Різкий рух великим і монетка підлетіла вгору, закрутилася, впала на стіл, я притиснув її долонею, щоб не покотилася на підлогу. Ми обмінялися поглядами, я прибрав руку. Чомусь був впевнений, що виграю, але замість тризуба були цифри. Він задоволено посміхнувся, мабуть і через те, що помітив моє розчарування.

- Хто ти? – спитав він.

- Я – Федір Теницький.

- Брехня, я - Федір Теницький!

- Ні, я!

Ми підхопилися, роздратовані один одним. Добре, що поклали зброю, бо могла б трапитися біда. Постояли, трохи охололи і сіли.

- Я хочу перевірити тебе. Я задам питання, ти відповіси, потім навпаки. – сказав він.

- Добре. – кивнув я. Подумав, що це схоже на якийсь дурний сон. Може я сплю? Може це мені привиділося? Я випив увечері віскі, настрій був поганий, бо бізнесові справи були просто жахливі, може через поєднання депресії та віскі мені…

- Літо у бабусі. – сказав він. - Я переплив через річку, пішов до лісу, щоб погуляти у війну у своїй халабуді, що побудував в таємному місці. І що я там побачив того разу? – спитав він. Я перелякано подивився на нього. Що? Ти не знаєш? – він почав вже радіти.

- Чорт, я ж ніколи нікому не розповідав про це! – скривився я.

- Що ти побачив? – він теж скривився.

- Я побачив Зою, вона працювала дояркою на фермі. Зоя була гола і п’яна. Лежала в моїй халабуді. Поруч з нею був використаний презерватив. Я тоді не знав, що це таке, потім зрозумів, що то була не здута повітряна кулька.

- Лайно! – він скривився. – Як? Я нікому не розповідав про це? Як?

- Я не розповідав, я! – нагадав йому. – Тепер моє питання. – я посміхнувся. – Що мені снилося рівно тиждень тому, минулої суботи?

Це був нокаут. Бо про цей сон я нікому не розповідав. Жодній людині. Ну, тому що він був досить контроверсійним.

- Я не хочу про це говорити. – він почервонів.

- Не хочеш, бо не знаєш. – я переможно подивився на нього. – Ти не Федір Теницький!

- До мене прийшла гола та засмагла Рося і про щось говорила, а я хотів її. – сказав він тихо і мені здалося, що я зараз гепнуся зі стільця. Жодна людина на світі не могла знати про цей сон! Я нікому не говорив про нього, бо Рося була дружиною мого бізнес-партнера Семена. Я дуже цінував наші з ним відносини і в мене зовсім нічого не було з Росею. Вона була гарною жінкою, але я ніколи, навіть подумки, не блудив з нею. А тут дурний сон. Така гола і зваблива Рося, здається, у сні вона додала кілограмів, я не люблю худих жінок. Так ось, вона сиділа переді мною гола, наче й не помічала цього, щось спокійно говорила, а я хотів її. Хотів до крику, хотів, як нічого не хотів в життя. Це тривали довго і закінчилося тим, що я прокинувся. З ерекцією. Вероніка була ще вдома, ми покохалися. І все, я викреслив той сон зі свого життя, як якусь помилку. Звідки цей чоловік знав про сон?

- Якого хера? – спитав я.

- У мене точно таке запитання. – сказав він. – Тепер моя черга. – він замислився. – Як звали ту дівчину, з Москви, з якою я напився тоді у Ялті?

- Не в Ялті, а в Партеніті, на пляжі військового санаторію, куди пускали тільки увечері. Я не пам’ятаю, як її звали. У неї було татуювання на спині. Не роздивився, що саме, бо на пляжі було досить темно. Ми кохалися, а потім нас погнали охоронці, ми тікали і розбіглися. Я не знав, де вона знімала житло, наступного дня обходив весь Партеніт, але так її  і не знайшов. Мабуть, вони кудись поїхала, бо скаржилася, що у Партеніті нудно.  

- Фак! – сказав він і по його обличчю було зрозуміло, що я розповів все, як було.

Ми поставили один одному ще по кілька питань, але не змогли спіймати один одного на незнанні. Кожен з нас знав все про себе. Якісь спогади дитинства, сни, звички, страхи. Щось з цього можна було дізнатися, якщо опитати знайомих та близьких, але були такі речі, які знав лише я. Ну і тепер він. А головне ми мали однакові тіла. Не просто тіла. Навіть родима пляма на правій нозі, шрам на правому коліні, опік на спині, це коли з багаття на пляжі вилетіла розпечена жаринка. Ми були однакові і в думках і в тілах.

- Як це? – спитав він, але я теж хотів знати.

Якби просто тіла, то один з нас міг бути братом-близнюком. Ну, знаєте, як у індійських фільмах, коли зла доля розлучає близнюків, один потрапляє в багату родину, інший в бідну, а за багато років вони зустрічаються і… Але брат-близнюк не міг знати моїх снів і думок. Їх ніхто не міг знати, але ми знали, удвох.

Ми сиділи і дивилися один на одного. Розгублені і приголомшені. Потім я подумав, що от я ж можу бути впевнений в собі, що я це я! Я пам’ятаю все своє життя, роки і дні, аж до сьогодні, коли я прокинувся і зустрів у себе у кухні це опудало. І хай він не морочить мені голову! Я – Федір Теницький, я!

Ми обмінялися гнівними поглядами. Здається, він думав те саме. І обидва подивилися на зброю. Кинулися до неї. Я – нормальна людина, я ніколи не вбивав, навіть не думав про це. Якщо і бився, то лише для самозахисту. За себе я міг бути впевнений, я не скою злочин, не вдамся до насилля, але ось у цьому покидьку, який заліз в мій дім, я не був впевнений. Він трохи випереджав мене, то я просто звалив його на підлогу, ми покотилися. Я деякий час займався боротьбою, хотів зробити йому больовий прийом, але він не дався. Звільнив свою руку, ми качалися по підлозі, але сили були рівні. Я вирішив буцнутися головою. Він теж. Ми боляче вдарилися, але це нічого не змінило. Відкотилися один від одного, всілися на підлозі. Важко дихали. В мене болів лоб, здається, там буде велика гуля. У моєї копії була розсічена брова, виступила кров. Я подумав, що так ми можемо вбити один одного. Треба якось домовитися. Але якого біса? Я роздратувався. Ця ситуація нагадувала мені російську агресію. Вторглися в Україну, забрали частину територій, розпочали війну, а потім Путін каже давайте домовлятися! Цей гад теж заліз до мене в хату, одягнув мій халат, хотів залізти в моє життя і що ж мені домовлятися з ним? Чимось поступатися? У тебе є сто гривень, давай домовимося, як їх поділимо! Та ніколи!

Задзеленчав телефон. Дуже вчасно, якби не дзвінок, ми б, мабуть, знову кинулися битися. А так зупинилися. Телефон лежав біля холодильника, там я його вчора увечері і залишив. Ми підхопилися.

- Я візьму! – крикнули це разом. Подивилися, стало зрозуміло, що телефоном ніхто один одному не поступиться. Бо чий телефон, той і справжній Федір. Він все дзеленчав. Ми знову сіли за стіл. Замислилися.

- Що ти пам’ятаєш останнє? – спитали ми.

Він пам’ятав, що прийшов з роботи, налив віскі, подивився кіно «Бьордмен». Давно збирався подивитися, але не було часу, бізнес валився, намагався його рятувати. Вчора ж стало так погано, що вирішив випити і відволіктися від думок про курс та кризу. Спрацювало! Фільм його вразив, він кілька разів підводився, щоб долити віскі, потім ще лежав і думав про кіно, нарешті вимкнув телевізор і пішов до спальні, де швидко заснув. Ось тут він брехав, бо я заснув на дивані. Вже після «Бьордмена», який мене вразив, я налив собі ще віскі, попивав, думав про кіно, здається, хотів почитати рецензії на кіно, щоб порівняти і своїми враженнями, але не вчувся коли заснув. Він же казав, що почистив зуби, помазав прищ на щоці і пішов спати. І, чесно кажучи, його версія поведінки була більш схожою на те, як я зазвичай робив. Давно вже не засинав одягненим перед телевізором. Завжди знаходив сили підвестися, роздягнутися, почистити зуби. Щоправда, давно вже і справи не були такими кепськими. Я був ще не банкрот, але вже десь поблизу і не було жодних перспектив, що щось зміниться на краще. Ось тому і заснув на дивані, виснажений думками про курс і збитки. Нічого дивного. Я наче переконував себе, що в спанні одягненим на дивані немає чогось підозрілого. Це я, Федір. І тут я засумнівався. А що як я - копія, а він – оригінал? Але звідки я узявся? І для чого? І що тепер робити?

- Що ти про це думаєш? – спитав він.

- Я не знаю, що про це думати. Волів би вважати, що це просто сон, я ось-ось прокинуся і забуду про всю цю маячню, другого мене не стане, як і не було. Але біда в тому, що мені ще не снилися наскільки реалістичні сни. – я вщипнув себе за руку. – Боляче.

- Боляче. – він теж вщипнув себе. – Тобто ми не спимо.

- Не спимо. Давай підсумуємо те, що маємо. До вчорашнього вечора я був один.

- Я теж.

- Добре, сформулюємо так: до вчорашнього вечора Федір Теницький був один. Так?

- Так.

- А сьогодні нас стало двоє. – я подивився на нього. Він кивнув. Подумав, що навіть якщо я копія, я не зізнаюся у цьому. Бо що тоді мені робити? Куди діватися? Це моє життя. Принаймні я знав його не гірше за нього, то не збирався відступати. – Тобто за ніч щось сталося.

- Так розумію, що один з нас прийшов вночі.

- Або його принесли і поклали сплячим у ліжко. – додав я.

- Або на диван.

- Або на диван. – погодився я. – Залишаються два питання: як могла бути створена точна копія Федора і для чого.

- Не просто тілесна копія, але і копія свідомості. Ти ж знаєш все те, що знаю я!

- Ти теж.

Ми зітхнули. Все це в голові не вкладалося. Маячня якась.

- Вип’ємо? – спитав я. Він кивнув, підвівся і пішов до бару. – Бурбон, будь ласка.

Я слідкував за ним, бо пам’ятав, що вчора я брав бурбон з бару, але не поставив на місце, відніс до спальні, де він і мусив стояти.

- Бурбон у спальні, я вчора його туди відніс. – сказав він. – Може таки скотч?

- Добре, давай скотч.

Він приніс пляшку, я узяв келихи і лід. Він налив, випили. Він заклеїв розбиту брову пластирем. Знав, де той лежить. Я помітив, що чоловік трохи лизькає язиком келих перед тим, як випити. Я теж так робив.

- Ну що ж… - сказав він. – Це нагадує…

- Якесь фантастичне кіно. – продовжив я. – Так, дійсно нагадує. І в мене немає навіть версій для чого комусь знадобилося робити мою копію. Нехай би я був якимось видатним політиком, чи олігархом, генієм науки. Але я провінційний бізнесмен середньої руки і все.

- Мої статки ще рік тому складали десь під мільйон доларів, але тепер, після того, що сталося з курсом, я не отримаю і чверті мільйона. – він говорив про гроші зі знанням справи. - Здається, не такий вже привабливий шматок, щоб створювати мою копію. Це ж непросто, ну я так думаю. І дорого.

- Вбити було б легше. – кивнув я.

- Тоді що відбувається?

Я розвів руками, він стукнув кулаком. Випили ще, я долив. Подивилися один на одного. Знову задзеленчав телефон.

- Подивимося, хоч хто телефонує. – сказав він. Я кивнув. Ми підвелися, я подивився на екран. Це був тесть, батько Вероніки, Валентин Петрович, він колись працював в КДБ, потім в СБУ, а зараз мав якийсь таємний бізнес в Києві. Високі технології, але що саме я не знав. Ми подивилися один на одного.

- Гучний зв’язок, говоримо по черзі. – запропонував я. Він кивнув. Узяв слухавку.

- Алло. – сказав він.

- Федю, привіт.

- Доброго ранку, Валентине Павловичу. – сказав я.

- Доброго. З тобою все добре? А то я дзвоню, а ти не береш слухавки.

- Все добре. Просто заспав, субота ж. – сказав він.

- Точно, все добре?

- Точно, Валентине Павловичу, ну хіба що голова трохи болить. Перебрав вчора. Нудьгую без Нікі. – сказав я.

- Ну, не дуже сумуй, вона скоро вже повернеться.

- Так. – сказав він.

Ми ще трохи побалакали і тесть відключився. Ми подивилися один на одного.

- Треба зрозуміти, для чого робили нашу копію. – сказав я.

- І які варіанти?

- Одного з нас могли зробити в якості пробника. Просто випробовували технологію, вирішили робити саме копію Федора Теницького. Тоді нічого страшного. Але якщо копію робили, щоб замінити справжнього Федора, тоді погано. Тоді одного з нас спробують прибрати.

- Якби вони хотіли замінити справжнього Федора, вони б замінили. Прибрали б його, посадили тебе чи мене і все, ніхто б нічого не помітив. – сказав він.

- Може щось пішло не так? Непередбачуваний збій в результаті якого копія змогла втекти до того, як оригінал прибрали. І ось ми зустрілися?

- Якщо так, то нам краще не світитися тут удвох. – він кивнув на великі вікна кухні.

- Згоден. – кивнув я. – Ходімо до підвалу.

 Я не здивувався, коли він відсунув шафу і знайшов приховану ляду до підвалу, увімкнув світло і переступив першу сходинку, яку давно вже треба було відремонтувати. Він все знав. Ми спустилися. В підвалі  був газовий котел та меблі, вже не потрібні в будинку, але викидати їх не хотілося. Сіли у старі крісла, це був наш перший з Веронікою гарнітур.

- Якщо щось пішло не так, то ті люди, які виготовили копію, вже шукають її. – сказав він.

- І шукатимуть вони тут.

- Скоріше за все. Тепер нам треба зрозуміти, що робити далі.

Ми обмінялися поглядами. Мене вразила думка, що переді мною сиджу я. Наче перед дзеркалом. Я! Точно такий!

- Варіантів дій, насправді, небагато. – розвів руками.

- Так, ми ж відкидаємо якісь дикі, насильницькі варіанти вирішення проблеми. – він подивився на мене. Аби я був впевнений у тому, що є оригіналом, я б нічого не відкидав, я б вбив його, як нахабного загарбника і жив би далі. Але я не був до кінця впевненим. І я не хотів вбивати себе. Ну, тобто Федора. Навіть, якщо я не він, а лише копія. 

- Ми не вбивці. – кивнув я.

- Тоді залишається два варіанти. Перший, це спробувати жити удвох одне життя, другий – одному з нас треба піти. У будь-якому випадку ми не зможемо відкрито жити удвох, бо виникне забагато питань.

- Так, варіантів дійсно два. Але перший – нереальний. Як ми будемо жити удвох одне життя? – спитав я.

- По черзі. Один день ти живеш, як зазвичай, а я сиджу у підвалі, потім навпаки. Ніхто не здогадається.

- А що з Веронікою? – я подивився на нього, він скривився. Я теж. Бо якщо ділити життя, то доведеться ділити і Вероніку, але я занадто сильно її кохав.

- Ти правий, лише другий варіант. Я не можу погодитися ділити її з кимось.

- І хто мусить піти? - спитав я. – Просто кинути монетку? Хто програє, той і піде?

- Мені не подобається монетка. Це якийсь сліпий випадок. – він крутив головою.

- Може покер? – запропонував я. Любив грати в покер і добре грав.

- Покер, це краще. – посміхнувся він.

А я ось про що подумав. Якщо я копія, то мене ж робили з якоюсь ціллю. І, можливо, мене зробили кращим за оригінал. Принаймні щодо розумових здібностей. Я міг трохи краще прораховувати вірогідності, вгадувати думки суперника, міг мати більше шансів на виграш. Я виграю і він піде. Все залишиться, як було. І це буде добре, бо жив я непогано, навіть не дивлячись на всю цю економічну дупу, яка накривала країну.

- Пропоную обговорити умови, щоб той, хто програє, отримав якусь компенсацію. – сказав я. Удавав, що не дуже впевнений у перемозі, що хочу підстелити соломки. Насправді ж я хотів зробити так, щоб програш не був вкрай трагічним. Коли людині нічого втрачати вона стає непередбаченою.  Нехай бонуси пом’якшать поразку і заспокоять слабшого.

- Я згоден. – кивнув він.

Ми домовилися, що той, хто програє, отримає двадцять тисяч баксів з сейфу (він знав про них) та закордонний паспорт, щоб виїхати з країни. Той, хто виграє, згодом відновить паспорт, ніхто нічого не помітить.

- То граємо? – спитав він.

- Сходжу за картами. – сказав я.

- Разом сходимо.

- Вони у залі, яка добре проглядається. Краще, щоб нас не бачили у подвійному вигляді.

- Ти правий. – кивнув він.

Залишився, а я пішов. Узяв кілька колод карт і набір фішок. Подивився у вікно. Побачив на вулиці білий мікроавтобус з чимось схожим на телескоп на даху. Раніше нічого подібного не бачив. За будинком вже спостерігали? Повернувся до підвалу. Той чоловік поставив стіл, опустив лампу. Все було готово. Я розпечатав колоду карту, перемішав, він поділив фішки навпіл.

- Граємо до тих пір, поки в одного з нас не закінчаться фішки. – сказав я.

- Так.

Він зрізав, я роздав і ми почали. Карта була хрінова, але я не хвилювався.

- Подвоюю. – сказав я. Вирішив блефувати, перевірити його. Він не купився, підтримав і виграв. Дві пари, одна з них на тузах. А в мене пара паршивих сімок. – Але не розумію для чого робити копію Федора? Якби вони хотіли керувати ним, вони б зробили копію підвладною собі. Тоді б копія не втекла.

- Можливо вони поки на етапі створення точної копії. Хотіли змінити справжнього Федора на його копію і подивитися, як спрацює. А потім вже вбудувати копії в голову якийсь блок для контролю? – припустив він.

- Ну, так. Але от що могло піти не так?

- Не знаю, може якийсь збій. – він як раз роздавав. Знову відстійна карта. І далі теж. Він потроху вигравав, але я був спокійний. Ось тому зі мною і не любили грати, що я завжди був спокійний. Скільки б не програвав, я не починав панікувати. Мене не можна було легко добити, я чіплятимуся за кожну гру і легкої переможної прогулянки теж не буде. Я ще програв десь чверть фішок, спускав потроху, а потім ми зчепилися, піднімали ставки. Дві шістки лежали на столі, в мене була третя, ще на столі були сім і дев’ять. Ось ми рубилися перед останньою картою. Я думав, що у нього. Ще дві карти до стріту, що він так сміливо піднімає, хоч перед тим грав обережно. Чи дві сімкі, або дві дев’ятки, які переб’ють мій шістковий сет? А що як у нього дві хресті, якраз до тих трьох, що малися на столі? Чи в нього просто дві пари? Або він блефує взагалі з пустими руками! Я дивився на нього. Але по його, по моєму!, обличчю неможливо було розуміти, що він думає. Я продовжив торгівлю. Останнім прийшов валет. Як раз в пару до того, що в мене був. Фулхаус, я ледь помітно скривився. Потім задоволено посміхнувся, наче давав зрозуміти, що мені прийшла потрібна карта. Він мусив подумати, що карта прийшла погана, а я намагаюся удавати оптимізм. Я хотів, аби він поліз на роги, підвищив ставку, але він спасував. Побачив мій флеш і задоволено посміхнувся. Я відіграв майже все, що програв перед тим, але міг би виграти більше, якби він не відчув небезпеку і не втік, хоч мав на руках флеш.

Ми грали ще десь годину, я помаленьку общипував товариша. Коли він сказав, що сходить до туалету. Я кивнув, бо сам вже був на горі, тепер його черга.

- Подивився на вулицю. Там білий мікроавтобус, можливо за будинком вже слідкують. – сказав я. Не боявся, що він повернеться з сокирою чи шашкою. Бо у підвалі стояла штикова лопата, яка могла бути цілком незлою зброєю. – І принеси, будь-ласка, скотчу та щось поїсти.

Він пішов, повернувся невдовзі з пляшкою, свіжим омлетом і купою розігрітих магазинних сандвічів. 

- Мікроавтобус стоїть. Будинок точно пасуть. – сказав він.

Я налив віскі, їли, грали далі. Гра знову хитнулася в його бік, ми майже повернулися до рівного розподілу фішок. Я подумав, а що як ми повністю рівні? Коли мені пішла карта. Один виграш, другий, третій був чистим блефом, у мене не було навіть одної пари, а в нього було дві, але він спасував, бо подумав, що в мене стріт. Трохи роздратувався і це було добре. Його спокій мені заважав. Я грав далі і поступово заганяв його у кут. Ні, він не зламався і не здався, він намагався опиратися, але я підвищував ставки і примушував його ризикувати більше, аніж потрібно. А потім в нього трапився фуллхауз і він поставив все. Я підтримав. Останньою картою прийшла шістка пік. До моєї трійки, четвірки, п’ятірки та семірки.

- Стріт-флеш. – я поклав карти і він залаявся. Це був гарний фінал гри, ну наче в кіно. Він скривився. Я не поспішав. Він зараз був на дні, а людина на дні – небезпечна. Він налив собі віскі. Повний келих. Посміхнувся. – Я б теж так ризикнув. – сказав мені, а потім плеснув віскі в обличчя.

В очах запекло, я нічого не бачив, підхопився, кинувся до стіни, під якою стояла лопата. Я хотів схопити її, але я ж нічого не бачив, лапав стіну, нарешті схопив держак, коли той чоловік вдарив пляшкою по голові. Я впав, не знепритомнів, намагався підвестися, але чоловік ударив ногою в голову. Я вдарився потилицею об підлогу і знепритомнів. Коли відкрив очі, то був зв’язаний по руках та ногах. Той чоловік сидів переді мною, з шашкою у руках.

- Я ж давав тобі шанс, не хотів доводити до цього! Ну от навіщо тобі треба було вигравати? Пішов би собі і жив би. Двадцять тисяч баксів і паспорт, це для копії досить жирно. – сказав він.

- Це ти копія!

- Не свисти. Я ж вивів тебе на чисту воду. Я подумав, що якщо щось дійсно пішло не так, то це мусило бути щось надзвичайне. Коли ходив до туалету, подивився на планшеті міські новини. Пожежа в приватному секторі, але там якийсь п’яниця палив у ліжку і згорів. Не те. А ось аварія на об’їзній дорозі, біля пам’ятника «Танку». Ось це те, що треба! Це ж в кілометрі звідси. Якщо по прямій, то менше. Але по прямій доведеться бігти через пустир, а там зараз багнюка. Тоді я подивився взуття. Воно було чисте. Ти, мабуть, помив. Молодець, чисто працював. Але забув про джинси. Ось, дивися. – він показав крапельки глини на джинсах. – Ти біг і забруднився. Не здогадався почистити штани. І попався на цьому.

- Я не розумію, навіщо ти брешеш? – спитав я. – Можеш же замочити мене і зайняти моє місце. То для чого брешеш? Копія хоче сама себе переконати, що вона справжня? 

- Не бреши, копія, це ти! – закричав він. - Тебе перевозили, потім аварія, ти випав з фургону і, мабуть, від удару, якось увімкнувся. На автопілоті доліз сюди. Ключі в тебе вже були, підготовлені твоїми власниками, то ти зайшов до будинку, але, мабуть, почувався погано, то ліг в залі на дивані. Проспав ніч, дозавантажився, а потім вирішив удавати, що ти справжній. Тільки Федір – це я!

- Давай, давай, переконуй себе в цьому! Але ти ж сам в це не віриш! Сам! Клята копія! Ти все одно не зможеш замінити мене! Все, що в тебе є, це я! А коли мене не стане, ти не зможеш жити сам! Ти знаєш, що я думав раніше, але ти не знаєш, що думати далі! Ти прочитав половину книгу і знаєш її, але ти не зможеш написати другу половину! 

- У якій ніздрі я копирсався, коли дивився вчора «Бьордмена»? – несподівано спитав він.

- У лівій.

- Ага, попався! Я копирсався у правій! У правій!

- Ти брешеш, бо не можеш знати. Копирсався ж я, а не ти. Ти був ще непритомною копією. – посміхнувся я. – Ти – ніхто і дуже швидко це зрозумієш! Бліда копія!

- Ні, я це пам’ятаю, дуже добре пам’ятаю! А ти - ні, спробував вгадати, але не пощастило!

- Ти брешеш. Ти боїшся визнати, що ти копія. Але ти копія, а я – Федір Теницький! Я!

- Пішов ти!

Удар. Шашкою. У горлянку. Темрява.