Я буду чекати...

Я пам’ятаю сліпучий спалах. А потім прийшов біль. Пекельний. Біль був скрізь і його не було ніде. Він шматував юне тіло на клаптики атомів та уривки молекул, розтягував на сотні тисяч кілометрів, стискав до розмірів нейтрино. Скручував тугими спіралями та розмазував брудними плямами. Добре, що тривало це недовго. А потім я відкрив очі, міріади палаючих очей…

***

Блякле світло затріпотіло на сріблястій обшивці яхти. Незрозуміло, як малесенька посудина для орбітальних польотів взагалі опинилася в цьому глухому закутку космосу, біля помираючої зорі, ім’я якої не значилося в жодному довіднику чи каталозі.

- Де ми?

- Не знаю. Точно не там, де хотілося, - він сумно посміхнувся.

- Бачу. Коли… - Питання важкою, гнітючою тишею повисло в повітрі.

Відповіді на нього не знав ніхто, та й, мабуть, її просто не існувало. Ніхто напевно не знав, скільки зірок народив космос, скільки поховав. Яка ймовірність того, що черговий канал веде саме на батьківщину. Скільки парсеків відділяє від домівки.

- Якби я міг відповісти.

Він давно вже втратив лік рокам, проведеним у консервній бляшанці яхти. Як часто мріяв про дім, ласкаві промінчики вранішнього сонця, зелені луки та блакитні води, соковиті чорноземи та сивочолі шпилі гір. Але невблаганна доля знову й знову грала з ним, мов піщинку жбурляючи безмежними, неосяжними глибинами всесвіту. Підсовувала чи «закільцьовані», чи надпорядкові канали, або ще якусь підлість. Вкрай рідко траплялися звичайні, від першого до п’ятого порядку, канали. Та й ті вели переважно до незаселених секторів космосу. Як часто він благав долю про смерть. Щоб канал врешті вивів до астероїдного поясу чи то надщільної хмари космічного пилу. На крайній випадок він погоджувався навіть на наднову або ж чорну діру. Певно, якимось вчинком він дуже прогнівив пані долю...

***

Ні, це щось надзвичайне. Такого просто не може трапитися! Але ж будь ласка, маємо. Щось зайве, штучне лоскоче моє тіло. Настільки чуже, що навіть і порівнянь не можу знайти. Я й гадки не мав, що таке взагалі можливо. Скільки струменить моїми жилами вітер, від самого народження, а такого не очікував. Ще й від кого? Варвари. А методи, методи… Хоч за голову хапайся. Та й схопився б, аби напевно знав, де вона знаходиться.  І що цікаво, використали усе, взяте від мене. Але ж наскільки воно відрізняється. Не гарне і не погане. Просто…інше.

Як же все таки лоскотно…

***

- Знову молишся?

- Так,  - Не розплющуючи очей відповів він, - Читаю молитву.

- Не розумію я тебе. Все одно не допоможе.

- І не зрозумієш.

- То поясни. Спробуй.

- Навіщо?

- Хочу второпати, що це тобі дає.

- Надію.

- І все?

- Невже цього замало?

- Не знаю. Я звик до чогось, більш матеріального.

- Ти, і до матеріального, - Він посміхнувся, - не глузуй.

- Я й не глузую. Доречі, можу образитися.

- Валяй, - Його це починало веселити.

- Ти краще слідкуй за керуванням.

- Не треба мене вчити.

Навколо майже непомітної сріблястої цятки спалахнуло яскраве сяйво м’ясистих вуст відчиненої горлянки каналу. Воно проковтнуло яхту, здавалося, кілька секунд чекало іншої здобичі, але так і не дочекавшись, згасло. І якби хтось спостерігав за цим, сказав би, що канал жадібно та задоволено посміхнувся…

***

Це вже навіть не лоскотно. Гаряче. Воно опікає мене. Навіщо вони це зробили. Та й чим я можу зарадити? Лише спостерігати. Вічний тягар. Бачити, розуміти, але не діяти. Діяти, ось чого я ніколи не навчуся. Сором…Розпач…Безпорадність…Відчай…

***

- Щось тут не так.

- Я знаю. От тільки нічого не вдієш.

- Вважаєш?

- Так. Нікому не вдавалось вистрибнути до виходу з каналу.

- Чому ж твоя молитва не допомогла? Не чує тебе твій Бог. Ти йому не потрібен.

- Стули писок. І не чини святотатств.

- Або що? Кара небесна? То ми й так покарані!

- Не ми, а я, - Втомлено відповів він, - Лише я.

- Я теж.

- Ти – ні. Та годі, я втомився.

- А я ні? І знаєш, мені здається, я починаю розуміти, куди ми потрапили.  

- Мовчи!

- Це нуль…

- Мовчи! Благаю, мовчи!

- …канал.

Він затулив вуха долонями, у відчайдушній, безглуздій спробі відгородитися від страшної правди. Нуль-канал. Ці жахливі історії блукали в думках пілотів весь час, крижаним павутинням оплітали душі, натовпами зголоднілих мурашок бігали спинами, вичавлювали липкий холодний піт. Але він завжди вважав їх лише плітками, легендами. Кожна справа має свої легенди – так повелося з прадавніх часів. Кораблі, що завдяки певним причинам потрапили до нуль-каналів. Які приречені на вічність. Що вже ніколи не знайдуть виходу, бо власне, його не існує. Канал, де вихід співпадає із входом. Де час сором’язливо відвертається, бо навіть не в його владі дати цим приреченим прощення й спокій. Де все проти тебе і ти проти всього.

Ось і його спіткала та ж доля. Нуль-канал. Він дивився на прилади і не бачив їх. Показники назавжди завмерли. Електронно-нейронні зв’язки не здатні абстрактно сприймати реальність. Корабельний мозок розуміє все як звичайний перехід. Вічний перехід.

З його очей тоненькими цівочками струменіли сльози…

***

Знову прийшов біль. Я вже й забув, що це таке. Але він настирливо нагадує про себе. Ні, зараз біль не схожий на той, перший, що затьмарював усі почуття й думки. Радше слабка судома, що хвилею котиться від створеного варварами. Доки в одному напрямку. Але далі буде гірше. Я точно знаю. І навіть знаю, як цьому зарадити. От тільки зробити нічого не можу. Хоча, що це?

***

- Я чую шепіт.

- Припини. Ти вже ніколи нічого не почуєш. Як і я.

- Але ж мене чуєш.

- Ти – то інше. Ти – лише моя хвора уява, - Сумно зітхнув він.

- Невже?

- Так. Лише ілюзія, морок. Жодного звуку ззовні ми не почуємо. Нема їм звідкіля взятися. В нуль-каналі.

- Але я дійсно чую. Прислухайся і ти.

- Марю я, марить і уява.

- Знову жартуєш. Ні, я дійсно чую шепіт, тихий, невиразний.

- І що ж він тобі каже?

- Не зрозуміло. Але почекай, він стає гучнішим, ще трохи і я зможу розібрати слова.

- Не вірю.

- Можливо, це твій Бог говорить зі мною.

- Замовкни!

- Тихше ти! Надія…Порятунок…Домівка…

- Не глузуй, - він скочив на ноги, - Не смій!

- Дивись. Що це?

- Де?

- На моніторі.

- Нічого не бачу.

- Придивись уважніше.

Він послухався. Навкруги чорнильна, непроглядна імла. Жива, пульсуюча темрява, що навіки стисла в обіймах. І цятка. Незрозуміла, й тому моторошна. Попри те, що після потрапляння в нуль-канал лякатися більше не було чого. Здавалося. Аж ні. Він змахнув липкий піт з чола. Руки тремтіли. Цятка наближалась. Вона була чорнішою від пітьми, від усього, що він бачив протягом життя. Вона просто не мала кольору.

Сталеві пазурі тваринного жаху рвали з середини. Він розумів, що це кінець. Але до такого фіналу виявився не готовим…

Цятка миттєво збільшилася, хижим боривітром кинулася до яхти. Здавалося, він зрозумів у чому річ. Але щоб чорні діри були таких крихітних розмірів, не чув. Хоча, хто міг розповісти щось про нуль-канали? Можливо тут це явище достатньо розповсюджене.

Він чув жалібний крик металу, що рвався від несамовитої гравітації, тужливе, прощальне схлипування повітря, яке бурхливою рікою неслося крізь розідрану обшивку. Тоненькі струмочки крові із носа, вух, прокушених вуст збиралися на грудях. Він впав навколішки. Хрустіли кістки, здавалося величезні жорна неквапом пережовують їх, тріщали розірвані жили. І раптом прийшло розуміння, що дія гравітації припинилася, що тіло ламається зовсім від іншого. Інформаційний потік підхопив його, поніс, немов щепу, жбурляючи від берега до берега…

***

Я повільно пливу крізь темряву. Дивлюся в його очі. І мені стає моторошно. Ці очі здатні спопелити мене, чи радше засмоктати всередину, випити досуха. Вони пусті. І одночасно сповнені: болем та відчаєм, очікуванням, надією, вірою, втомою. Ні, це вже не очі варвара. Це щось більше, значно більше. Чого я доки не можу зрозуміти. І тому мені моторошно.

Цікаво, ким він бачить мене? В якій подобі я з’явився? В створеному ним самим образі його химерного Бога? Чи антипода? Втілення друга? Ворога? Надії чи смерті?

Він мовчить. Я теж. Мені необхідно так багато сказати, та я не знаю, з чого почати. Не знаю, чи вірний зробив вибір. Але починати потрібно. Біль сильнішає. Там, де варвари запалили штучну зорю, гравітаційні сили сходять з розуму. Десь вони припустились помилки, в чомусь прорахувались. Вогненним батогом хльостають мене оскаженіли гравітони. Та я можу це стерпіти, а от створена ними маленька система – ні. Хоча і мені це дуже важко, а рано чи пізно стане зовсім нестерпно. Я бачу, як здригається під нещадними ударами їх єдина заселена планета, як гинуть творці, так і не зрозумівши власної помилки. Вони просто діти, талановиті діти. Я маю зберегти їх, вони цього заслуговують. І байдуже, що я охрестив їх варварами. Єдині діти, що навчилися творити. І тому я тягну йому руку.

Він дивиться на мене. Він вже майже зрозумів. Але питає. Таке вже їхнє світосприйняття, все потрібно одягнути в лушпиння слів, сповити звуками.

- Хто ти?

- Я – Космос. Всесвіт. Сутність Всесвіту.

Він киває. І дуже нерішуче тягне руку…

***

Як же важко розплющити очі. Майже неможливо Особливо якщо ці очі не зовсім твої. Матове світло пробивається крізь опущені повіки. Незвично бути в чужому тілі. Незвично стати частиною чогось іншого. Але інакше не можна. Я, чи то він? Байдуже. Ми повинні врятувати і їх, і мене. Тепер він знає, як. І я вірю в нього.

Ми здивовано оглядаємо рубку. Він пам’ятає, як помирав на цій підлозі, як окропив ці чорно-білі плити власною кров’ю.

- Ні, ти не помер, - шепочу я, - То була лише ілюзія, твоя уява.

- Знаю. Це ти винен. Ти змусив мене повірити у власну смерть, - Він вже звик спілкуватися з самим собою, тому моя присутність не викликає в нього дискомфорту.

- Так було треба.

- Розумію. Те, що ти мені показав, правда?

- Ти сам знаєш. Ти – це я, принаймні зараз. Поглянь на світ моїми очима.

- Не хочу. Вірю й так. Необхідно поспішати.

- Так, потрібно. Я знаю, ми зможемо.

Він починає чаклувати над пультами. Йому вже відомо, що треба робити. Адже це так просто, спрямувати нуль-канал саме туди, куди потрібно. До його домівки, до нашого порятунку. До штучної зірки, яку варвари нарекли Сонцем…

***

Важко втрачати друзів. І як би не готувався до цього, а все одно боляче. Особливо, якщо цей друг – єдиний. Я знав, що його тіло скоро загине. А разом з ним свідомість. І нічого не вдієш. Я знову відчуваю безпорадність, самотність. Зате біль вщух. Тоді, коли рятуючи насамперед свою зорю й планету, він відкрив нуль-канал, спрямувавши туди струмінь скажених гравітонів. Тоді, коли його біль став моїм. Ми спізнились, зовсім небагато, але від цього ані трохи не легше. Планета лишилась, та майже усі варвари загинули. Прикро. Але нічого. Пройде час і вона знову заквітчається життям, новими варварами. Я впевнений. Планета сама часточка них. А я буду спостерігати за новим народженням варварів…Ні, не так. Вони називали себе таким кумедним ім’ям. Я буду чекати на нове народження ЛЮ-ДЕЙ…