Інструктаж

— Взвод, ррівняйсь, стррунко! — Сержант Маркус пройшовся перед строєм новоприбулих, чітко карбуючи крок. — Животи втягнути, дивитися вперед веселіше!

Цих зелених новачків щойно доправили сюди з розподільного центру, і Маркус був зовсім не в захваті від перспективи знову витрачати свій час на втовкмачування в їхні голови основ виживання в нових умовах. Втім, служба є служба, потрібно виконувати свою роботу.

— Отже, дівчатка, мене звуть сержант Маркус. Тепер я стану для вас татком і матінкою в одній особі, малі задрипанці. Тільки теплого молока з коржиками ви від мене не отримаєте. Коржики залишились на Землі! Зрозуміли?

Здається, новобранці розуміли, бо стояли непорушно, втупивши очі кудись в облуплену стіну казарми за сержантом. Маркусу це подобалось. Для початку непогано, нехай звикають. Схоже, на Землі їх таки добряче вимуштрували. Але знайомство тільки розпочиналось, тож Маркус продовжив:

— Ваше головне завдання на цій планеті — не вижити. Може, саме це вам розказували вдома перед відправкою, але я вас дуже розчарую. — Тут сержант посміхнувся так єхидно, як тільки дозволяв йому шрам, що перетинав обидві губи й наче стягував їх. — Ваше головне завдання — виконання наказу. Здохнете ви при цьому чи ні, мене не дуже обходить.

Тут сержант дещо злукавив, бо для нього виживання солдатів усе ж мало значення. Після кожної атаки унтер-офіцер Хайнц особисто перевіряв особовий склад і давав наказ про видачу харчів зі складу. Маркус мав домовленість з прапорщиком, який з кожної пайки виділяв йому приблизно третину тютюну. Сержант любив подиміти цигаркою, а вони на планеті були великим дефіцитом. Тож жива солдатня була все ж йому миліша, ніж мертва.

— Отже, шановні мої немічні головастики, проведемо інструктаж. — Маркус взяв зі столу указку і підійшов до розгорнутої на стіні карти.

— Ми, — указка ковзнула по карті й зупинилась десь внизу біля дрібного шрифту з маркуванням типографії Міністерства силових питань, — знаходимось тут. Майже на південному полюсі планети М-331. Особисто я називаю її «планетою П». «П» - це від слова «паскудство». Скоро ви зрозумієте, чому. Тут холодно, мокро і дуже непривітно. Але найбільш непривітним для вас стану я, якщо не будете слухати моїх наказів.

Маркус любив повторювати, що для солдата найкращим стимулом є страх. Він повинен боятися свого командира більше, ніж ворога. Тоді йому буде страшніше не виконати наказ і повернутися в свою траншею, ніж кинутися на колючий дріт і загинути смертю героя. За сім років служби Маркус пересвідчився, що це справді працює.

В усякому разі, можна було повернутися не зовсім цілим, і так було навіть цілком непогано. Це підтверджував і блискучий протез на місці правої руки, яку сержант (а тоді ще рядовий) втратив під час однієї з атак. Після цього йому дали підвищення і перевели на казарменну службу.

— Ось погляньте на це, слабаки. — Сержант підняв протез догори і покрутив ним так, що метал поблискував у світлі закіптюжених лампочок. Це було навіть гарно. — Бачите? Як ви думаєте, де поділася моя рука? Може, я переламав усі пальці, доки в носі колупався? Ні, малятка, мені її відгризла одна з тих паскудних ящірок, яких скоро побачите і ви. Я вів за собою таких самих молокососів, які оце зараз стоять перед мною, і перший застрибнув у траншею до тих зелених гадів. Один з них вискочив як з-під землі! Я навіть не встиг опам’ятатися, а він вже вчепився своїми хижими іклами в мій лікоть! Все, довелось кинджалом відрубувати собі руку, інакше отрута дійшла б до серця за лічені хвилини! Тепер ви розумієте, що це за місцина?

Маркус уважно оглянув увесь стрій. Новачки реагували на таку розповідь непогано, страху в очах не було. Або вони його майстерно ховали. В усякому разі, сержанту це подобалось.

— А на схід від нас, в тридцяти милях, — він показав металевим пальцем кудись за спини солдатів, — ще залишилися укріплення з колючим дротом, на якому досі можна побачити капрала Танаки. Втім, ця зустріч вам навряд чи сподобається. Голкомети хорхів залишили від Танаки дуже небагато. Хочете прогулятися і подивитися?

Бажання прогулятися ніхто явно не проявляв. От тільки що це? Здається, крайній зліва зелений шмаркач посміхається! Сержанту здавалось дивним — що смішного у двадцятирічній службі на планеті, де війна ніколи не закінчується?

Для підтримки дисципліни він підійшов до сміхуна і просто коротко зацідив йому у вухо.

— Коли розмовляю я, ви всі мовчите. Відповідаєте тільки на мої запитання. Стій рівно, солдат, без паніки.

Якби Маркусу знову було п'ятнадцять років і він побачив того вербувальника… О, він би точно не погодився підписуватися на цю почесну й благородну службу. Які слова! «Захист рідної планети», «відсіч загарбникам». А що далі? Він сидить на М-331 уже сім зим, і це ще прекрасний результат. Більшість гине протягом трьох-чотирьох років. Зеленошкірі залишають небагато шансів повернутися додому. Але раз усі ми вже тут, що вдієш.

— Вдома вам розповідали, що таке право почесного громадянства. Кожен, хто відслужить двадцять років з честю і гідністю, отримає від батьківщини високе становище, буде забезпеченим і залишить своїм дітям і внукам цілий спадок. Що ж, таке розповідали і мені. Можливо, це навіть правда. Надія вмирає останньою. Але я за весь час служби у цій дірі не бачив жодного, хто б вийшов на пенсію і полетів гріті старі кості на пляжах в колоніях.

Сержант подумав, що якихось два-три роки тому за подібні балачки йому б довелося непереливки. Але комісари вже давно не старалися виконувати свою роботу якомога краще. Спочатку комісар Базилевич відправив кількох вояків під суд за необережні висловлювання на адресу Вищого Зібрання, сподіваючись отримати за це похвалу й дострокове звільнення. Похвалу він справді отримав, а от з багна його відпускати ніхто не збирався. Тому він плюнув і остаточно розслабився. Всім іншим це було лише на користь.

— Звісно, я не збираюся вас розчаровувати й іти в дезертири. Тим більше, що тут і тікати нікуди. Транспорт з Землі приходить раз на місяць для поповнення запасів, і пасажирів у зворотну дорогу точно не бере. А навколо наших баз чатують ящірки, які тільки й чекають на свіже м'ясо. Але от що я вам скажу — доки ви тут, ваші сім’ї отримують збільшені пайки. Ваші матері не будуть голодними, а діти точно матимуть хоч якусь освіту. Тому розслабтеся і отримуйте задоволення.

Сержант відчував, що вже час іти щось з'їсти. Шлунок починав заявляти про свої права на шматок відновленого м’яса з пайків. Тому інструктаж по зброї можна було трохи відкласти. Зрештою, на перше завдання вони вирушать лише завтра. Навіщо ж поспішати? Якщо пощастить, хтось з них все одно залишиться живим.

Генерал Тау відвернувся від дзеркального вікна і поглянув на свого співрозмовника в білому халаті з нашивками медичної служби:

— Цікаво. Де ви його знайшли, професоре?

Професор Кай примружив очі й відповів низьким, трохи шипучим голосом:

— У каньйоні Федо, приблизно за двісті кабів звідси. Раніше клімат там був помірним, але ж після війни полюси змістилися. Тепер там тільки лід. У льоду наша знахідка й лежала.

— І як це він залишився цілим?

— Хороше запитання. Втім, відповіді на нього я точно не знаю. Очевидно лише одне, що лід заморозив тіло і зберіг його.

Генерал пройшовся кілька разів по кімнаті, а тоді знову повернувся до вікна і дивився у нього своїм скляним холодним поглядом.

Професор продовжував:

— Отже, під час обстеження сектору наш зонд зафіксував витік радіації і велику кількість металу під льодом. Після сканування було виявлено, що там знаходиться десантний катер.

В таких випадках Тау найбільше хвилювало лише одне запитання:

— Що з радіацією?

Кай заспокійливо виставив перед собою руки:

— О, з цим усе гаразд. Ядерні торпеди було вивезено на астероїдний пояс згідно зі встановленою процедурою. На місцевості проведена дезактивація.

— Хтось іще був на борту?

— О так, були. Дванадцятеро людей. Але всі вони були вже давно мертві. Живі клітини бути виявлені лише у цього. Ми поклали його в лінокамеру, і результат перед вами.

Щоправда, результат був не зовсім ідеальним.

— Бачу, відновити вдалося не все. — Генерал провів рукою по склу, наче перевіряючи його на міцність.

— Так, значна частина мозку виявилась втраченою. Розумові здібності більше не відновляться.

— Воно й видно. Чи він займається?

Професор Кай відповів:

— Після відновлення ми помістили його в камеру, ідентичну старим казармам часів війни. Там він прийшов до тями, знайшов стару уніформу і, як бачите…

— Так, бачу. Грається в солдатики.

— Можна сказати й так. Натягнув форму на вішаки й вдає, ніби ходить перед строєм своїх солдатів. Втім, не вдає, а справді так думає. Вночі йде спати, а зранку все повторюється знову. Здається, він пам’ятає події тільки одного дня. Після війни тут залишилась ціла купа мотлоху. Ми використали його, щоб обладнати приміщення. Тепер спостерігаємо.

Генерал Тау знизав плечима:

— А чому б не відправити його на Землю?

Професор і сам знав, що це був би дуже гарний жест. Повернення ветерана, останнього героя війни. Адже за земним літочисленням минуло вже двісті років, і це була б справжня сенсація. Однак, однак…

— Ми, звичайно, саме так і хотіли зробити. Але наш запит відхилили. Ви ж знаєте, що відбулося на Землі за цей час. Рештки ядерної зброї вони пустили вже на нову війну. Ніхто тепер не хоче бачити живе нагадування того, що було величезною помилкою. Тому за нашою знахідкою корабель точно не пришлють.

— Я не зрозумів, і що нам з ним робити?

Що робити, що робити… Не розстріляти ж солдата!

— З усією повагою, генерале, — тут Кай для сміливості глибоко вдихнув, — нехай залишається тут. Харчів ще зі старих пайків залишилось вдосталь. А ми будемо спостерігати за ним. Ніякої небезпеки він не становить. Можливо, дізнаємось щось новеньке з їхньої поведінки.

Тау й сам думав про це, однак таку ідею подати не міг. Але якщо ініціатива не його, тоді можна й погодитись. Він просто коротко кивнув.

Професор і генерал постояли ще трохи перед склом, дивлячись на цікаву сценку, а потім вийшли, вимальовуючи хвостами візерунки на пилюці бетону.

А тим часом сержант Маркус саме розказував своїм солдатам, як правильно знаходити кинджалом серце хорха у ближньому бою.